Особливості процесу індустріалізації в сфері культури: від філософської критики до нових горизонтів вивчення

Parkhomenko 1.1.,

Candidate of Philosophy, lecturer, Kyiv National University of Culture and Arts (Kyiv, Ukraine), e-mail: ireneparkhomenko@gmail.com, ORCID ID: 0000-0002-8328-6774

In the article the auther studied the process of industrialization in the sphere of culture, with the purpose of determining its features. For this purpose, the cultural production of universities, cultural heritage institution's and media are analyzed as the oldest types of cultural institutions in society. The modern sphere of culture is considered as an economic reality in the form of cultural industries according to the specifics of the cultural product of these industries. The preconditions of the process of industrialization in the sphere of culture are identified. It is determined that the peculiarity of the process of industrialization in the sphere of culture is that the access to cultural products becomes massive. Cultural product turns into commodity not only due to the use of technical devices, but as the result of forming a public space for interpreting information about this cultural product, based on the knowledge of educated persons.

Keywords: the process of industrialization in the sphere of culture, cultural industries, cultural value, cultural product.

Сучасна сфера культури функціонує в якості сукупності культурних індустрій, які масово створюють культурні продукти (товари і послуги), що містять особливу цінність - культурну. З 60-х рр. ХХ ст. в західноєвропейському науковому дискурсі активно вивчають взаємодію економіки і культури, обґрунтовуючи наявність економічних відносин в культурно-мистецькій сфері (М. Блауг, П. Л. Сакко, А. Скот, Д. Тросбі, Б. Фрей, Д. Хезмондалш та інші). Політика підтримки культурних і креативних індустрій в країнах ЄС засвідчує функціонування культури як економічної реальності, де глобалізаційні процеси формують світовий ринок культурних товарів і послуг. індустріалізація культурний спадщина публічний

Наразі Україна, обравши євроінтеграційний курс, знаходиться на стадії активного перегляду власних політик, зокрема і в сфері культури. Тому, український філософсько-культурологічний дискурс потребує вивчення і узагальнення знань стосовно функціонування сучасної сфери культури в якості культурних індустрій відповідно до західноєвропейської наукової традиції розуміння культури як економічної реальності (друга половина ХХ ст.). Отже, метою цієї статті є визначення особливостей процесу індустріалізації в сфері культури, який призводить до творення культурних індустрій. Окресливши такі особливості, матимемо змогу зрозуміти логіку перетворення окремих культурних інституцій в культурні індустрії, що масово продукують культурні послуги в ХХ ст. Передусім, будемо досліджувати інституції збереження культурної спадщини, університети та медіа.

Подібні наукові питання мають у собі стійку міждисциплінарну компоненту та об'єднують одразу багатьох науковців ХХ і ХХІ ст.: 1) філософська критика представників Франкфуртської школи Т. Адорно, В. Беньяміна та М. Горкгаймера, які в середині ХХ ст. розуміють індустріалізацію в сфері культури як процес, що призводить до нівелювання «внутрішньої» цінності твору мистецтва та масовізації свідомості [1]; 2) науково-теоретичні напрацювання представників Бірмінґемської школи культурних досліджень Р. Вільямса та пізніше - Н. Гарнема, які досліджують взаємодію культурних і владних інститутів з огляду на процеси демократизації та індустріалізації в сфері культури; переглядають марксистську теорію залежності культури від економічного «базису» [15]; 3) сучасні дослідники в галузі економіки культури - П. Л. Сакко і Д. Тросбі, які обґрунтовують функціонування сфери культури як економічної реальності, досліджують етапи становлення культурних індустрій та моделі їх побудови, акцентують увагу на поняттях «культурної цінності» (Д. Тросбі) [9] та «культурної участі» (П. Л. Сакко). Крім цього, теоретико-методологічну базу дослідження формують наукові напрацювання сучасних вчених П. Ґілена та Т. Ляйстера, які міркують про культуру в контексті творення і функціонування громадянського суспільства. З українських науковців варто виокремити М. Проскуріну, яка займається дослідженням формування державної політики економічного розвитку культурних індустрій [8]. Проте, питання виокремлення особливостей процесу індустріалізації в сфері культури з огляду на специфічний культурний продукт залишається мало досліджуваним і потребує аналізу.

