Формування історичних передумов, спадковість і новації в монументальній скульптурі Києва 1990-2000-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування історичних передумов, спадковість і новації в монументальній скульптурі Києва 1990-2000-х рр.

Новак Юлія Вікторівна,

Ще у козацьких літописах та працях К. Саковича XVI ст. було висунуто теорію розвитку культури, яка ґрунтувалася на виділенні макетних рис українців (героїзм, волелюбність, товариськість, почуття гідності) [8, 37]. За К. Саковичем, ці якості були успадковані від могутнього племені сарматів та хазар.

Торкаючись походження української культури, Т. Орлова [15, 102] підкреслює її глибинне коріння, посилаючись на М. Грушевського: "Такою, зокрема, є концепція М. Грушевського про етнічне походження українців, етнічну основу яких, на його думку, становило населення пізнього палеоліту, що мешкало на території сучасної України. Це визначає і часові межі культурогенезу українського народу, коріння якого сягають тисячоліть, ... попри зміни в населенні, періодичні напади кочових племен, культурно-антропологічного субстрату, навіть сприйнявши деякі елементи культур чужинців, все ж залишається собою".

Спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) і міфологічної європейської школи, українські дослідники ХІХ ст., зокрема М. Драгоманов [4], О. Потребня, виділяють національно-специфічні особливості культури.

На початку XX ст. І. Франко [5] та І. Огієнко [14] висунули концепції історії культури українців від найдавніших часів, в яких обстоюють ідеї єдності, процесів розвитку матеріальних і духовних складників і самобутності культури нашого народу.

Вихідним моментом в аналізі даного пласту літератури є наш погляд ставлення дослідників до соціалістичного реалізму як методологічного та ідейно-естетичного концепту, що передували процесам культурного оновлення України кінця ХХ - початку XXI ст.

Представниця діаспори Л. Ковальська зауважує: "Художня культура тоталітарної епохи не була однозначною. Попри всі намагання перетворити її на ідеологічне знаряддя влади, мистецтво залишилося живим. Час виявив, які саме твори стали надбанням історії мистецтва, а які - історичними прорахунками" [7].

Про втрату важливих естетичних традицій зазначає Л. Лисенко: "Високі героїко-романтичні ідеї серйозної скульптури, одухотворені традицією Мікеланджело, Родена реалізуються у творчості І. Кавалерідзе (1887-1978), М. Лисенка (1906-1972) та їх талановитих послідовників, але після їх смерті практично вичерпали себе" [10]. Звідси випливає проблема малопродуктивної художньої освіти і труднощі у формуванні української мистецької школи, про що говорить М. Маричевський [11]: "...ми не уникнемо розмови про найкардинальнішу проблему мистецького життя в Україні. Це питання "школи... На нашу думку, саме звідти походять теперішні аномалії творчого процесу митця, чи то авангардного, чи традиційного, нарешті українського національного".

У статті В. Підгора, обстоюючи самоідентичність українського національного мистецтва, посилається на ідеолога "замкненого" розвитку культури О. Шпенглера, ідеї Ф. Ніцше, який "дуже турбувався можливістю збереження самоідентичності європейської (а понад усе - німецької) культури", вченого-емігранта Д. Донцова, який у 1944 р. вказував, що проблема "власного середовища" залишається найголовнішою для українського руху [16].

Дослідники зазначають: "Можна впевнено стверджувати, що сьогодні значущість традиційної школи образотворчого мистецтва поступово втрачається внаслідок впливу творчих контактів, нових завдань, які стимулюють поширення модерністських і постмодерністських ідей" [12, 73].

