Художні та техніко-технологічні особливості килимарства Полтавщини в колі світових центрів ткацтва

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Решитівський килим на сьогодні є одним з найвідоміших в світі маркерів ідентичності мистецтва українців. На міжнародному рівні його розглядають як традицію, що виступає частиною нематеріальної спадщини людства. Тобто виключно унікальне явище нашої культури, порівняти яке можна в середині країни з петриківським розписом, а зовні -- з низкою виняткових художніх явищ.

Приміром, з французьким виготовленням гобеленів в Обюссоні та мереживом Алансону, таджицькою вишивкою «Чакан», киргизьким мистецтвом виготовлення традиційних войлочних килимів Ала-кийіз та Ширдак [3], ткацтвом Аль Саду в Об'єднаних Арабських Еміратах, індонезійським батиком, килимарством у Фарсі та Кашані в Ірані та традиційним килимарством в Азербайджані, текстильним мистецтво Перу «TaquДe», ткацтвом та вишивкою в техніці «Лі» та традицією шовків ництва (шовкопрядіння) у Китаї, іспанським танком «Фламенко», грузинським поліфонічним співом та виноробством за допомогою гігантських керамічних амфор квеврі тощо [7]. Проте, не дивлячись на винятковість традиції виконання полтавського килимарства, досі немає окремого спеціального наукового дослідження, яке б розкривало сутність його художньої своєрідності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, на які посилається автор. Надзвичайно важливою в контексті досліджуваної теми стала праця колективу авторів Львівської комерційної академії. Так, І.С. Полікарпов, Л.В. Пелик та Є.М. Стефанюк підсумували доробок багатьох попередників в галузі мистецтвознавства та товарознавства у навчальному посібнику «Килими та килимові вироби», що вийшов друком за підтримки МОН України у 2006 р. в Києві. У згаданій праці було розглянуто техніко-технологічні здобутки українського килимарства в колі інших світових центрів ткацтва безворсових та ворсових килимів [2].

Унікальним джерелом для дослідження натурних експонатів розглядуваної теми стало видання «Квіти і птахи в дизайні українських килимів: альб. колекцій музеїв України та Укр. Музею в Нью-Йорку», що вийшло друком у Києві 2013 року у видавництві «Родовід». Узагальнення багатющого візуального матеріалу, в якому де-факто було здійснено спробу створити музей спадщини полтавського килиму під однією обкладинкою, було доповнене вступною статтею Стефана Таранушенка у репринті, що значно збагатило альбом [1]. Гарна якість світлин першовзірців з різних колекцій та репрезентація їх у кольоровому друці дозволили інакше поглянути на сукупність мистецької спадщини регіону.

Значущою в контексті досліджуваної теми є невеличка публікація доктора мистецтвознавства, професора Ольги Школьної «Східні мотиви в килимарстві Полтавщини ХШІІ--ХІХ століть», представлена у збірнику тез матеріалів Міжнародної наукової конференції «ХХІ Сходознавчі читання А. Кримського», Київ, 17.11--18.11.2017 р., що проходила в Інституті Сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України, Київ, у 2017.

Так, на кількох сторінках Ольга Школьна охарактеризувала генезу окремих килимів регіону кінця ХШІІ -- першої половини ХІХ століття, що свідчить про моду в означеній царині України того часу, а також вектори взаємодії з різними килимовими центрами планети на зарі становлення килимарства як окремої галузі вітчизняного промислу [5, с. 52--53].

З-поміж останніх польових досліджень Решетилівки, як найбільш яскравого самобутнього центру килимарства Полтавщини, слід згадати відеозвіт доктора історичних наук Олени Щербань. В темі «Килимова моя Решетилівка» 2017 р., розміщеній на її авторському блозі, охарактеризовано сучасний стан розвитку означеного промислу, докладно представлено нинішні технології ткацтва килимів згаданого центру та художні особливості його готової продукції [6].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується стаття. Однак, спеціальної праці, в якій би було узагальнено основні здобутки в традиції ткацтва полтавських килимів, в плані художньої виразності й образної складової, пов'язаними із технікою виготовлення та технологіями, що вживались у даному регіоні, здійснено не було, чому і присвячується дана публікація.

Ціль статті -- дати вичерпну характеристику специфіці техніко-технологічних та художніх властивостей полтавських килимів ХШІІ -- початку ХХІ століть.

