Розвиток культури в Радянській Україні (1920-30-ті рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування України

РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ В РАДЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1920-30-ТІ РР.)

Водарчук Максим Анатолійович, студент

Науковий керівник - Кропивко О. М., к. і. н., доцент

Міжвоєнний період став часом підлаштування всієї палітри культурних явищ до нової державної політики та ідеології.

Радянська влада під гаслом культурної революції здійснювала перетворення в царині освіти, науки і культури. Газети щодня друкували короткі звернення про культурне будівництво, яке розглядали як фронт - не менш важливий, ніж продовольчий, вугільний і металургійний. Проте назвати успішними культурні здобутки комуністичної доби було б помилковим. Передусім через сталінські репресії. Однією «рукою» режим розгортав культурне будівництво, створював умови для розкриття народних талантів і розвитку масової культури. Підтримувана народом, ця діяльність була справді революційною за масштабами. Водночас тоталітарна держава знищувала таланти; від репресій особливо страждала культурна еліта.

Слід зазначити, що радянська влада багато зробила для ліквідації неписьменності. 1921 р. Раднарком УРСР зобов'язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчатися грамоті. Робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, якщо вони вчилися, а селяни отримували 25 % знижки при обов'язковому страхуванні майна. Навчання в гуртках лікнепу було безкоштовне. З 1924 р. започаткували підготовку до запровадження чотирирічного навчання дітей [3, 209].

Від 1920 р. університетську освіту було ліквідовано, натомість створено низку Інститутів народної освіти, навчання в яких було платним. Вихідцям із робітників дали «зелене світло» для вступу до вищих навчальних закладів. Після ліквідації університетів, наукові дослідження зосередились переважно в установах Української академії наук [1, 244], чому сприяло повернення з еміграції науковців, зокрема М. Грушевського [3, 210].

Для 1920-х рр. застосовують термін «національне відродження», яким характеризують яскраві досягнення у сфері літератури та мистецтва. Творчий злет, започаткований Українською революцією, продовжився внаслідок українізації. Виникли численні центри літературної творчості та створювалися різноманітні об'єднання, гуртки та студії, зокрема гурток неокласиків (у Києві) до якого входили Микола Зеров, Юрій Клен, М. Рильський; спілка селянських письменників «Плуг», організація пролетарських письменників «Гарт» (у Харкові). ВАПЛІТЕ, започаткована М. Хвильовим і М. Яловим у середині 1920-х рр., об'єднала понад два десятки талановитих письменників і поетів. Тоді ж пролунав заклик Хвильового - «Геть від Москви» [1, 244].

Активно розвивалося музичне життя, у якому важливу роль відігравали Г. Верьовка, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Серед художників визначне місце займали Федір Кричевський і Василь Касіян [1, 246].

Починаючи з 1927 р. таке явище як українізація охоплює не лише державний апарат, але і освіту, науку та культуру. 1933 р. відновили свою діяльність університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові [1, 257].

Водночас, цей період став часом утрати для України національної еліти: людей активних, свідомих. Масового терору зазнала Всеукраїнська Академія наук, яка до 1929 р. зберігала порівняно незалежне щодо партійного керівництва становище. Було розформовано створену М. Грушевським історичну секцію ВУАН, а сам він змушений був виїхати до Москви. Було закрито Інститут української наукової мови, із 85 вчених-мовознавців розстріляно 62. Знищено майже всіх співробітників Інституту філософії, закрито Інститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навіть Український інститут марксизму-ленінізму, який розробляв альтернативну концепцію історії України (замість нього було створено українську філію московського Інституту Маркса-Енгельса-Леніна) [3, 213].

Упродовж 1930-х рр. загинули в таборах або були розстріляні близько 200 із 240 українських письменників. Закрито деякі театри, зокрема «Березіль», знищено групу митців - «бойчукістів», провідних майстрів українського художнього авангарду [2].

Отже, до середини 1920-х рр., радянська влада досить поблажливо ставилася до розвитку української культури: створювали спілки, організації та гуртки, досить вільно відчували себе письменники, митці, науковці. У цей період зросла та зміцніла українська національна еліта, котра дедалі частіше послуговувалася в творчості та науковій діяльності надбаннями західних колег. Проте на межі десятиліть ситуація змінилася. Було ліквідовано всі літературні об'єднання. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців утворилися професійні спілки: письменників, художників, композиторів. За допомогою цих спілок влада прагнула уніфікувати зміст культурного процесу за ідеологічними стандартами так званого соціалістичного реалізму. Утвердилася жорстка система контролю над духовною творчістю, яка характеризувалася втручанням партійних чиновників у літературно-художнє життя. За приблизними підрахунками, в УРСР в 1930-х рр. ліквідували близько 80 % творчої інтелігенції. Із 259 українських письменників, які друкувалися в 1930 р., після 1938 р. виходили друком твори тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). Літературно-мистецьке покоління 1920-х - початку 1930-х рр., через українську національну ідею та ідентичність, яку підкреслювали у своїх працях, знищене більшовицькою владою, назвали «Розстріляним відродженням». ідеологія українізація культурний міжвоєнний

Література

1. Історія України: комплексне видання / В. С. Власов, С. В. Кульчицький, О. Є. Панарін. Київ: Літера ЛТД, 2019. 416 с.: іл., карти.

2. https://pidru4niki.com/1679042257041/kulturologiya/ukrayinska_radyanska_kultura

3. Історія України (профільний рівень): підручник для 10 класу закладів загальної середньої освіти / В. С. Власов, С. В. Кульчицький. Київ: Літера ЛТД, 2018. 304 с.

Размещено на Allbest.ru