Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Міністерство освіти і науки України

Верхньодніпровський коледж

Дніпровського державного аграрно-економічного університету

Реферат:

З дисципліни: «Культурологія»

На тему:

Розвиток українського кіномистецтва

Виконала: Кочубей К.В.

Студентка 1 курсу 27 групи

Перевірила: Шушура Л.Г.

м. Верхньодніпровськ 2021 р.

Зміст

• Вступ
• 1. Зародження кіномистецтва
• 2. Німе кіно
• 3. Розвиток українського кіномистецтва XX століття
• 4. Розвиток українського кіномистецтва у XXI столітті
• Висновок
• Список використаних джерел та літератури


Вступ

2. Німе кіно

У 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) - одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Більшість стрічок, створених на початку шляху українського кіно - це екранізація кращих творів української літератури. «Тарас Трясило» (1926, Петро Чардинін), «Микола Джеря», (1927) та «Борислав сміється» (1927) Йосипа Рона, чимало з них мали революційних дух, що в деякій мірі відображало настрої людей того часу. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з мелодрамою та пригодницькими жанрами. Це «Укразія» (1925, Борис Завєлєв) «Сумка дипкур'єра» (1927) та «Ягідка кохання» (1926) Олександра Довженка. Наприкінці 1920-х років в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе - «Злива» (1929), «Перекоп» (1930).

Чи не найвизначнішу роль у розвитку українського кіномистецтва зіграв Олександр Довженко. Його фільми «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929) піднесли вітчизняний кінематограф до світового рівня, а стрічка «Земля» (1930) у 1958 році була названа у числі 12 кращих робіт усіх часів та народів. Опитування проводилось на Всесвітній виставці в Брюселі серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу. Стилістика створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». Український кінематограф 20-х років розвивався в контексті розквіту всього «Українського Відродження» - нетривкого, але надзвичайно плідного періоду ренесансу всієї української культури.

3. Розвиток українського кіномистецтва XIX століття

Початок звукового кіно

Як і у всьому світі перші фільми в Україні були німими. Лише у 1930 році з'явилась перша озвучена документальна кінострічка Дзиги Вертова «Ентузіазм: Симфонія Донбаса», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Український кінематограф в умовах тоталітарного режиму

В 1930-х роках український кінематограф, так само як наука, література, мова, був розгромлений сталінським режимом. Чимало українських кінорежисерів, сценаристів, кінооператорів були репресовані - вислані на російську північ або розстріляні. Багатьом талановитим кіномитцям просто забороняли знімати, а те, що виходило на екрани було позбавлено життя - це були просто кілометри мертвої целулоїдної кіноплівки. Незважаючи на жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів проривалися фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова. Тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939, Олександра Довженко) і «Богдан Хмельницький» (1941, Ігор Савченко) - дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Кіно 1940-50-х років

Українське кіно часів Другої світової війни було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» (1943, Марко Донськой), який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Українські фільми 1945-1953 роках пiдпорядковувались канонам «соціалістичного реалізму», їхню велику цінність складають високий рівень акторської гри. На екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, Сергій Бондарчук і високофахові роботи кінорежисерів «Подвиг розвідника» (1947, Борис Барнет), «Тарас Шевченко» ( 1951, Ігор Савченко) та інші.

Кінематограф у період «відлиги»

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-60-х роках стрімко зростає українська кінопродукція, наступає розквіт українського кінематографу: в ці часи були зняті стрічки, які і нині коористуються шаленою популярністю. «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960) та «За двома зайцями» (1961) Віктора Іванова, «Сон» (1964, Володимир Денисенко), «Камінний хрест» (1968, Леонід Осика), що була відзнята за мотивами новел Василя Стефаника «Кам'яний хрест» та «Злодій».

1964 року відбулась прем'єра геніального фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Кінокартина отримала 39 міжнародних нагород та 28 призів на кінофестивалях у різних країнах світу. Стрічка була зобов'язана своїм успіхом блискучому синтезу літературного першоджерела (однойменна повість М. Коцюбинського), режисерській, операторській і художній майстерності, музиці, акторському виконанню. Цій картині судилось стати маніфестом цілого напряму, що отримав назву «поетичного кінематографа». Цей напрямок отримав найбільший розголос у контексті українського кіномистецтва зазначеного періоду.

Радянське кіно України 1970-80 років

Близько 70 років українське кіно було частиною радянського і всіляко обмежувалось рамками тогочасної політики та цензури, але і в ті часи з'являлись фільми достойні світового визнання. Українськими кіностудіями були зняті фільми, які прославили на весь світ країну, самі фільми внесені до списку кращих за весь час існування кінематографу, а авторів стрічок досить часто називають геніями. В 1970 році в Києві заснований найбільший міжнародний кінофестиваль «Молодість», який проходить кожного року в жовтні. український кіномистецтво радянський незалежність

Розквіт радянського українського кінематографу припав на 70-80ті роки XX століття. Тоді світ побачив шедевральні стрічки такі, як «Білий птах з чорною відзнакою» (1971, Юрій Іллєнко), «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, Станіслав Говорухін) і ще багато-багато гарних стрічок, які неодноразово нагороджували номінаціями на різноманітних конкурсах, які були і є популярними не лише в Радянському союзі, а й далеко за його межами. «У бій ідуть лише «старі» (1973, Леонід Биков) - один з кращих радянських фільмів про Велику Вітчизняну війну. З моменту його виходу на екрани минуло майже 50 років, але картину продовжують любити глядачі різних поколінь.

