Деякі аспекти школотворчої функції баянно-акордеонного мистецтва

Размещено на http://www.allbest.ru/

Деякі аспекти школотворчої функції баянно-акордеонного мистецтва

Українське музичне мистецтво є цілісним національно самобутнім феноменом, складовими якого є традиційна (аутентична) культура й академічна сфера (композиторська творчість, виконавство і професійна освіта). Процес його формування тісно пов'язаний з історичними та соціокультурними передумовами, які увібрали традиції вітчизняної та західноєвропейської музичних культур. З цієї точки зору значний інтерес викликає баянно-акордеонне мистецтво в Україні, в якому віддзеркалено музично-історичні тенденції розвитку як академічного народно-інструментального виконавства загалом, так і баян- но-акордеонного мистецтва для дітей і юнацтва зокрема.

Баян і акордеон у музичному мистецтві ХХІ століття - це концертні академічні інструменти з широкими тембровими, технічними можливостями. Українське професійне баянно-акордеонне виконавське мистецтво упродовж півстолітнього періоду своєї історії пройшло складний шлях розвитку, оскільки у цей час функція баяна й акордеона трансформувалась від акомпонуючого інструмента до концертного й академічного.

Мета статті - висвітлити деякі аспекти школотворчої функції баян- но-акордеонного мистецтва та проаналізувати її вплив на розвиток сучасного баянно-акордеонного мистецтва.

Поштовхом для створення професійного баянного мистецтва стало аматорське музикування, але подальший його розвиток відбувався в середині XX ст. У цей час відкрилися перші відділення народних інструментів із класами баяна в початковій і середній ланках системи музичної освіти. Відбулося осмислення комунікаційної функції баяна як сольного інструмента, нерозривно пов'язаної з розповсюдженням у концертній практиці готово-виборного інструмента. Відкриття класу баяна в музичних школах спонукало до пошуку та винайдення нових конструкцій баянного асортименту з урахуванням фізичних особливостей дітей підліткового віку. Цьому сприяло виготовлення якісних інструментів у Києві, Харкові, Житомирі, Горлівці, Кременному.

Напівпрофесійна стадія пов'язана з розвитком баянно-акордеонно- го мистецтва в умовах сільського і міського типів культури з першої половини XIX ст. до 20- 30-их років ХХ ст. Пріоритетного поширення набула гармонь завдяки своїй простій конструкції, у той час як баян - більш складний інструмент - увійшов у музичний побут пізніше. Слід нагадати, що в Європі баян називають «акордеоном», а хроматична гармоніка у нас носить назву «баян». Так, дослідники вказують на диференціацію готових баянів, «...у яких акомпанемент у лівій руці подається у вигляді штампованих, нерухомо встановлених акордів: мажорних, мінорних тризвуків та септакордів, і виборних, у яких клавіатура аналогічна правій руці» [2, с. 51-56].

Природно, що відбулося переосмислення музично-технічних характеристик, способів звукоутворення і вдосконалення виконавського потенціалу баяністів. Тому не випадково дослідники зазначають, що «...у баянному мистецтві отримують широке застосування нові, специфічно- інструментальні прийоми гри, що увиразнюють інтонаційне оновлення музично-виразових засобів XX ст., яке безпосередньо спостерігається в оригінальному баянному репертуарі, в тому числі для дітей. [1, с. 58].

Рішенню художніх і технічних завдань для баяніста сприяли також різні методичні посібники: «Теоретичні основи визначення об'єктив - ного музичного руху» А. Семешка (1993), «Питання формування виконавської майстерності в процесі навчання гри на баяні» О. Паньківа (1995), «Теоретичні основи формування виконавської майстерності баяніста» М. Давидова (1997), «Гармоніки, баяни, акордеони. Духовні матеріали та матеріальні функціонування в музичній культурі України XIX-XX століть» Є. Іванова (2002), «Нариси з історії української музики для баяна» А. Сташевського (2006).

