Тема відродження в хореографічній постановці "Вони не знали, що ми - насіння"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

ТЕМА ВІДРОДЖЕННЯ В ХОРЕОГРАФІЧНІЙ ПОСТАНОВЦІ «ВОНИ НЕ ЗНАЛИ, ЩО МИ - НАСІННЯ»

Стародуб Олена Василівна, здобувачка

Багата культура нашого народу - це надзвичайно великий скарб, який містить у собі цінності, надбані не одним поколінням. Життєва мудрість, а також настанови щодо способу життя українців дійшли до нас. Закладені вони у фольклорі, звичаях та обрядах, тому що в них - світовідчуття та світосприйняття нашого народу. У них відображено взаємини між людьми, цінність духовної культури кожної людини й народу загалом.

В усіх народів існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карають люди й Бог. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, тому що загублений для свого народу. Усі ці рухи, дії та слова, які, на перший погляд, не мають жодного значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії та є живущим бальзамом для душі, сповнюючи її могутньою силою [1, 11].

Саме звичаї та традиції є тим цементуючим матеріалом, котрий перемагає своєю міццю всі інші сили, які мають на меті зруйнувати єдність нашого народу. Вони завжди були і є до сьогодні тими вузлами, які пов'язують наш народ та дають шанс на відродження, коли він штучно поділений державними кордонами. Для того щоб наша держава була сильною та незнищенною, народ повинен знати її минуле, зберігати, передавати й відроджувати споконвічні традиції та звичаї, а також історію власного роду.

Відродження в широкому значенні - це самостійний або керований процес відновлення певного природного або суспільного явища. Наприклад, відродження традицій суспільства або відродження природи після зими. Тема відродження в хореографічній постановці - це про незнищенність роду та його звичаїв, рідної домівки, української душі. Це про повернення до життя знову й знову.

У постановці важливо відобразити особливості характеру, психології, філософії українського народу, зумовлені давніми звичаями, оберегами та світоглядом українців. Одним з давніх українських звичаїв є «толока». Спільна справа та згуртованість допомагали українцям переживати найважчі часи в будь-який історичний період. Це унікальна, переможна система українського самопорятунку. На жаль, вона майже зовсім не залишила свого сліду в українській культурі: ні в поезії, ні в живописі, ні в хореографії.

Джерела звичаю толоки, вірогідно, беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську (селянську, сільську). Народна толока ґрунтувалася переважно на етичних засадах. Як правило, толоку влаштовували в недільні або святкові дні. У колективній праці формувались і проявлялись такі риси, як людяність, доброта, співчуття, любов та повага. Толока відбувалась у піднесеному, святковому настрої, з піснями та жартами. Ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття толока мала широке визнання: без толоки, як без руки - ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш [2, 159].

У жодному разі не хотіла б показати толоку лише як працю. Толока у моїй хореографічній постановці - це про єдність, позитив, час зібратися разом, можливість зустріти кохання і, звісно, створити маленьку домівку у великій Україні, сподіваючись, що вона служитиме оберегом. Це буде історія про українську хату й любов.

Український режисер Михайло Іллєнко толоку називає стратегією виживання України, таємною зброєю проти воєн, голодомору, репресій, руйнування українського села. «У нас є таємна зброя - толока. Збирається толока - і є шанс на виживання. Це почалось ще до трипільських часів. Після кожної біди будували, і толока привчила людей до єдності. Це залишилось у генетичному коді українців, коли біда - збираються і разом перемагають біду. Це боротьба за виживання, за свою рідну домівку, яку постійно руйнує ворог. Кожна війна і лихо залишали тисячі українців без даху над головою. Однак рідні, друзі, односельці приходили на толоку і допомагали збудувати гуртом нову хату» [4]. хореографічний толока відродження хата

Пісня «Чорні очка, як терен», яка лунатиме в постановці, є символом зародження кохання, а також світлого почуття любові до ближнього. Саме того почуття, яке мотивує допомагати тому, хто опинився в біді.

Весна в хореографічній постановці - символ відродження. З давніх-давен прихід весни вважали символом оновлення, відродження природи та людських почуттів. Тому початок весни здавна був радісною подією, прихід якої супроводжувався загальною радістю і народним гулянням. Наші предки вважали, що разом із зимою, хуртовинами й холодами йдуть всі життєві проблеми, нещастя і хвороби, а їх місце займають радість, успіх і достаток.

Один з основних символів у хореографічній композиції - хата. Споконвіку хата виконувала своє природне призначення родинного вогнища, де народжувались, оберігались сімейні традиції, що потім переходили в спадок дітям: любов до батьків, природи, пісні, до праці.

В. Скуратівський про роль батьківської хати в книзі «Берегиня» писав так: «Рідна хата! Оспівана у піснях, оповита переказами і легендами, опоетизована майстрами слова та пензля, вона буде завжди символом надії і добра, її незгасний вогник світитиметься теплом маминої любові, вірою у доброту, високу людяність...» [3, 98]. У стінах української хати велика таємниця незнищенності України. Де б не трапилося нещастя - поруч є глина, вода, рослини, з яких можна зробити каркас. Коли збирається толока, поруч зі згарищем вже підіймається нова хата. Вона дає шанс на життя. Хата - це одночасно й узагальнений образ України, й окремої української родини. Українська хата завжди з'являється з любові. Спочатку на допомогу молодятам приходило все село та спільно будували хату. А вже на цій толоці зароджувалося ще не одне кохання - і так з'являлась хата для інших молодят. Здавна до сьогодні українській хаті, як й Україні, доводиться пізнавати багато лиха, кожне з яких її руйнує. І саме людська єдність допомагає її щоразу відновлювати. Вороги найчастіше забирають з української хати чоловіка. Жінки, змушені віддавати своїх близьких то на війну, то в радянські табори, то в Чорнобильське пекло, і часто самі повинні відбивати загрози. Образ жінки в українській культурі здавна асоціювали з берегинею-заступницею роду.

Вік української хати короткий - від війни до війни. Якби не було толоки, не було б де зустріти свого коханого. Жодна хата в Україні завдяки толоці ніколи не була «скраю», а завжди в центрі уваги. Багато разів з Україною прощалися, але кожного разу вона відроджувалася, як українська хата, як природа навесні. Звісно, це гіркі уроки історії, і наше завдання нарешті вирватися із зачарованого кола, у якому перебуваємо не одне століття.

Ми насіння. Ми проростатимемо знову й знову, ще більш квітучими і сильними. Буде відродження, буде відбудова, буде життя. Можна знищити наші будинки, але душу України не зруйнувати.

Література

1. Воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний нарис. Мюнхен: Українське вид-во, 1958. 449 с.

2. Пономарьов А. П., Артюх Л. Ф., Косміна Т. В. Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. Київ: Либідь, 1993. 256 с.

3. Скуратівський В. Берегиня. Київ, 1988. 278 с.

4. Український метафоричний фільм Михайла Іллєнка «Толока». 2020. URL: https://www.radiosvoboda.Org/a/30454746.html (дата звернення: 05.04.2023).

Размещено на Allbest.ru