Праця Д. Дана "Вівчарня у Румунів з Буковини” - складовий елемент культурної спадщини Буковини

Размещено на http://www.allbest.ru

Праця Д. Дана “Вівчарня у Румунів з Буковини” - складовий елемент культурної спадщини Буковини

Антоній Мойсей,

Буковинський державний медичний університет

Аркадій МОІСЕЙ,

Румунський культурулогічний центр Є. Гурмузакі,

м. Чернівці (Україна)



THE WORK OF D. DAN "SHEEP BREEDING OF ROMANIANS

IN BUKOVINA" IS AN INTEGRAL ELEMENT OF THE CULTURAL HERITAGE OF BUKOVINA

Antoniy MOYSEY,

Bukovinian State Medical University

Arcadiy MOISEY,

Romanian Cultural Center E. Hurmuzaki Chernivtsi (Ukraine)

Moysey Antoniy, Moisei Arkadiy. The work of D. Dan “Sheep breeding of Romanians in Bukovina” is an integral element of the cultural heritage of Bukovina. The reader's attention is offered to get acquainted with the ethnographic work of D. Dan “Sheephouse of Romanians of Bukovina”, published in 1934 in Chernivtsi. The purpose of the study is to analyze the work of D. Dan, and to translate into Ukrainian a fragment of this work for its introduction into scientific circulation in Ukraine. Enrichment of Ukrainian scientific circulation with new work of ethnographic nature - the event is relevant. It has receptive aspects of novelty in the disclosure of new values of intelligence in the 30s of the twentieth century. in the light of modern ethnographic discourse. Conclusions. We state that D. Dana's “Sheephouse in Romanians from Bukovina” is a unique work in the field of studying Romanian sheep breeding in its historical and ethnographic dimensions. The researcher revealed the activities of the Romanians of Bukovina in one of the most critical sectors of the economy, which at the time of writing (1934) preserved millennial traditions, as evidenced by magical practices and animistic reminiscences in the work of shepherds. The author perfectly reveals the process of organizing a sheepfold, making dairy products, shepherds' clothes, lighting a “live fire”, and protecting animals, and gives many examples of folk veterinary medicine. The 35-page paper uses almost 300 terms related to the research topic. The study is well decorated with drawings. For Bukovina, D. Dan's “Romanian Sheephouse of Bukovina” should become an integral page in the history and ethnography of the region. Unfortunately, today the unique work has hardly entered the scientific circulation of either Romanian or Ukrainian ethnography. It is offered as an appendix a translation of the part “Sheephouse” for general use.

Keywords: Bukovyna, Romanians of Bukovyna, sheep breeding, sheephouse, shepherd, sheep owner.



Вступ

Надзвичайний інтерес до рідного краю спостерігається як у північній, так і в південній частині Буковини. Пишуть багато, особливо про політичну еволюцію цього регіону. У старому диспуті про перевагу політичних подій чи тих, що стосуються життя пересічного народу, бажано аби перемогла гармонія між ними, подібно до того як площа Злагоди в Парижі заспокоїла емоції в тому місці, де гільйотина працювала з небаченим коефіцієнтом корисної дії. Але, у будь-якому випадку, для обох галузей історії є пріоритетом факт як джерело і робочий матеріал для спеціалістів. Згадаємо у цьому контексті позицію відомого професора Р. Дж. Колінгвуда стосовно проблеми співвідношення між історією a parte subjecti, історичною думкою, та історією a parte subjecti, історичним фактом, де в усіх сферах історії факт є будівельним матеріалом1.

Для тих, хто пише про історію Буковини, існує певний масив фольклорного матеріалу, який використовується всіма дослідниками. Водночас вважається безперечним, що поповнення фактологічної бази новими джерелами або інформацією, недостатньо відомою у науковому обігу, є сприятливим чинником. І в цьому плані вважаємо, що залучення до наукового обігу праці Д Дана “Вівчарня у румунів з Буковини (ілюстрований фольклорний нарис)” (Stana la romanii din Bucovina (schita folclorica ilustrata) примножить фактологічний ресурс етнографічної та історичної бази при вивченні минувшини нашого краю Kolinhvud R. Dzh. Ideia istorii [The idea of history], Uporiadk. ta peredmova Yana van der Dussena, per. z anhl. O. Mokrovolskoho, Kyiv: Osn- Osnovy, 1996, P. 527 [in Ukrainian]. Дімітрій Дан (1856-1927) - буковинський священик, громадський діяч, благодійник, історик, фольклорист та етнограф, член- кореспондент Румунської академії наук. Найбільш відомими стали його дослідження традиційної культури етнічних груп Буковини: українців, вірмен, євреїв, липован та циган. У серії статей під загальною назвою “Народні вірування буковинців” Д. Дан розкрив тради-ційні повір'я румунів цього регіону, піднімаючи великий пласт тем (1000 вірувань). Ці дослідження стали значним внеском у вивчення матеріальної та духовної культури народів, що проживали на Буковині у другій половині ХІХ - початку ХХ ст..

Історіографічний огляд. Увага, приділена Д. Дану у працях історичного плану, стосується перш за все його особистості (Л. Боднереску, М. Бока, О. Герасім, Г. Кардаш, І. Кенді, К. Логін та ін.). В Україні його життю та творчості присвячені дві праці проф. ЧНУ ім. Ю. Федьковича М.К. Чучка Chuchko M. K. “Etnohrafichne vyvchennia Bukovyny predstavnykamy mistsevoho pravoslavnoho kliru v kintsi XIX - na pochatku XX st. [Ethnographic study of Bukovina by representatives of the local Orthodox clergy in the late of XIX-XX century], Pytannia starodavnoi ta sered- novichnoi istorii, arkheolohii y etnolohii: Zbirnyk nauk Prats [Issues of ancient and medieval history, archeology and ethnology: A collection of scientific papers], Chernivtsi: Prut, 2003, Vol. 1 (15), P. 228-335; Chuchko M. K. “Istoryko-etnohrafichni ta pamiatkoznavchi doslidzhennia bukovynskoho sviashchenyka Dimitriia Dana (1856-1927)” [Historical-ethnographic and monumental research of the Bukovinian priest Dimitry Dan (1856-1927)] Pytannia starodavnoi ta serednovichnoi istorii, arkheolohiiy etnolohii [Issues of ancient and medieval history, archeology and ethnology], 2017, Vol. 1, P. 235-277, URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pssiae_2017_1_13., тож звернемо увагу на другу з них, в якій добре описана біографія священика, проаналізовані його праці. У праці опубліковані архівні фотографії.

Професор Г. К. Кожолянко в першому томі своєї монографії “Етнографія Буковини” використав матеріал з книги Д. Дана “Вівчарня у румунів з Буковини” при аналізі молочної їжі та хатнього начиння. Від румунського етнографа він цитував ритуал, який практикували перед доїнням першого молока в овець: покладання у відро срібної монети, грудки солі і стеблин кропиви; багато що перейняв з процесу виготовлення сироватки, будзу і вурди Kozholianko H. K. Etnohrafiia Bukovyny [Ethnography of Bukovina], Chernivtsi : Zoloti lytavry, 1999, Vol. 1, P. 333 [in Ukrainian]..

