Іконопис сьогодні: професор Роман Василик і кафедра сакрального мистецтва

Лесив Т.В. Иконопись сегодня: профессор Роман Василик и кафедра сакрального искусства

В статье освещается деятельность кафедры сакрального искусства Львовской национальной академии искусств, а также роль профессора Романа Василика в концептуализации образовательного процесса и актуализации религиозной тематики на этой кафедре. Освещены художественные и эстетические ориентиры кафедры, как эти ориентиры коррелируют с общехудожественными процессами. Дебатируются некоторые противоречивые взгляды развития канонического искусства, в частности вопрос "современности" в иконе. "Осовремениванием" иконописи иногда упрекают кафедру в консервативных церковных кругах, часто этот вопрос является камнем преткновения и для теоретиков искусства. Освещаются ключевые аргументы, которые объясняют противоречивые представления о развитии иконы в наше время и роль в этих процессах кафедры сакрального искусства.

Ключевые слова: кафедра сакрального искусства, иконопись, церковь, учебный процесс, Львовская национальная академия искусств.

Постановка проблеми. Після розпаду Радянського Союзу розвиток християнського сакрального мистецтва в Україні характеризується значним підйомом. Оскільки це мистецтво було ідеологічно неприйнятним для комуністичного режиму, його бурхливе відродження у незалежній українській державі, як вважають багато дослідників, стало закономірним явищем. Релігійні свободи в цей час отримали інший сенс, а це відобразилось на стрімкому будівництві нових, а також реконструкції та реставрації старих храмів. З'явилась значна кількість художників сакрального мистецтва, а також іконописних шкіл і студій, які навчають церковному ремеслу. В системі вищої мистецької освіти України кафедра сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв посідає чільне місце, оскільки її місією є надання всебічних знань у цій сфері. Кафедра функціонує 24 роки і за цей час сформулювала власні художні та естетичні пріоритети діяльності. Висвітлення цих пріоритетів є сьогодні актуальним і для мистецтвознавчого дискурсу, церковного середовища, і для самих митців.

Аналіз останніх досліджень і публікацій показує, що висвітлення діяльності кафедри сакрального мистецтва проводиться в інформативній площині з акцентом на її затребуваності в сучасній художній освіті (Р. Василик [2], В. Бадяк [1], Б. Зятик [4]) або в контексті розвитку іконописного жанру в Україні загалом (Д. Степовик [14]).

Мета цієї статті - висвітлити діяльність кафедри сакрального мистецтва та її основоположника на тлі культурно-історичних процесів. У статті використаний контекстуальний підхід до розкриття теми.

Наукова новизна полягає у з'ясуванні концептуальних засад діяльності кафедри сакрального мистецтва, її освітніх, естетичних і художніх орієнтирів.

Виклад основного матеріалу. З часу створення кафедри сакрального мистецтва в 1995 р. професор Роман Василик був незмінним її завідувачем. У сприйнятті багатьох, він і кафедра сакрального мистецтва перебувають у одному синонімічному ряді. І справа тут не в займаній посаді, а в тому, що саме йому належить ідея створення кафедри, концептуалізація її діяльності, а також формування її колективу. Це навіть стало причиною того, що в мистецькому середовищі сформувався популярний мем - "кафедра Василика". Часто доводиться чути про те, що та чи інша особа навчається або працює на "кафедрі Василика", або, що той чи інший сакральний твір (ікона, мозаїка, сграфіто тощо) виконаний на "кафедрі Василика". Можна по-різному ставитися до цього мему, та, попри всю умовність, він не позбавлений прихованого підтексту. Цим підтекстом є оцінковий маркер, який характеризує рівень посвяти митця чи дослідника в тонкощі сакрального мистецтва, а також рівень його легітимності в цій сфері.

Історично створенню кафедри передувала низка подій, найважливішою з яких був вихід із підпілля греко-католицької церкви та подальше пожвавлення релігійного життя в незалежній Україні. Тут важливо згадати, що брат Романа Василика, владика Павло Василик, був серед ініціаторів легалізації греко-католицької церкви в СРСР, яка після Львівського псевдособору 1946 р. втратила своє легальне становище. Як єпископ підпільної церкви, він був серед тих, хто 4 серпня 1987 р. підписали заяву до папи Івана Павла ІІ з проханням посприяти якнайшвидшій легалізації унійної церкви в Україні. Копію цієї заяви, яку підписали 23 священики, 12 монахинь і 174 вірних, було надіслано також Президентові СРСР Михайлові Горбачову [7, с. 76-78]. Заява виявилася резонансною у світі, проте радянська влада та Російська православна церква ще тривалий час опиралися вирішенню цієї проблеми. Офіційна легалізація УГКЦ відбулася тільки через два роки після згаданої події.

