Серед ритуальних предметів, що впродовж тривалої історичної традиції використання набули розмаїтого обрядового, магічного, захисного, лікувального призначення, чи не найперше місце за статусом посідає воскова свічка.

Бджола - споконвічний продуцент воску - несла світло у Всесвіт, а вогонь воскової свічки як один з першоелементів світобудови був первісним знаком життєдайної та цілющої енергії Сонця й сонячного проміння, символом життєвої снаги, родючості, очищення. За давніми віруваннями, вогонь - жива істота, яка народжується, росте, живе, помирає, а потім знову відроджується. Отже, можемо припустити, що вогонь - земне втілення Сонця, наслідок божественного діяння.

Як уособлення небесного вогню, світила - Сонця, тепла та світла воскова свічка відігравала значну роль в обрядовому бутті українського селянства, будучи повсюдно необхідним ритуальним предметом, неодмінним атрибутом низки сімейних, календарних та оказіональних обрядів, релігійних практик, жертвоприношень, повсякденних і сакральних магічних дій, тобто незмінно супроводжувала всі етапні життєві події, що осмислювалися й актуалізувалися лише в межах ритуалу. В етимологічному сенсі праслов'янське svetja виявляє спорідненість із давньоіндійським gvetyds (світлий, білий), поєднуючи в собі первісну семантику світла та святості, а також актуалізує бінарні опозиції світлий / темний (світло / темрява), божественний / людський, сакральний / профан - ний, живий / мертвий, чистий / нечистий [40, с.575-576; 3, с.567]. Згідно з більшістю філософських учень, світло й темрява - складові єдності протилежностей, що становлять суть царств Добра і Зла. Світло в цьому контексті стало синонімом Добра й Бога. У давніх слов'ян Дажбог був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, він боровся зі Злом - воював зі злими духами Ночі, царство якої уособлювало супротивне начало, що руйнувалося променями світла [8, с. 20]. Здавна в багатьох культурних традиціях віск уважав - ся святим і жертвенним витвором, він зберігав частку вкладених у нього Деміургом чарівних властивостей.

У ході утвердження християнських світоглядних цінностей віск набув нової конотації - офіри християнському Творцеві. Його почали використовувати як жертву, особливо приємну Богові; без наявності воскових свічок не могло відбутися жодне богослужіння. Свічка, знаменуючи собою духовне начало, яскраве духовне світло й чистоту в темряві невігластва, уважалась одним із найважливіших християнських символів. Запалення свічки в храмі в знаковому сенсі уособлювало розмову з Богом як головним небесним адресатом або з його "заступником" - святим чи ангелом, а також освітлювало зусилля людини на шляху до Його духовного осягнення. Свічки здебільшого виготовляли й освячували в церкві перед великими "роковими" святами (Різдвом, Стрітенням, Великоднем, Спасом), відповідно вони отримували назви, співзвучні з назвами самих свят - різдвяні, стрітенські, великодні, спасові. Побутує думка, що свічки, особливо ті, які відбули чин церковної посвяти у великі свята чи використовувалися в календарних обрядах, володіли неабиякими апотропейними, магічними та цілющими властивостями. У цьому контексті особливо рельєфно виявлялася ритуальна роль воску як символу світла, спроможного протистояти будь-яким силам зла, та благословенного Богом творіння.

У ритуальній практиці українців високий семіотичний статус, що знайшов реалізацію в цілому наборі універсальних знакових функцій (захист від грому, зупинення пожежі, вкладання до рук помираючим і запалення при померлих, охорона від нечистої сили, вроків, хвороб), мала стрітенська ("громнична", "громова", "грімниця") свічка. На свято Стрітення Господнього (15 лютого за новим стилем) по всій Україні посвячували воскові свічки, які виконували виразно оберегову функцію.

Надзвичайно насиченою була ритуальна семантика стрітенської свічки в українців Середньої Наддніпрянщини, які освячували її в церкві на Стрітення й намагалися принести додому запаленою (сс. Сахнівка, Ситники, Стеблів, Набутів, Квітки Корсунь-Шевченківського р-ну, с. Мошни Черкаського р-ну, сс. Сушки, Леплява, Попівка, Яблунів, Михайлівна, Лука Канівського р-ну, сс. Драбівці, Маркизівка, Бубнів, Мицалівка, Антипівка Золотоніського р-ну Черкаської обл.) (СГМ; ПМК; КГЯ; БМА; КМГ) [28, с.58; 12,арк.21]. "Громовиця" - товста й велика за розмірами свічка (завдовжки 20-30 см). Повернувшись із церкви, господар святив стрітен - ською водою всі кутки ("вугли") і випалював полум'ям "громничної" свічки хрестики в хаті на сволоку, вхідних дверях, щоб "велось хазяйство" (с. Хильки Корсунь-Шевченківсько - го р-ну, сс. Леплява, Таганча Канівського р-ну Черкаської обл.). У негоду з блискавицею її запалювали перед іконами й молилися: "Бог Саваоф, между небом і земльой, свят, свят, свят" (с. Квітки Корсунь-Шевченківсько - го р-ну, с. Таганча Канівського р-ну Черкаської обл.). У с. Попівка Канівського району Черкаської області в бурю радили покласти посеред хати навхрест кочергу й рогача, а із запаленою свічкою вийти надвір і тричі обійти господарство, читаючи "Отче наш". "Стрітенни - ці" також відводили біди, хвороби та епідемії, допомагали лікувати вроки, зокрема у бджіл, ними підкурювали домашню худобу від недуг.