Наукова діяльність Д. Дана в галузі етнографії досліджена у працях авторів цієї статті Moysey A. A. Tradytsiina kultura naselennia Bukovyny u naukovykh pratsiakh rumunskykh doslidnykiv druhoi polovyny ХІХ - pochatku ХХ st. [Traditional culture of the population of Bukovina in the scientific works of Romanian researchers of the second half of the XIX - early XX centuries], Chernivtsi: Ruta, 2005, Р. 102-120; Moysey A. A. Dimitrii Dan (1856-1927) - doslidnyk etnosiv Bukovyny [Dimitri Dan (1856-1927) - researcher of the ethnic groups of Bukovina], Pytannia starodavnoi ta serednovichnoi istorii, arkheolohii ta etnolohii: Zbirnyk naukovykh prats [Issues of ancient and medieval history, archeology and ethnology: Collection of scientific works], Chernivtsi: Prut, 2004, Vol. 1 (17), P. 216-223 [in Ukrainian]; Moysey A. A. “Narodni viruvannia bukovyntsiv” D. Dana - sproba kompleksnoho vyvchennia tradytsiinoi kultury rumuniv Bukovyny [“Folk beliefs of Bukovina” D. Dan's: an attempt to comprehensively study the traditional Romanian culture of Bukovina], Pytannia starodavnoi ta serednovichnoi istorii, arkheolohii y etnolohii [Issues of ancient and medieval history, archeology and ethnology], Chernivtsi, 2004, Vol. 2 (18), P. 182-192 [in Ukrainian]; Moysey A. A. Ukrayntsy Bukovyny v etnohrafycheskykh yssledovanyiakh Dymytryia Dana [Ukrainians of Bukovina in the ethnographic studies of Dimitriy Dan], Filologie Rusa [Russian philology], Bucuresti. 2004, A. 20, P. 113-124 [in Russian]; Moysey A. A., Moisey A. Ie Doslidzhennia obriadiv i viruvan rumuniv Bukovyny u pratsi D. Dana “Narodni viruvannia bukovyntsiv” [A study of the rites and beliefs of the Romanians of Bukovina in the work of D. Dan “Folk beliefs of the Bukovinians”], APSNIM, N 4 (32), 2021, P. 46-57 [in Ukrainian]; Moysey Antoniy “The scientific research of Dimitrie Dan as a new stage in the investigation of the traditional culture of ethnic groups in Bukovina”, Codrul Cosminului, 2017, N 1 (23), P. 69-84 [in English]..

Румунський дослідник Іон Дрегушану,розповідаючи про історію письменства на Буковині, зосереджується на аналізі міфологічної розповіді Д. Дана “Озерна фея” (Zana Lacului), яка передає один з регіональних міфів цієї етнографічної зони Dragusanu I. Marturisitorii. O istorie a scrisului bucovinean [History of writing in Bukovina], Suceava: Editura Musatinii, 2007, Р. 214-215 [in Romanian].. Від цього ж автора ми дізнаємося про дружбу священика з відомим румунським істориком Н. Йоргою, який в одній зі своїх праць описує село Стража, де Д. Дан жив і назбирав багато даних для “Вівчарства”, розповідає про його гостинність, дружбу з мудрими селянами lorga Nicolae. Neamul romanesc In Bucovina [Romanian family in Bukovina], Bucuresti, Editura Minerva, 1905, Р. 94-96 [in Romanian].. На нашу думку, вчасною і необхідною є праця за редакцією І. Дрегушану, в якій об'єднані під однією обкладинкою п'ять етнографічних праць Д. Дана, присвячених етносам Буковини Dan Dimitrie. Etnii bucovinene / Armenii, Evreii, Lipovenii, Rutenii, Tiganii (redactor de carte I. Dragusanu) [Bukovinian ethnic gr- groups / Armenians, Jews, Lipovans, Ruthenians, Gypsies (ed. I. Dragushan)], Suceava: Editura Musatinii, 2012, 350 p. [in Romanian]..

Мета дослідження: проаналізувати етнографічну роботу Д. Дана “Вівчарня у румунів з Буковини”, перекласти українською мовою фрагмент цієї розробки та ввести в науковий обіг України. Актуальність і новизна дослідження полягає у збагаченні української науки новою працею етнографічного характеру, що відкриває у майбутньому перспективу проведення порівняльної характеристики елементів традиційної культури українського та східнороманського населення Буковини. Методологічно для досягнення мети дослідження були використані методи: історизму; етимологічний аналіз термінології, використаної в тексті праці Д. Дана; для введення в науковий обіг подається румунсько-український переклад розділу книги.

дан вівчарня культурний



Основна частина

Матеріал праці Д. Дана “Вівчарня у румунів з Буковини”, як і інші напрацювання ученого, спочатку побачив світло на сторінках періодичної преси, з якою у нього була тісна співпраця. Учений друкувався на сторінках багатьох газет і журналів, серед яких: “Patria”, “Familia”, “Desteptarea”, “Timpul”, “Aurora Romana”, “Revista lstorica”, “Revista Politica”, “Gazeta Bucovina”, “Junimea Literara”, “Transilvania”, “Bukowiner Nachrichten”, “Bukowiner Post”, “Volkskunde” та ін.

Буковинський літературний журнал “Junimea literara” (“Літературна юність”), який відродив у 1923 р. свою діяльність після подій Першої світової війни, надав досліднику таку можливість. Робота про вівчарство румунів Буковини вийшла у чотирьох номерах цього журналу за 1923 рік (№ 4, 5, 10, 11), а потім була видана окремою книжкою в Чернівцях у видавництві Інституту графічних мистецтв “Голос Буковини” (Glasul Bucovinei) Dan І )і mi trie. Stana la romanii din Bucovina (schita folclorica ilustrata) [Sheephouse of the Romanians of Bukovina. Illustrated folklore essay], Reproducere din Junimea Literara anul XII, Cernauti: “Glasul Bucovinei” Institutul de arte grafice si editura, 1923, 35 p. [in Romanian]..