Одночасно з описаними подіями, у рік святкування 1000-літньої річниці Хрещення Русі (1988), у стінах Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва, уперше від часу його заснування (1946), був розроблений проект церковного інтер'єру під керівництвом Р. Василика [2, с. 119]. Упродовж наступних років сакральна тематика стала неодмінною складовою навчального процесу практично всіх кафедр цього навчального закладу. Студенти різних спеціальностей отримали змогу опанувати практичні та теоретичні засади східнохристиянського мистецтва, освоїти правила проектування ікони та іконостаса, пізнати принципи художньої поліхромії храму тощо. Проте, як згодом з'ясувалось, вивчення релігійного мистецтва впродовж одного чи двох семестрів - надто короткий період для осягнення його технічних і теоретичних основ. Тому запропонована Р. Ва- силиком у червні 1995 р. концепція створення окремого відділу отримала схвальну підтримку вченої ради Львівської академії мистецтв. Цього ж року було відкрито спеціалізацію "іконопис" при відділенні "реставрація, консервація і зберігання творів мистецтва". А 2000 р. на базі відділу сакрального мистецтва було створено однойменну кафедру.

Місію кафедри було визначено самою її назвою. Хоча, в часі її створення, за словами професора Василика, він вагався з вибором. Так, назва "кафедра іконопису", хоча й видавалась адекватною, мала недолік - не охоплювала всього комплексу робіт, який випускник кафедри здатний виконати в храмі та поза ним. За задумом, художник сакрального мистецтва повинен бути не тільки знавцем ремесла, проектувати й візуалізувати інтер'єри християнських храмів, але й богословом і теоретиком мистецтва, здатним адекватно оцінювати працю своїх попередників. У середині 90-х років це завдання постало особливо гостро, адже з активізацією релігійного життя в Україні багато храмів потребували фахового інтер'єрного впорядкування. Іншою вагомою складовою заснування кафедри був брак теоретиків сакрального мистецтва, адже в радянський час літургійному мистецтву не надавали вагомого значення. Тому кафедра об'єднала різних дослідників, здатних підготувати майбутніх спеціалістів у сфері історії і теорії іконопису. Проте визначальним фактором створення кафедри був, звісно, стрімкий розвиток церковного будівництва в Україні, що розпочався в 90-х роках, і потреба у кваліфікованих спеціалістах з оформлення церковного середовища.

Значна кількість викладачів, які сьогодні асоціюються із цією кафедрою, стояли біля витоків її формування: доцент Карло Звіринський (І 1997), професор Микола Бідняк (І 2000), професор Микола Кристопчук (І 2006), професор Володимир Овсійчук (І 2016), доцент Роксоляна Косів, доцент Костянтин Маркович, старші викладачі Лев Скоп, Роман Кислий. Усі ці люди заклали міцний фундамент для мистецького та наукового функціонування кафедри. Окрім згаданих осіб, тут також читали лекції патріарх Димитрій (Ярема; І 2000), професор Лідія Кость-Григорчук (І 2018), отець Іван Музичка (І 2016), професор Дмитро Степовик, доктор богослов'я Ігор Шабан, кандидат мистецтвознавства Владислав Грешлик, іконописиця Іванка Крип'якевич та іконописець Юрій Гречин. Віднедавна на кафедрі працює також низка її випускників: кандидат мистецтвознавства Олена Бакович, старші викладачі Люба Яцків, Василь Сивак, викладачі Тарас Новак, Богдан Зятик, Софія Білик та автор цих рядків.

Сьогодні в мистецьких колах утвердилася теза про те, що кафедра сакрального мистецтва організована навколо ідеї відродження візантійських іконографічних традицій. Як правило, стверджується, що ці традиції охоплюють український іконопис XX ст., галицький іконопис XIV - XVII ст., іконографію Княжої доби. І хоча така аргументація стала вже хрестоматійною, вона не охоплює всієї повноти навчального процесу, який реалізує кафедра. У цій стратегії важливим фактором є не стільки її буква, скільки дух. Сторонньому глядачеві, для прикладу, важко не помітити той факт, що іконописна традиція тут не застигла у своїй орієнтації на згадані періоди. Це часом є причиною непорозуміння між представниками консервативних поглядів на церковне ремесло та кафедрою. Перші воліють теоретизувати іконопис у світлі середньовічної естетики, підкреслюючи непомильність наслідування давніх форм, а другі, у свою чергу, намагаються охопити художній і теоретичний досвід сьогодення у своїй творчості.

