"Небезпечні гастролі" (мистецьке життя у містах України у 1918-1920 рр.)

Размещено на http://allbest.ru

Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського

«Небезпечні гастролі» (мистецьке життя у містах України у 1918-1920 рр.)

Попов В.Ж., доктор історичних наук, професор,

професор кафедри філософії та історії

Національно-демократична революція 1917-1920 рр. в Україні, з одного боку, стимулювала розвиток творчого потенціалу суспільства, зростання зацікавленості досягненнями культури. З іншого боку, в умовах хаосу та анархії - явищ, характерних для громадянської війни, та при дефіциті найнеобхідніших продуктів, розвиток культури здійснювався поза увагою офіційних органів управління, а якщо фінансувався, то за залишковим принципом. театральний музичний мистецтво скоропадський

В такій ситуації окремі митці та культурні інституції функціонували тільки завдяки громадській ініціативі, або за почином окремих осіб. Не була виключенням музична та співоча діяльність.

Відомі виконавці намагалися скористатися своєю популярністю навіть в умовах громадянської війни, та гастролювали українськими містами, заробляючи кошти для власного існування. В період правління гетьмана П.П. Скоропадського у 1918 р. виступи співаків та музикантів проходили дуже активно та вільно.

В Україні успішно працював О.М. Вертинський, користуючись великою популярністю та скандальною славою. Співак та композитор багато гастролював, виступаючи не тільки у великих містах. У вересні 1918 р. його гастрольний графік дійшов до Юзівки. Концерт відбувся 9 вересня 1918 р. у приміщенні театру «Сатурн». Місцева газета назвала його голос «невеличким, але красивим та надзвичайно приємним». Від його пісеньок «віє безмежною скорботою, яка бентежить і проступає навіть у його чарівних усмішках». «За звичаєм», як зауважував сам автор, юзівська публіка вела себе «по-більшовицькому», порушуючи необхідну тишу та заважаючи слухати. Втім, глядачі реабілітували себе оваціями [12].

Влітку 1918 р. у Харкові дала три концерти співачка Іза Кремер. У театрі було дуже холодно, незатишно, концерт почався на годину пізніше встановленого часу. Але талановита артистка зуміла «оволодіти увагою натовпу, який наповнив величезний театр». Репертуар публіка оцінила невисоко, нових пісень у ньому було небагато (але все ж таки вони були ! ), «але як витончені всі ці невеликі дрібниці». Успіх артистки був цілком заслуженим, і «виразився у великій кількості бажаючих відвідати концерт, якої Харків давно вже не бачив» [13].

Гастролі не оминали інших українських міст - Катеринослава, Одеси, Полтави. Щоправда, полтавчани, як і мешканці інших невеликих міст, зіткнулися з високими цінами на квитки. Але іншим чином антрепренери не могли забезпечити рентабельність гастролей.

Так чи інакше, але на гастролях Ізи Кремер у Полтаві квиток у театральну ложу коштував 72 карбованця, а на гастролях артиста Кузнєцова ціни у 13 та 14 ряд складали 12 карбованців. «Навіть у наш час спекулятивних цін це нечувано, - обурювався кореспондент місцевої газети, - навіть у Києві тепер таких цін немає» [9].

У дозвіллі харків'ян знаходився час і для симфонічної музики. В саду комерційного клубу перед публікою зі звітним концертом виступив оркестр під управлінням директора київської консерваторії Р.М. Глієра. Причому він диригував тільки виконанням своїх творів [14]. Інший концерт симфонічного оркестру в тому ж саду був присвячений творам Бетховена. «Не дивлячись на прохолодний вечір, публіки було багато» [11].

При білогвардійцях музиканти продовжували виступи. У липні 1919 р. в Луганську, у літньому театрі відділу пропаганди пройшов концерт російської музики, у якому у супроводі симфонічного оркестру брав участь професор Петербурзької консерваторії, співак Кедров. Його акомпаніаторкою на роялі була музикантка Ростовська-Штауб [8]. У жовтні 1919 р., також під час білогвардійської влади, всього один концерт у театрі комерційного клубу Харкова дала Н.В. Плевицька. До речі, акомпанував їй композитор Самуїл Покрасс, брат відомих згодом радянських композиторів [15].

Ради, що повернулися, не відставали від своїх супротивників, більше того, вони залучали музикантів та співаків до своїх пропагандистських заходів. 10 березня 1920 р. у Старобільську пройшов мітинг, на якому під час перерви грав оркестр духової музики [3, арк. 43]. Намагаючись заповнити дозвілля городян культурним змістом та відволікти їх від повсякденних труднощів за допомогою концертів, більшовики з влаштуванням масових акцій інколи втрачали відчуття міри. Кореспондент газети «Донецька комуна», розповідаючи про музично-вокальний літературний вечір у бахмутському клубі «Комуна», де виступали найкращі сили міста, відзначив, що робітників було небагато, оскільки вони «втомилися від святкувань» [5].

Тим не менш, класичне мистецтво знаходило відгук у вдячних глядачів та слухачів. 6 березня 1920 р. у бердянському театрі імені Леніна відбувся симфонічний концерт спілки оркестрантів. І хоча він продовжувався з дев'ятої години вечора до половини другої ночі, «публіка поводилася ні в якому разі не по-бердянському. Не було ані штовханини, ані лускання насіння, ані лайки через місця.