Незважаючи на невеличкий обсяг праці (35 стор.), вона охоплює весь процес, пов'язаний з однією з дуже важливих галузей господарства не тільки румунів Буковини, але і всього румунського етнічного простору. На важливість вівчарства автор наполягає у вступі. “Майже не буває такого господаря, - пише Д. Дан, - який би не тримав хоча б кілька овець”Dan D{mitrie. Stana la romanii din Bucovina ..., op. cit., P. 3.. Далі автор розкриває об'єктивний зміст співвідношення селянина з цією твариною: “вівця харчує і одягає його з голови до ступні ніг теплими смушковими шапками, з вухами або без них, елегантними бундами та кептариками, довгими та білосніжними кожухами, виробленими з цілих овечих шкір, коричневими сіряками і білими шинелями, білими літніми та зимовими штанцями (berneveci), теплими овчинами (mesina - штани з овечої шкіри з хутром всередині), з маншонами (муфтами - manecari), в'язаними з овечої вовни або вироблені з овечого хутра, з горботками, витканими нашими румунками з великою майстерністю з теплого і міцного руна. Навіть і онучі селянина також з вовни. Уже не кажучи про вовняні постілки, налавники і сукна, які прикрашають хатинки в наших селах”. Тому румуни з любов'ю ставляться до овець. “Добре доглянуті вівці народжують часто під Різдво, тобто, коли зима в повній силі, тому ягнята тримають у хаті під ліжком, а ті скачуть по хаті на нескінченну радість дітей” - розповідає автор,

привносячи емоційне забарвлення в цю чисто наукову працю. Ця любов убачається також в іменах, які дають вівцям (Барвиста, Білолоба, Циганка, Димчаста, Ластівка та ін.). Буковинці дбали про харчування своїх улюблениць влітку і зимою, не забували додавати до харчів брили солі для лизання. Профілактично додавали їм ялинових гілок, “які вівці гризуть із задоволенням, і їм це дуже корисно тому, що їхня гіркота прочищає їм шлунок і так захищає їх від небезпечної хвороби, смертельної для овець, - жовтяниці”11.

Не менш дбало румун ставився до магії захисту овець. У цій царині брали до уваги не лише небезпеку від хвороб, але й шкідливість уявних міфічних істот - стрігоаке (strigoaica), які, за народними уявленнями, могли відбирати молоко від корів та овець. У цьому випадку Д. Дан описав цілий комплекс подібних магічних дійств: змащення дверей вівчарні часником, освяченим разом з паскою на Великдень; щоб вівці скоріше прийняли баранів, їм у висівки клали перші вузлики від початку ткання полотна; у Вербну неділю торкалися рогатої худоби й овець освяченими “котиками”, щоби вони цілий рік були такими ж квітучими, як бруньки того дня; на св. Георгія виробляли будз, який несли як пожертву до церкви, щоби вівці протягом літа мали добру манну; у ту ніч румун навіть не спав, щоб не забирати сон у ягнят; перед стрижкою ножицями робили хрест на лобі вівці, бо пастухи вважали, що вдача вівці знаходиться в лобі і це збереже вівцю від усякої немочі; додавали у їжу у передвечір'я св. Георгія шматочок паски, освяченої на Великдень; додавали ті висівки, які ставили у переддень Йордану під скатертиною разом із сіном і отавою, які кропив священик освяченою водою. Коли овець вели до вівчарні, ворожили, повторюючи спеціальні слова: “Коли звірі будуть на горі, ви, вівці, щоб були у долині, а коли ви будете на долині, щоб звірі були на горі” Ibidem, P. 3-4. Ibidem, P. 15.. Час чаклунства і “зіпсування молока”, як вважали власники овець, починався з передвечір'я св. Андрія і продовжувався до Зелених Свят. Найнебезпечнішим часом для овець вважалося передвечір'я св. Георгія. Однак від Зелених Свят і до св. Андрія чаклунство вже не мало жодної сили.

Д. Дан ґрунтовно розкрив увесь процес організації вівчарні, збору отари, методики стрижки овець, ділення молочних продуктів, вибір місця для розташування, облаштування колиби, кошари, струнги тощо.

Детально розписано улаштування струнги (місця для доїння овець), а також сам процес доїння, подана живописна картина нічного чергування чабанів. При кожній вівчарні, констатував автор, знаходилася маленька колиба, покрита ялиновою корою і названа заватрою, де кожної ночі вартує біля вогнища по одному з чабанів у супроводі собаки і пильнує проти злих людей і хижих звірів. Ватага та інші чабани, яких не наступила черга, спали у вівчарні на великій корі з ялини, маючи під головою маленьку подушку, наповнену мохом, і накривались кожний своїм сіряком.

Розлого подано значення та подробиці професії чабана, ієрархія в пастушачій діяльності. Одяг пастухів описаний етнографом прискіпливо. Це - конопляна сорочка, іцарі (штани), вовняні або конопляні, і кальсони, бунда (або кептарик), пасок, постоли, онучі, капелюх з широкими полями. Цікавість викликає особливість підготовки одягу чабанів до роботи в польових умовах. Так, для захисту від комах конопляну сорочку замочували у лої і посипали потім порохом вугілля, щоб була затемнена; тримали одну добу в крушалі (суміші зробленої з вільхової кори з водою), потім висушували і намащували овечим лоєм. Так же оброблялися штани. А вже кептарик намазували золою від днища відра, а потім овечим лоєм, роблячи так його непромокальним. Дана процедура повторювалася багато разів, поки цей одяг не ставав зовсім чорним. Пасок прикрашався різнобарвними ґудзиками, але мав також практичні функції: за пряжку пояса прив'язували тоненьким мідним ланцюжком або ремінцем пастушачий ніж, що мав 2-3 леза, призначені для кровопускання в овець. Різні рослини або квітки на чабанському капелюсі часто сприймалися як прикраси, але Д. Дан на основі інформації своїх респондентів стверджував, що їх прикрашали гілками тиса і пестеєти - лісової рослини, про яку вірили, що вона росте тільки в чистих місцях. Тобто ці прикраси відігравали певну захисну функцію від злих сил. Дрючки, на які спиралися пастухи, сприймалися етнографом майже як елемент одягу. Вони вироблялися з певних видів дерев - з тису або жимолості, прикрашалися зарубками, потім їх мастили овечим лоєм, що придавало їм коричневий блискучий колір Ibidem..

Одне з цікавих етнографічних явищ, зареєстрованих Д. Даном у цій праці, - запалення “живих вогнів”. Цей ритуал стародавній. У ньому проглядаються ще анімістичні вірування. Техніка його запалення також викликає інтерес як джерело вивчення первісного суспільства. Для цього брали древко, яке розщеплювали на обох кінцях і ставили там губку. Потім закріплювали два бруси в землю один напроти одного, після того, як у них проробили дірки десь посередині. Кінці древка з губками мали легко заходити в ці дірки. Потім зав'язували це округлої форми древко мотузкою так, щоб воно, підтягнуте мотузкою, могло рухатися вправо і вліво. Два чабани брали мотузку, з одного та іншого боку і тягнули за неї так, що древко рухалося вправо і вліво доти, доки не запалювалися кінцівки древка, губка і бруси. У процесі запалення вогню відчуваються певні магічні ознаки. “Живий вогонь” запалювали нежонаті пастухи. Під час доки перебували з вівцями на вівчарні, чабани не могли ходити на танці та забави, бо вірили, що вівці загублять молоко або помруть від хвороб. У захисних цілях овець ганяли через вогонь на доїння. У “живий вогонь” більше не клали дрова, не брали з нього головешки для запалення іншого вогню, не прикурювали від нього люльки, тому що він вважався живим Ibidem, P. 16..

