Творча діяльність Богдана Антківа на тлі соціокультурного життя Львівщини (1963-1998 рр.)

Усвідомлення об'єктивних соціокультурних процесів, які відбуваються на тому чи іншому історичному етапі розвитку суспільства, висвітлення повної панорами культурного життя дають змогу проаналізувати та оцінити події національної минувшини. Це можна здійснити лише через повернення в науковий обіг невідомі чи забуті імена та праці, які збагачують національну культуру й допомагають переосмислити цінність національних духовних традицій в галузі музики, театру, образотворчого мистецтва, літератури.

У повоєнний час культурно-мистецьке життя Галичини зазнало сильного впливу політичною системою радянської влади. Діяльність національно-патріотичних громадських організацій та товариств була припинена, а їхні учасники змушені були працювати у «вузьких» рамках мистецтва. У цей час активно розвивалося театральне мистецтво. Провідними театрами були імені Івана Франка в Києві, імені Тараса Шевченка в Харкові, імені Марії Заньковецької у Львові, імені Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. Неможливо не згадати рух шістдесятників, які стали мистецьким підґрунтям для розвитку українського національно- культурного відродження в Україні. Музичне мистецтво того часу характеризується створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. культурний мистецький театр галичина богдан антків

Львівський театр імені Марії Заньковецької неофіційно мав статус другої після Києва сцени країни. У 1960-1970 роки цей театр поповнився новими яскравими талантами, серед яких були Богдан Антків, Богдан Ступка, Вячеслав Сумський, Лариса Кадирова, Ганна Опанасенко, Алла Корнієнко, Богдан Козак, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Петро Бенюк, Анатолій Хостікоєв та інші. Радянська влада дозволила розмовляти українською мовою, натомість створила такі умови роботи театру, в яких актор, музикант та режисер стали ідеологічною зброєю партії. Вистави мали ідеологічно витриманий зміст на догоду радянській владі [2, с. 13-14]. Соціалістичне керівництво активно контролювало творчість проукраїнських митців. Націоналісти були ворогами системи, їхні погляди приховувалися, адже саме через їхню позицію вони могли більше ніколи не працювати за фахом і провести життя у закладах обмеження волі. Духовна несвобода, доноси, репресії - такими були умови, в яких існувало українське мистецтво та культура в повоєнні роки. Натяки на українське радянська влада перевіряла та забороняла аж до знищення.

У 1963 році Богдана Антківа запросили до Львівського академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Це була друга спроба переїзду до Львова. У 1957 році у зв'язку з переходом заслуженого артиста УРСР О. Давиденка з Львівського театру імені Марії Заньковецької у Київ, у театр імені Івана Франка, Б. Антків одержав запрошення на роботу у львівський театр та дав свою згоду. Проте дирекція Тернопільського драматичного театру імені Тараса Шевченка не дозволила йому покинути місце роботи, мотивуючи це тим, що його творчі можливості ще не розкриті та йому є ще над чим працювати в Тернополі. Богдан Антків вважав, що Тернопільський театр неправильно використовував творчу індивідуальність, і його творчий ріст припинився. Він пише: «Як творча людина я маю повне право на перехід в театр з більшими творчими можливостями, де буде заповнений мій творчий ріст, на який я також маю право, тим більше, що можливість ця єдина і остання, оскільки мені вже 43 рік» [1].

М. Пінковська у передмові до книги «Богдан Антків - лицар галицької сцени» зазначає: «Сам переїзд родини до Львова викликав скандал у бюро обкому партії, коли, за словами Федора Стригуна, спеціальною постановою Богдана Антківа зобов'язували повернутися назад. Під увагою була і його виразно українська позиція, непевні родинні й товариські зв'язки, участь у ще довоєнній “буржуазно-націоналістичній” “Просвіті” - і навіть молодіжний, дуже “неблагонадійний” ансамбль “Черемош” Львівського державного університету ім. І Франка» [2, с. 16].

У Львівському драматичному театрі Богдан Антків зіграв чимало визначних ролей, серед яких: Гриць у «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького (режисер О. Ріпко); Гонта, Кобзар у «Гайдамаках» за Т. Шевченком (режисер В. Грипич); Рафаїл Суліман у «Сестрах Річинських» Ірини Вільде; Яків Проценко у «Блакитній троянді» Лесі Українки (режисер О. Ріпко); Михайло Старицький у «Марії Заньковецькій» («Нескореному серці») І. Рябоклячі (режисер О. Ріпко); Війт в «Украденому щасті» І. Франка (режисер С. Данченко); Никодим у виставі «Ісус, Син Бога живого» В. Босовича (режисер Ф. Стригун) та багато інших.

На сцені заньківчан побачили світ його інсценізації «На зламі ночі», «Шрами на скалі» за Р. Іваничуком, «Прапороносці» за О. Гончаром, «Гори димлять» за Я. Галаном, «А прут тече», «Сестри Річинські» за І. Вільде, «Позиція» за Ю. Мушкетиком, «Мотря», «Не вбивай», «Батурин» за трилогією Б. Лепкого «Мазепа», «Меланхолійний вальс» за О. Кобилянською. Текст інсценізацій неодноразово проходив цензуру радянських критиків, які схвалювали остаточне рішення щодо правильності та доречності тексту героїв. Нерідко навіть після постановки вистави на сцені театру Б. Антківа змушували виправляти «ідеологічні помилки». Як зазначає М. Пінковська, у виставі «Сестри Річинські» 1968 року його змусили замінити оброблену Я. Ярославенком мелодію пісні «За Україну» на слова вірша М. Вороного на українську народну обрядову пісню «Де згода в сімействі» [2, с. 15].

Складна атмосфера культурного життя України повоєнних років розкриває епоху, в якій було важко творити справжнє українське мистецтво. Проте завжди знаходилися люди, що були патріотами і своєї професії, і країни, які порушували правила. Саме таким був Богдан Антків - лицар галицької сцени.