Символіка українського національного костюма Прикарпаття як засіб формування культурної компетентності учнів гірських шкіл

Марія Клепар

Попри всі спільні риси в окремих місцевостях помітні свої характерні особливості строю, що вирізняють його з-поміж інших. Це виявляється у своєрідному колориті, зіставленні певних компонентів одягу, способах ношення його окремих деталей, прикрас. Локальні варіанти вбрання, простежені в окремих місцевостях, дали підставу виділити характерні строї Опілля, Покуття, Гуцульщини, Бойківщини.

Щодо традиційного одягу гуцулів, то він характеризується мальовничістю і колоритністю, вирізняється серед вбрання інших регіонів України ширшим застосуванням виробів зі шкіри, кольорового сукна та металевих прикрас (Петречко Д., 2010, с. 49). Чоловічий стрій на Гуцульщині включав полотняну білу перекидну довгу сорочку з розрізом спереду посередині грудей. її шили з коміром-стійкою і рукавами, зібраними внизу на чохли. Сорочку носили поверх штанів. Стан підперезували дуже широким, гарно орнаментованим шкіряним поясом-чересом. Поверх сорочки одягали вигадливо прикрашений кептарик.

Самобутню і неповторну за своїм художнім вирішенням складову частину гуцульського строю становлять безрукавки - кептарі. їх виготовляли з овечого хутра. Гуцули шили кептарі прямоспинними, рідше розширеними донизу. Аплікацію із сап'яну також розміщували вздовж піл і нижнього краю кептаря. У нижніх кутах піл кептаря розміщували найбільший мотив.

Як чоловічим, так і жіночим взуттям були гостроносі постоли, про красу яких дуже дбали. У постоли одягали плетені на дротах вовняні шкарпетки із смугою вишивки вовною вгорі на халявках. Постоли були масовим і найпоширенішим взуттям. А от чоботи носили заможні ґазди, це був своєрідний знак багатства.

Великим різноманіттям вирізняються жіночі головні убори. Особливо цікавий і ошатний головний убір дівчат, пристосований до зачісок. Дівчата заплітали одну або дві коси, викладаючи їх довкола голови. Молоді жінки одягали на голову червону хустку, зав'язану ззаду здвоєними кінцями. Бахрома хустки звисала над чолом і по боках, обрамляючи обличчя.

Обов'язковою деталлю жіночого костюма був пояс. Ним гуцулки прикріплювали на талії поясний одяг. Візерунок отримували з мотивами ромба, трикутників, квадратів. У колориті пояса переважали ті самі кольори, що і в поясному вбранні («Історія українського народного одягу у Карпатах та на Прикарпатті»).

Своєрідність гуцульського вбрання становлять також зимові суконні червоні штани («гачі», «холошні»), вишиті внизу або вздовж бокових швів. Улітку гуцули носили білі полотняні штани («поркениці») на очкурі або шкіряному поясі («букурії»). Штани заправляли у високі плетені з вовни шкарпетки («капчурі»). У верхній частині капчурі розкішно декорували орнаментом (Стельмащук Г., 2013, с. 231).

Не менш розкішний у гуцулів верхній одяг - тунікоподібного крою, з клинами, вставленими з боків, червоний або коричневий сердак, який на швах декорували вишивкою, кольоровими вовняними шнурками, кульками, китичками.

Своєрідні головні убори гуцулів. Улітку вони носили чорні фетрові капелюхи - «крисані», прикрашені штучними квітами, вовняними китичками, намистинами, пір'ям глухаря («готура») і різнокольоровими сплетеними із вовняних шнурів або тканини ворсовими шнурами («черв'ячками»). Взимку носили смушеву шапку - «джумері» або із хутра лисиці - «клепаню».

Характеризуючи бойківський стрій, насамперед чоловічий, варто зазначити, що у бойків розрізняють два типи строїв. Один із них - квітованії (Рожнятівщина), в якому перевагу віддають різноколірній квітчастій вишивці. Інший тип одягу - той, де переважає вишивка геометричного характеру. Поясний одяг бойків - вузькі білі полотняні штани - гаті, зібрані в талії на очкур. Узимку одягали кілька пар полотняних штанів або носили вузькі білі суконні штани (холоші) з кантом на зовнішніх швах.

Найбільш поширеним верхнім одягом був сірак. Він відрізняється від жіночого не кроєм, а колоритом. Нагрудну частину сірака прикрашали вертикальними стрічками червоного, білого і синього шнурів. Влітку одягали полотняний верхній одяг (каптан, полотнянку).Його шили прямоспинним і прикрашали по швах чорними вовняними нитками.

