Роль і значення культурної функції в державній культурній політиці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль і значення культурної функції в державній культурній політиці

Нині саме культура стає одним із найважливіших складових суспільного розвитку. Завдяки їй суспільство має змогу реалізувати свій творчий потенціал, долучитись до надбань світової цивілізації, зберігати й збагачувати не лише матеріальні, науково-технічні, інтелектуальні багатства своєї країни, але й історико-культурну спадщину у всьому її розмаїтті.

Реалії сьогодення досить гостро ставлять питання посилення ролі держави у процесі розвитку культури; реструктуризації її інфраструктури з урахуванням перспективної потреби відродження традиційної культури; створення ефективної системи соціального захисту традиційної культури корінних малочисельних народів; вдосконалення ринкових механізмів її розвитку.

Українська дослідниця В. Карлова зазначає, що кардинальні структурні зміни в культурній сфері, зумовлені демократичними й ринковими перетвореннями, сприяли виникненню різноманітних суб'єктів культурної діяльності -- закладів, організацій, підприємств і осередків культури, заснованих як на державній, так і на інших недержавних формах власності, зростанню активності творчих спілок, національно-культурних товариств, громадських організацій, зацікавлених в оновленні культурномистецького життя, у відродженні традицій вітчизняної культури. За обставин збільшення кількості суб'єктів державної політики у сфері культури, виникла потреба у нових підходах щодо організації державного управління. Особливого значення набуває формування такої моделі управління, яка б ґрунтувалася на конструктивному діалозі й тісній співпраці між органами державної влади та управління й громадськістю, на їхній взаємодії у вирішенні питань культурного розвитку, що відповідає специфіці культурної сфери, особливостям її розвитку і є важливим в умовах становлення громадянського суспільства в Україні.

Незначна кількість вітчизняних вчених виявляють науковий інтерес до теоретичного обґрунтування сучасних засад державного управління в культурній сфері, зокрема: І. Безгін, Є. Головаха, О.Гриценко, В. Карлова, І. Надольний, А. Ручка, М. Стріха та ін.

Сутність державної влади та її форми проявляються, зазначає В.Селіванов, у різних сферах суспільства, галузях народного господарства через опосередкування певних об'єктивних соціальних функцій, через свідому діяльність конкретних носіїв цих функцій. Однією з об'єктивних соціальних функцій суспільства, спрямованою в кінцевому підсумку на збереження і розвиток динамічної цілості суспільства, є державна політика. Вона виконує в суспільстві роль засобу, за допомогою якого в державно упорядженому бутті у формі роздробленої державної діяльності мають співвідноситися природно обумовлені цілі забезпечення сталого розвитку суспільства і наявні матеріальні та духовні можливості, суб'єктивні бажання і цілі владарюючих сил з реальними умовами, визначаються основні напрями і завдання державної діяльності щодо забезпечення досягнення зазначених цілей, насамперед, законотворення і законозастосовної діяльності, визначаються засоби і терміни досягнення зазначених цілей тощо. Державна політика немовби фіксує за допомогою юридичних засобів на певний час державну волю щодо реалізації державної влади у певних сферах суспільної життєдіяльності або у суспільстві в цілому.

Державна політика -- це напрями діяльності держави та її інститутів. Вона включає способи організації суспільно-політичного життя: узгодження різнорідних інтересів, подолання конфліктів та криз, реалізацію спільного інтересу. Державна політика виступає також як діяльність еліт і лідерів, яка здійснюється за допомогою інститутів держави.

Державна політика, наголошує О. Лощихін, відіграє надзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вона має на меті своєчасно виявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлювати причини виникнення, складність, суперечливість і знаходити шляхи розв'язання. У сфері державної політики ухвалюються відповідні державно-політичні рішення, спрямовані на розв'язання певної проблеми, яка виникає в тій чи іншій сфері суспільного життя (політичній, економічній, соціальній, культурній, екологічній тощо), розробляються відповідні програми та інструменти їхньої реалізації.

Державна політика у сфері культури -- це, з одного боку, цілеспрямована діяльність держави у сфері культури; з іншого -- складова політичної діяльності стосовно культурної сфери.

Коментуючи цей підхід, О. Гриценко окреслює три фактори, що визначають:

-- по-перше, цілі держави (і не лише в культурній сфері);

-- по-друге, принципові засади, якими держава керується у своєму ставленні щодо культури;

-- по-третє, її адміністративні та господарські можливості, що залежать від характеру суспільного устрою та стану економіки.

