Діяльність зарубіжного українства в утвердженні загальнонаціональної єдності (приклад Івана Кошелівця)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність зарубіжного українства в утвердженні загальнонаціональної єдності (приклад Івана Кошелівця)

Тетяна Шептицька

Анотації

У статті проаналізовано життєвий шлях та творчу діяльність Івана Кошелівця, одного із потужних діячів української діаспори. Видавничі проекти, здійснювані І. Кошелівцем, праця над "Енциклопедією українознавства", численні виступи та публікації з важливих літературних, мистецьких, суспільно-політичних питань - усе це підпорядковувалось шляхетній меті донести правду про Україну світові та виплекати в українців почуття єдності й солідарності.

Ключові слова: консолідація, зарубіжне українство, І. Кошелівець, "Енциклопедія українознавства", література.

Ivan Koshelivets' course of life and his creative activity as the one of powerful figures in the Ukrainian Diaspora are analyzed in the article. Publishing projects, carried out I. Koshelivets, co-editing the "Encyklopediya ukrainoznavstva", a lot of publication about important literary, artistic, social and political questions - are all submitted a noble purpose to carry a true about Ukraine it the world and to cultivate the sense of unity and solidarity for Ukrainians.

Keywords: Consolidation, Ukrainians Abroad, Ivan Koshelivets, "Encyklopediya Ukrainoznavstva", Literature.

Проблема загальнонаціональної єдності українців нині посідає одне із найважливіших місць як у наукових дискусіях, так і у розмислах сучасних інтелектуалів чи побутових полеміках, утілюючи таким чином занепокоєння суспільства з приводу актуальної політичної ситуації. Зрозуміло, що для українського гуманітарного дискурсу ця проблема не є абсолютно новою, адже її витоки сягають приблизно другої половини - кінця ХІХ століття, коли перед розділеним кордонами українством постали питання національного виживання, консолідації та розвитку. Буремне й криваве ХХ століття проминуло фактично під гаслом соборності українських земель і виборення власної незалежної держави як найвищої форми самоорганізації народу. Упродовж останнього десятиліття проблема культурного й політичного згуртування українців, на жаль, не зникла, а ще більш загострилася внаслідок привнесених і стимульованих ззовні дезінтеграційних тенденцій, які з елементу передвиборчих технологій перетворилися на реальну загрозу національній безпеці України.

Гіпертрофоване протиставлення на різних рівнях регіональних відмінностей між українцями стало для тогочасної влади зручним механізмом для маніпуляцій громадською думкою і одним із приводів не підписувати угоду про асоціацію з Європейським союзом. Революція гідності, по суті, підтвердила нежиттєздатність подібних підходів і концепцій. Однак, часткова окупація української території, військова інтервенція Росії та оплачувана нею пошесть сепаратизму на Сході України змусили провідних інтелектуалів укотре звернутися до питання розбіжностей поміж регіонами та того, чи вони дійсно провокують роз'єднувальні тенденції. С. Жадан, відомий загалові не лише як талановитий письменник, а й як активний громадський діяч, запропонував власну інтерпретацію ситуації. Зокрема, він висунув вимогу позбутися зверхності у розмовах про спільне майбутнє та постійного підкреслення інакшості тієї чи іншої території. Найважливіша небезпека, на його думку, полягає у "фатальній неспроможності обрати вірний тон розмови, неготовності говорити про спільне, не забуваючи про відмічення, невмінні робити акцент на відмінному у контексті спільного. Неготов- ність і невміння у цьому випадку бачаться мені головними чинниками, які стримують і роз'єднують. Але разом з тим, подолавши цю неготовність і позбувшись цього невміння, маємо всі шанси таки знайти спільну мову. Головне, щоби на той час нам усім було про що говорити" [2, c. 101].