Запалювали стрітенську свічку після того, як із хати йшли недоброзичливі люди (якщо здогадувалися про їхні лихі наміри). Вкладання до рук помираючому засвіченої "громниці" задля полегшення агонії в минулому практикувалося по всій Середній Наддніпрянщині ("її давали в руки вмираючому при читанні одхідної молитви" [9, с. 198]), почасти це фіксується на Черкащині й нині [13, арк.10]. Стрітенську свічку зберігали за образами або на столі біля освяченої води та верби.

Напередодні Стрітення (Громниці) виготовляли стрітенські ("громничні") свічки мешканці Карпат і Прикарпаття. "Громовиці" - великі й довгі свічки (завдовжки нерідко до 1 м й діаметром 3 см). "Громницю" сукала кожна господиня перед Стрітенням, у святковий день посвячувала її в церкві, а під час грози запалювала перед іконами. Лемкині й гуцулки для освячення приносили в храми воскові свічки, прикрашені стрічками та зіллям. Проте призначення місцевих "громничних" свічок не обмежувалося вузькими рамками захисту від бурі, їх оберегова функція була набагато ширшою. "Стрітенницями" підкурювали людей із хворим горлом, недужих на переляк, а також тварин. Магічна операція підкурювання була така: віск із запаленої свічки скрапував на розпечені вуглини, на них він плавився (ТЄМ; СГВ; ТАІ) [47, s.336; 32, с.29]. Бойки запалювали стрітенські свічки на церковній службі, аби повінь не пошкодила полів, а мороз не знищив садовину чи городину; їх також вкладали до рук помираючим [7, с.44]. Локальною особливістю Гуцульщини та деяких місцевостей Бойківщини (сс. Старий Мізунь, Підліски Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) було освячення в цей день у церкві трійць (трійчастих свічок), прикрашених зіллям. Присутні на церковній відправі віряни-гуцули розбирали трійці, залишені в церкві на Иордан, і зберігали вдома - ними підкурювали людей і тварин від хвороб [42, с.33; 29, с.142].

На території Надсяння, як і в інших українських етнографічних районах, основною обрядовою функцією стрітенських свічок був захист від бурі, а також підкурювання від недуг та вкладання до рук помираючим: "Свічки світили на Стрітеня. Вони від громовиці помагают. Тільки три рази треба їх світити: їден рік, другий і третий. Тоди як гримит, то сі ставит на столі ту свічку, як блискає. Хмара відходи" (с. Малі Мокряни Мостиського р-ну Львівської обл.) [18, с.210]; "На Стрітення світили свічки і доси світять ті свічки, бо вони є дуже помічні. Як хмара йшла і грім, я сама світила. Тою свічкою можна підкурува - ти, як сі страшисі, віск виливают" (ШГБ; КПО); "На Стрітення несли до церкви свічку, посвячували, як громовиця йде, світять, ставлять на вікно, від грому і бурі. Як хора людина була, свічку запалювали, давали тій хорій тримати в руку стрітенну свічку" (СГІ); "На Стрітеніє святили свічки, стрітенська свічка, як гримит, Бог так відвернув, я поставили стрітенську свічку на вікно, так помагає. Батько як вмирав, я йому давала стрітенну свічку до рук" (ХМВ); "На Стрітення свічки світили, та свічка називалася “стрітенська”, носили її святити, коли гримит, тоди священик каже палити в хаті тую свічку, то помагає, обминає буря, помічна вона при хворобах. Добре тої свічки дати, як вмре хто, до труни і поховати з тим" (ММВ; ММВ 2); "На Стрітення свічки святять, вона помічна, як якась небезпека, берут її світять і обходять хату" (ЦСН); "Свічки з воску робили перед Стрітенням, на Стрітення посвячували. Свічка зі Стрітення посвячується в церкві, помагає, як громи є чи блискавиці, то світиться. Вона горит - не так б'ют громи" (БМВ); "На Стрітення світили свічку в церкві - стрітенна, ще й мерлому дают. Як громи гримлять сильні, бурі, то вона помагає, то я навіть світила, така велика, воскова" (ІАІ; ІІМ). Особливо вагомий ритуальний статус стрітенської свічки (у християнській світоглядній інтерпретації) яскраво виявляється у відомій серед надсянців народній легенді: коли Землю припинить огрівати сонячне проміння й настане затемнення, непроглядна темрява перед кінцем світу, то лише одна стрітенська свічка буде продовжувати горіти, а її сяйво служитиме людям дороговказом на шляху до Бога, у царство істинного світла (ШГБ; КПО).