Взимку носили кожухи прямоспинного і приталеного крою різної довжини. Найчастіше кожухи оздоблювали аплікацією із кольорової шкіри в рослинний орнамент (кожухи квітовані).

Поясний жіночий одяг відрізнявся від гуцульського передусім тим, що жінки носили в XIX столітті зшиті форми поясного вбрання - спідниці. Невід'ємною частиною жіночого поясного вбрання є фартух-півка. Його виготовляли з такого самого невибіленого полотна. Він коротший за спідницю, декорований складочками і прикрашений вишивкою спереду. В нижній частині фартуха, як і на спідниці, пришите мереживо На чоловікові - біле вбрання: полотняні штани і сорочка та білий безрукавий кожушок - кептар. Штани (гаті) - вузькі і довгі, за кісточки. У талії гаті стягали на очкур - гачник, гашник. Гаті носили в теплу пору року. Для холоднішої погоди у цьому строї були сукняні штани, також білі, з домотканого сукна, з вузькими довгими холошами, так звані холошні.

Дуже поширеним головним убором на Бойківщині, як і на решті території України, були намітки. Це прямокутний головний убір із тонких ниток завдовжки 3-5 м і завширшки 45-50 см. Намітку пов'язували таким чином, що вона обрамляла обличчя, а один або два кінці опускали на спину або груди. Крім намітки, побутував у бойкинь полотняний білий домотканий лляний головний убір - убрус, який не зав'язували, а вільно накидали на голову. Убрус притримували на голові обручем або тороками, а другий його кінець, вужчий, вільно звисав на плечах. Крім убруса, носили хустку (півку) у вигляді прямокутника. Вона була полотняна і оздоблена по вузьких краях вишивкою.

Таким чином, одяг населення Прикарпаття та Українських Карпат кінця XIX - 30-х років XX століть характеризувався різноманітністю, специфікою виготовлення, носіння, колоритністю, яскравістю оздоблення.

Зокрема, слід відзначити, що в різних етнографічних регіонах Прикарпаття переважали свої особливості, про що свідчить різноманітність пошиття, оздоблення, носіння одягу, ставлення до нього.

Вишиванка - теперішня назва традиційної української чоловічої та жіночої сорочки, а також її сучасних зразків, які в українській культурі, починаючи з XX століття, носять окремо, разом з європейським костюмом, як святковий, патріотичний та культовий одяг. Вишиванка є єдиним елементом українського строю, який має свою історію.

Слово «сорочка» має корінь «сорок», тобто сорок енергій, які надавали людині захист небес. Недарма про щасливця кажуть: «Народився в сорочці». Та й форма крою в неї символічна: прямокутник, повністю закритий простір, який захищає господаря від лихого ока.

Величезне етнокультурне навантаження несла колористика одягу, що виступала засобом вираження народного світогляду, психології й естетичних уподобань. Колір нерідко виступав головною ознакою, що визначала функціональність костюма, зокрема зміна колористики окремих елементів повсякденної ноші могла перетворити її на атрибут ритуально-обрядового характеру. Крім того, колір міг бути регіональним маркером одягу.

Окрім кольору, важливу роль, особливо в регіональній самобутності українського вбрання, відіграє його орнаментика. Основу всієї української одягової орнаментики становлять геометричні мотиви. Вони - найбільш давні й характерні для всіх без винятку регіонів України. Поряд із геометричними мотивами побутують і рослинні. У часовому відліку вони є пізнішими, проте іноді на одному виробі спостерігаємо співіснування двох мотивів - геометричного та рослинного.

У вишивці такої етнографічної групи Карпат, як гуцули, збереглись архаїчні риси народного орнаменту. Численні історичні, фольклорні та літературні матеріали підтверджують масове побутування на Гуцульщині вишивки одягового призначення. Основні матеріали вишивання - ручнопрядені лляні, вовняні нитки, вовняні зсукані нитки («коцик»), зсукані сплетені шнури, шовкові, металеві, срібні,золоті нитки, муліне, бісер, лелітки, сап'янові стрічки, ґудзики, корали, головки металевих цвяхів (бобрики), капслі. Xутро лиса, тхора та куниці - як аплікації. Із середини XIX століття для вишивання частіше починають використовувати фабричні нитки, такі, як волічка, заполоч, а з початку XX століття - нитки, муліне, бісер, шовк.

Багатство гуцульської вишивки демонструється навіть у різновидах технічного виконання. Володимир Шухевич у своїй фундаментальній праці «Гуцульщина» подає 12 технік гуцульської вишивки: низинка двох видів, стебнівка, плетінка, обмітка, кіска, шов «поперек голки» («ключка»), штапівка («решітка»), настилування («соснівка»), «хрестик», двобічна стебнівка. Яскравою особливістю гуцульської вишивки є її геометричний орнамент. Він включає прості мотиви і складні фігурні елементи, мотиви-комплекси. Це ромб, напівромб, по-різному поєднані в горизонтальному або вертикальному напрямах.

