Вітчизняна гуманістична традиція та українська лексика - першоджерела для наукової термінології з фахових напрямів творення середовища

Domestic Humanistic Tradition and Ukrainian Vocabulary as Primary Sources for Scientific Terminology in Professional Areas of Environment Creation

Актуальність теми дослідження. Мова залишається основним засобом, джерелом і першоджерелом, формою вираження й змістовим наповненням людської комунікації. Не є винятком і наукове мистецьке знання з творення середовища, зокрема, з архітектури та містобудування. Одразу впадає в око відомий грецизм першого з названих термінів [3, 90], лексична складність і неоднозначність другого й загальна колізія «виділення» у зодчестві - мистецтві просторовому - «містобудівного» напряму, що далеко не повною мірою виправдовується умовним розподілом на спеціалізації. Крім того, світові культурні тенденції, сучасний технологічний розвиток проєктування та виробництва з просторового розвитку й формування предметно- просторового середовища вивели на авансцену англійські терміни «урбаністика» і «дизайн», власне, англо-французькі й латинські за первинним походженням [2, 293; 7, 84].

Звичайно, про термінологію не сперечаються, а домовляються; але при цьому топологічною безперервністю й просторовою ієрархічністю життєвого середовища об'єктивно ставиться під сумнів фаховий розподіл серед митців як дещо вимушений, а самі назви окремих мистецьких і навіть інженерно-будівельних фахів виглядають цілком умовними, особливо, якщо маємо на увазі проєктування об'єктів у сучасному «інформаційному» світі з його всеосяжною «цифрою». А застосування адекватної явищам лексики саме по собі є запорукою успішної діяльності.

На перший «практичний» погляд, глобальність ринку, зокрема й освітнього, та відповідних вимог фахових об'єднань щодо усталеної професійної лексики, яка набуває певного традиційного вжитку, - така глобальність виключає скільки-небудь повноцінне застосування самобутньої «тубільної» термінології й унеможливлює цей культурний «жест» за кон'юнктурною недоцільністю: «повернення до коренів» здається дещо архаїчним і подібним до зайвих ускладнень. Парадокс полягає в тому, що перебування у річищі світових «трендів» спирається на оригінальну самобутність кожної з окремих культур, завдяки яким і з'являється спільний «тренд», відбуваються міжнародна інтеграція й творче взаємозбагачення. І якщо останній завжди універсально вживаний, пізнаваний, простий, то культури апріорі складні. Для них саме спрощення - це крок до примітивізму, свого роду вірус вихолощення. Хоча розповсюдження термінологічних мовних запозичень - ознака прогресуючої інтернаціональної культурності, сам національний культурний розвиток можливий лише за умови застосування й поглиблення вітчизняної лексики разом із використанням запозиченої світової термінології.

Аналіз досліджень і публікацій

Недостатня розробленість в Україні філософсько-світоглядної парадигматики й відповідно - вітчизняної термінології у царині дизайну (й не лише дизайну) є свідченням, на наше переконання, своєрідної «політичної молодості» національної культури та загальної початковості наших фундаментальних досліджень. Справедливо пов'язуючи омріяне «художнє збагачення предметно-просторового середовища» із розвитком «теорії дизайну в філософському та фундаментальному аспектах» [1, 27], українські науковці поки що скільки-небудь суттєво не наблизилися до так необхідного основоположного знання. Складність у тому, що нові знання, особливо фундаментальні, народжуються на стику галузей науки й виступають, як правило, результатом міждисциплінарних зусиль, на нашому прикладі - досліджень культурологічних, мистецтвознавчих і, не останньою чергою, мовознавчих.

Мовознавство взагалі й термінознавство зокрема [12, 8-17] самі по собі доволі консервативні: увага до мовних основ наукового знання, найчастіше (але не досить природно), залишається прерогативою спеціальних лінгвістичних досліджень [10, 14; 11, 7] приблизно так само, як історія в її так званому «академічному» значенні вважається прерогативою фахових істориків (хоча усі суспільно значущі явища об'єктивно стають історичними й підлягають відповідному аналізові, що має бути доступний і застосовуватися всіма галузевими вченими). Так само й лінгвісти, котрі в опрацюванні порівняльно-мовознавчих гіпотез, до речі, часто-густо спираються саме на приклади з будівельної лексики [8, 28; 9, 109, 183-189, 203-207], все-таки вважають виключним атрибутом саме свого фаху власне філологічну складову знань.

