Сутність портрета та його специфіка в різних видах французької вокальної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сутність портрета та його специфіка в різних видах французької вокальної культури

Для визначення взаємодій розвитку французької вокальної культури і «музичного портрета» як художньої форми французької вокальної культури стало необхідним звернення до історії портретного жанру. У сучасній світовій культурі портретний жанр займає особливе місце. Портрет демонструє прийняті в суспільстві уявлення про особистість. Завжди портрет був значущим в образотворчому, літературному, музичному мистецтві. У філології «портрет» є свідченням багатомірності явища. Портретування як культурний феномен дозволяє адекватно визначити його цілісність в культурі і мистецтві.

Французька вокальна культура ХХ ст. демонструвала гнучкість у ставленні до портретного жанру. Цей жанр адаптував елементи інших видів мистецтва в різноманітті форми. Портрет пристосовував різні види мистецтва для реалізації головної ідеї творів. Сучасні дослідження портрета в різних видах мистецтва здійснено в роботах (М. Андронікова [7], В. Барахов [26], Б. Галанов [54], Л. Зінгер [74], Л. Казанцева [82], Лі Юньцзе [117], Ю. Лотман [130], А. Ляшко [131], Я. Тугендхольд [197], М. Шталько [224]). У цих роботах обґрунтовано портрет як загально-естетичну категорію або окремий елемент тексту, що йде від філософського осмислення до психологічно-естетичного процесу пізнання людини.

Першим спробам створення художнього портрета за підрахунком вчених двадцять сім тисяч років. Цікаво, що один з таких портретів виявлено саме у Франції, в печері Вільоннер (фр. Vilhonneur). Портрет зроблено крейдою, але не зважаючи на тривалість його існування збереглися обриси: очі, ніс, рот. Недарма існує думка, що портрет є найдавнішим жанром мистецтва із зображенням людини. Зображення людини було провідним. Крім того, часто використовувалися символи і знаки у відображенні портретів.

Французька вокальна культура, як складова загальноєвропейської культури, віддзеркалює процеси розвитку портретного жанру. Як і в інших країнах, на художню форму портрета впливало багато факторів, приміром, естетичні смаки часу. Згадуючи творчість Деметрія з Алопеки, Лісиппа (кінець V ст. до н. е.), коли портрет тяжів до драматизації образів, дивуємось тому, що знамениті фаюмські портрети того часу завдяки техніці виконання і сьогодні справляють враження сучасного портрета. Давньоримський портрет відзначений психологічною достовірністю характеристик, тонкою передачею індивідуальних рис моделі. В Греції в античного періоду створювалися ідеалізовані скульптурні портрети поетів, філософів, громадських діячів. Всесвітньо відомим є портрет-фреска «Парижанки» з Кносського палацу XVI ст. до н. е - античних часів (один з цілої колекції жіночих портретів о. Крит). Молода жінка зображена в профіль, в традиціях мистецтва того часу. В епоху Ренесансу з'являються цикли фрескового розпису. На зображеннях були відомі люди, uomini illustri (лат. «знамениті мужі»), що в подальшому стало розповсюдженим явищем. Цікавим є факт зображення музикантів на стінописах Давнього Єгипту поруч з першими письменами.

Це підтверджує давній тісний зв'язок образотворчого мистецтва і музики. Певним чином можна провести паралелі із французькою вокальною культурою ХХ ст. із її різноманітністю та схильністю до емоціональності та синтезу мистецтв.

У французькій вокальній культурі портрет більш за все передає емоційний стан людини. І це невипадково. Оскільки портрет був одним з перших світських жанрів готичного мистецтва. Склалися передумови для розквіту цього жанру в епоху Відродження тому, що готичні митці приділяли багато уваги до виразності деталей та зображенні людського обличчя і фігури. В них було втілено своєрідність особистості того часу, що відповідало філософії номіналізму як єдиної достовірно існуючої реальності (від лат. nomen - «ім'я»).