Коли окремі критики апелюють до того, що кафедра не дотримується строгого іконописного канону, а прагне модернізувати іконописне ремесло, вони, як правило, упускають з поля зору історичний контекст розвитку цього жанру щонайменше впродовж останнього століття в Галичині. Втративши значущість у ХІХ ст., культ ікони був марґіналізований під тиском академічного живопису, що потрапляв у цей реґіон із Західної Європи. На початку ХХ ст. культ ікони був відроджений у контексті ідеї повернення до традиції. Цей новий етап важко уявити без ключової фігури - митрополита Андрея Шептицького, який всіляко підтримував розвиток іконопису та був його ідеологом. Саме навколо його ідей гуртувалися митці, з якими сьогодні прийнято асоціювати модерний іконопис Галичини: Модест Сосенко, Петро Холодний, Михайло Бойчук, Михайло Осінчук, Василь Дядинюк та ін. У радянський час ця традиція продовжилася в українській еміграції, де отримала віддзеркалення в оформленні значної кількості храмів. Послідовниками цієї традиції були Святослав Гординський, Михайло Дмитренко, Ювеналій Мокрицький, Микола Бідняк, Христина Дохват та ін. Навіть у радянській Україні, хоча й в умовах підпілля, іконопис продовжував свій розвиток завдяки Охрімові Кравченку, Карлу Звіринському, Григорію Смольському, Миколі Кристопчуку, Любомирові Медвідю, Роману Василику та ін.

Важливим аспектом розвитку іконопису в означений період було те, що ікона була сприйнята багатьма її апологетами не тільки в релігійному сенсі. Багато митців і теоретиків мистецтва бачили в ній скарбницю національної художньої традиції, яка корінням сягає середньовічної іконографії. Для багатьох, як-от для Михайла Осінчука, ікона - це "національна легітимація" [9, с. 145]. З іншого боку, формально-живописні прийоми іконопису використовували митці, які, наприклад, переслідували ідею творення національного стилю (Михайло Бойчук, Петро Холодний, Григорій Нарбут). Принципи середньовічної ікони лягли в основу експериментів з художньою формою практиків аванґарду (Олександра Екстер, Олександр Архипенко, Давид Бурлюк, Володимир Татлін та ін.), а також були близькі теоретичним обґрунтуванням кубо-футуризму Олександра Богомазова, у творенні міфу супрематизму Казимира Малевича тощо [5, с. 57-58].

Якщо узагальнити, то для українського образотворчого мистецтва останнього століття ікона стала тим, що британський класик теорії націй та націоналізму Ентоні Сміт назвав би "ідеалізованою пам'яттю". Ця пам'ять покликана пробудити, а радше сконструювати нове уявлення про минуле. Для такого типу мислення характерне конструювання образу "золотого віку", який у свою чергу наділяється ідеалізованим героїзмом, красою, знаннями, святістю, владою і багатством певної етнічної спільноти чи держави [20, с. 576-578]. У цьому контексті серед багатьох мистецтвознавців і художників уже понад століття існує уявлення про те, що "золотим віком" українського мистецтва є Київська доба та період Гетьманщини. Відповідно до цих переконань, усі мистецькі завдання повинні опиратися на досвід візантійського, або барокового мистецтва. Адже панування цих стилів у мистецтві, за висловом Михайла Осінчука, збіглися з часом нашої державної незалежності в княжий період, або ж умовної незалежності в період Гетьманщини [10, с. 210-211].

Сучасний український іконопис виразно продовжує перебувати в межах окресленого дискурсу, а центрами, де цей дискурс найповніше представлений, є мистецькі академії Львова та Києва. Так, 1994 р. у Київській академії мистецтв було відкрито майстерню живопису та храмової культури, яку очолив професор Микола Стороженко. Характерно, що основним стилістичним орієнтиром при формуванні навчально-методичної роботи було обрано сакральне мистецтво українського бароко. Таку виразну орієнтацію на іконопис XVII - XVIII ст. доречно було б назвати "ідеалізованою пам'яттю" цієї творчої майстерні. Обґрунтування такого вибору, а головне його зв'язок із сучасністю, знаходимо в словах самого керівника майстерні: "Бароко існувало, мабуть, і в культурі Трипілля. Бо коли б його, бароко, там не було, не було б воно осучаснене і в творчості Архипенка. Матриця бароко вічна. Змінюється в ньому, в різні епохи, лише часове забарвлення" [15]. І тут мова не про те, яка мистецька школа має правильнішу стратегію, рівно ж, як і не про канонічність ікони. Питання в тому, що сучасний іконопис не може бути адекватно сприйнятий без розуміння дискурсу навколо його "ідеалізованої пам'яті". Іншими словами, якщо ми хочемо зрозуміти чи пояснити сучасний іконопис, то без урахування його національних чинників формування це малоймовірне.