Наявні у спеціальній літературі результати досліджень з розподілу професій і спеціалізацій, особливо, стосовно історичного поділу й конкуренції між архітекторами та інженерами-будівельниками, взаємодії між ними та взаємозв'язків і відмінностей їх освітньої підготовки [6, 109-110], як правило, здійснювалися на рівні загальної світової проблематики, що є виправданим, але фахових найменувань і базової термінології, яка має методологічне значення, ці дослідження не торкалися. У національному філософському й філологічному контексті дана проблематика не розглядалася.

Відповідно, сучасні результативні наукові розробки з архітектурознавства й культурології на основі філологічних узагальнень значно рідкісніші. Підкреслена у такому рідкісному дослідженні єдність «організованого архітектором процесу» й художньої форми, яка неначе символізує цілісну єдність того «образу буття», що несе ця мистецька форма у середовищі, із «виразною самостійністю» самої форми [13, 383-384, 547549, 896-898], корелює з висновками провідних зодчих і критиків ХХ ст. [16, 36-38; 17, 141145; 19, 227-247].

Мета нашої розробки - віднайдення вітчизняних методологічно містких лексичних визначень з мистецьких напрямів архітектури із усіма аспектами урбаністики і дизайну середовища.

лексичний творення середовище

Виклад основного матеріалу

Повертаючись до вершин світового мистецтва й мистецької думки, що визнавала творчістю «лише те, чим наснажується життя цілого, в якому форма та зміст єдині» [19, 227-247], а людський дух визначила «світлом, що вище інстинкту», і «немає в свідомості людини нічого вище, ніж промені цього первинного світла, що їх ми називаємо красою» [16, 3638], - мусимо плекати наше рідне Слово як священну філософську категорію, як засіб наблизитися до образу Божого - нашої самобутньої краси. Природно, лише оригінальні мовні визначення дозволять закласти основи національної філософії творення середовища як світоглядного цілепокладання. Адже сенс мистецтва не в прибутках від збудованих квадратних метрів чи їх прикрашанні «у стилі», але - в тій самій красі. І при тому - в красі самобутній.

Чому стосовно архітектури європейці віддали перевагу словам грецького походження у термінологічних визначеннях і самому найменуванні діяльності як «архітектурної», - зрозуміло з огляду на значення Давньої Греції (Еллади) в історії зодчества Європи й цілого світу. Але саме так - зодчество - іменується це мистецтво у вітчизняному лексичному першоджерелі [4, 273]. Щоправда, при цьому з давнини у слов'янському мовному середовищі для звання фахівця як головного будівничого застосовували також і грецьке слово «архітектон» [18, 56], відтак і слово «архітектура» можна вважати практично «вітчизняним» [13, 99-103]. Та хоча віднедавна власне зодчество, у вузькому сенсі, стали асоціювати з «об'ємною» частиною архітектури, все-таки давнє, романтичне слово «зодчество» вживають не лише з приводу зведення споруд чи, наприклад, в історичному контексті, але насамперед - для образного підкреслювання особливостей фаху. Адже той, хто творить на землі, хто «осаджує» й «зводить», той провадить саме історичну взаємодію Божества з людиною. І за соціального характеру пізнання саме зодчий - у широкому професійному сенсі, творець усього ієрархічного предметно-просторового середовища - зосереджує в собі творення Божого світу через живого творчого суб'єкта.

Загалом природні для міжнародних мистецтв, яким є архітектура в усіх її іпостасях і дизайн у всіх його спеціалізаціях, процеси витіснення національної термінології запозиченою тривали й тривають залежно від появи у різних країнах, у різному мовному середовищі нових досягнень, технічних або художніх, що стають надбанням світовим. Тому зрозуміло, чому саме «дизайн» із вихідного industrialdesign [15, 30-31; 17, 146149] набув поширеності для позначення спеціальності й спеціалізацій, зокрема в архітектурі, з проєктування предметного середовища: піонерами індустрії були британці, й англійська мова впевнено посіла першість у процесах, пов'язаних із індустріалізацією. Своєю чергою, нинішня постіндустріальна епоха суспільства інформаційно -комунікаційного спонукає повернутися до самобутніх сенсів і відповідних визначень. Обов'язковим напрямом проєктної інвестиції стає самобутній дух.

Наша вітчизняна об'єднавча культурна традиція на засадах віросповідної (міжконфесійної) інтеграції, що спирається на світоглядні засади православних братств і принципи слов'яно-греко-латинської освіти, передбачає творення краси як образності, освяченої сприйняттям Вічності. Гуманізм руської «філософії серця», висловлюваної у правдивих поетичних образах із відповідною щиросердною й наочною цілісністю, відомою як Живе Слово [14, 455], залишив нам у спадщину віросповідну осмисленість явищ земної краси як тих, що створюються людиною у Любові до Бога та з любові до ближніх.