Передача чи імітування людської психології характерно для французької (фр. Villard de Honnecourt 1195-1266) для зображення людських істот обрав відповідне французьке слово «counterfeit» (або лат. сопігаїасеге - «імітувати»). В той же час розвивається автопортрет як «дзеркало душі», що був візуальнім діалогом митця й споглядача та розкривав творче й сокровенне «Я» художника. Першим, хто запропонував використовувати термін «портрет» виключно для зображення був Андре Фалібьєн (1611-1695).

В цей же час літературний аналог терміну «портрет» було сформульовано у творчості французьких літераторів (Ж. Лабрюйєр, Ф. Ларошфуко). Сучасне значення терміну «портрет» з'явилося в епоху Ренесансу і походить від французького слова «portrait», що означає передавати те, що бачиш.

Першою спробою інструментальних «музичних портретів» відзначені XVII-XVIII ст. і пов'язано із творчістю англійських (У. Берд, Дж. Булл, Дж. Мандей, Дж. Фарнабі) та французьких клавесиністів (К. Дакен, Ф. Куперен, Ж. Рамо). У музиці використання назви «портрет» є метафоричним. Це стосується музики, в якій програма не зазначена в назві чи літературному оформленні.

Для «музичного портрета» важливим є синтез музики і слова, драматичного мистецтва та зорових асоціацій, які значно розширюють його можливості, дозволяють уявити людину (Л. Казанцева), «характерність зовнішнього вигляду (жестів, манери рухатися, тембру голосу), індивідуальність внутрішнього світу, соціальних, національних, історичних ознак» [82]. Тобто виявляє інтермедіальність яка формує нові значення. Феномен «інтермедіальності» стає практичним гібридом, характерним для авангардного мистецтва.

Така інтермедіальність в «музичному портреті» посилюється впливом образотворчого мистецтва, що призводить до виникнення портретних різновидів: «музична картина», «симфонічна картина», «музичний автопортрет», «музична замальовка», з'являються й інші - «музичний натюрморт», «колаж», «фреска». В принципах візуалізації емоцій в «музичних портретах» діють закономірності, в цілому загальні для різних видів мистецтва на різних історичних етапах.

У першій половині XVII ст. в образотворчому зображенні людини та його емоційних переживань література і музика беруть із прийомів живопису та скульптури. У другій половині XVII-XVШ ст. емоційний зміст образів набуває специфічної форми вираження, емоції більше абстраговані від суб'єкта. Так, почуття людини - загальні почуття, незмінні і абсолютні. Кінець XVIII ст. приносить усвідомлення особистості, поступове набуття і розуміння людиною власних почуттів. Якщо в образотворчому мистецтві портрет сформувався як жанр і досліджувався мистецтвознавцями в цій якості, то літературний портрет розглядався, скоріше, як структурний елемент тексту, або портрет-образ.

Перші літературні портрети-образи з'явилися на межі літератури і науки. Їх пов'язують з жанрами літературної критики або літератури часів Плутарха. Вагомий внесок до літературного портретного жанру зробив французький літературний критик, романіст і поет Сент-Бев (Sainte-Beuve Charles Augustin,1804-1869). Він створив літературні портрети (П. Корнель, Н. Буало, Ж. Лафонтен, 1829), застосував біографічний метод портретування. Публіцистичні та белетризовані портрети зробив Андре Моруа, (його відносять як до біографів, так і до портретистів).

