Особливості розвитку української культури у другій половині ХIX – початку ХХ

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Міністерство освіти і науки України

Рівненський державний гуманітарний університет

кафедра культурології

Реферат на тему:

«Особливості розвитку української культури у другій половині ХIX - початку ХХ»

Реферат підготувала:

студентка I курсу

психолого-природничого факультету

кафедри соціальної роботи

Трофимчук Анна Сергіївна

Повідомлення перевірила:

старший викладач

кафедри культурології

Колосюк Ольга Андріївна

Рівне-2019

План

Вступ

Основна частина

1.Освіта

2.Розвиток науки

- Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців

3. Розвиток літератури в ХІХ - початку ХХ ст

4. Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва. Процес становлення професійного театру.

5. Розвиток музичного мистецтва в ХІХ - початку ХХ ст.

6. Архітектура в ХІХ - початку ХХ ст.

7. Розвиток образотворчого мистецтва в ХІХ - початку ХХ ст.

- Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури.

8. Українознавство

9.Церковне життя

Висновок

Використана література

Додатки

художнє мистецтво театру українська література

Вступ

Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст. формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім -- ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX -- на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності.

Основна частина

1.Освіта

Після реформи 1864 р. мережа закладів початкової освіти значно розширилася (початкові народні училища). Велику роль у поширенні освіти відіграли земства. І все ж на 1897 р. читати вміли лише 20 % населення України, які були старші за 10 років, серед власне українців таких було 13 %. Навчання відбувалося російською мовою, яку багато учнів не розуміло. Сільські громади на кінець XIX ст. ставили вимогу навчати дітей національною мовою. У системі позашкільної освіти певну роль відіграли недільні школи. У Західній Україні 1869 р. була проведена шкільна реформа, що встановлювала обов'язкове початкове навчання дітей віком від 6 до 14 років. Але на 1890 р. письменною була лише третина населення. Великим позитивом було те, що австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. У 1881 р. було створене «Руське педагогічне товариство», яке перейняло від «Просвіти» піклування про шкільні справи. Середню освіту в Наддніпрянській Україні здобували в класичних гімназіях, (гуманітарний ухил і давали право вступу в університети), а також реальних училищах (більшої уваги приділяли природничо-математичним дисциплінам, після їх закінчення можна було вступати до політехнічних, технологічних інститутів). Вищу освіту давали університети Києва, Харкова, Львова. У 1865 р. відкриття Новоросійського університету в Одесі, 1875 р. -- у Чернівцях. З відкриттям у Києві 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. З'являються вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки спеціалістів з різних галузей промисловості та духовної сфери (Львівський і Київський політехнічні інститути, Харківський технологічний, ветеринарний інститути тощо). Отже, стан справ з освітою на заході України, зокрема початковою, був помітно кращим. Особливо помітною стає різниця між Наддніпрянською та Західною Україною, коли порівнювати ситуацію з навчанням рідною мовою. Під владою Росії такі навчальні заклади взагалі були відсутні.

2. Розвиток науки

- Творчі здобутки видатних вітчизняних науковців

У цей час в Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Ілля Мечников відкрив явище фагоцитозу, разом з М. Гамалією створив в Одесі першу в Російській імперії й другу в світі бактеріологічну станцію, згодом переїхав до Парижа і став там першим лавреатом Нобелівської премії, який походив з України. Іван Пулюй відкрив випромінювання, за що в 1901 р. В. Рентген, оскільки першим опублікував матеріали, отримав щойно засновану Нобелівську премію з фізики. І. Пулюй разом з П. Кулішем та Іваном Нечуй-Левицьким перші переклали українською мовою з староєврейської Псалтир і з грецької -- Євангеліє. О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості та рівноваги механічних систем. Д. Заболотний брав участь у боротьбі з чумою, холерою та іншими інфекційними хворобами далеко за межами країни, за що був нагороджений багатьма іноземними нагородами. Видатним авіатором, який першим запропонував побудувати авіаносець був Л. Мацієвич. Гірничий інженер Л. Лутугін створив геологічну карту Донбасу. Велику роль у розвитку металургії відіграли відкриті С. Реформатським хімічні реакції металоорганічного синтезу. Велика заслуга у вивченні мінеральних багатств України належить Володимирові Вернадському. Великий вплив на розвиток історичної науки справив Володимир Антонович. Його найкращим учнем був Михайло Грушевський, який розпочав видавати свою найбільшу працю 10-томну «Історію України-Руси». М. Костомаров був засновником народницького напряму української історіографії. Тритомна «Історія запорізьких козаків» Дмитра Яворницького звернула увагу широких читацьких мас своїм багатющим матеріалом і новими підходами. З Харковом пов'язана діяльність іншого визначного історика Д. Багалія. Широкою популярністю користувалися праці з історії України Олександри Єфименко. Великий авторитет мали мовознавчі праці О. Потебні. Письменник і громадський діяч Борис Грінченко видав чотиритомний «Словник української мови», який і досі має великий авторитет. Агатангел Кримський довів український характер мови давнього Києва, а також був видатним сходознавцем, вільно володів понад 60-ма мовами. Видатним українським антропологом, археологом, етнографом і фольклористом був Ф. Вовк.