Дещо незвично читати у православного священика думки про те, що “живий вогонь” добре розкласти не лише біля вівчарні, але і біля хати, а саме на Великдень і на св. Георгія, бо цей вогонь, на його думку, має силу захистити худобу від укусу зміїв, замовлянь, хижих звірів тощо. Це дещо ілюструє еволюцію християнського світосприйняття в язичницькому середовищі, коли тисячолітнім поганським віруванням вдалося знайти місце у християнстві.

Окремо виділено процес доїння овець і вироблення будзу та вурди. Тут знов не обходиться без давньої традиційної магії. До першого доїння овець клали у відро срібну монету, брилу солі та дві стеблинки кропиви. Вважали, що це подіє на те, щоби вівці були жадібними до їжі, як люди жадібні до срібла, і наскільки гострі як кропива, а будз (bulz) такий солодкий, як сіль у харчах. Усім процесом вироблення будзу і дзеру керував і сам брав у цьому участь ватаг (старший чабан). Він проціджував молоко через полотняне цідилко, додавав 2-3 ополоники сироватки за кількістю молока, розливав їх у будах (budac) (високий цебер) з молоком, хрестився над ним, ставив дерев'яну кришку на будах, який він влаштував перед вогнем, щоби молоко трошки розігрілося. Через 2 години молоко починає згущуватися, його ще збивають, потім ватаг рукою крутив його до затвердіння. Після цього будз віджимали, тоді збирали дзер. Потім брали будз разом з цідилком і вивішували його за мотузки цідилка на цвях, де він висів до ранку наступного дня або до третього молока, коли його вибирали, звільняючи місце для наступного будзу, і ставили на полицю в комарнику. Цей перший будз, названий кокиртиця (cocartita), розрізали на грінки і ділили між усіма найманцями, які знаходилися на вівчарні, щоби всі вкусили солодкість продукту від овечок. Дзер ставили на вогонь, він кипів і перетворювався на вурду. Жир, який випливав з кип'ячого дзеру, збирали в окрему бербинцю, де його збивали допоки не визбиралося масло.

Якщо сьогодні відвідати сучасну вівчарню на Буковині, то побачимо, що технологія доїння овець, вироблення будзу, вурди та масла майже нічим не відрізняється від того, як його описував Д. Дан. Хіба що начиння може бути з нових матеріалів і старі назви вже призабули. Але суть залишається незмінною. І в цьому відчувається зв'язок з минувшиною, виробничий досвід тисячоліть.

Дуже радісний для всієї громади “розкол” (rascol) чи “розбір” вівчарні також описаний у всіх деталях. Він відбувався тоді, коли всі господарі овець вже отримували свої молочні продукти та раділи, що вівці вдало літували, а в цей момент цілими і здоровими поверталися до своїх хазяїв. Радість від благополучного завершення літнього сезону народжувала пісні (вони наведені у праці Д. Дана), в яких, окрім висловлювання доброго настрою від подібної події, йшло нагадування про необхідність збирання багатого осіннього врожаю, обрання дівчат, що їх чекали.

Для “розколу” отари існував окремий ритуал, який збігався в часі з постом св. Марії. Збиралися всі власники овець. Вони дякували ватагу і чабанам за добрий догляд за худобою. А чабани бажали їм кількісного приростання овець на наступний рік. Після цього всіх запрошували до пригощання спеціально приготовленою для цього стравою - балмошем (balmos). Він готувався зі сметани, здобутої з вурди, та кукурудзяного борошна. Запивали страву жинтицею (дзером, що витік з вурди, змішаний з пушинками вурди). Ситним вважалося пригощання тоді, коли після їжі балмошу ще зоставалося. Після цього кожний господар зі своїми вівцями повертався додому, де його радісно зустрічали всі домочадці.

Особливу увагу дослідник звернув на поведінку чабанів під час роботи на вівчарні. Вони суворо мали дотримуватися днів посту, мали бути чистими “тілом і душею”. Тих людей, яких вважали розпутниками, на вівчарню не пускали.

Особливі, суворі умови перебування овець у горах, загроза від хижих звірів і природних перешкод - усе це змушувало людей шукати порятунку у міфічних істот і християнських святих. Пастухи та власники овець знаходили такий захист у святих - Петра та Харалампія.

Найпопулярнішим у цьому сенсі вважався святий Петро. Люди, за спостереженнями Д. Дана, уявляли цього святого як старого діда з білою бородою до пояса, доброго, лагідного і доброзичливого. Щоби його умилостивити, приносили у жертву до церкви з кожної вівчарні один будз, зроблений з двох доїнь. На день св. Петра всі чабани на чолі зі своїм ватажком спускалися з гір і заходили до церкви. Весь їхній одяг був оброблений овечим лоєм і блищав на сонці. Вони клали на жертовний стіл перед вівтарем будз-пожертву. На ньому білили стільки воскових свічок, скільки осіб його принесли. Священик освячував будз, читав молитву за здоров'я людей і овець, проводячи панахиду для родичів чабанів і виголошуючи поменники, принесені пастухами. У деяких регіонах вірили в те, що св. Петро є патроном вовків, тому приносили і йому жертву для захисту овець, щоб переконати його не випускати вовків проти них. Коли йшла урочиста процесія освячення ланів, люди просили священиків зайти і на вівчарню для читання молитов св. Харалампія, захисника й оборонця отар.

Дослідник перерахував також усі дні року, яких дотримувалися власники овець для їх захисту від хижих звірів і хвороб: на святих Нестора, Філіпа, Кіріка, Андрія, Олексія, Георгія, Миколая, Прокопія. Дотримувалися також на свято овець (11 листопада), Тріфа скаженого (патрона вовків), Зимові Філіпії, другій день Благовіщення.

Поряд із цими ритуалами, які здійснювалися при посередництві церкви, в міжвоєнний період зберігалися ще стародавні (язичницькі) обряди. Наприклад, вірили, що для того аби вовк не наблизився до вівчарні, старший чабан мав відразу після підйому овець до вівчарні та іхнім заходом за огорожу, обійти тричі голим огорожу. Щоби хижаки не нашкодили вівцям, при третьому обході ватаг промовляв: “Як я обійшов тричі вівчарню і нічого не мовив, так і ти, звіре, не маєш права щось казати (тобто нашкодити) вівцям!” Ibidem, P. 25.. Вірили, що влітку вовк не турбуватиме овець на вівчарні або в господарстві людей, якщо взяти шматок кінської підкови, знайденої на дорозі, та покласти у теплу золу з вівчарської ватри. Чабани також зв'язували ножиці ниткою та клали їх у сторонці, щоб зв'язати так пащу вовків. Власники овець постилися у Страсну п'ятницю, аби вівці були захищені від хижих звірів і зміїв. За народними уявленнями, щоб хижаки не напали на овець, кип'ятили щось на вогні і, піднімаючи горщечок або відро з ватри, золу з днища розкидали, аби звір не знайшов слід вівці, як не можна знайти слід розпорошеної золи. Щоби пащі звірів були закриті і, отже, вівці захищені від них у день “Чуда” (тобто чуда архангелів Михаїла і Гавріїла) постилися. Під час хвороби запалювали 2 “живих” вогні, кип'ятили на них воду та вмивали нею хвору вівцю. Також її проганяли між тими двома кострищами. Щоби вівці одужали, на горбочку рили яму, через яку мала проходити кожна вівця. Овець потім кропили водою, в якій згасили палаючі вугілля. Згідно з ритуалом, чабани, які проводили овець через яму, мали бути голими. Після того, як через яму провели всіх овець, проводили пса, до якого нібито переходили всі хвороби і який потім зникав з вівчарні.