Культурна політика -- це чітко скерована позиція суспільства, коли саме підпорядкування природи людині в матеріальній і духовній сферах підтримує такий стан суспільства, який гармонізує взаємовідносини людини і природи, з одного боку, а з іншого боку -- забезпечує гармонійну рівновагу соціальних відносин між людьми, їхніх досить різних матеріальних і культурних цінностей.

«Під культурною політикою розуміється комплекс операційних принципів, адміністративних та фінансових видів діяльності й процедур, які забезпечують основу дій держави у сфері культури. Це свідомі дії або утримання від дій у суспільстві, спрямованих на досягнення певних культурних цілей шляхом оптимального використання всіх фізичних і духовних ресурсів, що їх має суспільство».

Культурна політика -- це сукупність теоретичних принципів і практичних заходів, що розробляються та реалізуються державою у сфері культури і спрямовуються на засвоєння духовних цінностей усіма членами суспільства.

Аріарський М. зазначає, що державна культурна політика має:

-- забезпечувати охорону та збереження культурної спадщини, національно-культурних традицій, захист національної культури і мови у світі;

-- вирішувати проблему загальнодоступності цінностей культури, створювати можливості для залучення різних верств населення, у першу чергу молоді до соціально-культурної творчості;

-- впроваджувати культурні традиції у сферу праці, освіти, управління, соціальних відносин, у побут, дозвілля та інші сфери життєдіяльності;

-- здійснювати постійну підтримку професійної й аматорської творчості; впроваджувати інновації в культуру;

-- оптимізувати соціально-економічний та соціально-культурний розвиток, протистояти непомірній і етично невмотивованій комерціалізації культури;

-- стимулювати розвиток загальнонаціональної та регіональної інфраструктури соціально-культурної діяльності;

-- сформувати систему підготовки фахівців, здатних забезпечити інкультурацію з врахуванням специфіки перебігу соціокультурних процесів;

-- привести органи управління культурою, систему планування, фінансування і прогнозування відповідно до вимог соціального, науковотехнічного і духовного прогресу.

Культурна ситуація, що відбувається у сучасному світі, стає об'єктом теоретичного аналізу, розглядається в контексті світових тенденцій глобалізації. Культурологи, юристи, політологи, соціологи прагнуть до фундаменталізації засад культурної політики. Адже нині єдиною цінністю у вирішенні багатьох культурних питань залишається норма вітчизняного та міжнародного права.

До найбільш пріоритетних цілей державної культурної політики А. Флієр відносить: по-перше, побудову нової аксіології буття, що творчо співвідносить національні та історичні традиції із завданнями соціокультурної модернізації; по-друге, допомога населенню у виробленні нових форм самовизначення та самовираження; по-третє, розвиток духовного компонента; по-четверте, прилучення людей до знань та інтересу до всього різноманіття культур людства; по-п'яте, виховання демократичного і плюралістичного світосприйняття.

Деякі вчені, досліджуючи принципи та завдання культурної політики, приділяють особливу увагу регіональній стороні культурного простору. До таких принципів як орієнтирів культурної політики держави відносять, зокрема: принцип відкритості та демократизму в структуруванні культурної політики при збереженні спадкоємності культурного розвитку, рівності прав і можливостей усіх громадян і соціальних груп у створенні та використанні матеріальних і духовних цінностей; принцип регулюючої ролі культурної політики держави у формуванні соціокультурної ситуації; принцип єдиного культурного простору. Зокрема, здійснення цих принципів можливе лише в тому випадку, якщо культурна політика є складовою частиною загальної державної політики на сучасному етапі розвитку суспільства.

У дослідженнях інших вчених цілі культурної політики пов'язані з орієнтацією на загальномодернізаційні процеси, що відтворюють рух суспільства до високого рівня життя на основі науково-технічного прогресу. Вихідними принципами культурної політики вони вважають, зокрема: демократизм, який забезпечується дотриманням принципу діалогічності, що призведе до зміни всієї системи суб'єктивно-об'єктивних відносин; економічна доцільність при побудові культурної політики, яка в сучасних умовах забезпечується принципом реалістичності.

Важливо зазначити, що культура живе унікальністю нації та народностей, їхнім збереженням та інтеграцією в державу. Держава є фундаментом стійкості та самостійності національних культур, вона гарантує їм право на самореалізацію, охороняючи загальний культурний генофонд народу.