3. Розвиток літератури в ХІХ - початку ХХ ст.

Умови для розвитку української літератури та мистецтва були вкрай несприятливі, особливо у Наддніпрянській Україні. Але українські письменники говорили зрозумілою народові мовою, оповідали про добре відоме йому, були порадниками. Творчість Т. Шевченка дала потужний поштовх розвиткові українського художнього слова. Видатним явищем була діяльність П. Куліша, зокрема його перший національний історичний роман «Чорна рада». Реалізм у художній прозі був започаткований Марією Вілінською, яка писала під псевдонімом Марко Вовчок. Першою соціальною повістю вважається її «Інститутка». У «Народних оповіданнях» письменниця засуджувала кріпосницький лад. Соціально-психологічними мотивами позначена творчість І. Нечуй-Левицького («Кайдашева сім'я», «Микола Джеря») та Панаса Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»). Видатних здобутків у літературі досягла Леся Українка (поезія, драматичні поеми «Бояриня», «Лісова пісня», «Оргія», «У пущі», «Камінний господар»). Літературна і наукопа спадщина Івана Франка становить близько 5 тис. різноманітних праць. Він відзначився і в поезії («Каменярі», «Не пора», збірка «Зів'яле листя», поема «Мойсей»), і в прозі («Перехресні стежки»), і в драмі («Украдене щастя»), і в перекладах, і в наукових працях. Українські письменники сприймають нові мистецькі течії (модернізм, одним з перших почав писати твори цього напряму поет М. Вороний). Своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тому, що вій став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Пошуками нових шляхів виділявся Михайло Коцюбинський («Fаtа Могgапа», «Іntermezzo», «Тіні забутих предків»). Манеру Василя Стефаника характеризує психологізм, сувора простота викладу, стислість (новели «Новина», «Камінний хрест»). Одним з найпопулярніших письменників того часу був Володимир Винниченко, який обрав реалістичний напрям (оповідання «Краса і сила», «Солдатики», роман «Чесність з собою», п'єси «Базар», «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх»). У поезії значних висот досяг Олександр Олесь (Кандиба).

4. Творчі здобутки видатних вітчизняних митців. Розвиток театрального мистецтва. Процес становлення професійного театру

Величезних здобутків досягла українська драматургія. Популярними п'єсами, які роками не сходили і не сходять з театральних підмостків, відзначилися Михайло Старицький («Не судилося», «За двома зайцями», «Маруся Богуславка»), Марко Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса осі виїсть», «Глитай, або ж Павук») і особливо Іван Карпенко-Карий («Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Сава Чалий», «Хазяїн», «Суєта»). У 1882 р. з ініціативи М. Кропивницького в Єлизаветграді почала працювати перша українська професійна трупа, він був режисером і актором. М. Старицький став директором української трупи, до якої входили видатні українські актори, корифеї театру Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька. У 1906 р. М. Садовський у Полтаві створив перший український стаціонарний професійний театр, який у 1907 р. переїхав до Києва.

5. Розвиток музичного мистецтва в ХІХ - початку ХХ ст.

Значний вплив на розвиток музичного мистецтва справила творчість Семена Гулака-Артемовського. Його опера «Запорожець за Дунаєм» поклала початок новій українській опері. Генієм української музики став Микола Лисенко, який підніс українське музичне мистецтво на небувало високий рівень. Він створив низку опер: «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», «Наталка Полтавка», перші дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький». Народні пісні в обробці М. Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича, Кирила Стеценка все ширше використовували професійні співаки та хорові колективи. Найкращою співачкою тогочасного світу музична критика називала Соломію Крушельницьку -- за красу чистого та сильного голосу (сопрано) і визначні акторські здібності. У її репертуарі було близько 60 опер, голос С. Крушельницької чули найкращі оперні театри світу. У 1862-1863 рр., було написано твір, який став національним, а тепер державним гімном України -- «Ще не вмерла України…». Авторами його були поет, вчений-фольклорист П. Чубинський і композитор М. Вербицький.