Під час гри у театрі панувала повна тиша. Театр був переповнений». Виконувалися твори Шуберта, Вебера, «Вмираючий лебідь», арія з «Пікової дами», звучала різна декламація [6].

Музиканти для заробітку, за давньою традицією, практикували бенефіси. У лютому 1919 р. до нікопольського ревкому звернувся диригент театру «Експрес» М. Шнейдер від імені всіх музикантів: «Наприкінці сезону за контрактом нам надається бенефіс, намічений на перше березня. Ціни на квитки підвищуються на 50 копійок, які надходять у дохід музикантів». Шнейдер просив владу скасувати податок із цієї суми [2, арк. 8, 8 зв.].

Музика та спів професіональних артистів подобались всім сучасникам, незалежно від їх політичних уподобань. Багато виконавців охоче розважали будь-яких учасників громадянської війни, старанно дистанціюючись від політики. Коли червоні зайняли у 1919 р. Катеринослав, у міському театрі відбувся концерт на честь звільнення. У цьому концерті взяли участь і місцеві артисти, що залишилися у місті. Відома у місті співачка Регина раніше виступала у привілейованому ресторані перед петлюрівськими старшинами, але з петлюрівцями не пішла, а залишилася, та заявила про своє бажання працювати з червоними, взявши участь у концерті [1, с. 141].

За спогадами червоного командира Демченка, під час боротьби червоних з отаманом Зеленим до числа трофеїв потрапив духовий оркестр. У ньому були всі інструменти, навіть туба та фанфари. Демченко звернувся до артистів:«Ви музиканти? Можливо, і консерваторії позакінчували? Отже, і майстри мистецтва є? «Інтернаціонал» можете?» Вже за хвилину оркестр натхненно грав пролетарський гімн. «Для чого вас учили? - продовжував червоний командир. - Щоб ви бандитам різні польки грали? Народ вас учив, дав вам у руки ці дорогоцінні інструменти. Тепер грайте гопака ! » Після цього музиканти пожвавилися, заусміхалися, і незабаром змішалися в колі бійців. Всі присутні на площі пустилися танцювати [1, с. 206, 207].

У документах епохи зустрічається декілька згадок про цирк. Насамперед, різні населені пункти кишіли бродячими жонглерами, акробатами, фокусниками-китайцями. У найвибагливішій обстановці вони розважали широкі верстви громадськості, показуючи зівакам своє мистецтво на будь-якому випадковому майданчику [7, с. 85]. Із вересня до грудня 1918 р., аж до приходу до влади Директорії, у містах України гастролював найпопулярніший у той час цирк Олександра Чинізеллі, показуючи великі вистави [10].

Цікавий епізод зафіксував у своїх мемуарах Ауербах, який супроводжував у січні 1919 р. потяг із пораненими через станції і міста України. На одній зі станцій до їхнього вагону увійшов молодик, привернувши до себе загальну увагу.

Один із пасажирів віз із собою собаку, який ні до кого не підходив і нікому не дозволяв себе чіпати. Коли ж увійшов цей дивний молодик, то песик почав ластитися до нього. З натовпу біженців таким оригінальним чином виділився представник відомої циркової династії дресирувальників Анатолій Дуров. «Мов нічого не трапилося, він здійснював турне, та перевозив з собою цирк у декількох товарних вагонах, тоді як одній людині було дуже важко проїхати. Війна й анархія, а він говорив про успіх і повні зали» [4, арк. 94].

Таким чином, змістовне дозвілля населення українських міст у 1918-1920 рр. включало, серед іншого, відвідування концертів, музичних та танцювальних вечорів. Музичні колективи й окремі виконавці користувалися великою популярністю. Традиційні форми культурної взаємодії сприяли зняттю соціальної напруженості, зниженню рівня психологічної тривожності, характерної для умов соціальної кризи. Одночасно заслуговує на увагу така особливість культурної сфери як певна автономність, що забезпечувала її функціонування в моменти повної або майже повної відсутності державного субсидування, а то й будь-якої уваги з боку державних структур.

Список використаних джерел

1. Демченко М. И. Шестой повстанческий. М. : Воениздат, 1964. 254 с.

2. Державний архів Дніпропетровської області. Ф. Р-4367. Оп. 1. Спр. 9.

3. Державний архів Луганської області. Ф. Р-1173. Оп. 1. Спр. 5.

4. Державний архів Російської Федерації. Ф. 5881. Оп. 2. Спр. 232.

5. Донецкая коммуна. 4 мая 1919 г. № 40(53).

6. Известия (Бердянск). 10 марта 1920 г.

7. Катаев В. П. Почти дневник. М. : Советский писатель, 1962. 544 с.

8. Луганские известия. 31 июля 1919 г. № 27.

9. О ценах в городском театре. Полтавские новости. 18 июня 1918 г. № 37.

10. Последние новости (Киев). 2(15) декабря 1918 г.

11. Сад коммерческого клуба. Возрождение. 30 мая 1918 г. № 58.

12. Театр и музыка. Концерт А. Н. Вертинского. Новая Донецкая мысль. 13 сентября 1918 г. № 74.

13. Театр. Концерты Изы Кремер. Южный край. 5 июня 1918 г. № 43.

14. Театр. Южный край. 20 июня 1918 г. № 55.

15. Южный край. 17(30) октября 1919 г.

Размещено на Allbest.ru