Аналіз культури в концепті теорії систем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аналіз культури в концепті теорії систем

Зростання наукових теорій і гіпотез, що внесли важливі зміни в концептуальну схему культурології, актуалізували проблему розробки фундаментальних методів дослідження соціокультурних об'єктів. Одним із перспективних методологічних напрямків у цьому ракурсі є системний аналіз, що сформувався шляхом перенесення в проблемне поле культурології основних принципів теорії систем, котра поєднала класичний і некласичний дослідницькі підходи природничих наук.

Мета дослідження полягає у розробці методологічної моделі дослідження культури й суспільства на підставі принципів теорії систем. Суть проблеми в тому, що системний аналіз традиційно був пов'язаний із вирішенням задач природничих наук. Однак із накопиченням культурологічних знань все більш очевидною стає тотожність певних процесів, що відбуваються в культурі й суспільстві, та процесів, котрі описуються теорією систем.

Одна з перших спроб застосування системного методу в культурології належить Л. Уайту. В своїх роботах [24-26] він розглядає культуру як цілісну систему, що складається з матеріальних і духовних елементів. Розвиваючи ідею щодо системного характеру культури як інтегрального цілого, Б. Маліновський пише: «Культурний процес, який містить у собі матеріальний субстрат культури (тобто артефакти), соціальні узи, які пов'язують людей (тобто стандартизовані способи поведінки), й символічні акти (тобто вплив, що надається одним організмом на інший за допомогою умовних рефлексів), являє собою щось цілісне, тобто самостійну систему» [17, 687].

У межах системного методу Е. Кассірер розвинув теорію про єдність пізнання [10], згідно з якою «різні напрямки знання в усьому їх визнаному різноманітті й самостійності складають систему, окремі члени якої взаємообумовлюють і припускають один одного» [10, 167]. Спираючись на постулат про функціональну єдність системи, Е. Кассірер доходить висновку, що «окреме не повинне залишатися окремим, воно мусить ввійти в ряд взаємозв'язків і з'явитись нам вже в якості ланки “ланцюга” - логічного, телеологічного або причинного... Це стосується мистецтва, міфології та релігії в тій же мірі, що й пізнання... Щоб охарактеризувати певну форму відносин в її конкретному застосуванні й конкретному значенні, потрібна не тільки вказівка на її якісні характеристики як такі, а й вказівка на ту систему, в яку вона входить» [10, 168-190].

У культурології системний аналіз - це сукупність методів і засобів дослідження соціокультурних об'єктів як складних, багаторівневих та багатокомпонентних систем. В основі аналізу лежить парадигма: будь-яка система складається з окремих частин, пов'язаних між собою певними відносинами; система знаходиться у безперервному розвитку та взаємодії із зовнішнім середовищем. Загальним для всіх методик системного аналізу є: осмислення основної мети й функцій досліджуваної системи; вибір варіанта членування системи на складові (підсистеми, елементи), найбільш оптимального для вирішення поставленої дослідницької мети; введення ієрархії частин у структурі системи; виявлення функцій кожної підсистеми та зв'язків між ними; виявлення зв'язків системи із зовнішнім середовищем (або іншими системами); вивчення характеру змінності системи, її здатності до розвитку, адаптації до зовнішнього оточення.

Системний аналіз у культурології спирається на комплекс універсальних і загальнонаукових методів дослідження (структурний аналіз, компаративний метод, методи формалізації та моделювання тощо), застосування кожного з яких обумовлено метою дослідження й конкретним завданням.

Культурні системи та їх класифікація

Багато понять, які необхідні для розуміння функціонування соціокультурних систем, прийшли в культурологію з термодинаміки - розділу фізики, в якому досліджуються процеси обміну енергією між досліджуваним макроскопічним об'єктом і навколишнім середовищем. І. Пригожин відзначав: «Звернення до наук, що вивчають складність світу, зовсім не означає, що ми пропонуємо “звести” гуманітарні науки до фізики. Наше завдання полягає не в редукції, а в досягненні згоди» [20].

Визначимо ключові поняття щодо теми нашого дослідження. Культурна система - це цілісна сукупність підсистем та елементів культурного об'єкта, між якими існує закономірний зв'язок та взаємодія, що обумовлює його властивості та закономірності функціонування.