Примітно, що у 50-60-ті роки XX століття вагомий внесок до баянного репертуару зробили композитори, які самі не володіли цим інструментом, але відчували його необмежені можливості: Ю. Шамо, В. Підвала, Г. Ляшенко, Ю. Іщенко, О. Пушкаренко.

Велику роль у процесі становлення баянної школи відіграла діяльність видатних вітчизняних музикантів - баяністів-акордеоністів різних поколінь М. Різоля, С. Грінченка, К. М'яскова, В. Подгорного, В. Безфаміль- нова, А. Семешка, В. Рунчака, О. Міщенка, І. Снєдкова, В. Губанова та педагогів М. Оберюхтіна, М. Давидова, І. Яшкевича, О. Назаренка.

Слід зазначити, що сьогодні в українській музичній культурі також вагоме місце посідає саме акордеонне мистецтво, відокремлене значною мірою від баянного. Свідченням цього є високий рівень виконавської майстерності вітчизняних акордеоністів, активізація композиторської творчості для акордеона, використання інструмента у різних сферах музичної практики.

Однак процес утвердження акордеона на українській концертній естраді був досить складним і неоднозначним. Цей інструмент лише декілька десятиліть тому став надбанням академічно-професійної сфери музичного мистецтва. Тривалий час спостерігалася фахова залежність акордеона від фортепіано і баяна. Тому досить актуальним і сьогодні залишається питання формування оригінальної методики викладання гри саме на акордеоні.

Різним аспектам, які стосуються виховання музиканта-інструмен- таліста у сфері акордеонного мистецтва, присвячені праці Е. Борисен- ка, В. Власова, М. Давидова, В. Дорохіна, В. Князева, А. Мірека, О. Показаннік, В. Салія, О. Спешилової, А. Іванова, А. Ілюхіна, П. Гвоздева, М. Отделенова, О. Кудрявцева та ін. Водночас, попри значущість праць українських і зарубіжних учених, у більшості з них проблеми методики акордеоністів розглядаються у світлі методики викладання гри на баяні, без урахування специфіки акордеона.

Сформувалася методика викладання гри на акордеоні, яка базувалася переважно на основі фортепіанної та баянної методик. Варто відзначити, що на початку і в середині XX ст. піаністи дуже широко використовували викладання гри на акордеоні. Застосування методики баяністів зумовлене однотипністю лівої клавіатури акордеона і баяна, способами зву- ковидобування, прийомами ведення міха, штрихами. Крім цього, методика баяністів почала формуватися значно раніше, ще у 20-30-х рр. XX ст., коли у Київському музичному технікумі, а згодом у Київській консерваторії почали готувати виконавців на народних інструментах, зокрема баяністів. Кафедру народних інструментів Київської консерваторії очолив видатний музикант і педагог М. Геліс. Митець, використовуючи надбання методик, які склалися раніше в суміжних сферах музичного виконавства, створив методику викладання гри на народних інструментах. На той час система освіти баяністів уже охоплювала всі три рівні: початковий (школу), середній (технікум), вищий навчальний заклад (консерваторію) та була розроблена методика і теорія баянного виконавства. В акордеонному мистецтві таких процесів не відбувалося ще декілька десятиліть, однак воно завжди тяжіло до баянного. Це виявилося у використанні акордеоністами здобутків баяністів у сфері звукоутворення і звуковидобування, але варто зауважити, що питання, які стосуються постановки правої руки, аплікатурних принципів, особливостей виконання різних фактур, потребують урахування специфіки акордеона.