Таким чином, якою б консервативною не видавалась, на перший погляд, східнохристиянська іконописна традиція, на кафедрі сакрального мистецтва вона невимушено перебуває в тісному діалозі з мистецьким і теоретичним спадком модернізму. У цьому проявляється і принципова відмінність кафедри (рівно ж, як і майстерні храмової культури НАОМА) від численних іконописних шкіл і студій в Україні, які здебільшого зосереджені на наслідуванні, повторенні та копіюванні давньої іконографії і для яких "художньою правдою" є радше традиція в її застиглому стані. Теоретик іконографічного та іконологічного методу вивчення мистецтва Ервін Панофскі якось зауважив, що епоха Ренесансу прагнула, у першу чергу, до відродження античних ідей, щоб "воскресити душу (античності. - Т.Л.)" [11, с. 189]. Іншими словами, ідеї, а не форми були ключовим аспектом епохи Відродження. Тому сьогодні ми не бачимо тотожності між творами Ренесансу і творами античної Греції чи Риму, хоча естетичний канон для них був спільним. Якщо б усе було навпаки, ми б сьогодні не надавали великого значення творам Ренесансу, адже вони б були копіями античних оригіналів. Тому, коли окремі прихильники традиційного іконопису критикують кафедру через надмірну свободу, це сприймається як обмеження у творчості, як відмова бачити в іконі щось більше, аніж утилітарний предмет релігійного культу.

Важливим фактором діяльності кафедри сакрального мистецтва є те, що вона функціонує в межах світського навчального закладу, а тому мимоволі перебуває в контексті сучасних художніх орієнтирів. Вивчення модерних і постмодерних мистецьких практик є однаковою мірою важливим для формування світогляду молодого іконописця. І хоча вже неодноразово відзначено, у тому числі з вуст відомого іконописця-мислителя Єжи Новосельського, що постмодернізм протиставляє себе християнству та іронізує над ним [12, с. 57-64]. З іншого боку, усвідомлення цього феномену дозволяє кафедрі вести комунікацію з представниками інших видів і жанрів мистецтва, інакше кажучи, сучасними художніми методами й засобами виражати "художню правду", яка має християнську основу та національний вимір.

Такою комунікацією є, у першу чергу, виставкова діяльність кафедри. Демонстрування студентських творів у різних експозиційних залах України та зарубіжжя стало вже традиційним (іл. 1-5). Щороку кафедра проводить щонайменше дві ретроспективні виставки робіт своїх студентів. Окрім цього, від 2010 р. кафедра, в особі її керівника, є також співорганізатором міжнародних іконописних пленерів, які щорічно відбуваються на території України та Польщі. Зокрема, професор Роман Василик і доцент Костянтин Маркович є співорганізаторами Міжнародного іконописного пленеру в с. Новиця (Польща), професор Роман Василик є також співорганізатором Міжнародного іконописного пленеру в с. Замлиння (Волинська обл.). Учасниками цих пленерів є знані іконописці з різних країн, а також викладачі та студенти ЛНАМ. Пленерні сакральні твори перманентно експонуються в галереях і музеях країн Східної та Центральної Європи. Основне завдання організації таких імпрез полягає в налагодженні взаємного діалогу між художниками-іконописцями різних культур і християнських деномінацій, а також знайомство студентів кафедри з досвідченими колегами.

Вважається, що люди найчастіше об'єднуються навколо спільних ідей. Напевно, перше двадцятиліття існування кафедри запам'ятається тим, що вона об'єднала дослідників і практиків іконопису, які визначали ідейний дискурс сакрального мистецтва щонайменше в межах Галичини. Характерно, що цей дискурс є надзвичайно близький тим ідеям, які мали місце загалом у християнській естетиці минулого століття, з властивим йому метафоричним тоном. Ікону наші знакові педагоги визначають не тільки як важливий атрибут літургії, і не тільки як національний символ, але й як об'єкт християнського світосприйняття: "втаємничення у потойбічний світ" (патріарх Димитрій Ярема) [18, с. 24], "передсінок неба" (Карло Звіринський) [3, с. 252], "всеосяжний твір людських рук" (Володимир Овсійчук) [9, с. 7]. Ці думки акомпанують візіям ікони, які спостерігаємо в першій половині ХХ ст. у Галичині: "образ... вічності, "неба, "глибини, за якою серце тужить" (митрополит Андрей Шептицький) [17, с. 448], "зразок майбутнього світлого існування" (патріарх Йосип Сліпий) [13, с. 24]. У більш широкому плані такі визначення ікони є також схожими на ті, що отримали популярність на християнському Сході і Заході: "богослов'я в барвах" (Леонід Успенський) [16, є. 9], "плід споглядання та зустрічі у вірі з новою Реальністю воскреслого Христа" (папа Бенедикт XVI) [19, є. 133] тощо.