Одна з незмінних характеристик етнографічних праць Дімітрія Дана - це увага до народної медицини. “Вівчарня у румунів з Буковини” не є винятком з цієї традиції. Автор перерахував хвороби овець, розкрив методи лікування, описав лікарські засоби, серед яких зустрічаємо унікальні тексти заклинань. Зауважимо, що подібні тексти відкривались дослідникам дуже рідко, але священику, який довгі роки служив у буковинських громадах, люди довіряли. Захисна магія, яка була складовою частиною народних лікувальних засобів, дає добре підґрунтя для відстеження еволюції ментальності румунів Буковини. Візьмімо як приклад випадок, коли вівцю укусила змія. Етнограф описав обряд лікування у супроводі багатьох варіантів заклинань.

Вкушену змією вівцю лікував старший чабан, ідучи до неї, не дивлячись назад, вмиваючи їй вим'я непочатою водою, яку він брав з джерела новим глиняним горщечком, а вода перемішана з коріннями 9 стеблинок трави, які він тримав за верхи, потім давав вівці випити цю воду після того, як помив нею укушене місце та її спину. Якщо вівця не хоче пити цю воду, тоді їй вливають силоміць до рота тепленький дзер і чаклували так, щоби ніхто не почув ворожбу, наговорену 9 разів шепотом. Один з варіантів заклинання:

“Hudita pestrita, Rea de pelita! Pelita de carne, Carnea de os, Osu de serpe, Serpele-ti beie veninul Si vita leacul!” Важливе висвітлення термінології пов'язаної

“Худоба барвиста,

З поганою шкірою!

Шкіра за м'ясо,

М'ясо за кістку,

Кістка зміїна,

Змія вип'є твою отруту А худоба ліки!” Ibidem, P. 27..

в напрацюваннях Д. Дана

з вівчарством, що дає

неоцінений матеріал для дослідження еволюції лексики

румунської мови, а також для вивчення впливу на українську (гуцульську) термінологію даної галузі. Не варто також недооцінити етимологічний потенціал цієї праці.

Термінологія, яка охоплює більшість назв, пов'язаних з вівцями, з процесом доїння і чабанства, з вовняними виробами, як і з інструментарієм для роботи чабанів, латинського походження (itari - ita, scoarta, panuir, fan, miel, berbec, corn-coarne, vita, oaie, a mulge, cas, turma, mita, lana, a tunde, miel noaten, galeata, frupt, caramb, maciuca, foc, doaga, a strecura, chiag, lapte, roata, vergea, unt, cupa, untura, gusa, cibic, a bate). Це свідчить про проникнення даної термінології в часи римського панування, хоча вівчарство існувало і до того, як римляни завоювали Дакію. То була давня традиція жителів цієї провінції. Про що свідчать рельєфи на Траяновій колоні в Римі, де зображено багато овець, кіз і волів у Дакії. Пасовища (pascua) були в складі імперських володінь. Кістки овець і кіз масово знаходять в археологічних розкопках на всій території сучасної Румунії Istoria romanilor [History of Romanians], Ed. a 2-a, Bucuresti: Editura Enciclopedica, 2010, Vol. II, P. 176-177 [in Romanian].. За свідченнями античних авторів, даки пили багато молока Istoria romanilor [History of Romanians], red. Constantin C. Giurescu, Ed. a 5-a, Bucuresti: Editura ALL, 2015, Vol. I, P. 84 [in Romanian]..

Водночас у термінології, наведеній у праці Д. Дана, зберігаються автохтонні назви, які стосуються назви чабана, одягу пастухів, виробництва молочних продуктів, речей на вівчарні: baci, stana, pieptar, manecari, pascatoare, panza, carlan, botei, stearpa, lana mnit, ganj, sarcior, poloboc, baier, cigornita, branza, zar, cocartita, urda, a cobolti, jintita, cimpoi, sperla, laicer, cata. Наші висновки в цьому сегменті термінології підтверджуються відомим румунським істориком Віктором Спінеєм, який, аналізуючи розвиток

землеробства та скотарства з ХІ ст., ще до монгольської навали, констатував, що про давність чабанства у румун свідчить термінологія переважно латинська щодо вирощування тварин та чабанства, до якої додаються слова фракійсько-дакського походження Spinei V. Moldova in secolele XI-XIV [Молдова у XI-XIV ст.], Bucuresti: Editura stiintifica si enciclopedica, 1982, Р. 92 [in Romanian]..

Деякі назви приміщень вівчарні та виробництва молочних продуктів походять з албанської мови: tarc, a intarca, strunga, zavatra, ranza, bulz, fluier; угорського походження назви одягу, робочих інструментів: bunda, bundita, catrinta, ursuc, budaca, fedeles, talpa, melesteu, barbanta, salas, urluiala; від болгар і сербів перейнято багато термінів щодо одягу, пасовища, посуду з вівчарні: suman, berneveci, obiele, tarata, drob de lins, lavita, otava, braniste, rabus, vartej, ciubar, harzob, cofa, racla, prilej, crivele, tarla; присутні багато термінів слов'янського походження: cojoc, vadra, cumpana, coliba, naclad, zavoara, ograda, dihanie, trambita, rascol, calti, parga; польського та українського: manta, parcan, dulau, horn; турецького: cioban, bugeag, oca, hazna DEX. Dictionarul explicativ al limbii romane [Glossary of the Romanian language], Editia a Il-a, Bucuresti: Univers enciclopedic, 1998, 1192 p. [in Romanian]..

Така багатонаціональна термінологія стосовно вівчарства, на наш погляд, пояснюється традиційним відгінним вівчарством, яке практикувалося здавна. Ці сезонні перегони овець з долин у гори та навпаки іноді відбувалися на досить великі відстані, де чабани контактували з своїми колегами - сусідніми народами. Подібна традиція відома з Римської імперії та Середньовіччя Spinei V. Moldova in secolele XI-XIV ..., op. cit., P. 93.. У румунському фольклорі, в популярній баладі “Міоріца”, трагічні події розгортаються між трьома чабанами: молдаваном, унгуряном (тобто з Трансильванії) та вринчаном (з Волощини), які разом пасли свої отари овець у горах.