Дійсно, підвищений інтерес до процесів нонконформізму кінця 80-х років ХХ ст. та авангардних течій наступної доби вельми помітний у дослідженнях українських мистецтвознавців. "Разом з тим М. Протас, аналізуючи світові тенденції еволюції скульптури періоду зламу ХХ та ХХІ століть, вказує [18, 230] на два вектори мистецько-естетичного розвитку. Перший вектор - "самодостатній і традиційно видовий", на думку авторки, заданий антропологічними, гуманістичними вимірами культури з самого її початку. Другий вектор - "відводить ремеслу скульптора допоміжну роль у загальноконцептуальному контексті... проєкту contemporary art". Базовим М. Протас вважає саме перший вектор, який визначає "повноцінне становлення та подальше буття скульптури як професійної діяльності митця" [Ю. Новак] [13].

"В огляді джерел, пов'язаних з вивченням монументальної скульптури Києва доби Незалежності, ми спиралися на праці, виступи, інтерв'ю в пресі вітчизняних вчених митців П. Вольвач, В. Данилейка, Н. Кубриш, Л. Лисенко, Т. Орлової, В. Підгори, М. Протас, Г. Скляренко, О. Тарасенко, О. Федорука, М. Хрущака, В. Чепелика та ін., а також відповідні довідкові видання, альбоми, каталоги тощо" [13].

Деякі подробиці творчого процесу в роботі В.Чепелика над творами монументальної скульптури розкриваються в [1].

На наш погляд, аналіз образно-пластичних рішень, навіть відомих робіт В. Чепелика потребує уточнень. Крім того, залишаються поза увагою дослідників ескізи до пам'ятників М. Яковченку та О. Гончару [2, 73].

"Здійснюючи огляд монументальної скульптури України кінця ХХ - початку XXI ст., М. Протас [18] підкреслює, що, починаючи від другої половини 80-х років, значного розмаху на теренах всієї країни набув рух повернення традиційних етнонаціональних видів сакрально-морфологічних пам'ятників, різьблених хрестів. Зокрема, авторка називає один з перших дерев'яних хрестів у Києві - семиметровий пам'ятний знак на місті страти О. Теліги у Бабиному Яру [6, 840] [13] Пам'ятний знак загиблим членам ОУН встановлений в 1992 р. За думкою М. Протас, в українських землях традиція встановлення придорожніх, поклінних, меморіальних хрестів запозичена через Польщу від Західної Європи. Штучне припинення традиції розпочалося після Полтавської битви. У добу тоталітаризму хрести масово знищували. До прикладу, використання традицій у професійній скульптурі наводиться уведення козацького хреста до образно-композиційної структури пам'ятника Д. Яворницькому (1998) у Дніпропетровську (скульп. В. Наконечний, арх. В. Мірошніченко).

Розглядаючи цикл пам'ятників символів 90-х років, М. Протас зазначає, що символічний контекст монументальної скульптури минулої доби позбавлений нині ідеологічного викривлення або програмного пафосу в має інший - споглядально-філософський сенс. Як приклад наводяться пам'ятний знак робітничому селищу Передпостова Слобідка у Києві, знищеному фашистами 1943 р. (1991 М. Білика, пам'ятник жертвам репресій 1937 р.(1995) у с. Биківня В. Чепелика пам'ятник мученикам концтаборів (1995) В. Зноби у Києві. монументальний скульптура символічний

В публікаціях [1-2] подано стислі характеристики успішних та художньо виразних, за словами дослідників, київських монументальних скульптурних творів В.Чепелика: пам'ятного знаку жертвам Чорнобильської атомної катастрофи (1994); художнього пластичного рішення постаті репресованого в меморіалі у Дарницькому лісі (1995); пам'ятників Михайлу Грушевському (1998), київському актору Миколі Яковченку (2000), письменнику Олесю Гончару. О.Федорук щодо пам'ятника М. Грушевському зазначає: " Класична основа монумента тримається на ясному, логічному сприйнятті реального світу, що посилено специфічним місцем розташування... Все тут на місці : і спосіб подачі сидячої постаті і предметна матеріальність зображення, і портретне трактування образу видатного українського діяча як мислителя, вченого, гуманіста, і характер внутрішньої зосередженості фігури..." [2, 9].