У культурному розвитку суспільства суб'єктами виступають спільності людей, організації, що здійснюють культурну політику, метою яких є збереження, відтворення та зміна культурних досягнень і цінностей суспільства. Інституціалізація інтересів і потреб людей у сфері культури призводить до різноманіття суб'єктів культурного розвитку. Взаємодія суб'єктів і об'єктів культурного розвитку має відображення як діалектична взаємодія спільностей суб'єктів, кожна з яких є об'єктом впливу стосовно до іншої.

Культура та культурний розвиток виступає як «суб'єкт», що створює результат свого функціонування, що формує людину засобами виховання та освіти, які відповідають соціальній реальності, та відтворюють у своїй суб'єктивній діяльності об'єктивні умови свого існування -- культуру цього суспільства. Отже, державна культурна політика -- це результат суб'єктивно-об'єктивного процесу культурного розвитку даного соціуму в умовах його трансформації, що пов'язані з входженням у національний світ цієї культури, і яка може бути тільки національною.

За допомогою культурної політики держава впливає на зміст і форму діяльності людей у сфері науки, освіти мистецтва, культурних традицій, а також на всі сфери життєдіяльності суспільства.

Головним завданням державної культурної політики повинно бути створення таких соціально-економічних умов, за яких людина зможе збагатити свій духовний світ культурними цінностями. Кожен член суспільства має право на участь у культурному житті країни на доступ до скарбів культури та якісну освіту і заняття творчістю. Сучасна культурна політика не має регламентуючого характеру і не використовується для нав'язування будь-якої ідеології.

Основні принципи, пріоритетні напрями державної політики в Україні визначені в «Основах законодавства України про культуру». Стаття 2 «Основи законодавства України про культуру» визначає принципи культурної політики України, зокрема:

-- визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

-- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їхньої пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

-- збереження і примноження культурних надбань;

-- розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

-- гарантування свободи творчої діяльності, не втручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

-- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

-- доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина;

-- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

-- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

-- всебічне міжнародне культурне співробітництво;

-- визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

-- поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

До пріоритетних напрямів належать:

-- розвиток культури української нації та культур національних меншин;

-- збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища;

-- естетичне виховання дітей та юнацтва;

-- проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України;

-- розширення культурної інфраструктури села.

Кожний пріоритетний напрям передбачає конкретні завдання, що у своїй сукупності є цілісною програмою соціокультурного розвитку держави, що містять шляхи її реалізації. Реалізація зазначених вище напрямів залежить від способу вирішення завдань, що стоять перед нею, зокрема соціальні регулятори, механізми, що дозволяють реалізувати культурну функцію держави.

Формування механізмів культурної політики направлено на:

-- виключення монополізму в культурі;

-- захист національних і соціальних цінностей від руйнівних дій антикультури;

-- розвиток і підтримка нових форм культурної самодіяльності та культурних ініціатив людей у всіх підсистемах культури;

-- захист загальнолюдських культурних цінностей, сприяння зміцненню продуктивних форм національних культур та їхньої взаємодії.

Необхідно зазначити, що механізми державної культурної політики охоплюють багаторівневий характер її реалізації: суб'єкти (регіональні та місцеві культури і способи їхньої реалізації); здійснення пріоритетних прав і свобод у галузі культури перед правами будь-яких громадських організацій, об'єднань, партій, національних рухів, конфесій тощо; механізми формування суспільно-державної системи керівництва і соціального управління культурними процесами, що забезпечує підвищення ролі професійних діячів у культурі та широкого громадської думки в ній -- з одного боку, та відповідальність держави в галузі культури -- з іншого. Таким чином, питання про політику в культурній сфері пов'язується з питанням про методи її реалізації, через які отримує визначення соціальна сутність держави. Серед цих методів слід відзначити необхідність проведення такої політики, яка б відповідала об'єктивним формам розвитку сучасного суспільства.

Цілі, пріоритети, завдання і способи їхнього вирішення у своїй сукупності складають феномен, визначений як культурна політика держави, що охоплює все культурне життя суспільства. Зокрема, залежно від конкретного аспекту культурного життя (релігія, наука, мистецтво, освіта і засоби масових комунікацій) процеси формування і здійснення культурної політики набувають у кожній з цих сфер специфічних ознак.