Мистецтво килимарства має давні традиції. Вважається, що виникло воно близько другого тисячоліття до нашої ери у Південній Туркменії, і було поширене у перших століттях нашої ери у Середній Азії, Персії, Месопотамії й Китаї [2, с. 6]. Потому поширилося в Анатолії (Туреччина) на Кавказі, Пакистані й Афганістані. Тільки від ХІУ століття технології

ткацтва Сходу були перейняті у країнах Заходу, після чого впродовж кількох століть у різних місцевостях з'явилися світські (панські й монастирські) різновиди, а згодом і народні.

По суті, до XVII століття включно в Європі при королівських й магнатських дворах відбувалося відтворення східних технологій килимарства, до того ж ширилася мода на певні різновиди азійських малюнків у діапазоні від іраністики до тюркері та шинуазрі. Навіть перші майстриткачі «виписувалися» здебільшого з Персії та Туреччини, ширилося захоплення турецькоіндійськими «огірками», «медальйонами» в декорі, китайчастими візерунками, парчевими, атласистими, шовковими матеріями, що увібрали в себе еталони краси оточуючого світу Піднебесної, візантійсько-балканського та кавказького світу. Відповідно, і орнаментальні та сюжетні мотиви взорувались в пору становлення килимарства у західних країнах, насамперед, на східні естетичні канони, які надалі «розбавлялися» місцевими візерунками.

До теренів України ткацтво прийшло разом з трипільцями, численні візерунки тканин яких лишилися на згадку про вправність майстрів цієї групи населення індо-іранського походження. Спорідненими з останніми були і скіфи та сармати, що не полишали зв'язків з перською прабатьківщиною та мали тісні зносини з Ахеменідським Іраном, про що свідчать численні замальовки цих кочовиків у традиційних одежах із дарами на стінах Персеполісу. Якщо час помешкань трипільців на теренах етнічної України датується IV тис. до н.е -- І тис. н. е., то скіфи й сармати населяли наші території в останні століття ери до Різдва Христова, й у перших століттях по Різдву Христовому. Останні кочували нашими землями майже впритул до появи тут ранніх слов'ян, чим може обумовлюватися генетичний зв'язок мистецтва означених народів. Відтак, килимові шляхи на VI--VII століття вже були добре налагоджені й сягали теренів сучасних Тегерану та Багдаду.

Натомість варто нагадати, що одяг скіфів суттєво нагадував одяг наступної хвилі тюркських племен, що мешкали на наших теренах -- а саме, торків, берендеїв, печенігів, половців, чорних клобуків (каракалпаків), аланів. Стани цих кочових народів впродовж X--XIII століть впритул примикали до земель Чернігівщини та Київщини, з часом асиміляція князівської та ханської верхівок призвела до певного симбіозу культур, чим і пояснюються особливості швидкого поширення азійських першоелементів у побуті етносу, що утворився у результаті змішування. Наступні хвилі походів на Візантію, тривалі зносини з турками-османами лишень закріпили моду місцевого населення на східне вбрання та елементи обстановки (убранства) помешкань, улюблені в кочових народів.

З-поміж останніх особливе місце займав килим, якому відводилася роль стилетворчого компоненту в будь-якій юрті, починаючи від половецького стану й до побуту козаків, які перейняли кочовий спосіб життя місцевих номадів. За літописами відомо, що тіла руських князів у X--XII століттях виносили та клали на «кобер» («коберець»). До XVI століття мода ця поширилася на верстви заможного населення по всій Україні-Руси. Тоді ж фіксуються згадки про місцевих килимарів Юрка, Федора та інших [4].

Від XVII століття не лише привозний, а й місцевий, тканий килим в русичів-українців вже був ознакою заможності родини. Його клали на лави для шановних гостей, на нього виставляли хліб, наїдки та напої під час особливих трапез, ним накривали труну небіжчика, що заслужив повагу за життя. Однак, від цього часу майже не залишилось вцілілих пам'яток, окрім одного ворсового килима 1698 р. [4]. У XVIII столітті ткацтво килимів поширилося у різних регіонах України: в Галичині, Поділлі, Чернігівщині, Полтавщині та Київщині.