Окрім організаційної, теоретичної та педагогічної роботи, колектив кафедри також задіяний в художньому оформленні храмів. Сакральна творчість викладачів широко представлена в монументальному малярстві: стінопис, мозаїка, вітраж, сгра-фіто, у низці спроектованих і виконаних іконостасів та окремих храмових ікон. Варто зазначити, що окремі із цих технік, як-от мозаїка і сграфіто, зберегли свою значущість у церковному мистецтві завдяки тому, що їх активно практикують викладачі, а також імплементовані в навчальний процес кафедри. Серед багатьох проектів, які виконали викладачі кафедри, слід згадати комплексне оформлення церков: Святих Володимира і Ольги в м. Львові, Преображення Господнього в м. Коломиї (іл. 11), Василія Великого в м. Києві, Покрови Пресвятої Богородиці в м. Львові, святих Андрія та Варвари в с. Хоружівка (Сумська обл.), Святої Параскеви в с. Шевченкове (Івано-Франківська обл.) (іл. 14), Перенесення мощей святителя Миколая у м. Жешові (Польща) (іл. 10) та ін. Сьогодні працівники кафедри у складі двох творчих об'єднань "Софія" і "Фавор", працюють над оформленням відповідно університетської церкви Святої Софії Українського католицького Університету та церкви Собору Пресвятої Богородиці при Вищій Духовній Семінарії святого Йосифа в смт. Брюховичах поблизу Львова.

Кажуть, що про викладачів найкраще говорять успіхи їхніх учнів. І хоча кафедра ще досить молода, багато її випускників уже є знаними іконописцями (Христина Максимович, Любов Яцків, Дмитро Гордіца, Святослав Владика, Олексій Чередніченко, Уляна Томкевич, Наталя Русецька, Данило Мовчан, Василь Сивак, Тарас Новак, Ігор Кістечок, Софія Білик та ін.). Художнє зростання студентів кафедри пов'язане найперше з методикою викладання фахових дисциплін. У цьому сенсі чи не найважливішою особливістю навчального процесу на кафедрі є праця з реальними сакральними об'єктами. Цю стратегію впровадив Р. Василик з часу створення кафедри, і вона залишається незмінною і сьогодні. Важко пригадати хоча б один курс, який би був позбавлений можливості працювати в церковному середовищі. Більшість курсових і дипломних робіт виконуються в конкретний церковний простір. Звісно, аудиторна робота є важливою, проте вона не може замінити реального досвіду роботи в храмі. Зокрема, студентськими творами оздоблено такі сакральні об'єкти: церква Святого Володимира при військовій частині Національної Гвардії України у м. Львові (іл. 7), церква Воскресіння Христового в с. Угерсько (Стрийський район) (іл. 6), каплиця Святого пророка Іллі при монастирі Святого Михаїла у м. Львові, каплиця Преображення Господнього при однойменному монастирі в с. Береги (Пустомитівський район), церква Святого Пантелеймона при Комунальній 8-й клінічній лікарні м. Львова (іл. 8), церква Чесного Хреста в м. Венґожево (Польща) та ін. Після закінчення академії випускники кафедри добре адаптовані виконувати складні завдання з оздоблення храмів. Серед масштабних проектів, виконаних випускниками кафедри сакрального мистецтва, можна, для прикладу, навести художнє оздоблення церков: Різдва Пресвятої Богородиці у м. Львові (Іл. 13), Успіння Пресвятої Богородиці у м. Мукачеві, Святої Софії у м. Золочеві, Різдва Івана Хрестителя у м. Яремче, Пресвятої Богородиці володарки України при Львівському національному аграрному університеті (іл. 9), Всіх святих українського народу у м. Львові (іл. 12) та ін.

Сьогодні кафедра сакрального мистецтва - одна з наймолодших і єдина "ідеологічна" кафедра в академії. У неї виразна християнська платформа, метою якої є виховання християнського художника. І тут мова радше про цінності, аніж про цілі. Цінності, як правило, не прописують у навчальних планах, вони також не є предметом вивчення. Але цінності - це те, що є спільним для колективу кафедри. Для художника, що покликаний працювати в храмі, ціннісним є християнський спосіб життя. "Хто хоче малювати Христа, повинен жити з Христом", - стверджував італійський монах-живописець Фра Анжеліко [22, с. 99]. Тому в кожному творі, створеному на кафедрі, важливим є те, щоб у ньому, як висловлювався про християнську творчість католицький мислитель-неотоміст Жак Марітен, був присутній "християнський дух" [6, с. 486].