“Вівчарня у румунів з Буковини” - перша етнографічна праця Д. Дана, де він використав методичний апарат. У книзі подаються підстрочні посилання на праці низки авторитетних авторів, таких як С. Ф. Маріан, Є. Нікуліце-Воронка, А. Попович та Г. Кіріяну, Р. Бончі, С. Михаєску, В. Зіпперіейн; використовуються словники румунської мови, серед них такі, як “Великий етимологічний словник румунської мови” (Etymogicum magnum romaniae), розпочатий Б. Петричейку-Хашдеу. Респондентами етнографа була велика кількість інформаторів з с. Стража, також с. Горішній Віков. Є інформація з с. Петрівці на Сучаві, Роша та Магала - передмістя Чернівців. Для компаративного аналізу використані матеріали з інших румунських провінцій (Банат, Бузеу). Іноді через суцільне поширення етнографічного явища автор використав визначення “aiurea”, тобто повсюди.

Дослідження добре оздоблено малюнками.



Висновки

Можна констатувати, що “Вівчарня у румунів з Буковини” Д. Дана є унікальною працею в галузі вивчення вівчарства румунів в її історичному та етнографічному вимірах. Дослідник розкрив діяльність румунів Буковини в одній з дуже важливих галузей економіки, де на момент написання праці (1934 р.) зберігалися тисячолітні традиції, про що свідчать магічні практики й анімістичні ремінісценції у трудовій діяльності пастухів. Автор чудово розкрив процес організації вівчарні, вироблення молочних продуктів, одягу чабанів, запалення “живого” вогню, захисту тварин, подав багато прикладів використання народної ветеринарії. У 35- сторінковому творі використано майже 300 термінів, які стосуються досліджуваної теми. Для Буковини “Вівчарня у румунів з Буковини” Д. Дана має стати невід'ємною сторінкою в історії та етнографії краю. На жаль, на сьогодні ця унікальна праця майже не введена в науковий обіг ні в Україні, ні в Румунії.

Мойсей Антоній - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри суспільних наук та українознавства Буковинського державного медичного університету, головний редактор українсько-румунського наукового журналу “Актуальні питання суспільних наук та історії медицини ”. Коло наукових інтересів: Історія України та української культури, традиційна культура населення Буковини, взаємовпливи у сфері традиційної культури українського та східнороманського населення Буковини, процеси етнокультурної ідентичності у прикордонних регіонах. Автор понад 210 наукових праць, у т. ч. 7-и монографій, 2 брошур.

Moysey Antoniy - Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of Social Sciences and Ukrainian Studies of the Bukovinian State Medical University, editor of the Ukrainian- Romanian scientific journal Current issues of social sciences and history of medicine" Scientific interests are such as: history of Ukraine and Ukrainian culture, traditional culture of the population of Bukovina, mutual influence in the sphere of traditional culture of the Ukrainian and East-Roman population of Bukovina, processes of ethnocultural identity in the border regions. The author of more than 210 scientific works, including 7 monographs, 2 brochures.

Моісей Аркадій -- заслужений вчитель України, директор департаменту освіти Румунського культурологічного центру “Єудоксіу Гурмузакі”, краєзнавець, автор 8 книг з історії рідного краю.

Moisey Arkadiy -- is an honoured teacher of Ukraine, the director of the department of education of the Romanian Cultural Center “Eudoksiu Hurmuzaki”, ethnographer, the author of 8 books on the history of his native land.



Додатки

Dimitrie Dan membru coresp. al Academiei Romane. Stana la romanii din Bucovina (schita folclorica ilustrata). Rreproducere din Junimea Literara anul XII. - Cernauti: “Glasul Bucovinei” institut de arte grafice si editura, 1923.

“Вівчарня у румунів з Буковини

(ілюстрований фольклорний нарис)” (фрагмент)

Оборонці овець

Вівцям, які літують у горах, загрожує небезпека нападу хижих звірів, тому їм також дають святого охоронця. Цей охоронець Святий Петро. Народ його уявляє, як старого діда з білою до пояса бородою, доброго, лагідного і доброзичливого. Без дозволу святого жодна овечка не потрапить до вовчої пащі S.F. Marian, I., P. 232-236.. Щоб Святий Петро захистив вівчарні від звірів і хвороб, румуни, особливо ті, що проживають зі сторони Радівців І в землях Бузеу, cf. Etymologicum, II, P. 1346. - в Магалі (Чернівецький повіт), чабани просять священників, які вийшли з “процесією” для освячення ланів, відвідати також вівчарню для читання молитов Св. Харалампію, захисника і оборонця отар. Etymologicum, II, P. 1185., приносили до церкви в деньСв. Петра з кожної вівчарні один будз, виготовлений з молока двох надоїв. Цього дня старший чабан і всі пастухи одягали нове вбрання, яке за день до того змочували в овечому лії, щоб блистіло на сонці. Навіть небезпечно доторкнутися до них білим одягом. Отже, на Св. Петра чабани спускалися у село, де вони не були з того часу, як піднялися до вівчарні, і приносили в жертву будз, який клали на жертовний стіл перед вівтарем. У будз вони встромлюють свічки з білого воску, саме стільки свічок, скільки осіб принесли будз.

Після закінчення Літургії священник освячував будз, принесений як дозрілий врожай (parga), читав молитву за здоров'я людей і овець, поминальники, принесені пастухами, проводив панахиду за померлих родичів чабанів.

У деяких місцях вірили, що Св. Петро є патроном вовків, через що приносили йому жертву від овець, щоб переконати його не випускати вовків проти них.

Ці приношення нагадують жертви фруктами, виноградом, будзом для богів у давніх римлян.

Чабани, які прийшли в село з будзом, ночують у селі та на другий день Св. Петра знов піднімаються до вівчарні, де залишаються до розколу.

Раніше чабани тільки на другий день Св. Петра платили за церковні служби.

Окрім Св. Петра, для захисту овець від диких звірів і хвороб румуни Буковини відзначали ще такі дні: 1. День Св. Нестора (27 жовтня). 2. Св. Філіпа (14 листопада). 3. Св. Кіріка (26 вересня). 4. Св. Андрія (30 листопада) Etymologicum, II, P. 1179-1185..

5. Другий день на Св. Петра (30 червня). 6. Свято овець (11 листопада) S. Fl. Marian, I, P. 113, 235., щоб вівці не хворіли віспою. 7. Св. Тріфа скаженого (1 лютого), патрона вовків. 8. Зустріч Бога (2 лютого), або Зимові Філіпії, для вовків. 9. Св. Олексія, божої людини, захисника (17 березня) від диких звірів, зміїв і комах Etymologicum, I, P. 863.. 10. Св. Георгія (23 квітня). 11. Св. Миколая (6 грудня). 12. Св. Прокопія (8 липня). 13. Покрови (1 жовтня). 14. Другий день на Благовіщення, щоб корови і вівці були захищені від звірів Повідомлено покійним сином Іларіоном, c.f. si Marian S. Fl., I., P. II, 235..

У передвечір'я для оздоровлення овець їх обкурюють і кроплять свяченою водою c.f. S. Fl. Marian, I, P. 167., а на Йордан, коли освячують воду, овець виводять з кошар, щоб вони, бодай би здалеку, але були присутні при цьому святому обряді. Освяченою йорданською водою кроплять як овець, так і їхній харч, щоби вівці впродовж року не хворіли L.c., P. 207..