Обхід господарств зі стрітенськими свічками з метою убезпечення від злих сил, підкурювання рослин і тварин задля досягнення успішної вегетації та продуктивності - ось домінантні риси обрядового застосування "громниць" на Опіллі. Прийшовши із церкви зі стрітенськими свічками, тутешні селяни обходили всю садибу, щоб "святим вогнем освітити, від нечистої сили захистити". Вогнем випалювали хрести в домівці, щоб "хрест хату стеріг і злі сили не пускав на поріг". "Стрі - тенницею" обкурювали сад та город, щоб "мороз не полівив і дерева не зварив", а також корів перед першим вигоном на пасовище, щоб "Боже тепло коровки трималося і молочко наливалося" [14, с.125].

У поліській народній обрядовості застосовувалися, головним чином, свічки, посвячені на Стрітення та в Чистий четвер, до того ж перші з двома різновидами термінів (від назви свята Громниці - "громница", "громничка", "гром - ничная свєчка", "громнечная", "грумничная", "громичная", "громова", а також від назви свята Стрітення - "стреченська", "стрітень - ська", "сречанська", "стречана", "стрічана", "стрічельна", "стрітенна", "стрєчна", "стріт - на", "стрічоная") переважали на території Західного Полісся [39, с.27]. їм у народі надавали неабияких магічних властивостей. На Стрітення переважно святили в церкві воскові свічки домашнього виробництва: "На Стрєчєнє самі сукали свечку вєліку, вуск був. Це свічка стрєчна" [46, s.214; 11, с.479]. Основна функція, яку вона виконувала, - захист від грому. Це засвідчують матеріали етнографічної експедиції Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР 1981 року: "Палять свічку-громницю, запалений вогонь якої рятує від грому" [27, арк.117]. У с. Корма Коростенського району Житомирської області "громничну" свічку запалювали лише від грози і ставили в комин, щоб "гроза не попала" [26, арк.139]. Аналогічно на Рівненському та Волинському Поліссі "громницю" насамперед використовували як охоронний засіб від блискавки [38, с.71; 33, с.139; 15, с.29], а також на території останнього зафіксовано її функцію каталізатора процесу переходу під час важкої агонії: "То як умирає і мучиция, Біг ему смерті не дає, то дають ту свічку святую" (с. Нобель Зарічненського р-ну, с. Щедрогір Ратненського р-ну, с. Підріжжя Ковельського р-ну Волинської обл.) [38, с.70].

Подекуди на Поліссі "громничну" ("гро - мьїшну") свічку як потужний захисний магічний засіб встановлювали над ворітьми на Купального Івана (пік троїцько-купальського календарного періоду, час активізації демонологічних істот), щоб відьма не мала доступу до обійстя, не забирала молоко в корови (с. Лу - гини Лугинського р-ну, с. Тхорин Овруцького р-ну, с. Бехи Коростенського р-ну Житомирської обл.) [20, с.108; 38, с.106; 21, с.35]. Відомим був і такий типологічний варіант цієї обрядової практики - на Івана Купала брали дві свічки (весільну та стрітенську) або лише "грімницю" й прикріплювали їх / її на ворота чи клали біля хліва, щоб відьма не потрапила на подвір'я. Тоді від люті вона зможе погризти тільки свічки, поламавши об них зуби [16,с.32; 1, с.419; 37, с.73].

Неабиякий авторитет серед селян мала стрітенська свічка й на Волині - тут у здійснюваних за її участю "громничних" обрядах також актуалізувалось оберегове призначення свічки як основної ритуальної захисниці людей і тварин від пожежі, грому та блискавки; оберегу домівки від лиха (випалювання хрестів на "бальках" (сволоках)) та померлих від злих сил, які намагалися після смерті заволодіти їхніми душами; дієвого засобу відвернути переляк та важкі недуги як від людей, так і від домашніх тварин [17, с.543 - 544; 19, С.79-80].

На Поділлі вважали, що посвячена на Стрітення свічка-"громниця" захищає від пожежі, її ставили перед образами під час грози, а полум'ям "малювали" хрести на сволоку, дітям підкурювали волосся, щоб не боялися грому. Окрім того, у день Стрітення Господнього "громницю" запалювали, щоб повінь не пошкодила посівів і грім не вдарив у дерево. її також вкладали до рук помираючим [25, с.27].