Після монастирських і панських майстерень, де ткалися вироби під певне замовлення, поступово розвинувся хатній промисел. Особливо розповсюдженим він був на Полтавщині, що стала килимовою столицею України. Впродовж ХШИ--ХК століть тут виготовляли килими майже у кожній господі. Найбільш відомими центрами килимарства Лівобережжя стали Дігтярі, Нові Санжари, Решетилівка. Останній із вказаних центрів здобув славу місцевості, в якій мистецтво виконання українських килимів набуло виняткової технічкотехнологічної якості та художньої цінності.

Оскільки Полтавщина здавна славилася своєю вишивкою, костюмом, тут мешкали майстрині, що опановували працю з текстилем впродовж кількох сот років. Відповідно, відчуття домірності і смаку, виняткове «чуття» тканинного візерунку, його рапорту, стали визначальними рисами місцевої школи. Використання природних барвників та традиційних технік виконання килимів, дозволило на Полтавщині утворити свій яскравий, самобутній центр ткацтва, найбільш непересічний з-поміж інших осередків України.

Художньо-образна специфіка решетилівського килима криється у різноманітті композиційного вирішення, сюжетно-тематичних варіаціях виконання декору. Він складається з ритмічних компонентів стилізованого, дещо геометризованого і мальовничо виконуваного малюнку квітів. Зазвичай центр виробу має більш щільний рослинний візерунок з розкидних флореальних елементів, довкола яких стелиться «барвінковий» орнамент з галузок, бутоньєрок та гірлянд листя, який облямовується по периметру контуром зі смуги темного кольору, що ніби надає композиції виробу статечності.

Особливо варто наголосити на специфіці місцевого колориту. Так, решетилівським килимам притаманне поєднання сірувато-блакитних, пастельно-вохристих тонів із вкрапленням більш яскравих акцентів зеленавих, жовтуватих, червонястих, вишневих кольорових плям. Колорит традиційних творів цього осередку досить соковитий, проте, водночас, ніжний, ніби з сріблястоперламутровими переливами тону. Вже у XX столітті гама подеколи змінювалася на більш темну, з переважанням брунатних відтінків. Враховуючи, що килимарство -- найбільш коштовна галузь ручного ткацтва, специфіка означених експериментів часто межувала з сировинними аспектами та питаннями наявності барвників, які від середини XIX століття почали витісняти анілінові.

Широке поширення килимарства як хатнього промислу прийнято пов'язувати із розповсюдженням вівчарства. Адже вовна складає основну сировину для виготовлення вітчизняних різновидів цієї продукції. Згадувана «шпанська шерсть» на початку ХІХ столітті у виробництві місцевих килимів, свідчить про можливість вирощування тут саме таких порід овець, які були поширені на теренах сучасної Вінниччини, у маєтках Прота Потоцького.

Враховуючи, що на Полтавщині, як і в інших куточках України, килим виступав алегорією «землі з травами та квітами», цебто мав нагадувати квітучі лани, луки та степи. Від Гадячу, Прилук, Ромнів, Лубнів, Кобеляк до Лохвиці, Миргороду, Опішного та Зінькова від середини XVII століття місцеві майстри разом з опануванням різних технік ткацтва килимів і коців, мали осягнути вівчарство як галузь сільського господарства, та техніко-технологічні процеси прядіння і фарбування вовняних ниток. Адже ткали такі вироби майже в кожній селянській родині. Відомо, що вівчарство на Полтавщині розвивалося у Кобеляцькому повіті.

Так, ще від 1647 р. С. Конєцпольський у листі до В. Бутурліна згадував про експорт гадяцьких міщан до Москви килимів та коців на рівних з горілкою, тютюном та медом [4]. Крім льону, епізодично застосували у килимарстві льон та коноплі. Окрім декоративних килимів із рослинними візерунками, на Полтавщині, як і в сусідніх Чернігівщині, Слобожанщині та Київщині, виготовляли смугасті доріжки для накриття лав та підлог. Все це різноманіття виробів виконувалося у різний спосіб -- за допомогою лічильної (рахівної), гребінкової (кругляння -- споріднена з гобеленовою) та рідше ворсової технік.

Спосіб ткацтва на Полтавщині у хатньому промислі був запозичений азійський. Приладдя, що згадувалось при виготовленні -- «прядки», «верстати» і кросна». Здебільшого, виготовленням займалися жінки в зимовий міжсезонний період. Гладкі безворсові килими зазвичай виготовлялися на вертикальних рамах-кроснах або простою технікою на горизонтальних верстатах, що дозволяло виконувати вироби з двобічним візерунком. В давнину килим цілком ткали із вовни, але надалі технології вдосконалили: основа ткалася з вовни, а піткання -- з конопель.