Головне призначення портретного жанру - зберегти образ (подобу) людини. Про походження жанру говорить етимологія слова «портрет» (від ст. фр. pourtraire - «зображати»), - подібність зображення до моделі яка досягається не тільки віддзеркаленням зовнішніх рис портретованого, а й заглибленням у його внутрішньо-емоційну та духовну сутність. Висвітлення характерних, індивідуальних і типових рис. Мистецтво фіксує історію людської свідомості, відображаючи його філософську і духовну атмосферу. У той же час ставлення митця до моделі, його власний світогляд, естетичне кредо, що знаходять втілення в його творчій манері або стилі, способі трактування портрета, надають портретному образу суб'єктивно-авторське рішення. портрет музичний вокальний

Проблема особистості і її духовного життя в історії культури займає провідне місце, але особливого значення набуває у XX ст. У цьому процесі мистецтву як одному з видів людської діяльності належить провідне місце, стверджує філософ і філолог Олексій Лосєв: «Мистецтво також володіє такими високими художніми образами, мета яких полягає не тільки в тому, щоб бути самодостатнім предметом безкорисливого задоволення, але і бути знаряддям орієнтації людини в безмежному морі дійсності» [125, с. 202]. Історія портрета, за висновками М. Андрєєва «єдиний і неподільний процес розвитку образу людини в мистецтві» [6, с. 5].

Одним із знаків-символів будь якої епохи є портрет. Рухливість жанрових меж портрета дозволяє в одному мистецькому творі поєднати елементи різних жанрів і видів мистецтв. Проблема самопізнання, що має пряме відношення до проблем портретування, вперше поставлена давньогрецьким філософом Сократом, і отримала подальший розвиток в історії філософії в працях Платона і Аристотеля. В подальшому, термін «самопізнання» трансформувався у «самосвідомість», «рефлексію» та інші. Проблемі особистісної рефлексії приділено велику увагу науковців (Ф. Аквінський, Р. Декарт, Г. Лейбніц, І. Кант, І. Фіхте, Х. Ортега-і-Гассет тощо).

В дослідженнях цілісності образу людини (Г. Гегель, Й. Фіхте, Л. Фейєрбах, Ф. Шеллінг), підкреслюють єдність людської особистості, її значення. Родоначальник німецької класичної філософії І. Кант дослідив в самому широкому поданні людину як істоту, що мислить, насолоджується, відчуває «зовнішнє» і «внутрішнє» як в їх автономності, так і в здатності пізнання «внутрішнього» і «зовнішнього» [79, c. 349].

Портрет стає відображенням культури конкретної епохи, як підкреслював К. Г. Юнг: «способом стояння людини перед самим собою, його «уособленням», а також свідчить про ідентифікацію особистості: «<...> у світі лише є те обличчя, яким в даний час володіє сама людина» [214], що можна віднести і до такого складного явища як «музичний автопортрет».

Дослідження портретованої особистості і портрета, також, в праці М. Бахтіна («Автор і герой в естетичної діяльності» 1920-ті р.), представлений у трьох формах: просторової, часової і смислової: «...в акті споглядання зовнішність важлива не тільки своєю пластичною виразністю, але і як та, що «обіймає», що містить в собі завершальне «ціле душі» [25, с. 33-34].

Існуючий між наукою і мистецтвом принцип додатковості дає можливість розглянути жанр портрета як особливу форму знання, в якій виражаються філософські уявлення про особистість. Перш за все, жанр «портрета», як і будь які інші, має філософський контекст. Науковці різних напрямків, так чи інакше звертаються в своїх дослідженнях до проблем особистості.

На початку XX ст. виникає новий напрямок західної філософії - феноменологія, що пов'язана з іменем німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938), його дослідженнями досимволічної свідомості, або «суб'єктивного потоку». Е. Гуссерль стверджує, що реальність доступна людині лише через свідомість. Головною характеристикою є її постійна направленість на будь які предмети. В культурологічному аналізі портрета важливим є запропоноване Гуссерлем поняття «інтенції». Спрямованість свідомості художника - «інтенція» (лат. «intention» - «намір, прагнення»), це можливість вибору певних рис при створенні портрета [103, с. 80]. Засновники феноменології (Е. Гуссерль, Ф. Брентано, М. Ґайдеггер, Ж.- П. Мерло-Понті та ін.), нової науки про свідомість, обґрунтували перехід від ірраціоналізму до рефлексії, до дослідження розмаїття видів людського досвіду.