Структура системи - це стійка сукупність підсистем, елементів культурного об'єкта та зв'язків між ними, що забезпечує його цілісність та зберігання основних властивостей при зовнішніх та внутрішніх змінах.

Зв'язок між елементами культурної системи - стійкі відносини між елементами, що обумовлюють залежність властивостей одного елемента від властивостей інших елементів системи.

Таким чином, культурна система є сукупністю взаємопов'язаних та взаємозалежних культурних елементів. Класифікація систем залежить від обраного критерію, наприклад, від природи елементів, їх походження, від мінливості властивостей, ступеня складності, ставлення до зовнішнього середовища, від реакції на впливи, характеру поведінки й ступеня участі людей у реалізації керуючих впливів.

Залежно від природи елементів системи диференціюються на реальні й абстрактні. Реальними (фізичними) системами є об'єкти, що складаються з матеріальних елементів. Абстрактні системи утворюють елементи, що не мають прямих аналогів у реальному світі, це - наслідок людського мислення (ідеї, теорії, концепції, гіпотези тощо). Виходячи з походження, розрізняють природні та штучні системи. Природні системи є продуктом розвитку самої природи (клімат, живі організми, сонячна система та ін.). Соціокультурні системи є штучними системами - результатом творчої діяльності людини.

За ступенем складності системи поділяються на прості, складні й великі. Проста система, як правило, має однорівневу структуру, зв'язок між елементами якої описується простими (лінійними) функціями. Складна система містить велике число взаємопов'язаних і взаємодіючих підсистем, кожна з яких, у свою чергу, може бути розчленована на окремі елементи. Така система характеризується багатомірністю, ієрархічною структурою, різноманіттям природи елементів, зв'язків, різнорідністю структури. Вибір критерію членування такої системи залежить від поставленої дослідницької мети. Наприклад, ґрунтуючись на принципі соціокультурного групування, культуру можна поділити на такі підсистеми, як: світова, локальна, національна, етнічна, регіональна. Особливість складних систем полягає в тому, що їх інтегральні властивості відрізняються від властивостей окремих складових елементів. Інтегрування складних систем веде до утворення макроскопічної (великої) системи.

Залежно від ступеня мінливості властивостей, системи можна поділити на статичні й динамічні. До статичних відносять системи, при дослідженні яких можна знехтувати змінами у часі їх істотних властивостей. На відміну від статичних, динамічні системи змінюють свій стан у часі (дискретно або безперервно) під впливом зовнішніх і внутрішніх сил. Динамічні системи бувають стійкими й нестійкими. Стійка система здатна повертатися до вихідного стану після припинення впливу, яке вивело її з рівноважного стану, (стану, що характеризується постійністю параметрів системи у часі). У нестійкій динамічній системі, навпаки, навіть незначна зміна параметрів структури або характеру зв'язків між її елементами призводить до нерівноважного стану системи у цілому. Динамічні системи також поділяються на ті, що регулюються (внутрішніми або зовнішніми силами), й ті, що самоорганізуються. Внутрішня соціокультурна регуляція системи зазвичай пов'язана з вирішенням таких завдань, як: підтримка певного рівня консолідованості соціуму; забезпечення колективних форм життєдіяльності людей для задоволення їхніх індивідуальних та групових інтересів і потреб; зняття протиріч та напруг, що виникають при спільній життєдіяльності людей і посилюються в процесі розвитку системи.

Процес внутрішнього регулювання системи здійснюється на основі прагматичних цілей із урахуванням накопиченого соціального досвіду спільноти (закріпленого в ціннісних орієнтаціях, звичаях, законах, нормах, правилах, ідеології, віруваннях, традиціях тощо). Форми й механізми регуляції відображають специфіку досягнутого соціумом рівня соціокультурного розвитку. Наприклад, у традиційному суспільстві домінують конвенційні регулятори у вигляді комплексу звичаїв і традицій, в той час як у сучасному суспільстві переважає інституціональна форма регуляції. Спираючись на технології масової маніпуляції (друковані та електронні ЗМІ, рекламу тощо), інституційні структури надають інформаційно-психологічного впливу на маси. Важливим механізмом регуляції соціокультурної системи є масова культура, що призводить до максимальної стандартизації не тільки норм соціального життя та діяльності, а й ідейно-світоглядних орієнтацій людей.

