Становлення балетної неокласики у Європі та США

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення балетної неокласики у Європі та США

Гацелюк Віктор Олександрович (Gatselyuk Viktor),

аспірант першого року денної форми навчання спеціальності «032 Історія та археологія» НАКККіМ.

Науковий керівник: канд. культурології, доцент НАКККіМ Денисюк Ж.З.

В історії світової та вітчизняної культури і мистецтва актуальним питанням є теоретичне осмислення історичної спадщини балетного театру в руслі формування та подальшого розгортання неокласичних тенденцій і рис балетного танцю.

За своїми сутнісними рисами неокласика - це стиль та стилістичний різновид сучасної хореографії франко-англо-американського походження. Свій початок бере від напряму неокласицизму та «фокінізму». Неокласика значно відходить від академічної традиції, у пластиці рухів звертаючись до паралельних і кутових позицій у поєднанні з поворотними та заокругленими. У неокласиці більша перевага надається музичному творові, де класичні pas органічно повторюють всі складні особливості симфонічної, класичної та неокласичної музики.

Слід також зазначити, що зарубіжне хореографічне мистецтво плідно розвивалося у руслі модерністських течій, значною мірою застосовуючи творчі здобутки українських та російських митців, які потрапляли на Захід із кожною наступною хвилею еміграції (Вацлав і Броніслава Ніжинські, Дж. Баланчин, Л. Мясін, С. Лифарь, М. Мордкін та ін.) [1, 111].

Перші спроби поєднати класичний танець з імпресіонізмом, експресіонізмом, кубізмом, акробатикою були здійснені М. Фокіним, В.Ніжинським, Б. Ніжинською, Л. Мясіним, Дж. Баланчіним, Ф. Лопуховим, К. Голейзовським, Л. Якобсоном. Однак остаточне поєднання різних форм і технік танцю відбулося у другій половині ХХ ст. Починаючи від 60-х років, балетмейстери стали поєднувати не тільки різні види танцю, а й різні види мистецтва (спів, конферанс, цирк, кіно тощо).

Починаючи з кінця 50-х та впродовж 60-х років ХХ ст., хореографи часто поєднували техніки новітніх форм танцю (джазу, модерну, експресіонізму, конструктивізму, імпресіонізму, кубізму, абстракціонізму, рок-і-поп видів) з класичним, народним і етнічним танцем. Тим самим вони створювали нові техніки й форми, надаючи їм нових форм універсальності.

Америка також стала батьківщиною багатьох танцювальних реформаторів і нонконформістів. До них можна віднести таких танцівників і балетмейстерів, як Айседора Дункан, Рут Сені-Дені і Тед Шон, які приймаючи ідеї Ф. Дельсарта, разом з тим, відкидали видовищність і претензійність класики, прагнули висловити безпосередньо себе в танці. Глядач все більш наближався до ролі пасивного учасника дійства на сцені, співпереживаючи при цьому і будучи залученому в емоційний контакт з виконавцем.

Проте ера неокласичного американського балету по-справжньому починається зі школи Дж. Баланчина, який направив мистецтво балету по шляху так званих «абсолютних» форм. Він повернув танець до його основ, збагативши його новою технікою, новими прийомами та зробивши його значно більш вишуканим. З особливим блиском його геній проявився, коли він працював з класичними формами і з «абсолютним» балетом. Ні зміст, ні декорації, ні костюми, на його думку, не повинні були відволікати уваги від самого головного в балеті - танцю.

Якщо балети Л. Мясіна, Б. Ніжинської, Л. Стаатс віддавали данину і ретроспективному класицизму і неокласицизму, то заслуга Дж. Баланчина полягала в тому, що його неокласицизм був новим щаблем до розвитку цілого стилю неокласики. Становлення неокласичного стилю в театрі Дж. Баланчина надавало нового змісту тематично-стилістичному балету [2].

У 60-70-ті роки народжується нова хвиля неокласики в балеті, представлена іменами Ван Манена, Кіліана, Форсайта, Ноймайєра, Прельжокажа, Марка Морріса, трохи пізніше Т'єрі Маландена [3, 130].

Таким чином, у другій половині ХХ століття більшість танцювальних і балетних форм, які розвивалися під впливом художньої стилістики історизму, набули форми самостійного завершеного виду. «Неокласичний балет», «неокласицизм в хореографії» були відмінні від класичного балету, народного та бального танців. Водночас ці танцювальні і балетні форми єднало те, що їх репрезентація точно відповідала всім вимогам хореографії другої половини ХХ століття.

балетна неокласика кіліан

Використані джерела

Касьянова О.В. Прояви естетики постмодернізму в українському хореографічному театрі. Часопис НМАМ ім. П. Чайковського. №4 (13). 2011. С. 110-116.

Левенков О.Р. Джордж Баланчин на рубеже 1920-1930 годов.

Европейские традиции и влияния. Личность художника: автореф. дис. канд. искусств. 17.90.01 - театральное искусство. Москва, 1996. URL:

http://cheloveknauka.com/dzhordzh-balanchin-na-rubezhe-1920-1930- godovавтореферат (дата звернення: грудень 2018).

Петров О.А., Пургин С.П. Современный сценический танец: классика, неоклассицизм, модерн. Известия Уральского федерального университета. Сер. 3. Общественные науки. 2012. № 1 (100). С. 129-136.

Размещено на Allbest.ru/