Становлення та розвиток народних хорових колективів у ХХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення та розвиток народних хорових колективів у ХХ столітті

Ладний Антон, аспірант Національної академії

керівних кадрів культури і мистецтв

Українські народні хори з'являються ще наприкінці XIX століття. Існують різні відомості стосовно часу заснування першого народного хору. У листуванні П. Демуцького та М. Лисенка, датованого 20 червня 1888 року, розповідається, що П. Демуцький має чоловіче тріо та співає в церковному хорі. Достовірно відомо, що творча діяльність тріо, яку було розпочато у 1888 році, передувала заснуванню Охматівського хору (в ряді джерел зазначається 1889 рік як час його виникнення). Згодом починають формуватися й інші хорові колективи. В 1905 році М. Леонтович засновує хор робітників у Тульчині, в 1919 році в Києві музичним відділом Міністерства освіти УНР утверджується Українська республіканська капела (керівники О. Кошиць та К. Стеценко), в 1920-х роках виникає капела «Думка» та ряд інших колективів. Отже, формування ряду народних хорів припадає на першу третину XX століття.

Українська дослідниця О. Нікітюк, аналізуючи розвиток капел в українському просторі, влучно відмічає вплив різних чинників на формування хорових колективів на межі XIX-XX століть, говорячи, що «поява української хорової капели на початку ХХ ст. - результат взаємодії європейської, російської, радянської та української культур. Поєднання елементів зазначених культур призвело до одночасно позитивних і негативних наслідків функціонування цього типу колективу у ХХІ ст.» [3, 27]. Серед негативних наслідків вкажемо на заміщення феноменів, які мали зв'язок з народною культурою, з фольклорним началом. Увібравши елементи народного музикування (як-от окремі аспекти подачі звуку), взявши деякі народнопісенні жанри, хорове мистецтво стало замінником творчості народу. Проте розвиток цього типу мистецької практики мав і позитивні моменти. Так, діяльність багатьох хормейстерів була пов'язана зі збереженням народної культури і її репрезентацією у хоровому мистецтві. Чималий вклад у розвиток здійснили такі провідні діячі, як Г. Верьовка та Е. Скрипчинська. У сучасній культурі склалась традиція сприйняття їх діяльності як тих педагогів та диригентів, які справили неабиякий вплив на розвиток національної хормейстерської школи. Українська науковиця О. Волосатих зазначає, що «сьогодні ім'я Григорія Гурійовича Верьовки перш за все асоціюється з хоровим виконавством і, чи не найбільше, зі створеним ним

українським народним хором. Сфера хорового диригування справді була провідною в його мистецькому житті» [1, 139].

Проте їх справа була набагато ширшою, аніж суто викладацька чи диригентська. Завдяки цим двом провідним музичним діячам було створено підґрунтя для збереження національного народного мистецтва. Так, у 1924 році Товариство ім. М. Леонтовича, активну участь у якому брали Г. Верьовка та Е. Скрипчинська, було зорієнтоване на поширення інтересу до музичної культури серед широкого загалу. Формується думка про те, що саме завдяки діяльності хорів можливе долучення людей до музики. Починають створюватися різноманітні об'єднання, як аматорські, так і професійні, вплив яких важко переоцінити, адже в межах існуючих осередків та об'єднань виконавців проводились заняття з теорії музики, сольфеджіо, слухання музики тощо. Як зазначає сам Г. Верьовка «Треба, щоб виконавець не тільки “виспівував”, але й глибоко розумів той твір. Для того наша Студія аналізувала кращі хорові твори щодо їх змісту та форми. Такий аналіз має велике виховуюче значіння. На жаль, рідко який хор у нас на Україні вживає цього доброго засобу до підвищення музичної освіти співака. А він має гарні наслідки. Наша Студія ніколи не намагалася “побити рекорд” у хоровому виконанні, але, на думку знавців, часом виконувала з такою майстерністю та артистизмом, якого не досягають інші хори на Україні» [1, 152-153]. Тож безперечним є вплив творчої діяльності цих двох митців та їх Українського народного хору, який став зразком для наслідування наступними поколіннями, на сучасне хорове мистецтво.