Щоб вовк не наближався до вівчарні, ватаг зразу після підйому овець до вівчарні і їх заходу за огорожу, обходить її тричі голим. Щоб дикі звірі не казали, тобто щоб не нашкодили вівцям, при третьому обході ватаг проговорює: «Як я обійшов тричі вівчарню і нічого не мовив, так і ти, звіру, не маєш права щось казати вівцям!».

Влітку вовк не зможе зашкодити (zahaie) вівцям у вівчарні або в селі, якщо взяти шматок кінської підкови, знайденої на дорозі, та покласти у теплу золу з вівчарської ватри (sperla), де вона має лежати до переходу вівчарні, а потім треба знов поставити її у вогонь.

Коли чабани заходять у ватру, беруть ножиці і зв'язують їх ниткою та кладуть набік, щоб зв'язати пащу вовків Записано від Марії, дружини Іона Журавле зі Стражі..

Господарі, які мають овець, постяться весь рік і у Страсну п'ятницю, аби вівці були захищені від звірів та зміїв Cf. si S. Mihaescu, Superstitii, “Sezatoarea”, I, P. 153 si Marian I, P. II, 297-298..

Щоб звірі та вовки не напали на вівцю і не з'їли її, кип'ятять щось на вогні і, забираючи горщечок або відро з ватри, розкидають золу, в такому випадку звір не знайде слід вівці, як не можна знайти слід розпорошеної золи.

Щоб замкнути пащу звірів, а отже, захистити овець, намащують глиною отвір печі в день “Чуда” (Ciudei) (тобто чуда архангелів Михаїла і Гавриїла), якого румуни дотримуються під час Великого посту Записано від Марії, дружини Івана Журавле зі Стражі..

Якщо вівця захворіє, запалюють 2 живих вогні, беруть губку, підпалюють її від тих вогнів, ставлять і підігрівають на них воду, якою миють потім хвору вівцю. Після того проганяють вівцю між тими двома вогнищами, і вона одужає Записано від господаря Іона Гаврила Журавле зі Стражі..

Щоб вівці, які захворіли у вівчарні, одужали, на горбочку риють яму в землі, через яку має проходити кожна вівця. Потім овець кроплять водою, в якій загасили жарини. Чабани, що проводять овець через яму, повинні бути голими. Після того, як через яму провели всіх овець, проводять пса, до якого переходять всі хвороби і який потім щезає з вівчарні і більше не вертається. Після такого ритуалу, вівці, звісно, одужують.

Якщо вівця захворіє на лімбар Щодо хвороб овець cf. W. Zipperlein, der Hausthierarzt, Ulm 1885, Р. 613-646. (limbar) (стоматит), ватаг замочує тисову деревину у воді. Хвора вівця, випивши цю воду, одужає.

Якщо вівця кровить (Blutsseuche), бо з'їла траву, на якій був павук, тоді не пізніше, ніж за годину, їй ріжуть вухо, з якого витікає погана кров. Деякі чабани мають звичай у випадку кровіння пускати кров вівці ножем з вени, що на лобі, над очима.

Вівці можуть захворіти і на віспу, тобто мати чиряки по всьому тілу, тоді вони здихають Записано від господаря Самуїла Млешніце з Верхнього Вікова.. Вівці хворіють окницею (ocnita), якщо вип'ють застоялої води, що назбиралась у коробі, і доходить до чорного маю. Ця хвороба невиліковна Idem..

Якщо вівця захворіє у вівчарні невідомою хворобою, тоді ватаг або один із пастухів гасить палаюче вугілля у непочатій воді та дає їй випити.

Щоб змії не наближалися до худоби та овець, їх обкурюють димом спаленого василька і ладану при обході стайні в день Св. Олексія S. Fl. Marian, I, Р. II, 203..

Укушену змією вівцю лікує ватаг, наближається до неї, не дивлячись назад, вмиває їй вим'я непочатою водою, яку він узяв з джерела новим глиняним горщечком. Ця вода перемішана з корінням 9 трав, які ватаг тримає за верхи. Після того, як помив нею укушене місце і спину вівці, дає їй випити цю воду. Якщо вівця не хоче пити цю воду, тоді їй насилу вливають у рот теплий дзер і чаклують так, щоби ніхто не почув, промовляють 9 разів дуже тихо:

“Hudita pestrita, Rea de pelita! Pelita de carne, Carnea de os, Osu de serpe, Serpele-ti beie veninul Si vita leacul!”

“Худоба барвиста, З поганою шкірою! Шкіра за м'ясо, М'ясо за кість, Кістка зміїна, Змія п'є твою отруту Та худоба ліки!”39.

“Ягня барвисте, Шкірою покрите!

Шкіра за кість, Кість за землю!

Хто вість приніс, Нехай вип'є цю воду, Від зміїв та гадюк!”40.

Варіант:

“Edita pestrita Prinsa de pelita! Pelita de os, Osul de pamant!

Cine-o adus vestea, Sa beie din apa aiasta,

De serpi ori serpoaica!”

Варіант:

“Sus bat dobele, Jos pica negurile! Edita pestrita, Edita de os! Osul de folos. Pe cin-la muscat gmdacul, Sa-i fie leacul!”	“На горі барабани б'ють, На низу темрява! Ягня барвисте, Ягня за кість! Кість на користь. Кого вкусив жук, Най одужає!” Записано від Сафти, дружини Мигая Томяка зі Стражі..

Варіант:

“Caprita pestrita, Prinsa de penita! Penita de os, Osul de urs, Ursul de folos! Cine a adus vestea, S-aduca povestea! Gandacul sa ramaie, In gard si uscat, Oaia lumina, curata Ca de la D-zeu data!”	“Кізочка барвиста, Пушком покрита! Пушок за кість, Кість за ведмедя, Ведмідь корисний! Хто вість приніс, Най приносить казку! Жук, щоб залишився На плоті висушеним, Освітлена вівця, чиста Богом дана!” Записано від Іоани Григорій Котоса зі Стражі..

Варіант

“Serpe, serpe ai muscat, Si nu te-ai saturat! Eu te-oi satura, Cu noua buti de apa, Din noua a ramas opt, Din opt a ramas sapte Etc. etc/ Din una neci una! Chiriac de leac, Gandaca s-o usuce! Ca o nuia uscata, Sa sada mtr-un gard!”	“Зміє, зміє, ти вкусив, Та не наситився! Я тебе нагодую Дев'ятьма пляшками води, З дев'яти залишилось вісім, З восьми залишилось сім Так далі, так далі. З однієї - жодної! Кіріяк як ліки, Жук аби висушив змію! Як суху жердину, Яка б стояла на плоті!” Записано від Георгіке Кіра зі Стражі..

