Синкретичність народної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Синкретичність народної культури

В останні десятиріччя вчені намагаються відійти від звичної парадигми відносно синкретизму (злитності, неподільності) як явища, притаманного виключно первісній культурі. Автори книги “Народна культура в сучасних умовах” висловлюють думку, що цією властивістю наділена також народна культура: «Народна культура в різних її іпостасях зберігає елемент синкретичності у широкому змісті, під яким ми в даному випадку розуміємо нерозчленоване співіснування в дифузному стані етики та естетики, знання та вірування, художнього та нехудожнього ставлення до дійсності, світу (картини світу) та практичної дії, що характерно для групової (соборної) свідомості та поведінки» [28, 39].

Йдеться про існування та активне вираження в народній культурі певного комплексу постійно діючих взаємозв'язків між духовними та матеріальними формами, створеними в результаті спільної життєдіяльності людей, об'єднаних певними світоглядними орієнтаціями та соціальними проблемами. Таке твердження погоджується з уявленням про природу народної культури. Через прив'язку до традицій та канонів народна культура є більш консервативною, ніж професійна; її етнічне начало залишається інваріантним упродовж всього історичного процесу, зберігаючи основні свої властивості, в тому числі, синкретизм.

У процесі соціоґенезу форми синкретизму елементів народної культури не залишались незмінними, трансформація світогляду сприяла переосмисленню народної культури у новому культурному контексті, відкривала шляхи оновлення зв'язків між її складовими. «Синкретизм змінював свої форми, але продовжував залишатися визначаючим началом», - писав Б. Путілов [32, 11]. На підтвердження цієї тези простежимо еволюцію форм зв'язку елементів народної культури, що була детермінована змінами народного світогляду. Зупинимося на таких найважливіших рівнях народного світогляду як міфологічний та християнський.

Міфологічний світогляд є найбільш ранньою формою світосприймання й світорозуміння, властивою стародавньому та особливо первісному суспільству. Своєрідність міфологічного світогляду обумовлена специфікою мислення людей цієї культурно-історичної епохи. Первісна людина не виокремлювала себе із навколишнього середовища - природного і соціального. Її мислення відрізнялось дифузністю, нерозчленованістю, відсутністю абстрактно-логічного розуміння світу, що проявлялось у нечіткому поділі суб'єкта та об'єкта, предмета та знака, істоти та її імені, одиничного та множинного, просторових і часових відносин, начала й принципу, у заміні причинно-наслідкових зв'язків прецедентом, тобто в об'єднанні походження та сутності.

На той час не існувало чіткого розмежування між мисленням людини та її емоційною, афектно-моторною сферами діяльності, що дає ключ до розуміння синкретичної природи первісної культури. Синкретизм проявив себе у світоглядній, структурній, функціональній єдності духовно-практичної діяльності людини, у тісному зв'язку міфів, ритуалів та мистецтва. Якщо міфи складали певну систему уявлень про світ, цінності та норми людської поведінки, то в ритуалах світосприйняття первісної людини виражалося в інших формах - у сукупності стереотипних символічних дій (жестів, міміки, пантоміми, хореографії, співів, музики тощо), спрямованих на встановлення двосторонніх відносин між людиною та надприродним.

Ритуалізована була вся людська життєдіяльність: полювання, оброблення землі, війна, прийом їжі, шлюбні відносини, спілкування, прояв горя або радощі - тобто, усе. Художнє начало ще не виступало як самостійний компонент, воно неусвідомлено вписувалось у людське буття. Статуї предків, різні фетиші, маски, наскельні малюнки наділялися надприродною силою, ставали предметом поклоніння. Була відсутня також чітка жанрово-видова структура - музика, танці, пантоміма, живопис, скульптура, прикладне мистецтво складали єдине ціле.

У часи родоплемінних відносин поняття “народна культура” ще не набуло своєї традиційної семантики. Воно визначається пізніше, коли у суспільстві почне складатися ієрархічна структура. Процес соціальної стратифікації значною мірою був пов'язаний зі змінами у людському світосприйнятті, замість дифузного формується диференційоване мислення, людина починає виокремлювати себе із природного та соціального середовища, з'являються елементи абстрактно-логічного розуму.

У соціально стратифікованому суспільстві формуються дві полярні субкультури - офіційна (елітарна, міська) та народна, носії яких займають різне становище у соціумі й по-різному ставляться до сприйняття світу. Під народною культурою починають розумі - ти культуру селянства, міських низів, нижчого духівництва. Саме ця верства стає творцем, носієм, охоронцем та кінцевим адресатом і споживачем культури, що протиставлялася культурі офіційній.