Щоб здійснити мету дослідження, необхідно, передусім, з'ясувати складові процесу індустріалізації в контексті промислового виробництва товарів, що продукуються суто з утилітарною метою їх споживання. Наприкінці ХХ ст. французькі дослідники Ж. Лакруа та Г. Трамбле визначають, що процес індустріалізації включає такі складові:

1) механізоване виробництво, розраховане на насичення ринків відповідними товарами;

2) формування ринку праці та інтенсивний процес розподілу праці; 3) суттєве накопичення активів, сукупність яких створює їх запас як джерело для творення майбутніх благ [12, с. 4]. Однак, потрібно одразу врахувати, що, наприклад, культурні продукти у вигляді івент-проектів майбутніх подій (театральні вистави, музичні концерти, фестивалі тощо) не можуть містити складову механізованого (конвеєрного) виробництва. Це креативні ідеї, які перетворюються у культурні проекти в результаті культурної діяльності учасників команди. Те ж стосується і сфери охорони культурної спадщини, якщо вважати останню присутньою в моделі культурних індустрій відповідно до розробок фахівця в галузі економіки культури Д. Тросбі. Ця модель побудована ним у вигляді концентрованих кіл, де внутрішнє коло містить різноманітні види мистецтв [9, с. 157-158]. До такого кола слід відносити літературу, музику, театр, балет, які, на думку вченого, найгірше піддаються комерціалізації як види економічної діяльності. Тому, потребують державної фінансової підтримки. Хоча, зауважимо, що, на нашу думку, це питання розробки ефективної маркетингової стратегії просування культурного продукту такого типу.

Отже, технічні засоби масового розповсюдження і тиражування не створюють культурний продукт безпосередньо, а лише є його носіями. Якщо цих носіїв не буде, то пісню, наприклад, все одно можна придумати. Що ж до малюнку, то для нього вже потрібно мати хоча б деякий примітивний інструмент. Як наводить приклад сучасний науковець І. Кірія, театральну виставу можна записати на відео, і потім показувати в кінотеатрах [5]. Інший приклад про світові музеї, які наразі пропонують на своїх сайтах прогулятися по їх постійним експозиціям онлайн. Тому, в контексті теорії Ж. Лакруа та Г. Трамбле про механізоване виробництво як основу процесу індустріалізації, варто сказати, що продукти культурного виробництва, які у більшості за своєю природою є нематеріальними, є результатом, передусім, певних набутих кваліфікацій в суспільстві.

В цьому дослідженні «кваліфікації» розуміємо з огляду на трактування П. Ґілена та Т. Ляйстера як «...доволі конкретний перелік навичок, знань і вмінь, якими слід володіти, щоб належати до певної культури чи бодай могти в ній функціонувати» [4, с. 23]. Культура, на думку цих вчених, передбачає постійний процес кваліфікації.

З огляду на вищеозначене, визначення особливостей процесу індустріалізації в сфері культури слід починати з накопичення культурних активів в часово-просторовому відношенні, які передбачають, що процес набуття кваліфікацій в суспільстві є сталим і динамічним. Цей процес безпосередньо пов'язаний зі становленням та функціонуванням культурних інституцій в суспільстві. Насамперед, слід говорити про університети як культурні індустрії накопичення і трансляції знань.

Як відомо, університет є однією з найстаріших інституціональних форм культури, адже згадки про Болонський університет датуються ще кінцем ХІ ст. Функціонуючи в якості освітньої інституції з власною корпоративною культурою і фінансовими ресурсами, перші університети, передусім Паризький та Болонський, виконують соціокультурну місію в суспільстві: накопичують знання у вигляді книг, і транслюють ці знання через викладачів, поступово удосконалюючи методики викладання. Поява та розвиток університетів означає системне функціонування в суспільстві Західної Європи інституцій, які сприяють зростанню рівня освіченості і грамотності населення. Особливо, це актуально для університетів на етапі партнерства з національною державою вже в ХІХ ст.

В означений період за підтримки держав можна говорити про індустріальні масштаби виробництва знань університетами, що надають не тільки освітні послуги, але й стимулюють розвиток науки. Тим самим, ці інституції продукують культурні кваліфікації (в означенні П. Ґілена та Т. Ляйстера) на теренах країн Західної Європи. Більше того, якщо звернутися до напрацювань сучасного дослідника Ф. Лалу з приводу дослідження щодо співвідношення наших світоглядних уявлень і організаційних структур в суспільстві, то університети є тими інституціями, що постійно відтворюють і підтримують існуючі моделі управління в країні і функціонування суспільства в цілому [6, с. 48-54]. З'являється певний механізм досягнення індивідуальних благ в суспільстві: набуття інституалізованої форми культурного капіталу в означенні П. Бурдьє [3]. Тому, індустріальне виробництво університетами освітніх послуг в часово-просторовому відношенні створює стійкий запас і забезпечує постійне відтворення знань як культурних активів, що формують «освічену особистість» [7, с. 155-157]. Подібне накопичення знань сприяє формуванню стійких культурних кваліфікацій. Отже, масовий доступ до знань не тільки прискорив процес індустріалізації в сфері культури, але й став його запорукою.

