Персонологічні здобутки в бандурному мистецтві української діаспори

Размещено на http://www.allbest.ru/

Персонологічні здобутки в бандурному мистецтві української діаспори

Дутчак Віолетта Григорівна, доктор мистецтвознавства, професор, завідувачка кафедри музичної україністики та народно-інструментального мистецтва, ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

Бандурне мистецтво зарубіжжя - рівноцінний чинник формування багатогранної національної музичної культури у взаємодії духовних досягнень і матеріальних артефактів материкової та діаспорної України. Саме завдяки бандуристам діаспори ХХ - початку ХХІ ст. були представлені на світовому рівні здобутки української музики, зокрема її епічних і пісенних зразків, інструментарію та виконавських форм. Формування мистецьких осередків бандуристів у країнах Європи, Азії, Америки та в Австралії відбувалося нерівномірно упродовж ХХ ст., проте динаміка їхнього формування, розвитку, виконавських здобутків завжди була пов'язана з провідними лідерами - майстрами інструментів, солістами, композиторами, диригентами, громадськими діячами й ін. Вони, як творчі особистості, постають суб'єктами одного з компонентів структурної моделі музичної культури діаспори [2, 178]. Дослідження їх філософсько-естетичних і націєтворчих пріоритетів, творчих орієнтирів визначає не лише їхню особисту мистецьку позицію в репрезентації бандурного мистецтва, але й можливості визначити специфіку його розвитку в кожному з осередків. Адже, географія країн, де функціонували бандурні осередки, зумовлювалася не лише політичними чинниками й особливостями напрямів еміграційних хвиль упродовж ХХ ст., але й соціальним статусом та інтелектуальним рівнем емігрантів.

Виокремлення персонологічного аспекту дослідження бандурного мистецтва діаспори полягає в аналізі на декількох рівнях:

- диференціація та взаємодія (синтезування) напрямів діяльності - виготовлення та конструктивне удосконалення бандурного інструментарію; сольне чи ансамблеве виконавство; диригентська творчість; композиторська та музикознавча діяльність; методично-педагогічна справа й ін.;

- професійний рівень освіти та самоосвіти митців,

- форми культурної ідентифікації митців;

- соціокультурна та політична співпраця митців;

- комунікативна та рекламна презентація чи самопрезентація.

Найперше, розвиток бандурного мистецтва неможливий без інструментарію. Майстри бандур української діаспори різних часових періодів (В. Ємець, С. Ластович-Чулівський, брати Ол. і П. Гончаренки, В. Гляд, В. Вецал, К. Блум, А. Бірко й ін.) своїм завданням ставили не лише збереження харківського типу інструментарію (який був втрачений в Україні) з його технічними та виконавськими характеристиками, узагальненими ще Г. Хоткевичем, а й створення можливостей для збереження традиційного автентичного кобзарського репертуару поряд із створенням нового сольного й ансамблевого, що синтезує український фольклор, академічну музику і нові музичні стилі. Пріоритетні напрями пошуків майстрів зосереджувалися у виборі матеріалів (натуральних і штучних) для деки бандури; пошуку оптимального співвідношення кількості струн і їх хроматизації; удосконаленні механізму перемикання тональностей (на основі тотальної та індивідуальної системи) [2, 178].

Майстри у своїх пошуках удосконалення пропонували інновації в хроматизації інструмента, його строю та форми, що виявляло не лише автономію конструкції бандури, але й представлення її національного звукового образу в іноетнічному оточенні. Тембр бандури в поєднанні з голосом постає унікальною домінантною ознакою української національної музики у світі - її «етнічним звукоідеалом».

Виразні досягнення бандурного мистецтва діаспори визначаються і творчістю солістів-виконавців, які зберігали кобзарський репертуар - думи й історичні пісні, створювали обробки фольклорного матеріалу, розвивали інструментальні жанри, у т. ч. переклади - аранжування. Серед них - Василь Ємець, Михайло Теліга, Леонід Гайдамака, Григорій Назаренко, Григорій Китастий, Федір Деряжний, Григорій Бажул, Зіновій Штокалко, Семен Ластович-Чулівський, Володимир Луців, Петро Лахтюк, Богдан Шарко, Віктор Мішалов, Юліан Китастий та ін. Здебільшого вони репрезентували європейські (Німеччина, Великобританія), американські (США, Канада), австралійські осередки. Меншою мірою за кордоном представлене сольне жіноче бандурне виконавство, розвиток якого переважно пов'язаний з періодом 70-х рр. ХХ ст. - початком ХХІ ст. Серед яскравих постатей цього напряму - Ольга Герасименко-Олійник, Аліна Ільчук (США), Рута Явна (Канада), Ольга Попович, Анна Хранюк-Сивіцька (Польща), Лариса Ковальчук (Австралія) й ін. Водночас важливим чинником збереження виконавських традицій бандуристів за кордоном став звукозапис, який зберіг для музичної культури України поширені форми і жанри виконавства (чоловічого, жіночого, мішаного); вокально-інструментального чи інструментального; сольного й ансамблевого. Динаміка звукозаписної діяльності бандуристів діаспори не лише випереджувала аналогічні процеси в Україні, але засвідчила тенденцію до професіоналізації [3].