Нове світорозуміння сформувало в надрах суспільства політеїстичну систему персоніфікованих богів, що сприяло утвердженню в людській свідомості ідеї соціальної нерівності та божественного походження влади. Диференціація мислення людини дала поштовх поступовому виокремленню в межах офіційної субкультури релігії, філософії, наукового знання, літератури, мистецтва. Всередині ж народного культурного шару, навпаки, первісний міфологічний світогляд виявився більш стійким. Народна свідомість продовжувала зберігати наївні стародавні уявлення про духів природи, навіть коли у народну культуру почали упроваджуватись ідеї політеїзму. В результаті виник певний світоглядний дуалізм.

А втім, еволюційні процеси у людській свідомості знайшли відбиток також у народній культурі, зокрема, окреслюється видова диференціація народного мистецтва. Проте, через традиції синкретизм залишається домінуючою властивістю цієї культури: жодний із жанрів народної творчості не виступає як самостійний, ізольований і завершений, а є частиною цілісного явища - народної культури, що яскраво простежується в обрядах та святкових діях.

Із розвитком суспільства язичницькі вірування та ідеї, сформовані у часи панування первіснообщинних відносин, вже не відповідали новим державним структурам. Молодому класу феодалів для освячення ієрархізації соціального та ідеологічного простору був потрібен єдиний Бог: така доктрина сприяла створенню монотеїстичної релігії. Духовним стрижнем європейської культури на той час стає християнство. Сформувавшись у першому столітті нашої ери, християнська релігія абсолютизувала ієрархічність суспільства, визначивши новий тип європейського світогляду - християнський.

В Україні-Русі християнство було запроваджено у Х ст., але стара віра ще довго не піддавалася натиску християнізації, «хрещені сприймали нову віру під кутом зору вже усталених світоглядних уявлень, міфологічних образів та символів, які все ще залишалися язичницькими» [14, 273]. Так, на українському ґрунті культ Ісуса Христа став зрозумілим лише через його язичницьку інтерпретацію - культ бога Сонця (Дажбога). Про це свідчить, наприклад, спосіб моління - повернувшись обличчям на схід, до сонця, який християни запозичили у язичників.

Процес християнізації в Україні не був лінійно-спрямованим. Неодноразово в періоди суспільної кризи та катаклізмів простежувався регресивний рух, люди поверталися до язичницької віри своїх предків, вважаючи свої злигодні карою за віровідступництво (наприклад, у часи татаро-монгольської навали). Християнська церква так і не змогла протистояти тисячолітнім традиціям. Унаслідок її постійних поступок народним звичаям та обрядовості виникло своєрідне явище - християнсько-язичницький синкретизм як форма поєднання та компромісного існування двох різних видів світоглядних настанов. Християнсько-язичницький синкретизм проявився, зокрема, у християнських святах, літургічних діях (священні жертвоприношення, кроплення освяченою водою, покладання рук священика на віруючого) та у сакральній символіці [9].

Християнські пастирі надали давнім язичницьким символам та обрядам християнського забарвлення. Вони пристосували до місцевих свят святкування святих мучеників, яких стали вважати покровителями різних ремесел, захисниками проти стихійних та життєвих лих. Так, Різдво Христове було поєднане з язичницькою Колядою, а свято язичницького бога Купала перетворене на свято Іоанна Хрестителя. Ось що писав архієпископ Іоасаф Горленко: «Народ языческаго празднования и идолослужения следы храня, делает колыски, называемые рели, и в неделю св. Пасхи, в день св. Апостолов Петра и Павла на них качаются, а також и в неделю св. Троицы празднуют бесовский праздник Березы, и в день св. Іоанна Предтечі - Купала, а вечерницы и песни скверныя; все же идолопоклонства празднует народ от неразумения своего, а священики, по званию своего пастырства, того им не возбраняют» [14, 277].

І хоч офіційно християнство було прийняте в Україні-Русі в X ст., де-факто його утвердження припало на буремні XVI-XVII ст., у цей період національно-визвольних війн воно виступило головним чинником формування української нації. Християнсько- язичницьким світосприйняттям пронизана вся народна культура, в ній органічно поєднались етнічна та християнська художні системи. Церква сприйняла наївну художню народну мову для створення своєї іконографічної програми та художнього стилю. Проте головне - вона запозичила ідею синкретизму видів народного мистецтва. Для емоційно-релігійного впливу на віруючих християнські ідеологи розробили цілісну систему духовно-матеріального середовища, яка містила архітектуру, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, музику, співи, слово.

У науковому обігу таке органічне поєднання різних видів мистецтв у художнє ціле, що естетично організує матеріальне та духовне середовище людини, отримало назву - синтез [30, 231]. Проте слово “синтез” (грец. synthesis), як і синкретизм (грец. synkretismos), означає - об'єднання. Це наводить на думку, що з приходом християнства створюється не що інше, як нова форма синкретизму - поєднання сакральних видів мистецтв. Їх узгодженість, ідейно-світоглядна, образна єдність, загальна участь у художній організації простору та часу сприяла активізації сприйняття християнської ідеї.