Не заперечуючи ролі внутрішніх регулюючих факторів, слід звернути увагу на те, що не менш важливе значення в цьому процесі належить зовнішнім силам, бо соціокультурна система, що ізольована від зовнішніх впливів, позбавлена стимулу до подальшого розвитку. Перш, ніж розглядати зовнішній регулятивний інструментарій соціокультурної системи, звернемося до питання диференціації систем, основним критерієм якої є ступінь зв'язку системи із зовнішнім середовищем. Виходячи з цього критерію, системи можна поділити на ізольовані, закриті й відкриті. Якщо ізольована система не може обмінюватися з зовнішнім середовищем ні енергією, ні речовиною, ні інформацією, а закрита система, маючи жорсткі фіксовані границі, відносно незалежна від оточуючого соціокультурного поля, то відкрита система орієнтована на діалог з навколишнім середовищем й міжкультурну взаємодію.

Зовсім інакше розвиваються процеси в системах, які самоорганізуються. Їх основною рисою є те, що такі системи, за Г. Хакеном, «набувають властиві їм структури або функції без будь-якого втручання ззовні» [29, 2], що призводить до утворення якісно нових структур у макроскопічних масштабах. Вивчення цих систем породило новий науковий напрямок, що отримав назву синергетики. Засновниками синергетики були німецький фізик Г. Хакен та бельгійський фізик, лауреат Нобелівської премії (1977) І. Пригожин. За Г. Хакеном, «синергетику можна розглядати як частину загального системного аналізу, оскільки як у синергетиці, так і в системному аналізі основний інтерес представляють спільні принципи, що лежать в основі функціонування системи» [29, 361].

Отже, синергетика (грец. synergeia - співробітництво, сприяння, співучасть) - це міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, завданням якого є вивчення природних явищ та процесів (в тому числі й соціокультурних) на основі принципів самоорганізації складних систем.

Синергетична модель розвитку культури

У ракурсі синергетичної моделі культура та суспільство постають як відкриті, нерівноважні, нелінійні системи, що самоорганізуються. Відкритість системи є необхідною, але недостатньою умовою для її самоорганізації: не будь-яка відкрита система самоорганізується. Для цього необхідна наявність двох протилежних начал - начала, що творить структуру, та начала, що руйнує її, приводячи до неупорядкованих процесів у системі, хаосу (дисипації). Боротьба цих начал - порядку й хаосу - становить механізм перебудови старої та формування нової соціокультурної системи, що обумовлює її саморозвиток у цілому.

Розглянемо алгоритм процесу самоорганізації соціокультурної системи та механізми його породження. Як зазначає А. Флієр, інтегруюче ядро будь-якої культури «являє собою порівняно жорстко структуровану й ієрархічну систему ціннісних орієнтацій, форм і норм соціальної організації та регуляції, мов та каналів соціокультурної комунікації, комплексів культурних інститутів, стратифікованих способів життя, ідеології, моралі, церемоніальних і ритуальних форм поведінки, механізмів соціалізації та інкультурації особистості, нормативних параметрів її соціальної й культурної адекватності спільноті, прийнятних форм інноваційної й творчої діяльності тощо» [27, 392].

Однак у процесі розвитку системи починають проявлятися ентропійні явища: знижується функціональна цілісність, системно-ієрархічна структурованість, збалансованість як окремих підсистем, так і культурного комплексу спільноти в цілому. Зростання ентропійних процесів призводить до кризи ідентифікації людей, втрати ціннісних орієнтирів, традиційної моралі. Зона дії історично сформованих і закріплених у культурній традиції й інституцій- них нормативах соціально прийнятних патернів свідомості та поведінки людей поступово зменшується, набувають популярності протизаконні й кримінальні методи вирішення соціальних, економічних та інших проблем.

Одночасно розширюється зона впливу “маргінальних полів” культури, де управління формами життєдіяльності людей здійснюється з боку маргінальних квазісистем (типу “злодійського закону”, “хіпових тусовок”, ритуалів езотеричних сект тощо). Причини виникнення ентропійних процесів, як правило, пов'язані з цілим комплексом проблем у різних сферах суспільного життя, в тому числі, в його соціокультурному секторі.