Вона допомагає розкрити багатозначність образу людини, увійти до її внутрішнього світу. Це також, особистісна підготовленість до сприйняття, яка демонструє яким чином формується реальність культури. Дає відповідь на питання як і чому портретування однієї людини у різних художників має абсолютно різні риси. Кожний митець обирає для себе різні акценти бачення особистості. Побачене і усвідомлене внутрішнім світом конкретної особистості стає організованим баченням - «інтенціональністю». Свідомість завжди направлена на що-небудь, тобто інтенціональна (спрямована): «первинна змістоутворююча спрямованість свідомості до світу, змістоформуюче відношення свідомості до предмета, предметна інтерпретація відчуття» [43, с. 113].

Головні філософські погляди Жан-Поля Сартра щодо портретування є яскравим прикладом інтенціональної природи свідомості і безпосередньо стосуються проблем мистецтвознавства. Він досліджує «портрет» і «портретний образ» в контексті культурологічної філософської та психологічної думки. Людська діяльність надає сенсу навколишньому світу, через акт свідомості і вибору «Я» особистість надає світу значення і цінності. Предмети -- є лише знаками індивідуальних значень. Неоднозначність образу людини, багатомірність портрета обумовлюється особливостями людського сприйняття світу засобами мистецтва [188, с. 374].

Французький філософ Моріс Мерло-Понті розглядає проблеми художнього освоєння світу в якому людина - це цілісність, нероздільність тіла і душі. Для дослідження жанру «портрета» його ідеї мають велику цінність. Людина в роботах М. Мерло-Понті представлена в широкому колі зв'язків з реальністю, в якої тілесність виступає не тільки як можливість дізнатися і зрозуміти світ, але як можливість надавати йому значення і смислів [188, с. 253].

Німецький філософ Ганс-Георг Гадамер стверджує також, що будь який твір мистецтва стає значимим лише в тій культурі і епосі «де він з'явився, але в мислячому осередку з сучасним життям» [52, с. 178]. Це дає можливість дослідити «портрет» не тільки в його безпосередньому зв'язку з певною епохою, а й як твір мистецтва, який продовжує бути включеним в рух історії. Це означає, що портрет бере участь у виявленні нових смислів і нових уявлень про людну.

Проблеми портретування вирішує видатний філософ Михайло Бахтін. Він досліджує важливу для культурології тему, яка тісно стикається з питаннями що до портретування - «Я» і «Інший» («Автор і герой в естетичній діяльності» 20-ті р.) [25, с. 88]. Його висновки ведуть до розуміння того, що пізнання іншої людини, це перш за все діалог, запитання та відповіді на них.

Діалогічність портрета дає можливість «розкритися» особистості як портретованого, так і митця. Відсутність діалогу, наприклад в образотворчому мистецтві (у профільному портреті) - вказує на певні смисли. В автопортреті митець формулює в своїх особистих рисах концепцію творчої особистості, складає образ долі і ролі митця у часі, якому він належить. Тобто відтворює «міф творця» сучасної для нього епохи.

У XX ст. в європейському портреті проявилися складні і суперечливі тенденції мистецтва новітнього часу. В епоху модернізму виникають твори, позбавлені самої специфіки «портрета», що нарочито деформує або зовсім скасовує образ людини. Але на противагу цій тенденції йдуть інтенсивні пошуки нових засобів віддзеркалення складної духовної сутності сучасної людини, що відбилися в графіці К. Кольвіц (Німеччина), в пластиці Ш. Деспі (Франція), Е. Барлаха (Німеччина), в образотворчому мистецтві (П. Пікассо, А. Матісс - Франція), А. Модільяні (Італія), в музиці Ф. Пуленка (Франція).