На початку я згадував про владику Павла Василика і те, як нечисленна ініціативна група греко-католиків проклала шлях легалізації цієї церкви. Історія Романа Василика і кафедри є дуже схожою на історію його брата. У своїх ініціативах вони обоє перебували в абсолютній меншості щодо свого середовища, але обоє були переконаними у своїй правоті. Ідея виходу греко-католицької церкви з підпілля, рівно ж як і запровадження вивчення сакральної тематики в радянському навчальному закладі, - не були панівними ідеями релігійного та мистецького дискурсу кінця 80-х років. Проте вони стали такими завдяки аргументованій позиції вузького кола людей. Відомі французькі психологи Серж Московісі та Елізабет Лейдж називали цей ефект "впливом меншості": коли малі групи людей здатні ефективно через наполегливість та гнучкість впливати на погляди більшості і радикально змінювати їх [21, с. 150-151]. Це дуже схоже на біблійну історію про Давида і Голіафа. Історію, у якій на архетипічному рівні показано, що сила і могутність противника не означає, що він не може бути подоланий слабшим за нього. У цьому значенні обидва брати йшли наперекір "всесильній системі", пропонуючи альтернативні алгоритми. Зрештою, їхня позиція виявилася сильнішою за панівну систему. Сьогодні УГКЦ легальна і одна з найдинамічніших християнських конфесій, а в стінах ЛНАМ вивчення сакральної тематики присутнє практично на кожній навчальній кафедрі.

Професор В. Овсійчук часто повторював, що ми тут на кафедрі всі "трохи безрозсудні в своїй діяльності", у тому сенсі, що не від світу цього. Ця "безрозсудність", за його словами, полягає в любові до християнського мистецького спадку. Адже в час, коли постмодернізм іронізує над релігією, ми застановляємось над тим, яким повинен бути образ Христа чи Богоматері в ХХІ столітті, якими мистецькими засобами і методами спілкуватися із церковною громадою, як розширити уявлення про іконописну традицію і донести свої погляди до світської аудиторії. Усе це підсилюється ще й тим фактом, що мистецтвознавча критика старається оминати релігійне мистецтво другої половини ХХ ст. (Спробуйте знайти в підручнику з історії мистецтва, присвяченому другій половині ХХ ст., хоча б один літургійний твір і його аналіз). Напевно, справді, потрібно бути "безрозсудним", щоби не відчувати свого марґінального становища в секуляризованому світі. Проте в цій марґінальності, насправді, наша сила. Адже, перебуваючи в меншості, кожен з нас, викладачів і студентів, мимоволі відчуває себе юним Давидом, який не боїться протистояти значно досвідченішому та грізнішому Голіафу.

Висновки

Перспективним для подальших досліджень є аналіз досвіду мистецтва інших країн, де вивчення східнохристиянського сакрального мистецтва представлене в системі вищої освіти. У цьому контексті назріло питання, у чому цей досвід є схожим та відмінним порівняно з українським контекстом загалом і кафедрою сакрального мистецтва ЛНАМ зокрема.

Література

1. Бадяк В. Творчий та громадянський шлях Романа Василика. Вісник Львівської національної академії мистецтв. Львів, 2007. Вип. 18. С. 215-237.

2. Василик Р. Сакральна архітектура і мистецтво: сучасні проблеми на тлі минулих. Sztuka i jej przemiany po upadku totalitaryzmu w Europie Srodkowo-Wschodniej: Materiaiy Sesji Naukowejn zorganizowanej przez. Lodz : Katedre Historii Sztuki Uniwersytetu Lodzkiego i Lwowska Akademie Sztuki, 1998. С. 117-119.

3. Звіринський К. "Все моє малярство - то молитва". Спогади, інтерв'ю, роздуми, статті. Львів: Манускрипт-Львів, 2017. 280 с.

4. Зятик Б. Роман Василик - патріарх українського сакрального мистецтва. Образотворче мистецтво. Київ, 2018. №4. С. 24-25.

5. Лесів Т. Образ Середньовіччя в художньому процесі українського сьогодення. Україна у стані перманентного вибору: духовно-культурні, соціально-економічні та політико-правові стратегії. Х ювілейна на- ук.-практ. конф., Київ, 20 травня 2011 р. Київ, 2011. С. 57-58.

6. Маритен Ж. Избранное: Величие и нищета метафизики / пер. с франц. Москва: Российская политическая энциклопедия, 2004. 608 с.

7. Незламний воїн Христовий: літературно-документальне видання /упоряд. В. Плахта, Н. Димніч. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016. 288 с.