Культурна політика характеризується як державна діяльність, що впливає на життєзабезпечення і навіть виживання суспільства. Важливе значення культури полягає в тому, що вона, як і природа, створює баланс між протиріччями, які виникають у суспільних відносинах, врівноважує їх. Як суспільство потребує рівноваги між збереженням минулого і забезпечує розвиток майбутнього, так і культура, плекаючи традицію, прискорює інновацію.

Аналіз досліджень, публікацій, міжнародних документів, виконаних за участі авторитетних вчених, політиків, культурних діячів підтверджує, що культурна політика стає дієвим інструментом, який сприяє досягненню мети -- доля людства має бути захищеною виваженим вибором, свідомою гуманізацією життя, загального порозуміння, а не наслідком збігу обставин і насильства.

Вчені всього світу зазначають, що культурна політика відіграє суттєву роль на зламі століть, коли багато загроз стають реальністю, виникає потреба глибше і детальніше осмислити сутність цього феномена. Особливо гостро постає питання ролі культури в боротьбі з тероризмом. Цій проблемі присвячено низку міжнародних конференцій та наукових досліджень.

Зокрема Т. Киселева зазначає, що культура це є основа національної безпеки країни, саме через культуру успадковують моральні заповіти поколінь, серед яких благодійність, милосердя, повага до національних традицій, любов до рідної землі, до людини.

Під час формування та реалізації державної культурної політики проявляється необхідність взаємоузгодження державних інтересів та гнучкість щодо інтересів численних культурних груп. Хід розбудови незалежної держави та Європейський вибір у динаміці державотворчих процесів ставить пріоритетними завданнями побудови громадянського суспільства на основі демократичних цінностей. У сфері культурної політики держави це передбачає орієнтацію на культурний плюралізм, демократизацію та децентралізацію культурної політики. Формування та реалізація відповідної моделі культурної політики ускладнюється обставиною, що вже відсутня в інших розвинених країнах -- наявний процес становлення національної інтеграції та консолідації, формування загальносуспільної національно-політичної ідентичності, сприяння розвитку власної національної культури -- основні чинники, що впливають на процес формування вектора (спрямованості) культурної політики України.

Необхідно зазначити, що культурна політика не може бути безпредметною, оскільки вона спирається на певну систему цінностей. Зокрема, у демократичних країнах культурна політика спрямовується на підтримку демократичних цінностей, розвиток множинності культур та їхньої взаємодії. За умов тоталітаризму культурна політика забезпечує насадження певної ідеології.

Майже всі держави за всіх часів і на всіх рівнях використовують культуру у внутрішній політиці як засіб впливу на населення і для створення позитивного іміджу влади в зовнішній політиці.

У кінці XX ст. перед європейськими державами, члена Євросоюзу, постає завдання розробки ефективної моделі культурного розвитку, яка б враховувала позитивний досвід, накопичений окремими державами і гармонізувала б стандарти, які оцінюють рівень досягнень у цій сфері та законодавство, що регулює культурну політику.

Нова культурна політика Європи ґрунтується на положеннях Маастрихтської Угоди (1992 р.), у статті 151 визначено три головні цілі розвитку: сприяти розквіту національних культур, примножуючи разом із тим загальну культурну спадщину; підтримувати розвиток сучасної художньої творчості; поглиблювати міжнародне співробітництво.

Однією з основних концептуальних основ культурної політики світового співтовариства є процес «демократизації культури», що і накладає на державу функцію запобігання будь-якої гегемонії (не лише державної чи інодержавної, а певних культурних груп) у внутрішньому соціокультурному просторі країни.

Саме культурна різнорідність регіонів нині в Україні є простором і засобом політичного протистояння, і тому її слід диференціювати від стратегічного пріоритету державної політики культурної багатоманітності, що за визначенням Ради Європи, має еквівалент «конструктивний плюралізм». Хоча культура українського суспільства і просякнута політико-ідеологічною дискретністю (особливо в періоди політичного конфлікту чи в часи «радикальних змін»), загальносуспільна культура не зводиться до неї -- вона є феноменом більшим, ніж ідеологія, а тому слід звернути увагу на пошук альтернативної динаміки соціокультурних процесів в Україні, механізми її унеможливлення.

Особливістю культури як суспільно-політичного феномена, є те, що будь-які проблеми, які виникають у просторі культури, вирішуються засобами цієї ж культури. Важливим компонентом культури є її творчий потенціал. У полі творчого потенціалу неможлива політико-ідеологічна конфронтація. Саме культуротворчий процес як взаємодія суб'єктів культури є консолідуючим механізмом культурної політики держави. Гострої актуальності набуває необхідність спрямувати в єдине русло культуротворчий та державотворчий процеси в сучасному політико-ідеологічному просторі України. Тому в період загострення в ній деструктивних тенденцій особливого значення набуває роль чи не найважливішого суб'єкта культури -- Держави.