За тієї умови, що наснажену самобутнім людським духом красу являє мистецький образ (чи «образ буття» з вираження функції в архітектурній формі, чи то образ процесу або «жесту» в дизайні предмету), необхідно покласти в основу методології творення середовища саме образотворення - свою оригінальну й відповідальну взаємодію з Творцем. Відтак вітчизняне середовищне образотворення може бути відправною лексичною позицією для загального методологічного об'єднання мистецьких фахових напрямів, які забезпечують середовище життєдіяльності людини.

Важливо, що етимологія запозичених іншомовних слів ніколи повною мірою не відповідає змістові супутньої лексики у мові, що набула запозичень, хоча тривалістю уживання забезпечується відносно глибоке засвоєння термінології, як-от архітектор, архітектура, архітектурний поряд із давнішими термінами зодчий, зодчество, зодчеський. Але лише у рідному контексті, методологічно сформованому за системою сенсів, усі слова етимологічно повноцінні й точні. Наприклад, «містобудівна» складова архітектурної діяльності під вітчизняним найменуванням зодчеський градоустрій постає методологічним продовженням розвитку давніх центрів розселення - градів у традиційній цілісності міста із волостю.

У мистецтві центральними, ключовими термінологічними поняттями є «гармонія» грецького [3, 475] і «композиція» латинського походження [4, 542-543]. При цьому принципово важливим вітчизняним лінгвістичним явищем, що залишилося у поетичній царині української мови, постає синтетичне поняття «ліпота» [5, 177].

Гармонія й композиція VS Ліпота. Останнє в опозиції двом першим несе суттєво багатшу змістовну семантику, оскільки сприймається як позначення мети композиції й одночасно - її гармонійного складу й результату, як забарвлений фаховістю синонім словосполучення «рукотворна краса». Повсякденна українська мова усталила це вихідне синтетичне поняття у формах прикметника «ліпший» та називного «поліпшення», що парадоксальним чином підсилюють поетичну змістовність ліпоти як довершеності, досконалості.

Дизайн VS Образотворення. Збагачення національної мови привнесеним терміном спирається, у тому числі, на його змістовне образне розуміння, на поетику даного слова. Цікаво звернути увагу на те, що саме на даному прикладі англо-французьке смислове ядро слова design, de-signe пов'язується із поняттям «знак» і вихідним дієсловом designe (фр.) - означати. Етимологічне багатство слова «дизайн» у мові англійській (у якій воно набуло багатьох смислових відтінків саме завдяки запозиченню з французької) вже обумовило доволі широку лексичну палітру його застосування в українському фаховому дискурсі, хоча до останнього часу - без необхідного етимологічного засвоєння. Таким живомовним засвоєнням уявляється семіотичне прочитання цілепокладання дизайну як інтегрального мистецького напряму: знаковість образності, зокрема, й відповідної образності об'єктів у середовищі життєдіяльності людини, спонукає вважати методологічною основою дизайнерської діяльності середовищне образотворення.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше поставлено проблему повноти вітчизняної термінології з творення середовища для вираження самобутніх сенсів, згідно з кириличною гуманістичною традицією, і спеціалізацій діяльності й запропоновано введення до наукового обігу загального визначення групи фахових мистецьких напрямів з творення середовища життєдіяльності людини як ієрархічного середовищного образотворення, мета якого - цілісна ліпота просторових форм відповідного призначення.

Висновки

Зміст запозиченої термінології потребує прискіпливішого її добору, оскільки вона покликана збагатити лексику та уточнити відповідні галузеві поняття й фахові спеціалізації, зокрема, за міжнародними кваліфікаційними визначеннями. Однак лексичні запозичення не мають достатнього потенціалу для світоглядної, ментально-когнітивної відповідності національному мовному середовищу.

Для забезпечення національного філософського цілепокладання, згідно з вітчизняною слов'яно-греко-латинськоютрадицією цілісного й правдивого Живого Слова, нам необхідно, поряд із запозиченими найменуваннями й термінологією, застосовувати насамперед національну й вітчизняну, у т. ч. давньослов'янську, лексику в якості основної методологічної.

Вітчизняна гуманістична традиція, особливості словотворення й лексичний фонд української літературної мови дозволяють повернути до ширшого застосування національне найменування змісту й мети мистецької композиції (ліпота) і ввести до наукового обігу природне визначення предметно-просторових мистецтв - «середовищне образотворення», а також «ієрархічне середовищне образотворення», що методологічно об'єднує сучасні фахові мистецькі напрями творення середовища життєдіяльності людини - архітектуру та містобудування (зодчество, зодчеський градоустрій, або урбаністику) і дизайн.

Література