Xарактерна риса гуцульської вишивки XIX-XX століть - поліхромність, соковита, багата, сповнена дивовижної сили декоративного звучання. У ній знайшли відображення всі барви спектральної гами. Домінуючим є червоний колір у різних нюансах - від найтемніших до інтенсивних оранжево-золотистих відтінків. Однією з характерних особливостей народного мистецтва є поєднання декору з формою та функцією одягу. Композиція візерунків підпорядкована покрою сорочки і водночас є гармонійною і цілісною.

Особливості відмінних ознак у вишивці найчіткіше можна простежити на вишивках сорочок окремих осередків. Можемо виділити декілька найхарактерніших видів.

Сорочка села Космач характерна тим, що в ній прикрашають тільки вуставки. Обшивка коло шиї густо зібрана та викінчена «прошивкою», зморщені рукави закінчені «дудами». Головна увага звернена на «вуставки» (назву «вуставки» мали вставки на полях сорочки, ця назва згодом перейшла і на саму вишивку). Усі космацькі «вуставки» вишиті хрестиком, рідко - низинкою.

Інший характер сорочки села Пістинь. Вона пишніша за силуетом, різноманітніша у способах прикрашання, розташування вишивки, кольоровому звучанні. У Пістині виділяють три типи сорочок. Святкова (або весільна) - сорочка найдавнішого типу, з широкими рукавами, розшитими чорними бавовняними (самодільщиною) та червоною вовняною нитками. Широкі рукави були розшиті повністю аж до рубця.

У кінці XIX - на початку XX століть «старовіцькі» вуставки вишивали вовняними нитками; кольорів було небагато - домінуючі червоний, чорний, жовтий,зелений. Це поєднання кольорів надавало вишивці святкової врочистості.

Інший характер сорочок селища Верховина та прилеглих сіл. Аналізуючи сорочки, що зберігаються в музеї та у жителів Верховини, Красноїлова, Голов та інших сіл, можна виділити такі їх види. Найдавнішою, характерною для високогір'я сорочкою була «морщінка» з вуставками - мережками. У післявоєнний період з'явилися сорочки з фабричного полотна, лише вишивка зроблена на домотканому полотні і вже потім нашита на готову сорочку.

Порівняно з гуцулами, буковинцями і покутянами карпатські бойки мінімально прикрашали свій одяг та побутові речі, віддаючи перевагу функціональності, а не естетиці. Полотно на сорочки завжди ткали з тонких лляних ниток, його найретельніше відбілювали. Білий колір сміливо можна назвати еталоном традиційної бойківської сорочки. На чоловічих та жіночих сорочках бойки вишивали комір, уставки, манжети, подекуди - пазуху, а також окремі шви. Оздоблювали насамперед ті частини, які мали отвори, щоб через них не проник нечистий дух.

Для бойківської вишивки характерна чітка система розміщення геометричних мотивів у вузькій стрічці, розділеній на прямокутні площини. Особливою фантазією позначені сітчасті композиції. Характерною для західних бойків була вишивка по брижах - на дрібних густих зборах (збиранках) на зап'ястку, на талії. На Бойківщині чоловічі сорочки, навіть святкові, шили із грубого домотканого полотна, їх робили довгими до колін і носили поверх штанів. Вузький комір і широкі рукави обшивали вовняною ниткою. Бойки вподобали собі вишиття заполоччю великих квітів техніками настилування (гладі) та дуже дрібненьким хрестиком - нитка в нитку. Вишиття таким чином набуває рельєфності й виразності, творить враження масивної накладки.

Отже, вишиванка в різних регіонах Карпат відрізнялася своєю орнаментацією, технікою і стилем вишивання. В одних регіонах переважає червоно-чорна гама кольорів, в інших - різнокольорова, відрізнялися також мотивами вишивання: «ромб», «трикутник», «шестикутник», «прямокутник». У гуцульській вишивці, наприклад, збереглися геометризовані антропоморфні, зооморфні мотиви.

Для Покуття була характерна орнаментація, яку виконували техніками «низь», «хрестик», «стебнівка», «штапівка» та «мережковий шов». Орнаментальне мистецтво вишивки західних бойків за змістом і формою є переважно геометричним. Для бойківської вишивки характерна чітка система розміщення геометричних мотивів у вузькій стрічці, розділеній на прямокутні площини. В основі їхній лежить «ромб» або «квадрат», які утворюють прямокутну або діагональну сітку.

Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів. У далеку давнину основні мотиви вишивки відображали елементи символіки різних стародавніх культів. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні).

Геометричні мотиви в орнаментах багатьох народів, у тому числі й українців, домінували (а подекуди домінують і в наш час) до кінця XIX століття. Крім того, такі орнаменти зберігали свою архаїчну графіку та символіку попри те, що реально їх вже сприймали й усвідомлювали інакше (Петречко Д., 2010, с. 56).

Серед найпоширеніших мотивів геометричних орнаментів виділяють ромби, хрести різної конфігурації, овали, кола, зиґзаґи, трикутники, меандри, так звані «шеврони», хвилясті лінії, розетки, квадрати. Мотиви «ромб», «ромб з гачками», «ромб з крапкою», «перехрещений ромб» надзвичайно поширені не лише в українській орнаментиці. «Перехрещений ромб» відносять до давніх знаків, що символізували землю як певну територію - поле, ділянку, власність. Тобто його теж асоціювали з полем, землею, яка може дати врожай. До символів землі відносять також зображення квадрата. Відповідно найбільш узагальненим знаком неба виступає коло. Хрест у колі може бути як знаком сонця, так і знаком вогню (або блискавки - «вогню небесного»).

Ще одна група знаків, які часто зустрічаються в орнаментах вишивок, - це хвилясті лінії та зиґзаґи, їхню символіку пов'язують із символікою води - в цьому дослідники орнаментів одностайні. Причому це може бути як вода, що розміщується на верхньому рівні світобудови, на небі, так і вода «підземного світу». Символи змії та води часто зустрічаються поряд, вважається, що змія виступає як охоронець води (це, приміром, виводять із зображень на посуді, що відноситься до трипільської доби). Символ «драбинка» тісно пов'язаний із символом «дерева життя». Драбинка - символ сходження до вершин духовності, до Бога, до неба. Колодязь - досить поширений елемент в український орнаментиці - повсюдно зустрічається у візерунках вишитих сорочок. Символізує глибину, нескінченність пізнання, зв'язок із потойбічним світом. Символ «решета» пов'язаний з палеолітичною Богинею Неба. Сітка, решето, за давніми повір'ями, мають силу оберега від злих духів, відокремлюють добро від зла. Сіткою дуже часто заповнені окремі елементи вишивок: кола, квадрати, трикутники, квіти, листочки тощо. Грабельки, гребінці символізують промені сонця, дощ, регенеративну енергію. Ці узори часто поєднують з іншими орнаментами.

Вишивка шнурочками, поясами - орнамент дуже простий, що часто зустрічається самостійно, але здебільшого використовується як допоміжний разом з іншими зображеннями. Він символізує шлях, дорогу і має кілька варіантів. Часто використовується в елементах кайми, обшивки, оторочки.

Серед елементів народної вишивки часто зустрічаються зразки із зображенням знаків «трійця» та «тризуб». Знак тризуба є знаком триєдності світобудови, символом Триєдиного Бога. У трикутнику втілено ідею триєдності природи Всесвіту: неба, Землі і людини. Цей знак також символізує батька, матір та дитину. Це символ божественної Трійці.

Бережа, або Берегиня, - один із найдавніших і найшанованіших символів у наших предків, його генетичне коріння сягає глибини століть. Це символ життя і родючості, символ Матері-Природи, матері усього сущого, яка дає життя і оберігає (береже) наше родинне вогнище.

Дуб і калина - мотиви, що найчастіше зустрічаються на парубочих сорочках і поєднують у собі символи сили і краси, але сили незвичайної, краси невмирущої. Цікавою є символіка маку. З давніх-давен в Україні святили мак і обсівали ним людей та худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла. А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищенну пам'ять роду. Таємницю життя приховує в собі і квітка лілії. У легендах квітка лілії - то символ дівочих чарів, чистоти та цноти.

Солов'я та зозулю вишивають на дівочих рушниках. Цих птахів часто розміщували на гілці калини, що символізує продовження роду. Павичі - дуже поважні птахи, на весільних рушниках над ними часто розміщений вінок або вінець. Павич - це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію життя, тому це птиця сімейного щастя. Соколи, голуби та півні символізують молодят. Характерною рисою весільного рушника є розташування птахів голівками один до одного. Вони або тримають у дзьобиках ягідку калини, або сидять біля коріння дерева - символу нової сім'ї.

За народними віруваннями, парна вишивка тварин чи птахів - двох лелек, качечок, пари вовків - сприяє зустрічі зі своєю половинкою, а також сімейному благополуччю. Ластівка завжди несе добрі новини. Саме вона піклується про те, щоб людина не пропустила сприятливу пору для створення сім'ї та зміцнення господарства.