Держава як поєднання влади, цінностей та ідеології покликана сприяти підтримці та стабільності суспільства шляхом породження, підтримки та заохочення символів, цінностей, що сприяють зміцненню суспільства. Тому держава є вагомим компонентом культурної динаміки суспільства, що значно впливає на характер та напрям його розвитку.

Звичайно, ідеальну, деталізовану модель культурної політики розробити та реалізувати дуже складно. Але певні підходи можуть бути темою обговорення, тим більше, що не лише досягнення, але й негативний довід є результатом, що має бути врахований.

У культурі, на думку вчених культурологів, завжди існує напруження між минулим і сучасним. Парадокс має своє пояснення. З одного боку, культура як скарбниця самосвідомості надає законну силу політиці та способу життя. З іншого боку, серед поточних професійних і бюджетних пріоритетів культура «розташована» досить низько на державній шкалі.

Отже, правозахисники і політики, представники творчих професій, а також і споживачі їхніх послуг прагнуть змін. Незалежні експерти доходять висновку: культурна політика, як і політика загалом, є мистецтвом можливого. Для неї єдино прийнятною залишається підтримка рівноваги між прагненням до нового, повного суперечностей і створенням умов для живого використання й поважного ставлення до культурних скарбів і культурної пам'яті.

Культурна політика має враховувати елементи, що визначають культурне життя: процес освіти, творення й творчості, завдання збереження культурної спадщини, поширення культури. Щоб культурна політика була успішною, між цими елементами повинна існувати рівновага. Але варто пам'ятати, що доступ до культури і її поширення неможливі без підтримки динамічного творчого початку, що розвивається під захистом закону та держави.

Отже, культурна політика держави, що прагне орієнтуватися на плюралізм і демократизм влади в суспільстві, може реалізувати свої принципи лише через захист та за умови активної участі в державні й культурній політиці (на рівні формування та реалізації) усіх суб'єктних груп українського суспільства та розширення суб'єктивного сектора в динаміці культуротворчих і державотворчих процесів українського суспільства. Це і є забезпечення можливості участі в розвитку національно-самобутньої культури України всіма наявними культурними групами українського суспільства. держава культура

Держава як суб'єкт культурної політики активізує та підтримує кожний із секторів культурного життя, формуючи з ними тісні партнерські відносини та запобігає (а відповідно, здійснює баланс) домінуванню будь-яких локальних інтересів кожного з них у владному просторі культурного життя суспільства. Співритм культуротворчого та державотворчого процесів на основі партнерської взаємодії держави та сукупного суб'єкта національно-самобутньої в усій її багатоманітності культури є тїєю проекцією на майбутнє, що спроможна сконсолідувати всіх учасників цього процесу в українську політичну націю як рівноправного партнера на світовій арені.

З часу проголошення незалежності Україна прагне створити умови для рівноправного розвитку та активної участі в соціально-економічному, політичному і духовному житті представників усіх регіонів, які разом складають єдину національну структуру суспільства.

Протиріччя, які виникли між реальним станом регіональної культурної політики та її потенційними можливостями в оптимізації культурних процесів, виявили необхідність розробки теоретичного та практичного формування її реалізації.

Вивчаючи ефективність правового регулювання регіональної культурної політики в сучасних умовах, вітчизняні науковці вказують на необхідність переорієнтації правових норм і створення нової стратегії розвитку цього напрямку суспільного буття.

Приміром, в юридичній літературі висловлюється точка зору, що ефективність правового регулювання забезпечується: ефективністю самого нормативно-правового акта; ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування нормативно-правового акта; ефективністю діяльності щодо застосування та реалізації нормативно-правового акта.