8. Овсійчук В. Ікона - епічна книга духовних скарбів, дум, надій нашого народу. Українські художники сакрального малярства кінця ХХ - початку ХХІ ст. Київ, 2008. С. 6-7.

9. Осінчук М. Ікона. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: Українська теоретична думка ХХ століття: Антологія / упоряд. Р. Яців. Львів: ЛНАМ; ІН НАН України, 2012. Ч. 2. С. 140-146.

10. Осінчук М. Український стиль. Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: Українська теоретична думка ХХ століття: Антологія. Львів: ЛНАМ; ІН НАН України, 2012. Ч. 1. С. 210-211.

11. Панофски Э. Ренессанс и "ренессансы" в искусстве Запада / пер. с англ. А.Г. Габричевского. Санкт-Петербург: Азбука-классика, 2006. 544 с.

12. Подгужец З. Розмови з Єжи Новосєльським про мистецтво. Київ: Темпора, 2011. 406 с.

13. Сліпий Й. Візантинізм як форма культури. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала. Рим: УКУ, 1969. Т. ІІ. С. 103-124.

14. Степовик Д. Нова українська ікона ХХ - початку ХХІ століть: Традиційна іконографія та нова стилістика. Львів; Жовква: Місіонер, 2012. 288 с.

15. Стороженко М. Сповідь "Думки під склепінням" (щодо мистецькості сакральних творів). Шевченківський національний заповідник. URL : http://shevchenko-museum.com.ua/default/blog/view/220/blog/10/ (дата звернення: 09.12.2018).

16. Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. Москва: ДАРЪ,2007. 480 с.

17. Шептицький А. Свято Духовної Семінарії. Слово Високопреосвящен- ного митрополита Андрея Шептицького при посвяченні молитвениці. Записки НТШ. Львів, 1994. Т. CCXXVII. С. 446-449.

18. Ярема В. Дивний світ ікон. Львів: Логос, 1994. 116 с.

19. Joseph Cardinal Ratzinger The Spirit of the Liturgy. San Francisco, CA : Ignatius Press, 2000. 244 p.

20. Smith, Anthony Myth and Memory in the Renewal of Nations. The British Journal of Sociology. 1996. Vol. 47, No.4. P. 575-598.

21. Moscovici, S., Lage, E. Studies in social influence III: Majority versus minority influence in a group. European Journal of Social Psychology. 1976. № 6. P. 149-174.

22. Chipp, Herschel B, Peter Selz, and Joshua C. Taylor. Theories of Modern Art: A Source Book by Artists and Critics. Berkeley : University of California Press, 1996. 664 pp.

23. References

24. Badiak V. (2007) Tvorchyi ta hromadianskyi shliakh Romana Vasylyka [Art and civic way of Roman Vasilik]. Visnyk Lvivskoi natsionalnoi akademii mystetstv - Herald of Lviv National Academy of Arts, 18, 215-23. [іп Ukrainian].

25. Vasylyk R. (1998) Sakralna arkhitektura i mystetstvo: suchasni problemy na tli mynulykh [Sacred architecture and art: Contemporary problems as a result of the past]. Sztuka i jej przemiany po upadku totalitaryzmu w Europie Srodkowo-Wschodniej. - Art and its transformations after the fall of totalitarianism in Central and Eastern Europe. Lodz, 117-119. [іп Ukrainian].

26. Zvirynskyi K. (2017) "Vse moie maliarstvo - to molytva". Spohady, interv'iu, rozdumy, statti ["All my painting is a prayer". Memoirs, interviews, reflections, articles]. Lviv: Manuskrypt-Lviv. [іп Ukrainian].

27. Ziatyk B. (2018) Roman Vasylyk - patriarkh ukrainskoho sakralnoho mystetstva [Roman Vasilik - a patriarch of Ukrainian sacred art]. Obrazotvorche mystetstvo - Fine Art, 4, 24-25 [in Ukrainian].

28. Lesiv T. (2011) Obraz Serednovichchia v khudozhnomu protsesi ukrainskoho sohodennia [The image of the Middle Ages in contemporary Ukrainian art processes]. Ukraina u stani permanentnoho vyboru: dukhovno-kulturni, sotsialno-ekonomichni ta polityko-pravovi stratehii - Ukraine in the state of a permanent choice: spiritual, cultural, social, economic, political and legal strategies. 10-ta nauk.-prakt. konf., Kyiv 20 travnia 2011 - The 10th scholarly and practical conference. (pp. 57-58). Kyiv. [in Ukrainian].

29. Mariten Zh. (2004) Izbrannoe: Velichie i nishcheta metafiziki [Selected works: The greatness and poverty of metaphysics.] / per s frantc. - transl. from French. Moskva: "Rossiiskaia politicheskaia entciklopediia". [in Russian].

