Режисерська програма сценографічного простору Давида Боровського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Режисерська програма сценографічного простору Давида Боровського

Олена Ковальчук

Ім'я всесвітньо відомого сценографа Давида Боровського не потребує окремої презентації. Художник-філософ, людина глибокого розуму і тонкої інтуїції, митець, чиї сценографічно-пластичні відкриття завжди незвично, щоразу по-новому відкривали глядачам і світ драматургії, і довколишній світ. «Речовим генієм» назвуть його Г. Товстоногов і А. Ефрос. «Боровський, як ніхто інший, умів зробити мистецтвом довколишнє середовище, тобто саму фактуру реального простору, в якому відбуватиметься дія», - скаже про нього режисер М. Рєзникович [1]. А кінорежисер Роман Балаян зазначить, що «Давид умів мінімальними засобами розповісти про масштабне» [1].

Д. Боровський - художник, чия мистецька програма презентує способи глибинного осягнення сутнісних проблем життя. Художник зреалізував свій мистецький потенціал у буремному, сповненому протиріч часовому відтинку другої половина ХХ століття, з його кар - динальними історичними зламами, гострими больовими проблемами минулого та неясними перспективами на майбутнє. Він заклав підвалини переосмислення можливостей сценографічного простору, вивівши театральну образність у ранг глибокої філософської концепції, чим зумів змінити вектор творчої креативності вітчизняної школи.

Д. Боровський - людина глибокого розуму та витонченої інтуїції. Пластична образність його режисури «випромінювала» у виставах глибинно-філософські та метафоричні виміри, а твори запам'ятовува - лись назавжди. Його образи, що захоплювали глядача «зсередини», були всебічно змістовними та водночас простими за формою. У його сценічних філософських рефлексіях складалася нова художня мова. «Він не просто створював тло для гри, а й визначав її сенс і стратегію. Його декорації уможливлювали вистави, в яких умовність породжувала узагальнене, виведене за межі відомого, дивно рифмуючи духовне із вічним, вічне з нинішнім світом надзвичайно багатозначних сценічних перевертнів» [2, с. 193].

Київський період у творчому житті Давида Боровського можна вважати засадничо-формотворчим. У стінах театру російської драми імені Лесі Українки, куди юнак прийшов підлітком, визначився його майбутній професійний шлях, сформувалися мистецькі й особисті пріоритети, були закладені основи його довічного служіння театру.

Саме у Києві відбувається процес професійного, мистецького та особистісного становлення. Митець черпатиме нові імпульси творчої діяльності у спілкуванні із представниками театрального конструктивізму 1920 - початку 1930-х років, осягаючи кіно-театральну спадщину М. Уманського, відчує смак до режисерських пошуків, співпрацюючи з представниками цієї професії - Л. Варпаховським і Б. Балабаном. Молодий сценограф відкриє для себе ігрові можливості конструкції, споконвічну фактурність предметів, що здавна оточують людину. Тут він відчує і опанує енергетичну образну сутність «пустого» сценічного простору, усвідомить виразну мову образних перетворень та сформує програму драматургічної складової пластичної сценографії у виставі.

«Звільняючи» сцену, Давид Боровський чітко відчуватиме вимоги часу, поєднуючи їх з поетичною ритмікою своїх перших сценічних рішень. У щоденній реальній практиці сцени сформується власний стиль художника, притаманне лише йому відчуття сценічної правди та суто драматургічного впливу на глядача. Домінантне графічне мислення тільки посилить цю позицію. Він гратиме на виразності чорно - білих сполучень, конструкцій та фактур, імпровізуватиме з світлом, допускаючи колір у загальний образний ряд лише в якості чиннику короткотривалого емоційного впливу. Пластичні рішення його вистав, створені у співпраці з Л. Варпаховським («Оптимістична трагедія» Вс. Вишневського, 1961; «На дні» М. Горького, 1963), стануть відкриттям своєї епохи.

Згодом Боровський відійде від поетичної умовності початкових вистав. Він шукатиме складні внутрішні підтексти театральної пластики, відкриваючи для себе глибинні основи пластичної режисури. «Чарівна коробочка» сцени буде для нього живим мікрокосмом, у якому деміургічний талант художника здатен втілювати сценічні всесвіти. Митець створить власний стиль, зрощуючи його на витонченій інтуїтивності, на вмінні спостерігати і осмислювати події. З глибин внутрішніх світів він виведе знання про сутність життєвих духовних істин, які змоделює в образних варіаціях драматургічних світів, проявляючи себе режисером-сценографом із талантами дизайнера та архітектора. Сцени драматичних та музичної театрів Києва стануть для художника майданчиками для багатьох творчих експериментів, а його драматургічні партитури до Д. Шостаковича («Катерина Ізмайлова», 1965), О. Островського («Ліс», 1962; «Безприданниця» 1973), Л. Малюгіна («Насмішкувате моє щастя», 1966) та ін. увійдуть до анналів вітчизняної сценографії.

Боровський ніколи не зупинявся, завжди йшов далі, робив відкриття і продовжував наполегливо працювати. Він досягне у житті майже всього, про що мріяв: знайде свій Театр (московська «Таганка») і свого Режисера (Ю. Любимов), переживе руйнування, вийде на новий рівень співпраці із багатьма відомими світовими театрами у Італії, Угорщини, Німеччини, Франції, Англії, США, здобуваючи всесвітню славу та визнання. Наприкінці творчого життя художник повернеться у рідний київський театр, щоб зануритись у тематику останніх років життя великої людини («Наполеон та корсиканка», 2004) та дієво-психологічні перипетії оновленого булгаковського матеріалу («Дон Кіхот. 1938 рік», 2006). Коло замкнеться, відкриваючи шлях у вічність.

Література

1. Киевская тетрадь Давида Боровского: буклет. Киев: Логос, 2009. б/с.

2. Михайлова А.А. Сценография: теория и опыт. Москва: Сов. художник, 1990. 325 с.

Размещено на Allbest.ru