Обґрунтована С. Жаданом потреба щирої розмови доволі чітко кореспондується з підходами закордонних українців. Зокрема, Р Рахманний, полемізуючи свого часу з Д. Пав- личком, зазначав: "...українське суспільство обабіч радянського кордону відчуває найдошкульніше нестачу серйозної дискусії між українцями про серйозні українські питання. Йдеться про розмову, в якій кожен учасник може додати щось розсудливе до спільних міркувань і згодом залишається з почуттям скромного вдоволення, що його думку вислухано так уважно, як і він прислухався бесіді інших. ...Однак всім нам ще й досі тяжко здобутися на гідний український діялог про спільні проблеми" [11, с. 461]. Суголосність позицій двох яскравих представників національного інтелектуального середовища, попри часову відстань, несхожий життєвий досвід та відмінність зовнішньополітичних викликів, що припали на часи їхнього творчого становлення, лише засвідчила серйозність і тяглість окресленої ними перешкоди на шляху загальноукраїнського єднання.

В утвердженні українства як суб'єкта світового цивіліза- ційного процесу, а також у продукуванні життєво значущих для становлення української нації дискусій вагома роль належить українській діаспорі. Адже українці в зарубіжжі не лише обстоювали ідеї української незалежності й самостійності, зберігали українські наукові школи та інституції, виробляли механізми взаємодопомоги в емігрантському середовищі і на зовні, а й фактично виступали ретрансляторами українського у світі, доводячи його конкурентоздатність, культурну єдність та духовну цілісність.

Одним із чималого кола еміграційних достойників, які завжди прагнули до відкритої дискусії, жваво цікавилися подіями на материковій Україні, відчували, попри заборони та кордони, міцний зв'язок із рідним народом, працювали задля його добра і процвітання, був Іван Кошелівець (справжнє прізвище - Ярешко). Незважаючи на гарячкове заповнення інформаційних лакун та білих плям в історії української культури, діяльність І. Кошелівця, його науковий і публіцистичний доробок перебувають на маргінесі зацікавлень сучасного українознавства. Прикро, що на сьогодні існують лише поодинокі праці, присвячені цьому славному подвижнику. Зокрема, на смерть І. Кошелівця відгукнувся щирим словом Є. Сверстюк [12], котрий, поза сумнівом, надзвичайно цінував зусилля діаспорного дослідника з "детінізації" О. Довженка. Публікації Л. Тарнашинської мають як загальноінформаційний характер, представляючи читачам І. Кошелівця, літературознавця й літературного критика [13], так і вузькопрофільний, розглядаючи його спадщину як свідоме опонування радянській офіційній ідеології та методологічному дискурсу [15]. Дещо осібно стоїть у пропам'ятному переліку праць стаття О. Кіт, яка зацікавилась жанром літературної біографії, представленим розвідкою І. Кошелівця "Жанна д'Арк" [3]. Позитивно, що дослідниця підкреслила письменницьку майстерність автора, вказавши на збереження сюжетної лінії, ретельне вивчення історичних реалій епохи, використання документів, вміле переплетення подій. Але, як бачимо, вивчення і репрезентація наукового доробку І. Кошелівця відбувається дещо поверхово, майже не зачіпаючи його світоглядних настанов або діяльності з утвердження українства як певної спільності.

Загальновідомо, що критик, публіцист, перекладач, мемуарист, редактор, громадський діяч, І. Кошелівець народився 1907 р. у селянській родині на Чернігівщині. За його власними спогадами, національна свідомість оточення, в якому він зростав, була нульовою, бо у родині фактично не підтримувався міжпоколіннєвий зв'язок, покликаний забезпечувати культурну орієнтацію та національну само- ідентифікацію особистості. Принаймні знання І. Кошелівцем материного чи батьківського родоводу не сягало далі дідусів і бабусь. А прагнення батьків розбагатіти й дати дітям належну освіту, на жаль, слабо поєднувалось з мисленням у національних координатах. Сам митець згадував: "Чого в нашій хаті не було - того не було: жадної української книжки.