За висновками видатного російського музикознавця В'ячеслава Медушевського всі прояви портретного жанру відносяться до мистецтва Нового часу. В області типології жанру «портрета» і «автопортрета» найпоширеніша класифікація поділяє їх відповідно до видів мистецтв, де: 1. «жанр» - це є поділ будь-якого виду мистецтва за тематичними, структурними або функціональними принципами; 2. в кожному виді мистецтва система жанрів «портрета» складається відповідно до їх виконання; 3. термін «портрет» (фр. portrait, від застарілого portraire -- змальовувати), зображення або опис людини засобами мистецтв (митець, що не концентрує увагу на відтворенні індивідуальних властивостей людини, не може бути портретистом); 4. окремі обличчя і постаті портретного характеру можуть бути введені митцем у композиції різних жанрів і різних мистецтв.

Портретний образ є складовою художнього цілого і не визначає жанру твору. Наявність у композиції поряд з постаттю портретованого інших об'єктів (краєвиду, натюрморту, навіть інших людських зображень) не суперечить специфіці портретного жанру. Якщо всі ці компоненти використовується для розкриття образу конкретної особистості.

Думка автора в творчому процесі закодована в композиційній системі, тобто вона є художнім твором. Сприймаючи музичний твір, ми декодуємо систему, розуміємо глибинний сенс. Комунікація передбачає розуміння історичної дійсності яка відтворюється автором, або реальності сучасності; психології автора; головного сенсу твору. «Портрет», як експресивне ціле, є справжньою внутрішньою єдністю портретного зображення, в якому індивідуальність моделі і індивідуальність митця зливаються в нову єдність, подібну до тої, що виникає між актором і його роллю.

Особливим жанром «портрету» є «автопортрет», що поширився спочатку з живопису в літературу, саме там «візуальні принципи зображення були змінені вербальними» [116, c. 546], а потім в музику. Культурологи (Л. Зінгер [71], С. Крузе [103], Г. Ляшко [125], П. Флоренський [187]) звертались до теми «автопортрету». У цьому досить популярному серед митців (художників, літераторів, музикантів) жанрі особливо виразно проявилися риси нового часу. За висновками авторів специфікою автопортрета є рефлексія, тобто звернення автора до себе, свого внутрішнього стану, духовного світу. Основною особливістю жанру є його специфічна форма емоційно- художнього аналізу художником самого себе в широкому контексті, що включає розгалужений зв'язок відносин митця з природним і соціокультурним оточенням.

На фоні зміни історичних епох «автопортрет» постійно еволюціонує, продовжуючи виконувати свою головну функцію - відображати не тільки зовнішнє авторську схожість, а й розкривати внутрішній світ художника, його характер, розуміння свого громадського призначення. Жоден із жанрів мистецтва не привертав до себе такої пильної уваги, не викликав настільки глибокого інтересу, не будив більш запеклих суперечок.

В сучасних дослідженнях «автопортрет» представлено як феномен образотворчого мистецтва (А. Ляшко), який має історичну динаміку і є актом самосвідомості культури [127]. На прикладі образотворчих творів С. Крузе теоретично осмислив яким чином автор розкривається в «портреті» і «автопортреті» в різних літературних текстах і жанрах; доводить, що «портретна» і «автопортретна» самосвідомість в поезії динамічна, а не статична, як у живопису [109]. Поетичний «автопортрет» в роботі М. Шталько пов'язаний із самопізнанням, розкриттям свого «я» [225]. Момент, коли митець починає створювати автопортрет, є результатом самопізнання, а не його початком [225, с. 324-327]. В зображенні втілюється локальний момент споглядання, у кінцевому «шматочку тексту» відтворюється безмежний процес становлення особистості. Отже, автопортрет починається як досвід самоспоглядання, бачення себе, а презентація себе іншим - наступний крок» [225, с. 324].