Дозрілі чоловічі конопляні стеблини під назвою «плоскінь», що давали найбільш тонкі та ніжні волокна, збирали в липні, й замочували у водоймі на сім діб. Натомість жіночі волокна «матерку» лишали на полі дозрівати на сім'я до вересня, коли замочували на два тижні. Всі стеблини надалі сушили на березі, потім били, очищували та вичісували на гребені. Більш грубі волокна після цього брали на основу килимів, часто гіршого ґатунку. Тонші, делікатніші йшли на піткання, й, насамперед, у дорогі вироби. Нитки з лляної або конопляної пряжі для міцності скручували вдвоє. Прясти починали з осені після закінчення збору врожаю [2]. Для пружності основи також додавалася кручена бавовняна пряжа «кордна», котра сповіщала виробу міцності, потрібної для взаємодії з інструментами.

Вовну з однієї вівці називали «руно», а з ягняти -- «мицік». Вовну спочатку парили в діжці, інколи із додаванням золи із гречаної соломи, що виконувала функції лугу. Надалі її мили у річці, сушили, прибирали ковтуни, вичісували, й пряли на веретенах й профарбовували. Колірна гама сягала близько 70 природних барвників. Для закріплення кольору її варили з органічними речовинами-пігментами або відбілювали у білій глині. Хімічні барвники почали витісняти натуральні від кінця ХІХ століття. Але вони швидко линяли, при можливості їх намагалися уникати. При виготовленні виробу килимарниця готувала собі картон з основними рисами малюнку.

На горизонтальних верстатах виконувалась рахункова техніка з геометризованим орнаментом (човникова техніка) та техніка ворсового (вузликового) ткання, у якій виготовляють коци. Натомість гребінкова техніка (кругляння), що давала можливість виконувати м'які рослинні візерунки, та гобеленова, тчуться на вертикальних верстатах. Рахункова техніка дозволяє за раз поєднувати від однієї до десяти ниток. Характерна техніка саме решетилівського ткацтва -- «деркання». У ній можна виконувати фон нитками різних відтінків пастельної гами, таким чином мальовничо пожвавлюючи тло. Вертикальний верстат дозволяє виконувати окремі рапорти візерунку, підбиваючи їх гребінцем, а потім ткати тло між ними [2, с. 10--98].

Натомість у панських і монастирських майстернях часто виготовлялися безворсові килими гобеленового типу за європейськими, насамперед, французькими технологіями. Часто їх виконували з гербами і геральдичними символами. У монастирських килимах, зазвичай, виконувались композиції з мотивів троянд і пташок на чорному тлі або з голгофами та розп'яттями (відповідно до функції виробів, призначених прикрашати інтер'єр у двунадесяті свята чи під час постів та скорботних днів).

З-поміж творів окремих майстерень Полтавщини кінця ХУІІІ -- початку ХІХ століть виділяється також осередок, де виготовлялися килими з рослинними композиціями у східному картуші. Мотиви їх оздоблення апелюють до перськотурецької та афгансько-пакистанської традицій килимарства, що свідчить про знайомство місцевих майстринь з високими зразками азійського текстилю та композиціями французьких гобеленів штибу Обюссон. Машинне ткацтво килимів до початку ХХ століття в краї поширене не було.

Проте, на 1837 р. на Полтавщині діяла фабрика Д. Попова, де ткали килими на «перський манер». Враховуючи панівну ідею про ґенезу українськопольської шляхти ХУП--ХУШ століть про сарматське, цебто іранське походження, яка на початок ХІХ століття, ще не була остаточно перетравлена, можна говорити про певні світоглядно-естетичні орієнтири місцевого дворянства, що знайшли своє віддзеркалення у творчості місцевих селян.

На початку ХІХ століття на Полтавщині найбільшими килимарськими центрами стали Дігтярі Прилуцького повіту, Решетилівка, Опішне та Зіньків, де ткали майже в кожній домівці. Однак, на початку ХХ століття перший із вказаних центрів за новим адміністративно-територіальним поділом відійшов до іншої області. В цей час як окремі центри килимарства, крім вище перелічених, вирізняються Диканька, Нові Санжари, Великі Будища, Іркліївка, Вереміївка, Гельмязів.