Кіномистецтво часів перебудови

З приходом гласності й можливості говорити з екрану правду активізувується документальна публіцистика, показуються сторінки забороненої історії, фільми, що були «покладено на полицю». Наприклад, стрічка «Криниця для спраглих» Івана Драча була знята 1965 року, але заборонена і вперше показана 1987 року. Фільм «Пропала грамота» Борис Івченко зняв ще у 1972 році, але партійні чиновники-цензори заборонили показ на 10 років. Першочерговим наслідком перебудови кінця 1980-х років для кінематографа стало усунення ідеологічної цензури. Режисери, які до цього часу були приречені на мовчання, почали отримувати фінансування від держави для створення нових фільмів.

Кінематограф доби незалежності

У перiод незалежності українське кіно характеризується розпадом кіноіндустрії. Кількість художніх фільмів, знятих в 1990-х, в Україні різко зменшується. За роки незалежності український кінематограф не спромігся міцно встати на ноги. Тож не дивно, що українські глядачі змушені були задовольнятися продуктами, здебільшого, американського та російського виробництва. Головною проблемою українського кінематографу завжди була нестача коштів. Досить сильно він залежне від бізнесу, а точніше від фінансів, тому у вітчизняних фільмах досить часто можна зустріти неприховану рекламу, штампи та інше. На початку 90-х українське телебачення розпочало активно знімати телесеріали. Перший телесеріал української кіностудії «Царівна» (1993, Сергій Туряниця) з'явився 1994 року складається з двадцяти серій. Зокрема популярність мали «Роксолана» (1997, Бориса Небієрідзе), «Острів любові» (1996, Олег Бійма).

4. Розвиток українського кіномистецтва у XXI столітті

В 2000-2010 роках відбувається спроба відбудувати кіноіндустріїю, відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва. Обсяг інвестицій у кіно почав зростати, а з ним - і кількість повнометражних картин. Не зважаючи на складності, молоді українські режисери виборювали призи на кращих світових конкурсах. Так короткометражний пластиліновий мультик Степана Коваля «Йшов трамвай #9» (2002) довів, що українська анімація жива, його робота отримала Срібного ведмідя на Берлінале. Ігор Стрембіцький у 2005 році став переможцем Каннського кінофестивалю з короткометражним фільмом «Подорожні», режисер отримав Золоту пальмову гілку. У 2000-х роках низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем» (1999), у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану. Також йому належать ролі в історичному мінісеріалі «Чорна рада» (2000, Микола Засєєв-Руденко), що був знятий за романом українського письменника Пантелеймона Куліша «Чорна рада» та «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001, Юрій Іллєнко).

Українські режисери самостійно або у співпраці з іноземними компаніями знімають чимало хороших фільмів, які мають визнання не лише в Україні, а й у світі. У 2013 році світ побачив стрічку Любомира Левицького «Тіні незабутих предків», яку ще називають першою голівудською стрічкою України. Фільм «Поводир» (2014, Олесь Санін) здобув Спеціальний диплом жюрі за візуальну реалізацію фільму на Одеському кінофестивалі. Стрічка «Плем'я» (2014) Мирослава Слабошпицького вийшла в прокат у десятках країн та була представлена на понад 100 кінофестивалях світу, де отримала понад 40 нагород, серед яких Європейський кіноприз і три призи Каннського кінофестивалю. Картина особлива тим, що вона стала першим фільмом у світі, знятим без єдиного слова - виключно українською жестовою мовою, і при цьому не має субтитрів, інтертитрів чи закадрового голосу.

Останні кілька років українське кіно вперше за тривалий час почало набувати рис індустрії, галузі, здатної продукувати якісний і успішний контент. Україна бере участь у фестивалях та перемагає. Це стосується і фільму «Атлантида» (2019, Валентин Васянович), який увійде в історію як перший український фільм, що здобув приз на Венеційському кінофестивалі. Покоління перспективних митців дебютує із повнометражними фільмами, налагоджується співпраця українських кінокомпаній із державою і міжнародними партнерами. За останні кілька років в український та міжнародний прокат вийшли десятки кінострічок, створених вітчизняними професіоналами. Наприклад, «Казка про гроші» (2018, Олесь Моргунець-Ісаєнко), «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке» (2019, Михайло Костров), масштабний костюмований екшн-серіал про козаків «Козаки. Абсолютно брехлива історія» (2020, Олександр Березань), який розповідає про вигаданий світ України кінця XVI століття. Спільний українсько-американський художній фільм режисерів Ахтема Сеітаблаєва і Джона Винна «Захар Беркут» (2019) - це екранізація однойменної історичної повісті «Захар Беркут» Івана Франка, історія про одну з головних речей у світі - про мужність.

2020 рік був мало схожим на інші. Хаотична політика держави, підірвана довіра до Держкіно, а також карантинні обмеження дуже послабили галузь. Багато зйомок припинено, прем'єри фільмів перенесено. Ми не ходили до кінотеатрів, більше дивилися кіно вдома, але, незважаючи на пандемію, українські фільми привозили нагороди з престижних фестивалів, а серіали допомагали пережити карантин.

Висновок

Хоч українське кіно зі значними труднощами виходить на світовий ринок, вже сьогодні з'явилось безліч цікавих та неповторних фільмів, які варті уваги навіть найбільш вишуканого глядача. Сьогодні Україна створює кіно разом з Болгарією, Грузією, Польщею, Італією, Францією, Нідерландами та багатьма іншими країнами Європи. Наші сучасні стрічки показують в кінотеатрах по всьому світу та вони беруть участь у найпрестижніших кінофестивалях. З кожним роком українські фільми стають все кращими, виборюють все більше нагород на конкурсах і фестивалях. І хтозна, можливо серед нас ходить новий Іллєнко, Параджанов чи Довженко і думає над новою шедевральною стрічкою.

Список використаних джерел та літератури