6. Архітектура в ХІХ - початку ХХ ст.

Розмах будівництва внаслідок зростання чисельності населення міст, потреба в нових приміщеннях дала поштовх для розвитку архітектури. За участю Олександра Беретгі в Києві було збудовано Володимирський собор (1862-1896 рр.), спроектовано ряд будинків на Володимирській вулиці. Архітектор Павло Альошин спланував будинок Педагогічного музею, в якому згодом перебувала Українська Центральна Рада. Юліан Захаревич спроектував будинок Львівського політехнічного інституту. Поширюється український стиль, виразником якого був Василь Кричевський. Найвдаліше він втілився в будинкові Полтавського губернського земства. Видатними архітектурними пам'ятками є будинок з химерами в Києві (1902-1903 рр., архітектор В. Городецький), (будівля оперного театру в Одесі, 1883-1887 рр., архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях (1864-1873 рр., архітектор Й. Главка, нині -- приміщення Чернівецького університету), будівля оперного театру в Києві (1901 р., архітектор В. Шретер, тепер -- Національна опера України) та інші.

7. Розвиток образотворчого мистецтва в ХІХ - початку ХХ ст.

Нові риси з'явилися у скульптурному мистецтві. Леонід Позен створив композиції «Переселенці», «Запорожець у розвідці», пам'ятник І. Котляревському в Полтаві. Високим мистецьким рівнем вирізняється пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві Михайла Микешина (1888 р.). Визначне місце в українському мистецтві належить живописові. Одним з найяскравіших майстрів побутового жанру був Микола Пимоненко, який майже не відходив від тем сільського життя («Святочне ворожіння», «Сінокіс», «Весілля в Київській губернії»). Значний внесок у розвиток побутового жанру зробили Киріяк Костанді («Гуси», «В люди (На заробітки)», «Старенькі») і Корнило Устиянович («Бойківська пара», «Гуцулка біля джерела»). Знаменитою є картина Миколи Ярошенка «Всюди життя». Видатними представниками портретного живопису були Іван Труш і Олександр Мурашко. Майстром українського краєвиду називають Архипа Куївджі («Ранок на Дніпрі», «Українська ніч», «Вечір на Україні», «Місячна ніч на Дніпрі»). Вершиною пейзажного живопису стала творчість Сергія Васильківського («Ранок», «Отара в степу», «Степ на Україні», «На Харківщині»). Класичною є картина І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові» (1878-1891 рр.).

- Українські підприємці-благодійники. Діяльність меценатів і їхній вплив на розвиток культури

Поступ української культури був пов'язаний з діяльністю деяких підприємців, таких, як родини Терещенків, зокрема Микола Терещенко, Симиренків (Платон, Левко), Ханенків (Богдан, Варвара, засновники музею), які були відомими меценатами, піддавали значні кошти на будівництво й утримання закладів освіти, культури, охорони здоровя, матеріально допомагали діячам української культури. Традиції меценатства наприкінці XIX на початку XX ст. підтримував Євген Чнкаленко, який величезну частку своїх коштів надав на благодійні погреби, допоміг дуже багатьом діячам української культури.

8. Українознавство

Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русо-ва, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діалектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій згодом зводилося професійне мистецтво українського народу. До найбільш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна "Студія над українськими народними піснями" І. Франка, 46 томів львівського "Етнографічного збірника", "Українські пісні з нотами" (Одеса; Київ, 1900-- 1902), "Вік" (Тритомна антологія української літератури. -- К, 1900--1902), "Сборник материалов по малорусскому фольклору" (Чернігів, 1902), "История запорожских казаков" Д. Яворницького та ін.

Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал "Киевская Старина" (1882-- 1907), заснований на кошти меценатів В. Симирен-ка і почасти, згодом, В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Географічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер тодішнього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873--1919) "Киевской Старине" доводилося виконувати місію української наукової установи. У журналі друкували твори та історичні праці М. Максимович, С. Ефремов, А Кримський, В. Антонович, Д. Багалій, М. Коцюбинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Наприклад, слово "москаль", яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом "солдат".

