Специфіка створення звукового образу вистави

студент магістратури НАКККіМ, кафедра сценічного

Постановочна група вважає своєрідним знаком, що саме Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, який носить ім'я великого патрона, втілює його мрію, щодо постановки п'єси на своїй сцені в прекрасному перекладі, що його спеціально для театру зробив знаний літератор, перекладач, драматург Юрій Андрухович.

«Іван Франко мріяв про те, щоб Кляйст йшов в Україні. Він був промоутером, але тоді не розуміли чому. На думку Франка, Кляйст був провісником театру XX століття. До речі, у Франка Лис Микита - це той же образ пройдисвіту, що й у Кляйста. Це найвідоміша комедія у Німеччині, що найбільше ставиться у театрах, подібно до «Ревізора» Гоголя», - відзначає режисер-постановник Роман Мархоліа.

«Мені було цікаво взяти матеріал, який у нас ніхто не знає, - зізнається Остап Ступка. - А ще.... вийде книжка у перекладі Юрія Андруховича, де будуть використані ілюстрації із «Лиса Микити» у історичному виданні Гете. Ми щасливі від того, що є піонерами цієї п'єси, першовідкривачами».

Для розробки та побудови звукового сценарію вистави, необхідно спершу провести аналіз її структури.

У центрі сюжету п'єси - суддя Адам, який, хоча і є головним... злочинцем, має вести розслідування проти самого себе. Ціла низка свідків миготить перед очима глядача.

Персонажі потрапляють у вир інтриги, яку веде Адам, аби врятувати себе від невідворотного викриття. Любовно-детективна колізія, соковитий брейгелівський колорит, яскраві фарби народної комедії - це складові вистави. Усе іронічно нанизано на розбитий глек - у пародії з'ясовуть, чому залишилися друзки. Лише наприкінці все проясниться, зокрема те, що Адам не проти скочити у гречку. звуковий образ вистава франко

Слід зауважити, що основним контрапунктом до пєси став Лис Микита, для якого повинен існувати окремий яскравий звуковий образ, відмінний від звукового образу вистави.

За словами режисера постановника Романа Мархоліа: «Нам потрібен був контрапункт до п'єси. І раптом ми збагнули, що Лис Микита у Франка - це практично той же образ пройдисвіта-судді, який є у Кляйста. І це не випадковий збіг. Тому в нас з'явився колаж - народної німецької комедії, але насправді в голландському побуті, і водночас це український театр - майданний, наївний, відкритий. Це поетична стилізація, яка грає традиціями світового театру, де українські і європейські корені сильно переплетені».

Масштабність сценографій, особлива увага до деталей візуального оформлення, вишуканість костюмів, оркестр, що наживо присутній у всіх мізансценах, спонукав до використання ритму вистави, що буде постійно змінюватись задля генерації стильного образу вистави.

Значну частину сценічного простору займає громіздка чорна будова, до стіни якої присунута висока драбина, наче дорога внікуди. Чорний колір, що переважає в сценічному оформленні, та червоний, як криваві плями (судійське крісло в ніші будівлі, каркас дерев'яного возу, на якому з'ясовують стосунки всі учасники судового процесу), створюють похмуру стилістику, але в цьому середовищі різко контрастують костюми песонажів, в яких превалюють помаранчевий та пісочний кольори.

Костюми створюють унікальний образ для кожного персонажа, виходячи за сюжетні рамки п'єси та звертаються до глибин людської натури: «Я подумала, що вірно мова не йде про те, що Глек розбитий як предмет. Тут кожний, хто приходить, розповідає про своє життя. Може й не жаліється, а просто шукає привід про нього розповісти. Моє життя, неповторне - воно от таке. Я почала дивитись старовинні керамічні фігурки - а це і є глечики. Бог зліпив нас всіх з одного матеріалу. Колір може відрізнятись, налити в них можна що завгодно, але ж ми всі однакові. Й тому червоний та жовтий кольори в костюмах - це кераміка» - розповідає художник по костюмах Наталія Рудюк».

Використання хорового співу наживо дозволило інтерпретувати та створити окремі мистецькі твори. Віршований «Лис Микита» Івана Франка є лише матеріалом, з якого композитор, режисер-постановник та звукорежисер вибудовують драматургію. Матеріал, що був відібраний для хорових сцен, був переосмислений в звукових форматах, і став засобом втілення власної художньої ідеї режисера-постановника та побудови власної музично-драматургічної конструкції.

Основне завдання було - віднайти ті засоби, за допомогою яких можна донести до слухача образно-художній зміст твору. Хормейстеру спільно з виконавцями, диригентом оркестру та звукорежисером важливо було виявити і втілити творчий задум композитора та режисера постановника. Тут важливе значення мають: урахування особливостей мелодики, форми, фактури, гармонії, темпоритму, динаміки; виявлення часткових і загальних динамічних кульмінацій, головної кульмінації та ліній розвитку кульмінаційних епізодів, мелодичних вершин; характеристика темпу та його змін (коливань) у композиційній побудові твору, робота над штрихами, акцентами, ферматами, цезурами, паузами.

В процесі виконавського аналізу визначався діапазон кожної хорової партії, співвідношення теситури голосів і твору загалом, а також виконавські прийоми і засоби, а саме: загальні виконавські засоби (агогіка, динамічні відтінки, фразування тощо) та спеціальні виконавські засоби (манера звуковидобування, тембр, артикуляція, дикція).

Із рецензії І. Франка довідуємось, що «Розбитий глечик» у Львові, як і на сцені Ваймарського театру, потерпів невдачу: «Розбитий збанок» перероблений драматургом Франком для руської сцени, явився твором слабким, без великих сценічних прикмет. Стара фактура самого твору, спосіб ведення акції, неконче дотепне перетрансформованє на наші відносини не ворожать «Розбитому збанку» театральної будочности. До ослаблення вражіня причинилось і те, що цілість гри не вийшла як слід. Не було в ній того темпа, якого твір вимагає, та не було розумного режісованя».

Реакція І. Франка не забарилась, і у примітці до рецензії перекладач висловив власну думку з приводу постановки. Він визнав, що вона не дуже «вдачна» та «занадто трівіялізована», окрім того, на його думку, провал вистави спричинили погана гра акторів та режисерська постановка. Український письменник з властивою йому дотепністю та народним гумором відзначив: «Режісерія мов навмисне подобирала до кожної ролі особи найменше для неї відповідні. З виємком д. Гембицького всі грали мов на злість, усі кричали де треба було говорити, а дехто для відміни булькотів таке, чого не можна було розуміти. Пані Осиповська вищала, актор, що грав Данка стояв і говорив перед судом мов у корчмі або на толоці, писар відповідав на питання начальника таким тоном, як погонич промовляє до коней тощо. Одним словом, вистава «Розбитого збанка», одинока яку я бачив протягом отсеї гостини нашого театру у Львові лишила у мене як найприкріше вражінє».

Размещено на Allbest.ru