Інші лікують укушених зміями овець так: підходять до джерела, не розмовляючи ні з ким, беруть непочату воду і 3 стеблинки трави, кладуть їх у горщечок і чаклують:

“Helita, pestrita, Lipita de pelita, Si osu de pamant Si pelita de os! Ne aduce veste Poveste. Sa bea apa de asta, Sa fie de leac!”	“Барвиста куниця Прилипла до шкіри, Кість до землі, Шкірка до кістки! Несе нам звістку Розповідь. Нехай п'є цю воду, Щоб була лікувальною!”
“Edita, edita, Pelita pestrita! Pelita de os, Osu de pamant! Cine-o muscat O crapat Descantecul Sa fie de leac!”	“Кізочка, кізочка, Барвиста шкірочка! Шкірочка до кістки, Кість до землі! Хто вкусив, Здох. Замовляння Нехай буде для лікування!” Записано від Георгіке Кіра з Стражі. Один варіант у S.Fl. Marian, Sarbatorile II, P. 199..

Варіант:

“De diochi Заклинання від уроків опубліковано в журналі “Sezatoarea”: I-VIII, X-ХШ та пані Єлєна Воронка у журналі “Rmdunica”, Ясси, 1893, № 4, Р.152-555 та ін. De mirare, De strigare, De facatura,	“Від замовляння Від здивування, Від крику, Від ворожби,

De minune, De najit De pricajit”

Від чуда,

Від нежіту Нежіт - це хвороба вимені овець, коли при доїнні виходить кров, а також біль у вухах у людей: cf. T. Teodorescu in Etimologicum I, pag. 78.

Від прикежіту” Записано від Іоана Гаврила Журавле зі Стражі..

Деякі ватаги обкурюють укушену вівцю після того, як її промили водою, в якій гасили жарини трухлявої верби Заклинання від нежіту були опубліковані в журналі «Sezatoarea», vol. III, Р. 139; vol. VII, Р. 97; vol. X, Р. 21, 144; vol. XI, Р. 74;

vol. XII, Р. 187; vol. XIII, Р. 11..

Укушену вівцю лікували так: обкладали укушене місце зміїною травою із трьох стеблин, причому середня коротша, з маленькою синьою квіткою Записано від Самуїла Млешніце з Верхнього Вікова..

Вірили, що укушену змією вівцю можна вилікувати, змащуючи її часником.

Укушена за вим'я вівця втрачає її.

У випадку, коли є нежіт, тобто набухає вим'я вівці або з'являються чиряки на ній, овець замовляють так:

“Fugi najite, pricajite, Ca te-oi prinde pe carare Si te-a iubi fata mare, Pe cat is eu fata mare!”

“Біжи, нежіт, кволий, Бо зловлю на стежці, Закохаю як незаймана, Якою я являюсь! ”50.

Нежіт також лікується, якщо вівцю доїти через дірку в барвистому камінчику або через дірку у точильному камені з пісковику, або через вінчальну каблучку.

Деякі ватаги лікують нежіт овець, змащуючи вим'я вівці глиноземом, взятим з рушника, а потім обкурюють її гниллю верби.

Вівці хворіють також більмом, тоді їм засипають очі кукурудзяною мукою або тютюном чи товченим цукром. Ватаги спалюють білого сушеного равлика і задувають через цівку цю золу у хворе око, або беруть маленьку жовту та червону жабу, кладуть на живіт і змащують нею око з більмом Etymologicum, I, Р. 729-731..

Якщо вівця шкутильгає через мустит (s-a mustit) (копитна гниль), тобто інфікувалася шкіра між половинками копита (ratete), рану вичищають, до неї прикладають товчену сіль, смолу та щавель (rumex acetosella), або тільки солену глину, потім ногу перебинтовують, аби ліки не відпали.

Якщо вівця з'їла траву разом з павуком і здулася, їй заливають теплий дзер чи свіже молоко, або добре натирають і пускають кров з одного вуха.

Румуни вірять, що овече молоко, вилите на вогонь, запалене блискавкою, спроможне загасити той вогонь, як і біль в грудях Записано від Ніколая Олекс. Попеску зі Стражі..

Найтяжча хвороба овець - це жовтяниця (galbaza), її ще називають смертю овець. Вівці заражаються жовтяницею, коли пасуться в болотистій місцевості, де з'їдають листя разом з черв'яками (distomum hepaticum), які проникають у печінку вівці, що призводить до смерті. Отже, овець потрібно добре оберігати навесні та восени, щоб вони не паслися у вологих місцях, ні на отавах чи на конюшині, доки не зникне роса. Найліпше, якщо восени вівці пасуться на стерні.

Вівця, яка восени жвава, здорова, а та, що шкутильгає, хвора на жовтяницю Записано від Самуїла Млешніце з Верхнього Вікова..

Овець, які заразилися жовтяницею, можна розпізнати по очах, що запливають жиром, а ті, що з червоними очима, здорові.

Заражених на жовтяницю овець можна розпізнати за такою ознакою: коли взимку падає сніг, на цих вівцях він швидко тане, а на здорових - поволі. У них немає молока, тому їхніх ягнят треба віддати (aplecati) до інших овець. Цих овець не ведуть на зимування, бо вони загинуть від жовтяниці. Тим вівцям, які зимують, спочатку дають овес.

Деякі господарі ріжуть одну вівцю перед тим, як починається зимування, і кладуть м'ясо у піч. Якщо м'ясо стає твердим, як малай (коржик з кукурудзяного борошна - ред), тоді вівці здорові, якщо м'ясо розсипається, вівці хворі на жовтяницю і їх заколюють Записано від 95-літнього господаря Костана Попеску зі Стражі..

Деякі господарі захищають своїх овець від жовтяниці (її підхоплюють після з'їдання рослини печінка землі (Erytraea centaurium), на якій тримається черв'як жовтяниці), пізно восени та весною, щоранку годуючи їх половою з конопель або тричі на тиждень у Великий піст насінням конопель, змішаним з дрібно порізаним хріном і соленою дертю Записано від Іоани Котос зі Стражі..

Інший засіб лікування жовтяниці - це коли в огірочний розсіл кладуть перець, сульфат міді (piatra vanata) та товчений часник (mujdei), потім варять, охолоджують і дають кожній вівці по одному маленькому ополонику Дехто варить перець у горілці і дає вівцям випити, коли охолоне; записано від Петра Попеску з Верхнього Вікова.. Інші запобігають розповсюдженню жовтяниці, додаючи до висівок попіл з липи, змішаний з дрібним піском Записано від Іона Гаврила Журавле зі Стражі..

Якщо захворіли ягнята, їх поять водою з товченим дігілом (dihil), тобто рослиною дікліє (diclie).

Для лікування овець чи ягнят проводять наступний ритуал: гасять 9 вугликів непочатою водою і кроплять їх, виголошуючи заклинання:

“Ochi bolditi, “Зяючі очі,

Ochi rahniti Широко розплющені очі,

Ochi ghe diochi, Очі для замовляння,

De te-o deochiet fata, Якщо чарувала дівчина,

Sa-i crape titele si cosita, Щоб тріснули у неї цицьки і коса,

De te-o deochiet barbat, Коли замовив чоловік,

Sa-l vad si pe el crapat.” Щоб він здох.” Записано від Іоани Котос зі Стражі.

Якщо в овець тріскається вим'я, його натирають жиром з кишок свиней, або овечим маслом, вим'я стає м'яким, і вівці дають молоко.