Т. Радько поділяє умови ефективності правового регулювання на об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних умов належить соціальноекономічний стан суспільства, політичний режим, державний устрій тощо. До суб'єктивних умов належать: необхідність регулювання суспільних відносин за допомогою права, всебічний аналіз тенденцій розвитку суспільних відносин (облік об'єктивних законів, вплив суміжних чинників, зв'язок з іншими відносинами, специфіка розвитку в умовах правової форми тощо); вибір оптимального варіанту регулювання (правового методу, форми нормативного або індивідуального акту); чітке визначення цілей регулювання; своєчасна правотворчість; вдосконалення чинного законодавства (приведення нормативних вимог відповідно до вимог практики); забезпечення стабільності правового регулювання (здійснення необгрунтованих змін форм і методів регулювання); ясність, чіткість правових розпоряджень; активність правозастосовних органів в справі втілення в життя правових вимог; свідомість, психологічна підготовленість громадян у здійсненні ними суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Сучасні тенденції культурного життя країни відбуваються не тільки в масштабі всієї країни, а й регіональному рівні (області, району, міста). Саме на цих рівнях культурні процеси мають досить особливу специфіку. На регіональному рівні повинна формуватися така система пріоритетів культурного розвитку, яка б органічно поєднувала і враховувала місцеві особливості з глобальними тенденціями. Характерний процес самоорганізації регіону, сутність якого полягає у фактичному самовизначенні та самостійному виборі власних моделей розвитку є надзвичайно важливим. Цей процес поки що переважно спонтанний, але в його рамках відроджується ідеологія регіоналізму.

Регіон -- це сформований в межах певної природно-географічної території соціально-економічний механізм, що відзначається притаманною йому специфікою спеціалізації та структури виробництва і господарства, міжрегіональними й зовнішніми економічними, політичними та культурними зв'язками, має місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, в межах якого формується територіальна громада з притаманними їй місцевими інтересами.

На думку В. Нагребельного, регіон -- це географічний простір (територія), який (яка) відрізняється цілком визначеним характером напряму розвитку усіх його структур -- економічних, етнічних, демографічних, соціокультурних та інших. У плані культурного регіоналізму в сучасній Україні нараховується шість головних регіонів (Захід -- Львівська, ІваноФранківська, Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька та Закарпатська області; Центр (Вінницька, Житомирська, Хмельницька, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Київська області та місто Київ; Південь та Схід -- Дніпропетровська, Харківська, Сумська, Чернігівська, Одеська, Миколаївська, Херсонська та Запорізька області; Донбас Донецька й Луганська області; Крим -- Автономна Республіка Крим та місто Севастополь).

За часів незалежності України регіональну політику у сфері культури регулює низка нормативно-правових актів, фрагментарно. Наприклад, Закон України «Про Концепцію державної культурної політики в галузі культури на 2004-2007 роки» визначав цілі державної політики в галузі культури, серед яких: визначення культурного розвитку України та її окремих регіонів одним з пріоритетних напрямів діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; сприяння розробці середньострокових програм культурного розвитку.

Однією з основних умовою ефективності правового регулювання є діяльність державних органів влади, активність їх у справі втілення в життя правових вимог, а також ясність, чіткість правових розпоряджень. Питаннями регіональної культурної політики забезпечує Міністерство культури і туризму України, в структуру якого входить Департамент мистецтв і регіональної культури та Відділ аналізу і прогнозування соціокультурного розвитку регіонів. У межах своєї компетенції Департамент організовує: виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їхню реалізацією; здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що перебувають в його управлінні; аналізує та актуалізує нормативно-правову базу; розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства.

Водночас, основні завдання відділу аналізу та прогнозування соціокультурного розвитку регіонів полягають: у впровадженні національної політики в галузі культури, проектуванні та реалізації державних програм, спрямованих на захист, збереження, розвиток і пропаганду надбань традиційної та сучасної народної культури, аматорського мистецтва; підготовці нормативно-правових актів щодо діяльності органів і закладів культури, аматорських художніх колективів; проведенні експертизи проектів нормативно-правових актів, що відносяться до компетенції відділу; удосконаленні діяльності клубних закладів і створенні умов для розвитку художньої творчості українського народу та етнічних груп населення, задоволенні культурних потреб і сприянні розвитку творчих здібностей населення України; сприянні народних історико-культурних традицій, звичаїв і обрядів, декоративно-прикладного мистецтва, здійсненні заходів щодо популяризації народного мистецтва, фольклору; забезпечення взаємодії Міністерства з регіональними органами культури.

У зв'язку з унітарним устроєм української держави головним при організації управління повинен стати принцип культурного суверенітету великих регіонів. Адже культурне життя функціонує та розвивається в регіонах, де живуть, створюють культурні цінності митці, а також населення яке задовольняє свої культурні потреби. Через функціонування культури на регіональному рівні реалізується культурна політика держави, бо культура -- територіальна. Саме регіон, в цьому випадку виступає тим головним рівнем, на якому відбувається регулювання культурного життя.

