Феномен християнства та візантійських джерел в богослужбовому співі Православної Церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

ФЕНОМЕН ХРИСТИЯНСТВА ТА ВІЗАНТІЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛ В БОГОСЛУЖБОВОМУ СПІВІ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Товтин Н.І.

Анотація

Розглядається роль християнства та вплив візантійських джерел на формування богослужбового співу Православної Церкви. Протягом віків в русько-українській сакральній музичній культурі виробився національний фонд, який увібрав в себе найрізноманітніші співочі традиції як греко-візантійської спадщини, елементи дохристиянського слов'яно-руського культового співу, так і народно-пісенних інтонацій Русі-України. Головна увага в статті приділяється запровадженню та прийняттю християнства, яке відіграло надзвичайно важливу роль у становленні державності країни, активно впливаючи на всі ланки суспільного життя Русі-України, а також на сакральне музичне мистецтво.

Ключові слова: християнство, сакральне мистецтво, церковна музика, Візантія, Богослужіння, осмогласся, українська гимнографія, церковно-пісенне мистецтво.

Abstract

THE PHENOMENON OF CHRISTIANITY AND BYZANTINE SOURCES IN THE WORSHIP SINGING OF THE ORTHODOX CHURCH.

Tovtyn Nadiya.

The role of Christianity and the influence of Byzantine sources on the formation of liturgical singing of the Orthodox Church are considered. Over the centuries, the Russian- Ukrainian sacred musical culture has developed a national fund, which has absorbed a variety of singing traditions of Greco-Byzantine heritage, elements of pre-Christian Slavic-Russian cult singing and folk-song intonations of Russia-Ukraine. The main attention in the article is paid to the introduction and adoption of Christianity, which played an extremely important role in the formation of statehood, actively influencing all aspects of public life in Russia-Ukraine, as well as sacred musical art.

Key words: Christianity, sacred art, church music, Byzantium, Worship, osmoglasia, Ukrainian hymnography, church song art.

Богослужбовий спів з'явився на Україні-Русі разом з християнством, яке стало домінуючою релігією при князі Володимирі. Дату хрещення Русі - 988 рік - в науковому світі дослідники вважають офіційною датою початку богослужбового співу, хоча окремі храми та співаки існували на Русі ще до цього часу.

На сьогодні є праці численних дослідників, які внесли вагомий вклад в генофонд храмового музичного мистецтва. Так, І. Вознесенський, А. Нікольський, І. Гарднер, В. Мартинов, А. Пенчук, В. Лук'янов, Н. Тальберг, О. Орлова та ін. дотримується теологічно-дослідницької концепції в своїх наукових працях. М. Бердяєв, С. Булгаков, М. Лосський, В. Медушевський, О. Г. Флоровський та ін. приділяють велику увагу богословським та філософським аспектам богослужебного співу.

Прохоров Г., Аверінцев С., Кушнарьов Х., Ганнік К., Ясіновський Ю., Сиротинська Н. та ін. доводять поширення в Україні-Русі богослужбового співу та літератури через посередництво болгар та інших південнослов'янських народів.

Разумовський Д., В. Металов, В. Протопопов, С. Смоленський, І. Вознесенський, А. Преображенський, В. Біляєв, М. Бражніков та ін. представляють джерелознавчо-музикознавчий те текстологічний аналіз давньоруського богослужбового співу.

Відомі українські науковці Б. Кудрик, П. Бажанський, П. Маценко, М. Грінченко, Ф. Стешко досліджують давній український церковний спів Авторами вагомих розробок з розвитку давньоукраїнської монодії є О. Цалай-Якименко, О. Шевчук, Ю. Ясіновський, Л. Корній та ін. Місце і роль «Богогласника» в українській духовнопісенній традиції XVIIXVIII ст. та гимнографічні джерела української духовної пісні студіював Ю. Медведик. Сучасні дослідників Д. Болгарський, Й. Волинський, О. Козаренко, С. Котенко, Д. Матіяш, Л. Остапенко, І. Сікорська, К. Цепенда, Ю. Чекан, С. Шевчук та ін. аналізують зразки української православної музики в контексті історико-мистецтвознавчого аналізу.