Згодом замість університетських видань типу "Киевской Старины" з'являються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.

Науково-літературна діяльність більш активною була в Галичині. Український рух у 60--70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостерігалося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 1873 р. у Львові для поглиблення науково-літературної діяльності створюється Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах нараховувало лише 40 членів (з 1892 р. -- Наукове товариство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки зарекомендувало себе своїми працями, що вчені почали вбачати в ньому майбутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкриваються можливості для розвитку всіх видів наукових знань -- гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: "Руська історична бібліотека", "Джерела до історії України-Русі", "Збірник математично-природничо-медичної секції" тощо.

"Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка" у 1895--1913 pp. редагував М. Грушевський. Завдяки його енергії, а також активній діяльності І. Франка товариство до початку Першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких основну частку (майже 9/Ю) становили праці з українознавства. У серії видань товариства виходила з 1898 р. й монументальна "Історія України-Русі". Характер-і ю, що на святкуванні сторічного ювілею Харківського університету саме М Грушевському та І. Франку вручили дипломи докторів і відзначили їхні заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка належить близько 100 праць з історії). Виходило чимало українських часописів: "Правда", "Зоря", "Народ", "Житіє і слово", "Літературно-науковий кісник". Старанням українофілів з часом Галичина перетворилася, за образним висловлюванням М. Грушевського, на своєрідний "український П'ємонт".

Отже, наприкінці XIX -- на початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, доведено історичну самобутність та своєрідність українського культурно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не могли бути дослідженими.

9. Церковне життя

У житті кожного народу релігія та церква відіграють важливу роль. Православна церква стала на Наддніпрянщині знаряддям підкорення українського народу. На Київському митрополичому престолі уже в XIX ст. не було жодного українця. На початку XX ст. українці добилися деяких послаблень, наприклад, у 1906 р. було видано Біблію українською мовою. Але ці локальні перемоги не міняли суті справи. Відірваність офіційної церкви від запитів народу сприяло поширенню в Україні різних релігійних сект. Протилежну роль відігравала церква в Галичині, їй належить видатне місце у національному відродженні на західноукраїнських землях. Особливо зросла роль Української греко-католицької церкви, коли її в 1900 р. очолив митрополит Андрей Шептнцький. На Буковині церква була під сильним румунським впливом. На Закарпатті греко-католицька церква була опорою українства. У православній церкві Буковими та Наддніпрянщини були священики нижчої ланки, які намагалися її відродити як національну.

Висновок

Отже, українська культура в другій половині XIX -- на початку XX ст. успішно розвивалася, продовжувала духовні пошуки народу попередньої доби, незважаючи на численні перешкоди, завойовувала світове визнання.У другій половині XIX -- на початку XX ст. тривав прогресивний розвиток української культури, хоч це й відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому культура не могла нормально розвиватися за властивими їй іманентними еволюційними законами. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, а й великий політичний тиск з боку державних культур: російської, німецької, польської. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажувало духовні сили нації. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави, без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля. Саме це й було характерним для розвитку української культури в зазначений період. Головним здобутком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило ґрунт для становлення державності в роки національно-визвольної революції 1917--1920 pp.

Використана література

1.https://dovidka.biz.ua/kultura-ukrayini-19-pochatku-20-st/

2.https://uk.wikipedia.org/wiki/Українська_культура_XIX_століття

3.Воропай П. Звичаї українського народу. -- К.:Оберіг, 1993.-- 590 с.

4.Гріненко Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. -- М.: Юрайт, 1998.-- 669 с.

5.Грушевський М. С. Нарис історії українського народу. -- К.:Либідь, 1991.-398 с.

6.Історія світової культури. -- Либідь, 1994.--320 с.

7.Історія української літератури ХХ ст. -- У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.-- К.:Либідь, 1994.

8.Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. -- К.:Либідь, 1994.-- 656 с.

9.Ковальчук О. В. Українське народознавство. -- К.:Освіта, 1992.

Додаток №1. Харківський університет та Київський університет Св. Володимира

Додаток№2. Українське народне вбрання

Додаток№3. Пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві та Будинок із химерами

Додаток№4. Будинок резиденції митрополита Буковини в Чернівцях

Додаток №5. Журнал «Київська Старина»

Размещено на Allbest.ru