З огляду на вищеозначене, сучасні університети як культурні і освітні інституції мають змогу функціонувати в умовах політики невтручання зі сторони держави. Говоримо про економіку університетів. Соціокультурна місія цих інституцій трансформується і ускладнюється, доповнюючись новими аспектами. Однак, вони залишаються тим медіа (відповідно до теорії М. Маклюена), який постійно транслює повідомлення про зміну самого суспільства і наших світоглядних уявлень про нього.

Окрім накопичення знань як нематеріальних культурних активів, процесу індустріалізації в сфері культури також передує акумуляція матеріальних культурних активів, які суспільство має ідентифікувати в якості об'єктів, що мають незаперечну культурну цінність в національному чи світовому масштабах. Відповідно, в окремих державах формуються культуро-охоронні рухи в якості горизонтальних громадських ініціатив, які на міжнародному рівні в ХХ ст. постають у форматі світових організації із захисту і збереження культурних пам'яток, як от: ЮНЕСКО. Ці світові організації вже розуміють культурний об'єкт в якості самостійного джерела інформації про ту чи іншу культурну спільноту. Цей об'єкт є носієм культурної пам'яті людства. Культурна цінність такого матеріального об'єкту - артефакта має бути загальновизнаною, що є результатом спеціальної інституціональної процедури.

Отже, в світовому масштабі індустріальне накопичення матеріальних культурних об'єктів, які мають загальновизнану культурну цінність, активно розпочинається після Другої світової війни. Проте, процес усвідомлення збереження різноманітних об'єктів, що можуть містити культурну цінність, відбувається локально значно раніше на території національних держав. Щодо Великобританії, то це середина ХІХ ст., коли відбувається усвідомлення негативного впливу промислової індустріалізації, яка змінювала природні ландшафти навколо. Більше того, вже у ХУІІ ст. у Великобританії можна говорити про появу елітарного туризму з метою здійснення культурно-просвітницьких подорожей молодими аристократами [13]. У США ж тенденція зберігати архітектурні об'єкти містила, перш за все, національний контекст. Наприклад, у 1853 році в США стартувала кампанія за збереження будинку і плантації, де проживав Д.Вашингтон [11, с. 156].

Сьогодні в США та на теренах країн ЄС про практику збереження культурної спадщини говорять як про heritage industry. Цей термін вживають в офіційних документах. Індустріальне накопичення матеріальних культурних активів, яке відбулося завдяки інституалізації локальних практик збереження культурної спадщини, є ресурсом функціонування туристичної індустрії в світі та сприяє відновленню економік країн і окремих регіонів. Говоримо про становлення і функціонування індустрії збереження культурної спадщини. Об'єкт, визнаний світовим чи ж національним культурним надбанням, генерує ряд цінностей, зокрема й суто економічну. Культуро- охоронні рухи в світі сприяли конструюванню концепту «культурної спадщини», постійно транслюючи знання про визначені об'єкти як суспільнозначимі, та такі, що потребують збереження для майбутніх поколінь. Така домінанта створює зміст поняття сталості розвитку суспільства в концепції науковця Д. Тросбі [9, с. 88].

В контексті з'ясування особливостей процесу індустріалізації в сфері культури не менш важливим є становлення перших медіа інституцій, які одразу ж можна вважати індустріями відповідно до визначення Ж. Лакруа та Г. Трамбле. Можливість масового друку і тиражування газет і журналів, завдяки спеціальному устаткуванню, сприяє функціонуванню публічного простору в суспільстві (Ю. Ґабермас) та становленню інституту критики. Безумовно, все це є можливим за умови досягнення певного рівня освіченості і грамотності значної частини населення. Говоримо про автономність інформаційного продукту, який більше не потребує діалогічної моделі комунікації.

Відповідно до теоретичних розробок сучасного дослідника Д. Томпсона медіа формують особливий тип комунікації - «медійну публічність» [14, с. 10]. Особливістю цієї моделі комунікації є те, що інформаційний продукт не потребує більше безпосереднього діалогу між учасниками комунікації, для того, щоб бути поширеним. Продукт виробництва медіа індустрій у вигляді символічних форм набуває цінності завдяки творенню публічного медіа простору.