Діяльність різноманітних музичних осередків в 20-30-х роках XX століття проходила у напрямі творчих експериментів, які підтримувалися Товариством ім. М. Леонтовича, що сприяло виконанню недавно написаних творів. Серед цих осередків - «капела-студія ім. Леонтовича (1922-1925 рр., керівники Г. Верьовка і Е. Скрипчинська), хор-студія ім. К. Стеценка (1922-1924 рр., керівники М. Вериківський і В. Верховинець), студентський оркестр при Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (1925-1928 рр., керівники Д. Бертьє й Радзієвський)» [4, 13].

Позитивним явищем був надзвичайно високий кваліфікований підхід, який пропонували корифеї українського диригентсько -хормейстерського мистецтва. Саме в Українському Державному народному хорі (нині - Національний заслужений академічний український народний хор України ім. Г. Верьовки), який було засновано в 1943 р., отримали свого оформлення певні «канони», що згодом унаслідувалися іншими колективами.

Передусім зазначимо наявність у складі народного хору не лише вокальної частини, а й інструментальної. Водночас, за цим зразком в ряді ансамблів була сформована та надзвичайно продуктивно працювала танцювальна група. Н. Цюпа відмічає наслідувальний характер, який мали інші склади, сформовані у більш пізній період: «Насамперед унаслідувалась структура колективу, що складався з хорової, танцювальної та оркестрової груп. Хоча були й випадки, коли танцювальна та оркестрова складові були відсутніми. Також спільним для колективів є використання національного одягу та вибір виконавського репертуару, пов'язаного з народною творчістю» [5, 251]. У

Національному заслуженому академічному українському народному хорі України ім. Г. Верьовки була хорова навчальна студія, в якій проводилась підготовка виконавців. Її відкриття, в 1962 році, стало першою ластівкою у питанні становлення кадрів, які могли б заповнювати подібні ансамблі. Навчання проводилось протягом двох років, а після цього учні могли ставати учасниками хору.

Подібні колективи, з менш чисельним складом, почали засновуватися у найбільших містах України - як професійні, так і аматорські. О. Косибород, аналізуючи аматорські хори відзначає їх важливість в контексті сучасної культури: «аматорські хорові колективи це специфічна форма діяльності людей, в якій поєднується і масовий рух і естетична сутність, яскравою рисою сучасного аматорського хору є поєднання масовості залучення співаків до хорового мистецтва з одного боку, з високим рівнем виконавської майстерності з іншого» [2, 36].

Залежно від умов закладу виникали хори, з більшою чи меншою кількістю учасників, які умовно можна поділити на дві групи, а саме - великі колективи з кількістю учасників понад 50 осіб, де поєднуються хорова, оркестрова й танцювальна групи, та камерні, які обмежуються хоровим складом, до якого додаються 1-2 інструменти [5, 253]. Згодом народні хори почали виникати не лише у великих містах, але й у селищах. Чимало з них формувалися навколо будинків культури та міських клубів. Подібні склади стали одними з найбільш поширених. Уряд підтримував самодіяльність, облаштовуючи чимало конкурсів, виїзних концертів та інших культурно-мистецьких подій. В Черкасах, Луцьку, Полтаві, Харкові, Чернігові та інших містах такого роду хорові колективи з'являються в 1950-1960-х роках. Так само плідним був і період кінця 1970 - початку 1980-х років, адже в цей час продовжують засновуватися не лише професійні, а й аматорські гурти при міських Палацах культури.

Отже, народні хорові колективи у ХХ столітті пройшли шлях становлення і розвитку, сформувавши свої канони та свою традицію, яка у часи бездержавності й в умовах радянського режиму, живила традиції українського хорового мистецтва.

Література

народний хоровий колектив

1. Волосатих О. Григорій Верьовка. Роки становлення. Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2014. Вип. 112. С. 139-156.

2. Косибород О. Народная музыка в репертуаре любительского студенческого хора. Сборник статей международной конференции «Искусство и музыка в дискурсе культуры». Резекне: Высшая школа Резекне, 2012. С. 35-41.

3. Нікітюк О. Феномен «хорова капела»: динаміка поняття. Студії мистецтвознавчі: Театр. Музика. Кіно. 2018. Чис. 1 (61. С. 22-29.

4. Пархоменко Л. О. Вступ. Історія української музики: у 6 т. Т. 4. Київ: Наукова думка, 1992. С. 5-20.

5. Цюпа Н.П. Народні хорові колективи в українському музичному просторі. Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. 2016. Вип. 22. С. 250-254.

Размещено на Allbest.ru