На жаль, ми маємо констатувати, що рівень культурного обслуговування існуючий сьогодні знаходиться на достатньо низькому рівні. Проблеми регіонів охоплюють питання: низької матеріально-технічної бази соціокультурних інститутів; скорочення мережі мистецьких навчальних закладів (шкіл естетичного розвитку дитини); низький рівень оплати працівників культури, що призвело до скорочення професійного кадрового забезпечення цієї сфери.

Однією з цих причин є -- неувага та неспроможність місцевих органів влади. Саме тому особливого значення набуває питання повноважень у сфері культури органів місцевого самоврядування, так як переважна частина інфраструктури культури перебуває у власності саме місцевих рад. Отже, висока централізація влади призвела до очевидної та занадто різкої диспропорції не тільки в культурному житті країни, а і в її економічному та соціальному розвитку різних регіонів України. Ігнорування специфічності кожного окремого регіону, яку реально можливо оцінити тільки на місцевому рівні, призводить до негативних наслідків розвитку різних сфер людського буття. Саме тому необхідно зауважити, що розвиток місцевого самоврядування в Україні повинен бути не останнім питанням внутрішньої політики держави.

Місцеве самоврядування в Україні це гарантоване державою право та реальна спроможність територіальної громади під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Згідно з нормою ст. 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до повноважень районної, обласної ради належать: затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їхнє виконання; розподіл переданих із державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення; прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом.

Зокрема, у статті 44 визначено, що районні, обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям такі повноваження: підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціальноекономічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань, а в місцях компактного проживання національних меншин також програм їхнього національно-культурного розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з питань, передбачених цією статтею; забезпечення виконання рішень ради; організація охорони, реставрації, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових і садибних комплексів, природних заповідників місцевого значення; забезпечення відповідно до законодавства розвитку науки, усіх видів освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, туризму; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських і неприбуткових організацій, які діють у сфері освіти, охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, сім'ї та молоді.

Реалізацію культурної політики на місцях забезпечують відділи та управління культури. Зазначені державні органи утворюються там, де в цьому є нагальна необхідність, переважно міськими радами міст, обласного, республіканського, загальнодержавного значення, де є великі обсяги виконавчої роботи в окремих галузях місцевого соціально-культурного будівництва. Головні завдання, функції, права та обов'язки управлінь і відділів культури та мистецтв визначаються положеннями про ці управління та відділи, які затверджуються на регіональному рівні.

Практична реалізація завдань, які покладені державою на органи управління культурою, не завжди співпадають з можливостями їхньої реалізації. Недостатнє фінансове, технічне, науково-методичне забезпечення створює цілу низку проблем реалізації культурної політики на місцевому рівні.

Необхідно зазначити, що соціально-економічне становище країни призвело до руйнації єдиної структури та порушили регулювання процесів, внаслідок яких ресурсні та організаційні механізми в регіонах втратили життєздатність.

Регіональні культурні ресурси включають не тільки мистецтво і культурно-історичну спадщину певної місцевості, а й місцеві традиції, діалекти, фестивалі та обряди; розмаїття та якість відпочинку; молодіжну культуру, етнічні меншини й групи за інтересами; місцеві народні вироби і ремесла, промисловість і сектор культурних послуг.

Соціокультурне різноманіття українських регіонів потребує врахування різних аспектів у формуванні регіональної культурної політики. На сьогодні актуальним питанням залишається забезпечення культурних прав національних меншин. Рівність зазначених прав регулюються низкою нормативно-правових актів, а саме, одним із основних принципів культурної політики визначених в «Основах законодавства України про культуру» -- є рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей.

Норми визначені в Законі України «Про національні меншини в Україні» державну підтримку громадянам незалежно від їхнього національного походження: рівність політичних, соціальних, економічних і культурних прав; розвиток національної самосвідомості й самовиявлення; права на національно-культурну автономію, а саме, користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення національних культурних закладів.

Вітчизняні дослідники зазначають, що загальнокультурне в національних відносинах взагалі посідає особливе місце, відіграє важливу роль. Існують як органічно вплетені в систему матеріальних та ідеологічних відносин, як їхній специфічний бік, тобто відносно самостійно. Національні відносини мають надзвичайно вразливий характер. Складність і суперечливість національних відносин вимагають делікатного, тактовного, зваженого та толерантного ставлення однієї нації до іншої. Найефективніший шлях розуміння національного -- через культуру. Знання національної культури, традицій, звичаїв, обрядів виховує шанобливе ставлення до народу, дає змогу зрозуміти національне як самобутнє й разом з тим, як загальне надбання людської цивілізації.