Місцеві майстри у своїх виробах творчо переосмислювали творчу спадщину доби бароко (вводячи банти та стрічки), класицизму (вази та кошики), ампіру (силуети, овали), бідермайєру (колосся) та історизму-романтизму (синтез елементів, похідних з різних великих історичних стилів). З добою модерну, коли до килимарства Полтавщини мали відношення художниця Є. Прибильська, візерунки місцевих творів стали більш різноманітними, до композиції творів почали вводитися елементи станкового живопису, збагачуючи мову декоративно-ужиткового мистецтва станковими елементами образотворчості. Подеколи вводились дати, зображення не лише птахів, а й тварин та навіть людей.

Іконографія жоржин, троянд, гвоздик, ірисів, тюльпанів, півоній у полтавському килимі поступово набула характеру усталеної. Серед мотивів у полтавських килимах зустрічаються ріг достатку, кошики з фруктами, вази. Вазони, колосся, лаврові вінки, банти, монограми, мотиви орлів, папуг, пеліканів,гірлянд, стрічок, фестонів, картушів. Локальний колорит і місцева своєрідність вирізняють образний стрій полтавських килимів з-поміж інших регіонів України -- Галичини, Буковини, Поділля, Закарпаття тощо. На початку ХХІ століття з-поміж килимарських центрів Полтавщини найбільш яскравим лишається Решетилівка. Проте, на жаль, промисел тут згасає, традиція втрачає свою тяглість.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальшого розвитку в цьому напрямку. Отже, варто зазначити, що мистецтво полтавського килима -- то окрема сторінка вітчизняного декоративно-прикладного мистецтва, за якою нас можуть впізнавати у світі. Наразі решетилівський килим України можна порівнювати з азербайджанським, перським і французьким, традиція виготовлення яких сьогодні визнана в світі винятково унікальною, такою, що свідчить про ідентичність народів, котрі її плекають.

Техніки полтавського килима -- це рахункова з геометричним орнаментом (човникова) та ворсового (вузликового) ткання, у якій виготовляють коци; гребінкова техніка (кругляння), гобеленова, та «деркання» для пожвавлення тла. В останній можна досягати пастельної гами, що дозволяє отримувати гарний ефект «тонального» поєднання відтінків різних кольорів.

У перспективі вивчення обраної теми варто створити музей українського килима, як це було зроблено у великих килимових державах -- Азербайджані та Туреччині, Ірані, а також розробити енциклопедію українського килимарства на шпальтах всесвітньої мережі Інтернет.

Список літератури

решетилівський килим композиційний

1. Квіти і птахи в дизайні українських килимів: [альб. колекцій музеїв України та Укр. Музею в Нью-Йорку / вступ. ст. С. Таранушенко; передм. Н. Дяченко-Забашта; післямова С. Білокінь]. Київ: Родовід, 2013. 407 с.: іл., кольор. іл.

2. Полікарпов І.С., Пелик Л.В., Стефанюк Є.М. Килими та килимові вироби: навч. посібник / МОН України; Львівська комерційна академія. Київ, 2006. 111 с.

3. Список шедеврів усної та нематеріальної культурної спадщини людства. URL: https://uk.wikipedLa.org/wiki (дата доступу: 17.06.2019).

4. Харковина Є. Формування мистецтва килимарства на теренах України. Вісник Київського національного університету культури і мистецтв. 2014. № 30. С. 116-123.

5. Школьна О. Східні мотиви в килимарстві Полтавщини XVIII--ХІХ століть. Тези доповідей Міжнар. наук. конф. «XXI Сходознавчі читання А. Кримського», Київ, 17.11.2017--18.11.2017 р., НАН України, Інститут Сходознавства ім. А.Ю. Кримського. Київ, 2017. С. 52--53.

6. Щербань О. Перший на селі. Килимова моя Решетилівка. URL: https://olenasunny.blogspot.com/2017/05/ blog-post_26.html?m=0 (дата доступу: 17.06.2019).

7. Browse the Lists of Intangible Cultural Heritage and the Register of good safeguarding practices. URL: https://ich.unesco.org/en/lists (дата доступу: 17.06.2019).

Размещено на Allbest.ru