Розглянувши основоположні характеристики культурного виробництва університетів, інституцій збереження культурної спадщини та медіа, як одних із найперших інституалізованих форм культури, приходимо до висновку про те, що процес індустріалізації в сфері культури пов'язаний, передусім, з трансформацією доступу до продукту виробництва цих інституцій. При цьому, цей доступ не завше є результатом технічних інновацій, які дозволяють поширювати і тиражувати такий культурний продукт. Вважаємо, що досліджуючи приклад університетів та інституцій збереження культурної спадщини варто зосередити увагу на культурному продукті як носії інформації. При цьому, в університетах носієм інформації і каналом комунікації є книги та викладачі. Знання передаються завдяки діалогічній моделі комунікації: від викладача до студента. Проте, книги вже виходять за межі такого типу комунікації. Масовий доступ до освітніх послуг університетів, внаслідок політики підтримки національних держав, сприяє підвищенню рівня освіченості і грамотності населення.

Об'єкт збереження культурної спадщини, визнаний світовою спільнотою таким, що має культурну цінність, є носієм культурної пам'яті. Поява перших інституцій збереження культурної спадщини міжнародного рівня та імплементація процедури визначення культурної цінності об'єкта - номінанта означили становлення heritage industry. Важливо підкреслити те, що об'єкт перестає бути деякою річчю, а набуває значення в контексті культури до якої відноситься як джерело інформації про неї. Закономірно постає питання не тільки про збереження матеріальних об'єктів, але й нематеріальних. По суті, внаслідок усвідомлення потенціалу цінності, яку може містити той чи інший об'єкт, відбувається відчуження інформації про нього. Сукупність матеріальних і нематеріальних об'єктів культурної спадщини, в якості культурних активів, утворюють індустрію збереження культурної спадщини, за рахунок ресурсів якої існує туристична індустрія. Однак, інформація про той чи інший потенційний культурний об'єкт є відчуженою, внаслідок її інтерпретації спеціальним експертним публічним середовищем. Тому, поняття «культурної спадщини» є соціально сконструйованим.

В медіа індустрії інформаційні продукти тиражуються за допомогою технічного устаткування.

Формуванню медійної публічності передує, насамперед, можливість людей читати та інтерпретувати інформацію незалежно від того, де перебуває учасник події. Медіа продукт - це, перш за все, товар, що монетизується на ринку інформації.

Отже, процесу індустріалізації в сфері культури передує, по-перше, масштабне накопичення знань і інформації завдяки діяльності університетів; по-друге, акумуляція культурних цінностей, які вміщують у собі матеріальні і нематеріальні об'єкти, визнані культурною спадщиною експертним публічним середовищем; по-третє, формування медійної публічності (термін Д. Томпсона) як особливого типу комунікації, внаслідок становленню перших медіа. Особливістю процесу індустріалізації в сфері культури є те, що доступ до продуктів культурного виробництва стає масовим, і перетворюється на товар не тільки внаслідок застосування технічних засобів, а з огляду на можливість формування публічного простору інтерпретації інформації про такий продукт, завдяки знанням, носієм яких є освічена людина. Така людина в означенні П. Бурдьє володіє культурним капіталом в інституалізованій формі. В процесі індустріалізації в сфері культури відбувається відчуження інформації про культурний об'єкт. Масове споживання культурного продукту виводить сферу культури за межі елітарної практики, проте створює умови для функціонування її як економічної реальності у вигляді культурних індустрій.

Список використаних джерел

1. Адорно, Т, Хоркхаймер, М., 1997. `Диалектика Просвещения', пер. М. Кузнецовой, Москва: Медиум.

2. Беньямин, В., 1996. `Произведения искусства в эпоху его технической воспроизводимости', пер. С. Ромашко, Москва:

Медиум.

3. Бурдье, П., 2005. `Формы капитала', Социологическое пространство Пьера Бурдье. Доступно: http://bourdieu.name/ bourdieu-forms-of-capital [28 грудня 2018].

4. Ґілен, П., Ляйстер, Т., 2018. `Культура в підмурках громадянського суспільства', пер. Я. Стріхи, Харків: IST Publishing.

5. Кирия, И., 2016. `От «культурной индустрии» до «индустрии содержания»', в Как это делается: продюсирование в креативных индустриях, ред. А. Качкаева & A. Новикова, Москва: Ridero, с.46-63.

6. Лалу, Ф., 2017, `Компанії майбутнього', пер. Р. Клочка, Харків: КСД.