Про Шевченків "Кобзар" ми до революції навіть не чули, і якось так склалося, що не мав його ніхто й з наших сусідів. Видно, наше село належало до особливо затурканих, і не знайшлося в ньому бодай одного ентузіаста, який просвітив би людей українською книжкою. Тому мені особливо зрозуміла та гіркота, з якою оповів Олександер Довженко про темноту українського села й якийсь гіркий сум його батька, який не міг пояснити йому - хто ми такі" [6, с. 31-32.]. Тож кристалізація мистецько-літературних поглядів та політичних переконань припадає на роки навчання І. Кошелівця у Ніжинському інституті народної освіти, який він закінчив 1930 року. Сам Іван Максимович наголосив на двох важливих подіях, які, справді, зумовили подальший перебіг його життєвої та творчої долі, сформувавши їх доволі лаконічно: ".я вибрав літературу", став "переконаним антисовєтчиком й свідомим патріотом, але все ще за інерцією з партійним квитком у кишені" [6, с. 70]. Наступне десятиліття тільки підсилило вибір критика, адже життя було багатим на трагічні випробування, від яких потерпав увесь тогочасний український люд. Арешти викладачів і однокурсників, репресії, що зачепили ближчу родину, села, поруйновані колективізацією, міста, що живуть у злиднях, фальш на безкінечних зборах, вимога "класової пильності" - усе це позбавляло ілюзій щодо більшовицької партії та її "благих намірів". І. Кошелівець також був одним із уцілілих свідків жахливого голодомору 1932-1933 років, про який згадував так: ".все під снігом, і майже ні в кого немає ні зернини збіжжя. Як зужито до решти буряки й картоплю, мелють у жорнах голі кукурудзяні качани, очищені від зерна, давно з'їденого; товчуть у ступах кору і з того печуть "хліб", від споживання якого вмирають у несвітських муках. Я безпомічний, навіть не крикну з розпачу, і не крикне ніхто. Мовчазно вмирає Україна." [6, с. 131-132].

Невблаганна тоталітарна машина, запрограмована на нищення усього українського, перервала педагогічну діяльність І. Кошелівця. Звинувачений в українському націоналізмові, він був позбавлений права викладати у вищих навчальних закладах, мав труднощі зі вступом до аспірантури. Мрія про наукову кар'єру здійснилася лише напередодні Другої світової війни, коли в Інституті літератури ім. Т Г. Шевченка під керівництвом академіка Олександра Білецького почав спеціалізуватися в ділянці давньої української літератури.

З 1944 р. І. Кошелівець - на еміграції. І власне на чужині розпочинається його плідна наукова, літературно-критична та організаційна діяльність. Він співпрацює з журналом "Литаври", газетою "Українські вісті", редагує "Сучасну Україну" та "Українську літературну газету" (1955-1961, спільно з Ю. Лавріненком). Проте найбільшого успіху зажив інший проект, заснований І. Кошелівцем, - літературно-мистецький та громадсько-політичний журнал "Сучасність". У програмовій редакційній статті І. Кошелівець окреслив не лише ті завдання, розв'язанню яких мав послуговувати новий часопис, а й над якими плідно працював сам та інші провідні українські громадські й культурні діячі в екзилі. Головний редактор "Сучасності" наполягав: "Наголос на проблемах культури диктується тим незаперечним фактом, що саме на терені національно-культурному точиться найзапекліша боротьба за збереження національної субстанції українського народу. журнал буде не партійним, а українським" [1, с. 3]. Наступні зміни очільників часопису, а згодом перенесення його на терени материкової України жодним чином не вплинули на загальноукраїнський характер видання. Окрім того, І. Кошелівець як голова, мовно-літературний редактор, постійний дописувач ретельно дбав про високий фаховий рівень журналу [10]. На сторінках "Сучасності" регулярно з'являлись публікації, присвячені класикам європейського письменства (А. Жіду, Р М. Рільке, В. Шекспіру, М. Прусту тощо), обговорювалися найактуальніші питання політичного та економічного життя, розпрацьовувались концепції розвитку суверенної української держави, подавались відомості про сфальшованих, забутих або репресованих українських митців. "Сучасність" також залюбки відкривала нові імена в літературі, як діаспорній, так і підрадянській, стверджуючи у такий спосіб єдність художнього процесу та цілісність українства. Зокрема, часопис підтримав молодих "шістдесятників" - М. Вінграновського, І. Жиленко, Ліну Костенко, І. Драча, В. Симоненка, І. Світличного та інших. "Крім того, "Сучасність" робила огляди загальної літературної ситуації в Україні, висвітлювала роботу письменницьких з'їздів (статті Івана Кошелівця, Богдана Кравціва). При цьому, однак, висловлюючи негативні, не раз навіть і різкі судження про явища "радянської літератури", критики "Сучасності" не вдавалися до тих прийомів, якими послуговувалися радянські критики, пишучи про літературні явища діаспори. Водночас журнал не поспішав обдаровувати цю літературу хвалеб- никами, не протиставляв її зумисне власне "радянській літературі". Критика в "Сучасності" - не емоції (позитивні чи негативні), а спокійні, виважено аргументовані судження" [9, с. 250]. Отже, часопис, започаткований І. Кошелівцем, цілком заслужено здобув в Україні та поза її межами реноме "легенди української журналістики", ставши авторитетною трибуною для вільних дискусій, чинником формування і діагностування суспільної думки [16], оборонцем демократії й громадянських свобод.