Не секрет, що корені християнської церковної музики закладені на Близькому Сході, сягають культур найдавніших на землі цивілізацій - Шумера, Аккаду, Вавилона, Ассирії, Єгипту та ін., але сприйняті не безпосередньо, а через релігію стародавніх євреїв, у середовищі яких і зародилося первісно християнство.

Загальновідомо, що християнство виникло в I ст. н. е. на сході Римської імперії. Оскільки бути християнином в той період було небезпечно, - можна стверджувати, що членами общин ставали лише люди, щиро віддані християнському вченню. Християни зазнавали гонінь. Їх спалювали живими, а римляни влаштовували банкети при світлі таких живих факелів [14, с. 56].

В «Нарисах з історії Церкви» священик Сергій Мансуров пише: «Наприкінці I-го і поч. II-го ст. були початком перших величезних випробувань для Церкві, залишившись без керівництва Апостолів. Біда загрожувала ззовні і з середини з боку Римської держави: наприкінці II-го ст. в лиці імператора Траяна визначилося бачення стосовно християнства. Держава визнала, що християнство не має право законного існування (в Римській державі) і що християни, звинувачені перед судом в християнстві, підлягають знищенню, якщо не відрекуться. Якщо хто-небуть з язичників доносив на християнина - решту справи закінчували представники державної влади. Всяке незадоволення язичника могло вартувати християнину життя. Незадоволений раб міг донести на свого господаря, хазяїн на слугу, сусід на сусіда... Християнин завжди повинен був бути готовим на арешт, заслання, страту. Тертуліан. - один із найвидатніших ранньохристиянських письменників та теологів дав визначення, хто такий християнин: «Християнин, - це людина, яка завжди повинна бути готовою до смерті» [19, с. 33-34]. християнство богослужбовий спів візантійський

Та все ж таки Рим добровільно прийняв християнство, і це докорінно змінило суспільство. Слід хоча б згадати, що звичай дитиновбивства, прийнятий як у греків, так і в римлян, був заборонений. Християнська релігія з'явилась як можливість виправлення людської моральності [14, с. 56].

«Перші християни, - як зазначає С. Безклубенко, - співали, збираючись разом. Співали те саме, що й ортодоксальні іудеї. Та, на відміну від них, не могли дотримуватися біблійного заповіту грати славу й хвалу Богові трубами, тому що їх зібрання були глибоко таємними. «Братні» обіди і «братні» вечері також були потайними, через це піснеспіви - тихими ... Звідси, - вважає С. Безклубенко, - із катакомб тих часів на століття й тисячоліття лишиться у християн потяг до підземель, до печерних монастирів з улаштуванням там поховань своїх «братів» і з особливим ритуалом на честь їх поминання. Звідси у християн уявлення про храми саме як про місця зібрання общини для братських трапез і поминання покійних. Звідси ж беруть початок і особливості християнського богослужіння [11].

Відлік часу існування Руської Православної Церкви починають з 998 року, тобто року хрещення Київської Русі великим рівноапостольним князем Володимиром. «Прийняття християнства в Україні-Русі, - як пише Л. Корній, - справило великий вплив на свідомість суспільства, змінило його ідеологію, зробило справжній переворот у поглядах на життя, переоцінку цінностей. Варварський світ не дуже шанував досягнення античної цивілізації. Руїни міст і храмів, палаючі бібліотеки, знищені твори мистецтва сприймалися як нормальне явище» [8, с. 43].

Християнська ж етика була зовсім іншою. Вона стверджувала нове розуміння суті людського буття, показувала внутрішні суперечності людської природи і проголошувала торжество духу над тілом. Це стало запорукою швидкого прогресу в Україні-Русі в галузі духовної творчості, сприяло розвитку давньоукраїнської культури [3, с. 222-223].

Після прийняття християнства київська князівська влада та київська Митрополія почала надавати особливого значення освіті, «книжній» вченості, що було зумовлено не тільки особистими нахилами окремих князів, але й потребами київського суспільства в знаннях. Освіта в Київській Русі через деякий час досягла високого рівня.

Про те, що в ІХ ст. на Русі існувало досить досконале письмо, підтверджують повідомлення Чорноризця Хвабра про віднайдення Кирилом-творцем слов'янської азбуки - під час відвідування ним у 60-х рр. ІХ ст. Корсуня писаних руськими буквами Євангелія і Псалтиря. Цей факт говорить і про те, що вже тоді (за 100 р. до впровадження християнства), існували руські тексти (псалми), які використовувалися при Богослужінні для проголошення і співу. Музика православної Церкви упродовж багатьох століть була головною сферою прояву творчих сил давньоруських музикантів.