"Окремої уваги, на наш погляд, заслуговує напрям у монументальній скульптурі України, пов'язаний з встановленням пам'ятників літературним персонажам, кіногероям й акторам популярних фільмів" [13]. А саме поява на Андріївському узвозі, у Києві, скульптурної композиції пам'ятника персонажам п'єси М. Старицького Проні Серковій та Свириду Голохвастову (1999, скульп. В. Сівко, В. Щур, арх. В. Скульський) викликала діаметрально протилежні оцінки. Якщо деякі публікації розглядають спорудження цього пам'ятника виключно позитивно, то скажімо, В. Данилейко [3] цілком протилежної думки.

Розглядаючи феномен своєрідного вшанування літературних героїв, Л. Левчук [9, 348] зазначає: "Спілкування з творами нерідко здатне відіграти в житті людини більш вагому роль, ніж спілкування з реальними людьми. Цікаво, що потреба в спілкуванні з літературними героями покликала до життя зовсім особливу форму суспільного визнання - встановлення пам'ятників...".

Отже, зазначимо, що монументальна скульптура Києва та всієї України кінця ХХ - початку XXI ст. збагатилась новим культурно- мистецьким явищем, що потребує та заслуговує уважного наукового дослідницького опрацювання.

Література

1. Володимир Чепелик: "Я не уявляю Михайла Грушевського без парасольки...". Столиця. 2001.05.02.

2. Володимир Чепелик. Скульптура: альбом / перед. О. Федорук. Київ, 2002. Образотворче мистецтво, 2002.

3. Данилейко В. Пам'ятник гетьманові Сагайдачному у Києві. Образотворче мистецтво. 2001. №2. С. 39.

4. Драгоманов М. Вибрані праці : у 3 т. 4 кн. / В. Андрущенко (ред.). Т.1 кн. 2. Київ: Знання України, 2007. 245 с.

5. "Іван Франко і світова культура", Міжнародний симпозіум ЮНЕСКО/1986,Львів/Матеріали...11-15 вересня 1986 р. 6 у 3-х кн. Київ,Наукова думка, 1990., 527с.

6. Звіт пам'яток історії та культури України ім. Бажана,Енцикл. вид.:У 28 т./Гол. Ред Смолій, с.585-1216

7. Ковальська Л. Тоталітарне мистецтво (1930-1980)/Ковальська Л,,Присталенко Н//Дух України:500- ліття малярства. Вінніпег: Вид. мистецької галереї Вінніпегу,1991.,с.103-107

8. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч.посіб. / М.М. Закович, І. А. Зязюн,

9. О.М. Семашко/За ред. М.М. Заковича.,-3 - тє вид., стер. Київ, 2007., 567 с. --(Вища освіта ХХ століття)

10. Левчук Л. Естетика: підручн.длч студ. виищ. навч.закл.]/ Л.Левчук,Київ, Вища школа, 398с.

11. Лисенко Л. У пошуках загублених зв'язків// Образотворче мистецтво.1993. №2. С.22.

12. Маричеаський М. Чи спроможні ми, нарешті ?!//Артанія. 1997.№3. С. 4.

13. Мистецтво Незалежної України: [Навч. посібн. Л.В. Анучина. Харьков. Нове слово, 2007. 84 с.

14. Новак Ю.В. Особливості формування малих архітектурних форм у дизайні середовища. Дипл.роб. Київ, НАКККІМ 120 с.

15. Огієнко І . (Митрополит Іларіон). Українська культура /М. Тимощук (упор.автор.передм. і комент.),Київ, Наша культура і наука, 2002. - 342с.

16. Орлова Т.І. Естетика синтезу: категорії, універсалаї,, парадигми в контексті і художній творчості.Київ,Абоис,2002., 160с.

17. Підгора В. Елітарність. Артанія. 1997. №3. С. 4-8.

18. Протас М.О. Парадигми української скульптури ХХ-ХХІ ст. Українське мистецтвознавство. 2004. Вип. 5. С. 163.

19. Протас М.О. Українська скульптура ХХ ст. Київ: Інтертехнологія, 2006. 278 с.

Размещено на Allbest.ru