Визначальну роль у формуванні національної самосвідомості українців, у збереженні й передаванні їхньої історичної пам'яті, безперечно, відіграла "Енциклопедія українознавства", фундаментальна, інтегративна праця, створена під егідою НТШ у Європі. Відповідальним за реалізацію проекту став В. Кубійович, відомий історик, географ, видавець, громадський діяч. Окреслені ним перед редакційною колегією, співробітниками та однодумцями завдання мали слугувати не лише встановленню об'єктивних відомостей про Україну та українство, а й затиранню меж в середині національного організму. Учений наполягав, що ""Енциклопедія Українознавства" має виконати три завдання: по-перше, це є підставовий довідник українознавства для двомільйонової маси українців і осіб українського походження, які живуть в діяспорі за межами СРСР та його сателітів. По-друге, це має бути джерело знання про Україну й український народ для чужинців; зокрема цю ролю виконуватимуть плянові чужомовні видання "ЕУ". По-третє, й може, найважливіше - "ЕУ" має бути джерелом правдивих інформацій про минуле й сучасне України для українців на рідних землях, де більшовики промовчують або фальшують все, що становить суть українства" [8, с. 3]. Співробітництво І. Кошелівця з В. Кубійовичем тривало майже сорок років (з 1947 р.), а згодом перетворилось на "приємну, не обтяжливу дружбу". І. Кошелівець потужно долучився до підготовки енциклопедії, здійснивши редагування окремих томів та написавши значну кількість літературознавчих статей. Не менш важливим є те, що учений залишив щирі й доброзичливі спогади про співпрацю з В. Кубійовичем, з яких довідуємось про робочу атмосферу під час реалізації проекту: "Ми з ним робили "Енциклопедію Українознавства", Кубійович відзначався винятковою наполегливістю, зосередженою на довершенні одного великого діла. У нього не було, у звичайному розумінні слова, робочого дня: він прокидався з думкою про енциклопедію, обкладався паперами й залишав їх, коли пізнього вечора йшов до ліжка. Тільки завдяки такій наполегливості з'явився на світ той своєрідний документ нашого часу" [14, с. 145].

І. Кошелівець, поруч із Ю. Шевельовим, Ю. Бойком-Бло- хиним, наполегливо популяризував за кордоном українську культуру та її творців. Так, 1963 р. за його упорядкуванням вийшла друком "Панорама найновішої літератури в УРСР" (друге видання - 1974), поетична антологія, яка ознайомлювала західного читача з творами Ліни Костенко, Івана Драча, Євгена Гуцала, Леоніда Первомайського. Наступного року побачила світ книга "Сучасна література в УРСР", в якій автор, аналізуючи творчість чотирьох поколінь українських письменників, дає найвищу оцінку шістдесятникам, говорячи про них, як про силу, що відстоює існування української літератури зокрема й українства загалом [7].