Із розвитком методики викладання гри на акордеоні відбувся розподіл посібників («Школа гри» і «Самовчитель»). «Школа гри» була спрямована на навчання під керівництвом педагога, а «Самовчитель» використовувався для самостійного оволодіння інструментом. Цей поділ пов'язаний із розмежуванням сфер використання акордеона і різними завданнями, які ставилися перед акордеоністами в навчальних закладах і у сфері аматорського музикування. У 1960-1970-х рр. з'явилася ціла низка навчально-методичних посібників А. Мірека, Г. Наумова, П. Лондонова, В. Лушнікова, Г. Салова та ін. Ці видання були досить актуальними і прогресивними, ґрунтувалися на досягненнях тогочасної музичної педагогіки з урахуванням специфіки акордеоністів [7].

Однак варто зауважити, що у згаданий період освіта і методика викладання гри на акордеоні були спрямовані на сфери домашнього музикування і художньої самодіяльності. Функції акордеона обмежували виконанням масової народної, естрадної, танцювальної музики, недооцінювалися віртуозно-технічні ресурси інструмента, безперспективним вважалося використання акордеона у професійно-академічній сфері музичного мистецтва.

У 1990-х рр. в освіті акордеоністів відбулися позитивні зміни - у мистецьких закладах вищої освіти України було відкрито класи акордеона і з'явилася спеціалізація «акордеоніст». Акордеонне мистецтво вийшло із затінку інших суміжних спеціальностей у самостійну музично-педагогічну галузь. Таким чином була сформована українська акордеонна школа в сукупності її регіональних відгалужень. Лідером у формуванні національної акордеонної школи була кафедра народних інструментів Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського, яку очолював професор М. Давидов. Митець на основі власного багаторічного педагогічного досвіду створив теорію виконавської майстерності баяніста (акордеоніста), яка знайшла відображення у праці «Теоретичні основи формування виконавської майстерності баяніста (акордеоніста)» [1]. Ця робота не має аналогів в українській та зарубіжній навчально-методичній літературі та є надзвичайно значущою для подальшого розвитку музичної педагогіки.

З ініціативи М. Давидова у 1990 р. на кафедрі народних інструментів Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського було відкрито спеціальний клас акордеона, який очолила випускниця класу професора Є. Черказова. У 1995 р. Є. Черказова розробила першу навчальну програму по класу акордеона для вищих музичних навчальних закладів України. Програма ґрунтується на двох основних принципах: створення репертуару, максимально адаптованого під діапазон, темброві та фактурні можливості акордеона; удосконалення виконавської майстерності молодих музикантів під керівництвом педагога-акордеоніста [4].

Навчальна програма по класу акордеона реалізується шляхом застосування конкретної методики організації навчання і творчості, до якої належать художньо-змістовий і раціонально-технічний компоненти. Художньо-змістовий компонент методики навчання акордеоністів спрямований на розвиток художньої уяви й асоціативного мислення студентів, що сприяє осягненню змісту і створенню цілісної художньої концепції музичного твору. Раціонально-технічний компонент методики спрямований на розвиток простих і складних прийомів виконавської техніки. Розроблені підходи щодо підбору навчального репертуару акордеоністів, до якого входять перекладення творів української та зарубіжної класики, оригінальні композиції для акордеона, обробки народного мелосу, сучасний модерн, авангард, естрадно-джазова музика. Вивчення композицій різних стилів і епох розширює музичний кругозір і сприяє вихованню художнього смаку студентів-акордеоністів.

Варто відзначити, що важливим завданням української баянно-акор- деонної школи є підготовка не лише високопрофесійного фахівця, але й усебічно розвиненої особистості, здатної вільно орієнтуватися в інформаційно-культурному просторі, постійно самовдосконалюватися і розширювати горизонти й можливості власного пізнання і творчих здобутків.

Отже, баянно-акордеонне мистецтво в ході історичного розвитку ствердило методичну та виконавську функції як невід'ємні складові школотворення, яке відбувалося за участі видатних діячів баянно- акордеонного мистецтва.

Література

1. Алексєєв І. Д. Викладання гри на баяні : навч. посіб. для консерваторій та муз. училищ : вид. 1-е. К., 1957. 144 с.