Християнсько-язичницький світогляд завжди був квінтесенцією народної дійсності та народної культури, що обумовлювалось значною мірою особливостями життєвого укладу українського народу. Майже до початку ХХ ст. Україна залишалася, здебільшого, аграрною країною, селянське населення становило переважну більшість нації, а українське суспільство базувалося на системі традиційних зв'язків та громадських спільнот. Ядром системи стає самоврядне соціально-побутове утворення - громада. Сільська громада, яка була органом місцевого самоврядування, об'єднувала людей певної території (зазвичай, одного населеного пункту) на основі спільних господарських інтересів, єдиного родового культу та колективної відповідальності; вона сприяла підтриманню традиційного духу суспільства і, насамперед, традиційної етики стосунків між поколіннями.

У патріархальному селянському середовищі через тісний зв'язок селянської психології з землею традиційно-побутова культура зберігала культ землеробської праці, що особливо рельєфно відбивалося в уявленнях українців про природу світобудови.

Маючи повсякденним об'єктом своєї праці землю, селяни «нерідко прагнули вплинути на природу за допомогою релігії, різного роду заклять. Молитвами боролися проти шкідників ланів, посух, заморозків, повеней тощо. У своїх сподіваннях вони зверталися до святих, знахарів і ворожок... Кожний мешканець села був причетним до народної культури, бо не можна було їм не знати місцевих пісень, обрядів, колядок, приказок тощо» [15, 420-421].

Надомні ремесла, що були розповсюджені серед селянського населення, обслуговували також міську бідноту, культура якої залишалася дуже спорідненою з селянською майже до початку XX ст. Уявлення про предметний світ традиційної народної культури дає саме коло виробів - знаряддя праці, будівлі (господарські, житлові, сакральні), предмети побуту та культу, одяг та ін. У ньому проявилась єдність таких функцій народної культури, як утилітарної, релігійно-магічної та декоративно-художньої.

Доцільність виробів, що обумовлена потребами життя народу, завжди складала одне ціле з їх художньою виразністю, декоративністю, яка часто мала ритуально-культовий внутрішній контекст. Цей синкретизм, закріплений у народному світогляді, проглядає у всьому, що постійно оточує людину, незалежно від часу й простору. Прикладом тому є сакральна народна архітектура, в якій функціональність, конструктивність поєднані з естетичним началом. Яку б частину будівлі ми не взяли - чи то різьблений стовп, вікно, двері або дах - у кожній із них можна побачити органічну єдність конструктивно-технічного призначення та архітектурно-художніх форм.

У другій половині XIX ст. зміст синкретичного поняття “суб'єкт народної культури” трансформується. Зрештою, роль народу-творця залишається, але функції її охоронців і спостерігачів починають виконувати також представники інших суспільних верств - етнографи, колекціонери, художники, композитори. Їх цікавить все те, що висвітлює картину життя народу, його етнічні особливості: предмети народного побуту, народний фольклор, мистецтво та ін. У цей період народна культура в соціально-філософській традиції набуває статусу культурної спадщини нації, виразника національної ідеї.

В епоху індустріального та постіндустріального (інформаційного) суспільства синкретизм народної культури змінює свої форми. Щоб з'ясувати процес його трансформації, необхідно простежити долю народної культури цього періоду. Внаслідок урбанізаційних процесів зароджується своєрідний феномен соціальної диференціації культури - масова культура, що орієнтує духовні та матеріальні цінності на “усереднений” рівень розвитку масових споживачів. Правда, функціональні та формальні аналоги цього явища проявляли себе і раніше, але справжня масова культура формується в епоху розвитку технічних засобів тиражування та трансляції інформації.

Якщо у традиційній культурі каналом трансляції соціально значущої інформації був “майстер-учень”, то в епоху технічного прогресу з її зростаючим життєвим ритмом, новими нормами та стандартами соціокультурного життя таким каналом стає масова культура. Вона спирається на досягнення самих передових технологій, використовуючи могутні потенціали сучасної науки. Її продукція враховує смаки і потреби широкого кола людей. Механізм її поширення та напрямки пов'язані з ринком: кожний, хто сплачує, може “замовляти свою музику”. Яскравий, емоційний світ масової культури, що допомагає людині вирватись із рутинного і заорганізованого реального світу, робить її привабливою для широких мас.

Перехід до індустріального та особливо інформаційного суспільства супроводжується інтенсивною переорієнтацією села на міські цінності та масові форми культури. Народна культура намагається адаптуватися до нових умов, у результаті створюється нова форма синкретизму - традиційної культури з елементами масової. Його метою є не подальший розвиток народної культури, а скоріше експлуатація традиційних прийомів у сучасній масовій культурі.

Проведений ретроспективний аналіз народної культури дозволяє зробити висновок, що в процесі соціоґенезу трансформувалися форми синкретизму, однак синкретизм як явище завжди залишався важливим інваріантом народної культури.

народний культура світоглядний орієнтація

Размещено на Allbest.ru