Теорія жанрів у музикознавстві оформлюється в самостійну наукову галузь лише у ХХ ст., де для «музичного портрета» і «автопортрета» використовують стиль і жанр. Важливою для розуміння музичного портретування є етимологія «жанру» і «стилю» музикознавця В. Холопової: «Жанр - категорія-екстраверт, а стиль - категорія-інтроверт. Жанр - об'єктивний феномен, орієнтований по відношенню до стилю «за» - в соціум, в життєве призначення музики» [213, с. 221]. На нашу думку, зміна рівня взаємодії мистецтв ХХ ст. призвела до виникнення нових жанрів, в яких портрет зіграв свою роль.

Психологізм музичного портрета можна підкріпити спостереженнями видатного вченого М. Михайлова: «Як вираз музичного мислення стиль в музиці пов'язаний також з психологією як в її об'єктивних, соціально-історичних, так і суб'єктивних, індивідуальних проявах» [145]. викладені загальні методичні принципи стильового аналізу музики. «Музичний портрет» є презентацією артефактів в культурі суспільства, умовами їх генезису і художньої екзистенції, а також характеризуються своїми стилями [222, с. 347].

Художній критик, мистецтвознавець Яків Тугендхольд в праці «Про портрет» (1987) доводить існування міцного зв'язку будь якого портретного жанру з психологією і соціологією, визначає «портрет» як самодостатній «позасюжетний жанр», який зображує людину повніше, ніж в житті, для чого потрібно суб'єктивне ставлення митця до моделі, розділяє естетичний і історичний типи подібності, робить висновки про національні особливості портрета, починаючи з регіональних основ сприйняття людини взагалі і закінчуючи конкретними описами від ХІХ ст. до постімпресіонізму. «Мистецтво представляє людину як діапазон реалізованої індивідуальності, як суб'єкт людяності» [197, с. 68-87].

Художньо-творчі особливості «портрета» і «автопортрета», специфіка засобів художньо-образної їх виразності залежать від духовного контексту, що домінує в історичному епосі (С. Крузе). Основні етапи історичної еволюції властивостей «портрета» і «автопортрета» є своєрідною експлікацією руху людського духу, портрет - є об'єктивація не тільки внутрішнього і зовнішнього світу особистості художника, а й духовного стилю епохи, зафіксовані в образах. «Автопортрет запам'ятовує стиль мислення і переживання, характерні для даної епохи» [110].

Аналіз заходів уявлення соціально-індивідуальної історії особистості і варіативності підходу до проблеми людини в художньому портреті запропонований семіотикою в працях (Ю. Лотман, С. Махліна, Н. Руднєва, В. Топоров, Б. Успенський), в яких мистецтво портретування розглядається як складно організована знакова система. Категорії семіотики: «мова культури», «знак», «символ», «текст» є важливими для історико-культурологічної інтерпретації портрета.

Кожна культура будує свою «мелосферу», в якої засобами музики будується значимість і репрезентація її картини світу і особистості, де реальність (як внутрішня, так і зовнішня) кодується музикою, за допомогою звукової символізації головних форм почуттів, за допомогою звукового виразу внутрішніх метаморфоз психологічних станів людини. Протягом всієї історії жанр «музичного портрета» стояв на межі науки, літератури і музики (маючи джерела у живописі, кіномистецтві й фотомистецтві, публіцистиці). Час від часу він набував нових рис, засвоюючи надбання різних видів і засобів мистецтв, поєднував у собі філософську глибину та її емоційну інтерпретацію.

Історія виникнення портретування як жанру, дає можливість впевнено констатувати, що портретний жанр - є художньою формою французької культури. Культура рухлива. Змінюючись якісно в творах мистецтва, і в «музичному портреті» зокрема, вона розставляє нові акценти. Залишаючись фізично тим же, «музичний портрет» змінюється в історичному русі, набуває нових рис, головною з яких є психологічна глибина портретованої особистості.

Размещено на Allbest.Ru/