І. Кошелівець чимало зробив для включення українського письменства в загальноєвропейський контекст. По-перше, це була данина науковій школі та методології (до кінця життя критик послуговувався творчими настановами й методою вчителя - О. Білецького). По-друге, це було його спробою довести європейську ментальність українців. По-третє, І. Кошелівець гостро переживав стан відірваності тогочасного українського літературознавства від філософсько-естетичної думки на Заході, тож бачив своє завдання у тому, щоб "розривати замкнене коло узвичаєної десятиліттями самоізоляції, входити в живий зв'язок з позакордонним літературним світом" [5, с. 141].

Отже, зарубіжне українство, перебуваючи у вільному, демократичному світі мало, поза сумнівом, більше можливостей і для власної самореалізації, і для обстоювання принципових для подальшого національного розвитку ідей, проектів, концепцій. Завдання етно- та культурозбереження, що неминуче постали перед українською діаспорою, потреба інтегруватись у західний соціум, певний сентимент до країни проживання не відштовхнули закордонних українців від Батьківщини, а лише загострили потребу допомогти власній державі відбутися, ствердитися та виробити бачення спільної перспективи. Іван Кошелівець як один із провідних діячів української еміграції своєї науковою та громадською діяльністю не лише пропагував ідею загальнонаціонального діалогу (персонального чи на відстані), обстоював цілісність та незалежність України, а й здійснював епохальні практичні проекти задля виховання у співгромадян почуття національної гідності та консолідації.

Література

1. Від редакції // Сучасність. - 1961. - Ч. 1. с. 3;

2. Жадан С. Про спільне між різними Заходом та Сходом / Сергій Жадан // Євромайдан: хроніка відчуттів. - Брустурів: Дискурс, 2014. - С. 100-102;

3. Кіт О. І. Художні особливості літературної біографії: Іван Кошелівець "Жанна Д'Арк" / Оксана Кіт // Вісник Львівського університету. Серія: Іноземні мови. - 2011. - Вип. 18. - С. 128-136;

4. Кошелівець І. Диптих на мистецькі теми / Іван Кошелівець // Сучасність. - 1974. - Ч. 3. - С. 42-53;

5. Кошелівць І. "Мав щасливу можливість висловлюватись так, як думав" (розмову вела Л. Тарнашинська) // Літературна Україна. - 1995. - 13 квітня. - С. 3;

6. Кошелівець І. Розмови в дорозі до себе. - Нью-Йорк: Вид. "Сучасність", Бібліотека "Прологу" і "Сучасности", 1985. - 497 с.;

7. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР - Нью-Йорк, Видавництво Пролог, 1964. - 364 с.;

8. Кубійович В. Три томи гасової частини "Енциклопедії Українознавства" // Сучасніть. - 1961. - № 5. - С. 3-10;

9. Моторнюк І. Минуле і сучасне обличчя "Сучасності" // Вісник Львівського ун-ту. Серія журналістика, 2004. - Вип. 25. - С. 247-255;

10. Одарченко П. Іван Кошелівець (До 80-ліття з дня народження) // Сучасність. - 1988. - Ч. 5. - С. 16-25;

11. Рахманний Р. За український діялог між українцями // Рахманний Р Роздуми про Україну. - К., 1997. - С. 461-480;

12. Сверстюк Є. Іван Кошелівець (1907-1999) / Євген Сверстюк // Визвольний шлях. - 1999. - № 3. - С. 379-380;

13. Тарнашинська Л. Іван Кошелівець: відомий і невідомий: До 100річчя від дня народження І. М. Кошелівця (19071999) / Л. Тарнашинська // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2007. - ІУ квартал. - С. 7581;

14. Тарнашинська Л.Б. Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї. - К.: Унів. вид-во "Пульсари", 2001. - 264 с.;

15. Тарнашинська Л. Літературнокритична думка Івана Кошелівця як альтернатива офіційному дискурсу / Людмила Тарнашинська // Презумпція доцільності: абрис сучасної літературознавчої концептології. - С. 318332;

16. Шебеліст С. Хроніки "Сучасності" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://incognita. day.kiev.ua/hroniki-suchasnosti.html.

Размещено на Allbest.ru