30. Plakhta V., Dymnic N. (Eds.). (2016). Nezlamnyi voin Khrystovyi: literaturno- dokumentalne vydannia [The Invincible Warrior of Christ: literary and documentary edition]. Ivano-Frankivsk: Misto NV [in Ukrainian].

31. Ovsiichuk V. (2008) Ikona - epichna knyha dukhovnykh skarbiv, dum, nadii nashoho narodu [Icon - an epic book of spiritual treasures, thoughts, and hopes of our nation]. In Ukrainski khudozhnyky sakralnoho maliarstva kin. 20 - pochatku 21 st. - Ukrainian iconographers of 20 - the begin. of the 21 cent. Kyiv. [in Ukrainian].

32. Osinchuk M. (2012) Ikona [Icon]. In Idei, smysly, interpretatsii obrazotvorchoho mystetstva: Ukrainska teoretychna dumka 20 stolittia: Antolohiia - Ideas, meanings, interpretations of fine arts: Ukrainian theoretical thought of the 20th century: Anthology. R. Yatsiv. (Vol. 2), (pp. 140-146). Lviv: LNAM; IN NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

33. Osinchuk M. (2012) Ukrainskyi styl [Ukrainian style]. In Idei, smysly, interpretatsii obrazotvorchoho mystetstva: Ukrainska teoretychna dumka 20 stolittia: Antolohiia. - Ideas, meanings, interpretations of fine arts: Ukrainian theoretical thought of the 20th century: Anthology. R. Yatsiv. (Vol. 1), (pp. 210-211). Lviv: LNAM; IN NAN Ukrainy. [in Ukrainian].

34. Panofski E. (2006). Renessans i "renessansy" v iskusstve Zapada [Renaissance and Renaissances in Western Art] (A. G. Gabrichevskogo, Trans). Sankt- Peterburg: Azbuka-klassika. [in Russian].

35. Podhuzhets Z. (2011) Rozmovy z Yezhy Novosielskym pro mystetstvo [Conversations with Jerzy Novoselski about art]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

36. Slipyi Y. (1969). Vizantynizm yak forma kultury [Byzantism as a form of culture]. In Tvory Kyr Yosyfa Verkhovnoho Arkhyiepyskopa i Kardynala - The works of Cyr Joseph the Archbishop and Cardinal. (Vol. 2), (pp. 103-124). Rym: UKU. [in Ukrainian].

37. Stepovyk, D. (2012). Nova ukrainska ikona XX - pochatku XXI stolit: Tradytsiina ikonohrafiia ta nova stylistyka [New Ukrainian Icon of the 20th - 21st Century: Traditional Iconography and New Stylistics]. Lviv; Zhovkva: Misioner. [in Ukrainian].

38. Storozhenko M. Spovid "Dumky pid sklepinniam" (shchodo mystetskosti sakralnykh tvoriv) [Confession "Thoughts under the vault" (concerning the artistic nature of sacred works)]. Shevchenkivskyi natsionalnyi zapovidnyk. Retrieved from: http://shevchenko-museum.com.ua/default/blog/view/220/ blog/10/ (09.12/2018). [in Ukrainian].

39. Uspenskii L. (2007) Bogoslovie ikony Pravoslavnoi Tcerkvi [Theology of icons in the Orthodox Church.]. Moskva: DAR. [in Russian].

40. Sheptytskyi A. (1994). Sviato Dukhovnoi Seminarii. Slovo Vysokopreosviashchennoho mytropolyta Andreia Sheptytskoho pry posviacheni molytvenytsi [The Feast of the Seminary. The words of His Eminence Metropolitan Andrey Sheptytsky during the consecrated a chapel]. (Vol. CCXXVII), (pp. 446-449). Zapysky Naukovoho Tovarystva im. T. Shevchenka. - Notes of Shevchenko Scientific Society Lviv. [in Ukrainian].

41. Iarema, V. (1994). Dyvnyi svit ikon [The wonderful world of icons]. Lviv: Logos. [in Ukrainian].

42. Joseph Cardinal Ratzinger (2000). The Spirit of the Liturgy. San Francisco, CA: Ignatius Press. [in English].

43. Smith, Anthony (1996). Myth and Memory in the Renewal of Nations. In The British Journal of Sociology. (Vol. 47), (No.4), (pp. 575-598). [in English].

44. Moscovici, S., Lage, E. (1976). Studies in social influence III: Majority versus minority influence in a group. In European Journal of Social Psychology, 6, 149-174. [in English].

45. Chipp, Herschel B, Peter Selz, and Joshua C. Taylor. (1996). Theories of Modern Art: A Source Book by Artists and Critics. Berkeley: University of