Саме тому, стратегічним завданням культурної політики як на регіональному рівні, так і на загальнодержавному -- залишається забезпечення реального доступу до культурних цінностей різним соціальнодемографічним категоріям населення, приведення культурної інфраструктури в нормативне та функціонально-змістовне співвідношення, що виникають сьогодні у зв'язку з найбільш гострими соціальними та особистими проблемами в суспільстві.

Майбутнє регіональної культурної політики відрізняється високим ступенем невизначеності, і тому її прогнозування необхідно. Необхідність останньої обумовлена такими факторами:

руйнуванням командно-адміністративної системи управління і втратою принципів старої системи взаємодії центра з регіонами;

неузгодженням державних і регіональних структур управління у проведенні ринкових реформ;

деформацією системи інтересів (приватних, колективних, регіональних, державних);

протиріччями між теоретичним і практичним застосування існуючих правових норм.

Необхідність формування регіональної системи культури та нової системи управління випливає з ситуації, яка склалася в економічній, кадровій та соціальній політиці. Ця ситуація характеризується зростанням матеріальних потреб культури, а фінансування цієї сфери все ще відбувається за залишковим принципом (розв'язання цієї проблеми в межах регіональної системи дозволяє розподіляти інтегровані засоби, які надходять з бюджету та інших джерел до складу єдиного регіонального фонду фінансування, найбільш раціонально та ефективно).

Необхідно констатувати, що ефективність правового регулювання регіональної культурної політики залежить від усунення характерних негативних тенденцій: ігнорування державою територіальних, економічних, етнонаціональних та історичних особливостей регіонів, планування орієнтоване на соціально-економічний розвиток регіонів з урахуванням культурних потреб населення через бюджетні та інші фонди.

Не викликає заперечення потреба в сучасній та ефективній стратегії розвитку культурної політики в регіонах, здатної в сучасних умовах забезпечити збереження культурного потенціалу міста, села, селища, його модернізацію та подальший розвиток. Завдання останньої мають полягати у: підвищенні культурного і творчого потенціалу жителів; залучення до цінностей вітчизняної та світової культури; збереження історичної та культурної спадщини; забезпечення вільного доступу до національного надбання і культурних цінностей; вдосконалення і розширення культурно-дозвільної та культурно-освітньої роботи серед населення, поліпшення діяльності різних соціокультурних установ; стимулювання народної творчості, відновлення традицій творчих колективів, гуртків художньої самодіяльності, клубних об'єднань і дозвільних закладів для різних соціально-вікових категорій; посилення роботи з молоддю з метою виховання етичних, патріотичних, фізично-розвинених, духовно збагачених і високоосвічених громадян; надання підтримки різним видам і жанрам сучасної культури і мистецтва: літературі, музиці, живопису, театральному мистецтву тощо; розвиток інших напрямів, що включають: підтримку майстрів мистецтв і обдарованої творчої молоді, збереження і розвиток народної художньої творчості; розвиток меценатства і спонсорства для фінансування культури.

Існує потреба у змістовних структурних змінах сфери культури, які б призвели до удосконалення всієї моделі та стилю управління. Відносини між органами управління державного, регіонального та місцевого рівня повинні будуватися на основі нових існуючих у світі моделей управління. Суть державної регіональної політики має полягати в переломі ідеології утриманства та залежності від державних органів влади, формування нових технологій соціально-культурного розвитку. Незалежність розвитку та реалізації регіональної культурної політики повинні бути підкріплені ресурсними можливостями, а саме, формуванням відповідних територіальних фондів культурного розвитку.

Реалізація зазначених вище завдань буде ефективною лише тоді, коли в їхній реалізації візьмуть участь усі зацікавлені сили у відродженні духовності, моральності підростаючого покоління, розвитку кращих регіональних культурних традицій.

Соціально-економічний стан суспільства, врахування сучасних тенденцій розвитку суспільних відносин у сфері культури, чітке визначення цілей та вибір оптимального правового регулювання, вдосконалення нормативно-правової бази, правова освіта громадян щодо власних культурних прав є сьогодні обов'язковими умовами ефективного правового регулювання духовної сфери.

Размещено на Allbest.ru