Богослужбовий спів, мабуть, існував ще до офіційного прийняття християнства. Відомо, що в 945 р. в Києві діяла церква святого Іллі, в якій присягали на вірність укладеним з Візантією домовленості християни, тоді як інші (язичники) робили це на пагорбі, де стояла статуя Перуна. Церква, очевидно, мала свій клір, у тому числі й співаків.

«Введення християнства в Україні-Русі, - пише Л. Корній, - вимагало запровадження церковного співу, який був невід'ємною частиною Богослужіння» [8, с. 62].

Відомо, що прийняття християнства на Русі було обумовлено силою духовного впливу і захопленням від величі Богослужіння в Візантії: «Мы не веемы на небесах ли есмя были или на земле, и не есть на земле таковаго виду ни таковыя красоты... и мы не можем красоты тоя забыти». Аналогічні висказування можна простежити і в інших, більш пізніших спогадах: «И прииде с владыкою в Ростов, виде церковь украшену златом и жемчугом и драгым камением, аки невесту украшену. В ней пения доброгласная, яко же ангельска» [7, с. 72].

Багатьма історичними фактами підтверджується вплив візантійських джерел на формування музики періоду Київської Русі. Так Густинський літопис повідомляє, що Володимир привіз із собою з Корсуня (Херсонеса) першого митрополита, єпископа і священика, а також співаків болгарського походження. Цей же літопис зазначає, що з грецькою принцесою Анною у 988 р. прибув з Візантії клір грецький, який потім називався царициним. Після завершення будівництва Софійського собору (1051 р.) на запрошення Ярослава Мудрого у 1053 р. з Греції до Києва приїхали три знавці церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів. Ігумен Києво-Печерської лаври Феодосій (Печерський) у 1051 р. «встановив у монастирі своєму: як співати співи монастирські» згідно з уставом IX ст. грецького Студійного монастиря в Константинополі. Київський літопис від 1137 року повідомляє про приїзд до київського князя Мстислава Володимировича Мануйла (Мануїла) - «гарного співака з Грек», який став єпископом у Смоленську [8, с. 62-63].

Як уже зазначалося, - Київ був центром християнства в Україні-Русі. Саме тут відбувалося засвоєння багатих традицій візантійського церковного співу. Найдавніші нотографічні пам'ятки візантійської музики, які дійшли до нашого часу, датуються лише X століттям. Для виявлення ж особливостей візантійської музики більш раннього періоду (IV - V ст.) дослідники використовують непрямі матеріали або ж реставрують ці особливості на основі пізніших джерел. Протягом V - XII ст. у Візантії сформувався основний фонд текстів церковної гимнографії, на які виконувалися церковні співи та різні жанри богослужбових співів, що увійшли у відповідні рукописні книги. Усе це Київська митрополія запозичила у Візантії через болгарські переклади з грецької [8, с. 65].

Музичною основою візантійського Богослужіння була псалмодія - монодичний (одноголосий) спів псалмів (грецькою - пісня, спів) тобто - релігійних пісень і молитов у вигляді мелодичної декламації. Завдяки діяльності св. Іоана Дамаскіна у VIII ст. відбулося впровадження і закріплення осмогласної системи і згодом цей метод поширився по всьому християнському ареалу. Особливість осмогласся полягала у взаємозв'язках чотирьох автентичних і чотирьох плагальних гласів, що поєднувалися між собою мелодико- інтонаційними та звуковисотними факторами. Також установились три основні види щоденного богослужіння - Утреня, Обідня, Вечірня і кожному з них, згідно з днем місяця і тижня відповідав певний глас. Східні слов'яни найбільш органічно сприйняли діатонічний ладо-інтонаційний пласт і саме він став першоосновою церковного співу в Київській Русі.

Система осмогласся сакральної монодії як метод організації літургійних текстів стала феноменом ще у Візантії (Vm ст.), і відтоді поширилась у Західній Європі, а згодом і в слов'яно-руських землях. Водночас із узаконенням осмогласної системи, створюється новий богослужбовий збірник - Октоїх, структура якого базується на синтезі осмогласся та седмичного літургійного кола. Це свідчить про пов'язаність музичної організації осмогласних жанрів та літургійно-богословської структури Богослужіння [10, с. 20].