Соціокультурна система із рівноважного стану входить у нерівноважну фазу свого розвитку, починається процес якісної перебудови її властивостей. Спочатку зміни носять уповільнений, поступовий характер. Із поглибленням ентропії посилюється рівень нерівноваги, що породжує дисипацію в системі й одночасно провокує сплеск нових ідей у суспільстві. Саме у цей період складається нова смислова цілісність культури, викристалізовується її нова парадигма. Таким чином, стан хаосу - це креативна за своєю суттю фаза розвитку соціокультурної системи, в рамках якої йде переоцінка її змістового ядра й пошук нової, більш ефективної конфігурації.

У результаті накопичення внутрішніх сил системи, ентропія досягає критичного стану, що призводить до біфуркації - стрибкоподібної якісної перебудови системи. Революційні процеси - це типові процеси біфуркації, причому хід постреволюційного розвитку системи залежить від безлічі імовірнісних факторів (внутрішніх, зовнішніх), що часто призводять до декількох альтернативних сценаріїв її еволюції. Приклад тому - багатовекторність шляхів розвитку країн на пострадянському просторі. За біфуркацією настає релаксація, тобто поступове повернення системи в стан рівноваги, але вже в оновленому вигляді. Цей процес незворотний. Слід зазначити, що тривалість періоду релаксації системи, як і фази її неврівноваженого стану значно перевищує біфуркаційний часовий період.

Таким чином, самоорганізація соціокультурної системи є нелінійним процесом, що являє собою послідовність фазових переходів від стану рівноваги через нерівноважну фазу й дисипацію до біфуркації й релаксації системи. У процесі самоорганізації відбувається безперервне руйнування старих і виникнення якісно нових структур, що характеризуються іманентними властивостями. Отже, через хаос і руйнування структури відбувається народження нового порядку в системі.

Міжкультурна взаємодія крізь призму системного аналізу

Теорія систем розкриває можливості осягнення проблем, що безпосередньо пов'язані з взаємодією культур як фактором їх розвитку. Розглянемо процеси, які відбуваються в результаті контактів соціокультурних систем, й осмислимо основні принципи міжкультурної комунікації. Алгоритм дослідження має таку послідовність: 1) системний аналіз кожної культури, що вступає в контакт; 2) вивчення зовнішнього середовища, на тлі якого відбувається взаємодія соціокультурних систем; 3) аналіз моделі взаємодії систем (рівноправна - нерівноправна, однобічно - двобічна); 4) визначення механізмів, за допомогою яких здійснюється контакт (мирний шлях або внаслідок військових та інших конфліктів); 5) вивчення динаміки процесу взаємодії та її наслідків для кожної системи.

Аналіз соціокультурної системи спрямований на визначення таких її параметрів: типу культурної системи (цивілізаційна, національна, етнічна, регіональна); ступеня відкритості системи (закрита - відкрита); рівня орієнтованості соціокультурної системи на діалог із іншими культурами; умов для засвоєння інших культурних практик (спільність або відмінність культурних ареалів, типів світоглядів, форм соціальної організації контактуючих систем; їх місця в ієрархії світового співтовариства тощо). Саме ці фактори впливають на модель та динаміку міжкультурної взаємодії, детермінуючи її кінцевий результат.

Необхідною й обов'язковою умовою міжкультурної взаємодії є відкритість соціокультурної системи. Через варіативність параметрів контактуючих систем у хронотопі, динамічність та гетерогенність зовнішнього середовища, що детерміновані об'єктивними факторами, процес взаємодії систем є історично обумовленим, а його результат часто набуває імовірнісного характеру. Цей процес ініціює широкий діапазон трансформацій в системі-реципієнті: від актів індивідуальної свідомості до зміни типів світогляду й форм соціальної та культурної організації. Породження нового супроводжується частковою й навіть повною (асиміляція) втратою традиційної для цього соціуму культури. Одночасно, в силу зворотного зв'язку, система-реципієнт впливає на систему-донор, детермінуючи її якісні зміни. У сучасних умовах найбільш оптимальною моделлю даного процесу бачиться реалізація принципу діалогу й толерантності у взаєминах культур.

Розглянуті нами приклади свідчать про великий потенціал теорії систем і широкі можливості її застосування в полі культурології як для вирішення теоретичних завдань (зокрема, для вивчення закономірностей соціокультурного розвитку суспільства), так і розробки прикладних проектів (вироблення стратегії державної культурної політики, моделювання міжкультурної взаємодії в сучасних реаліях тощо).

культурологія концептуальний схема

Размещено на Allbest.ru