7. Пархоменко, ІІ., 2017. `Теоретичні концепції сучасної економіки культури: філософсько-культурологічний аналіз'. Дисертація кандидата наук, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ.

8. Проскуріна, МО., 2018. `Державна політика економічного розвитку культурної індустрії'. Дисертація доктора наук, Вищий навчальний заклад «Національна академія управління», Київ.

9. Тросби, Д., 2013. `Экономика и культура', пер. И. Кушнаревой, Москва: Изд. дом Высшей школы экономики.

10. Хезмондалш, Д., 2014. `Культурные индустрии', пер. И. Кушнаревой, Москва: Изд. дом Высшей школы экономики.

11. Holleran, M., 2011. `America's early historic preservation movement (1850-1930) in a transatlantic context' in Towards World Heritage: International Origins of the Preservation Movement, 1870-1930, USA, p.155-179.

12. Lacroix, JG, & Tremblay, G., 1997. `The Information Society and the Cultural Industries Theory', Current Sociology, №4 (48), р.1-62.

13. Richards, G., 1996. `Cultural Tourism in Europe', Wallingford: CABI.

14. Thompson, JB., 1995. The Media and modernity. A social theory of the media, Polity Press, Cambridge, UK.

15. Williams, R., 1960. `Culture and Society 1780-1950', New York, USA.

References

1. Adorno, T., Horkhajmer, M., 1997. `Dialektika Prosveshhenija (Dialektik der Aufklaerung Philosophische Fragmente)', per. M. Kuznecovoj, Moskva: Medium.

2. Ben'jamin, V., 1996, `Proizvedenija iskusstva v jepohu ego tehnicheskoj vosproizvodimosti (Works of art in the era of its technical reproducibility)', per. S. Romashko, Moskva: Medium.

3. Burd'e, P, 2005. `Formy kapitala (Forms of capital)', Sociologicheskoe prostranstvo P'era Burd'e. Dostupno: http:// bourdieu.name/bourdieu-forms-of-capital [28 grudnja 2018].

4. G'ilen, P, Ljajster, T., 2018. `Kul'tura v pidmurkah gromadjans'kogo suspil'stva (The Art of Civil Action, Political Space and Cultural Dissent)', per. Ja. Strihy, Harkiv: 1ST Publishing.

5. Kirija, I., 2016. `Ot «kul'turnoj industrii» do «industrii soderzhanija» (From «cultural industry» to «cultural content»', v Kak jeto delaetsja: prodjusirovanie v kreativnyh industrijah, red. A. Kachkaeva & A. Novikova, Moskva: Ridero, s.46-63.

6. Lalu, F., 2017. `Kompanii' majbutn'ogo (Reinventing organizations)', per. R. Klochka, Harkiv: KSD.

7. Parhomenko, II., 2017. `Teoretychni koncepcii' suchasnoi' ekonomiky kul'tury: filosofs'ko-kul'turologichnyj analiz (Theoretical concepts of the modern cultural economy: philosophical and cultural research)'. Dysertacija kandydata nauk, Kyi'vs'kyj nacional'nyj universytet imeni Tarasa Shevchenka, Kyi'v.

8. Proskurina, MO., 2018. `Derzhavna polityka ekonomichnogo rozvytku kul'turnoi' industrii' (State policy of economic development of the cultural industry)'. Dysertacija doktora nauk, Vyshhyj navchal'nyj zaklad «Nacional'na akademija upravlinnja», Kyi'v.

9. Trosbi, D., 2013. `Jekonomika i kul'tura (Economics and Culture)', per. I. Kushnarevoj, Moskva: Izd. dom Vysshej shkoly jekonomiki.

10. Hezmondalsh, D., 2014. `Kul'turnye industrii (Cultural Industries)', per. I. Kushnarevoj, Moskva: Izd. dom Vysshej shkoly jekonomiki.

11. Holleran, M., 2011. `America's early historic preservation movement (1850-1930) in a transatlantic context' in Towards World Heritage: International Origins of the Preservation Movement, 1870-1930, USA, p.155-179.

12. Lacroix, JG, & Tremblay, G., 1997. `The Information Society and the Cultural Industries Theory', Current Sociology, №4 (48), p.1-62.

13. Richards, G., 1996. `Cultural Tourism in Europe', Wallingford: CABI.

14. Thompson, JB., 1995. The Media and modernity. A social theory of the media, Polity Press, Cambridge, UK.

15. Williams, R., 1960. `Culture and Society 1780-1950', New York, USA.

Размещено на Allbest.ru