Особливий напрям виконавської творчості бандуристів - диригентська діяльність Григорія Китастого, Володимира Божика, Григорія Назаренка, Романа Левицького, Петра Потапенка, Григорія Бажула, а також хормейстерів, які працювали й працюють з бандурними колективами зарубіжжя, - Івана Задорожного, Володимира Колесника, Олега Махлая, Адріяна Бріттена, Богдана Герявенка й ін. Виконавські тенденції бандурного мистецтва діаспори є уособленням засад спадкоємності в збереженні національних традицій регіональних шкіл, зокрема, у кобзарських та академічних стилях (автентичному традиційному, професійному академічному, фольклорно-аматорському, авангардному), орієнтації на автентичний кобзарський і сучасний концертний репертуар.

Серед композиторів бандурного мистецтва діаспори слід відзначити такі постаті, як Василь Ємець, Михайло Теліга, Григорій Китастий, Павло Конопленко-Запорожець, Семен Ластович-Чулівський, Зіновій Штокалко, Леонід Гайдамака, Оксана Герасименко, Юрій Олійник, Ольга Герасименко-Олійник, Віктор Мішалов, Юліан Китастий, Юрій Фединський, Юрій Петлюра й ін. Кожен з них сприяв появі нових жанрів для бандури, першочергово, інструментальних, таких як концертна п'єса, варіаційна форма, соната, концерт. Ці твори сприяли розвитку техніки гри на інструменті, розширенню музичного мислення та художньої образності творчості виконавців. Серед вокально-інструментальних творів домінуючими жанрами залишалися фольклорні зразки - епічні, лірико-драматичні та жартівливі.

Творчість бандуристів діаспори є переважно вокально-інструментального ансамблевого спрямування (духовні композиції, обробки народних пісень, компонування масштабних наскрізних вокально-інструментальних композицій). Сольна творчість орієнтована на традиційні жанри кобзарства (думи, билини, історичні пісні, паралітургічні твори) й інструментальні композиції для вдосконаленого хроматичного інструментарію. Композиторська діяльність у діаспорі забезпечила професійне технічне та художнє зростання виконавців, внутрішні напрацювання, у т. ч. новаторські, у навчально-освітній і концертній практиці бандуристів зарубіжжя, розширила межі співпраці українських бандуристів у світі [1, 332].

Наукове осмислення тенденцій розвитку українського бандурного мистецтва в статтях періодики та монографіях представили музикознавці діаспори Антін Рудницький, Василь Витвицький, Павло Маценко, Володимир Луців, Андрій Горняткевич, Ольга Попович, Віктор Мішалов та ін. Вагомою постаттю в справі пропагування бандури за кордоном став ініціатор заснування та багатолітній головний редактор журналу «Бандура» Школи кобзарського мистецтва Нью-Йорку Микола Досінчук-Чорний.

Слід також відзначити педагогічно-методичний рівень персоніфікованих здобутків бандуристів зарубіжжя. Вони стали авторами методик гри, зафіксованих у підручниках, репертуарних збірниках, педагогічній практиці в межах розгалуженої системи бандурних навчальних осередків різного рівня (цикли практичних лекцій, школи, табори, курси), які були організовані під егідою як провідних концертних колективів, так і громадських та церковних організацій. Методика гри на бандурі в діаспорі переважно ґрунтувалася на харківському способі гри, продовженому в еміграції учнями Гната Хоткевича Григорієм Бажулом, Леонідом Гайдамакою, пізніше авторськими методиками Зіновія Штокалка, Семена Ластовича-Чулівського, Григорія Назаренка, Віктора Мішалова, Юліана Китастого й ін.

Особливості результатів діяльності бандуристів діаспори позначені прагненням до збереження традиційних національних засад і паралельними пошуками якісно нових стилетворчих принципів, співзвучних новим ідеям та тенденціям естетичних і художніх віянь часу на європейському й американському континентах, що дозволили бандурному мистецтву українського зарубіжжя стати потужним чинником протидії асиміляційним і глобалізаційним процесам ХХ - початку ХХІ ст.

персоніфікований бандурист діаспора

Література

1. Дутчак В. Бандурне мистецтво українського зарубіжжя: монографія. Івано-Франківськ: Фоліант, 2013. 488 с. 72 іл.

2. Дутчак В. Бандурне мистецтво в системі культури української діаспори ХХ - початку ХХІ ст. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Острог, 2015. В. 23. С. 176-180. (Сер.: Історичні науки).

3. Максимюк С. З історії українського звукозапису та дискографії. Львів; Вашингтон : В-во Укр. католиц. ун-ту, 2003. 288 с.

Размещено на Allbest.ru