Отже, церковний спів прийшов на наші землі разом з поширенням християнства одночасно з двох осередків східного обряду - греко-візантійського та балкано-слов'янського.

Феномен культурного вибуху в період великокняжої Київської Русі - яскрава ілюстрація явища синергетики. Започаткований ще в Київській Русі, християнський храмовий спів пройшов до кінця XVII ст. повний цикл свого становлення, розвитку й завершення і зматеріалізувався у класичному для нашої культури самобутньому й оригінальному фонді гімнографічних напівів - уречевлевих, зматеріалізованих явищ- артефактів; це свідчить, що молода християнська культура зростала на потенційно багатому грунті. До нашого часу дійшов повний курс класичного фонду церковних піснеспівів Русі-України, при тому в прочитуваних (до тонкощів) нотолінійних записах. Це й дало змогу розробити спеціалізований інструментарій аналізу структурних параметрів цього мистецтва, зокрема на матеріалі взаємодіючих пластів грецько-української та болгарсько-української культурних традицій [13, с. 47].

Візантійський спів впливав на розвиток музичної культури Київської Русі. Ступінь впливу пізньо-візантійської церковної музики в Україні та в південно-руських областях дотепер важко оцінювати через відсутність комплексних попередніх досліджень. Таким чином, визначення візантійських і поствізантійських джерел слов'яно-руського церковного співу на українських землях допоможе глибше й ґрунтовніше оцінити важливу роль України як середовища культури та посередника між Південно-Східною та Східною Європою [5, с. 43].

Як зазначає Ю. Ясіновський «Українська гимнографія (церковний спів в одноголосному записі) була перенесена з Візантії в усіх її формах і способах співу і в процесі подальшого свого розвитку тісно з нею взаємодіяла. Цей глибокий і, по суті, безперервний зв'язок спостерігається у різних площинах: в церковно-музичних жанрах і формах, нотописі (особливо на початковому етапі), композиційних побудовах (системи 8 гласів, подобних), ладових і метроритмічних структурах. Візантійська естетика значною мірою сформувала погляди українських авторів на природу мусикії взагалі, церковно-пісенного мистецтва, теоретичні основи української церковної музики та її термінологію» [15, с. 715].

Особливо була значущою роль нової релігії й Церкви у створенні нових естетичних ідеалів - людяності, добра, жертовності. Християнство принесло на наші землі Мудрість, Віру, Надію, Любов - християнські цінності, які знайшли відгук у серці народу. Завдяки християнству серед людей укорінилося почуття родини, роду, родинності, що вилилися згодом в українську філософію серця, яка є визначальною рисою українського менталітету, а також ідею моральної відповідальності людини перед Богом та всіма людьми [6, с. 150].

Безперечно, заслуговують на увагу слова Митрополита Київського і всієї України Володимира: «Парадокс християнської віри полягає у тому, що вона спонукає до перетворень у всьому світі, більше того, у завершальній стадії справжня християнська культура, у своєму есхатологічному вимірі є вибухом, потрясінням для світу, вона примушує історію виходити за власні межі, іншими словами, православна віра перетворює світ, розуміння ставлення до життя і в кінцевій меті - саме життя... Християнство до кінця віків пов'язане з проблемами усього людства, особливо з питаннями збереження віри й моралі. Церква у своїй природі - місіонерське суспільство, яке покликане преобразити увесь світ не лише словами проповіді, а й діями справжньої любові. У цьому напрямку усякий християнин, який займається наукою, журналістикою, мистецтвом або суспільною діяльністю у світлі Євангельського Одкровення, робить спільну з Церквою справу» [4, с. 14].

Отже, - на сьогоднішній день є актуальною потреба подальшого вивчення церковної музики. Музична культура вважатиметься повноцінною в тому випадку, якщо буде базуватися на вивченні та виконанні творів богослужбової музики. Протягом віків в українській музичній культурі виробився національний співочий фонд, який увібрав в себе найрізноманітніші елементи дохристиянського слов'яно-руського культового співу та співочої традиції візантійської спадщини. Жанрове, образно-поетичне та музично-стильове розмаїття богослужбового співу Православної Церкви розкривають головну сутність Християнства.

Список використаних джерел