На Закарпатті старше покоління ще й нині пригадує, що батьки, повертаючись із церкви на Стрітення, запалювали свічку біля воріт і обходили з нею все ґаздівство ("обшаря"), щоб "свяченим полум'ям обійстя освітила і від нечистої сили захистила". "Святу свічку" використовували для обкурювання помешкання або хліва під час падежу худоби чи у випадку кількох смертей у сім'ї, аби "смерть не мала моци завдавати і челядь (маргу) стинати". Цією свічкою обкурювали реманент, коли вирушали на першу оранку, щоб "її тепло у борозни лягло і рясними сходами проросло". Обкурювали корів перед першим вигоном у череду, щоб "Боже тепло корівку берегло, вим'я трималося й молочком наливалося" [36, с.428-429].

Звичай освячувати свічки на Стрітення був поширений і в українців Буковини. Цього дня в церкві святили свічки, які ставали в пригоді від усілякої біди. Коли сідали обідати, засвічували біля образів стрітенську свічку. її тримали на "прикрий час": запалювали під час грози, щоб "грім не упав на господу, град садовину чи посіви не витолочив". Давали помираючому - "легше душечка буде йти на той світ". Стрітенською свічкою обкурювали хворе місце чи викурювали страх, а дівчата на виданні додавали її до стрічок та квіток, аби "суджений ліпився - красний як квіт, вився як стрічка довкола жони своєї та праведним був як оцей стрітенський вогонь" [ЗО, с.87; 24, с.121-122].

Жителі Півдня (Одещина) теж неабияк ушановували стрітенську свічку, установлюючи її біля ікони. Цю свічку намагалися донести із церкви додому, щоб вона не погасла й горіла до самого ранку, а коли була гроза, її засвічували в домівці. На кожних воротах, дверях робили хрестик, особливо там, де тримали корову, а також у кухні: "А потім бережемось як дощ, гроза, світимо ту свічечку, щоб Бог помагав, сохраняв" [22, с.120,122, 333].

Ідентично чинили на Холмщині: прийшовши на Стрітення із церкви, запалювали "громничну" свічку й на стелі або дверях "малювали" нею хрест. Увечері господар ставив під ним членів родини, кожному обводив свічкою навколо голови. "Громничну" свічку ставили на вікні, коли гриміло (Люблінщина) [35, с.166]. Мешканці Підляшшя на "Грумніці" несли до церкви для посвячення великі саморобні воскові свічки - "грумници". Після повернення додому господар викопчував нею хрест на стелі: "То усе вже балькі. свічкою грумнічною крижик робілі. так вона палахтіт і так чорний такій буде крижик з свічки". Цю свічку запалювали під час грози, щоб "перун не вдарив", і вкладали до рук помираючому, щоб "відігнати злого духа" [4, с.180; 5, с.339].

Чин церковного освячення стрітенських свічок побутував не лише в українців, але й у білорусів, поляків, чехів та словаків. У них існувала традиція святити "громниці" 2 лютого - у день Громничої Матері Божої [31, с.339; 10, С. 207; 48, s.92; 44, s.102; 43, s. 19; 45, s.412].

Ставилися до них з особливим пієтетом, адже свічки-"громниці" захищали від природних катаклізмів, полегшували передсмертну агонію, відганяли злих духів. У Білорусі воском з таких свічок змазували тварин під час першого вигону на пасовища, а також підкурювали від недуг та підступів нечистої сили у вигляді відьом [34, с.442; 6, с.125]. Посвячення свічок на Стрітення практикували й росіяни [2, с.12].

Воскова свічка, біля витоків пошанування якої - дохристиянська аксіологія, а конкретніше - старожитній культ вогню з його амбівалентною природою - повагою та острахом, спочатку з поклонінням вогню як самому Богу, а згодом - як символу божественної сили, з утвердженням християнства ввійшла в усі ритуали церкви, а для свята Стрітення (у католицькій традиції - Канделора ') стала головним і незамінним атрибутом, отримала особливий чин для благословення (стрітенська свічка); тому й саме свято в італійців, французів, англійців, фінів, чехів часто називається "Свято / день зі свічками", а в німців та австрійців - "Марія зі свічками", "Божа Мати зі свічками". У Швейцарії посвячення свічок відігравало провідну роль у святкуванні "меси Марії зі світлом", після чого їх зберігали весь рік, запалюючи перед помираючими, у день поминань, під час гроз. Німці святили свічки, які оберігали від грози і граду, хвороб і смерті, злих духів і відьом, чар та всіляких нещасть, на спеціальній месі світла ("ліхтмес") [23, с.176; 41, с.139 - 140]. Такі дії обумовлені народними уявленнями про віск як символ світла й чистоти, світлоносне начало, якому підвладно розсіяти темряву і прогнати геть від людей темні сили зла: утихомирити гуркіт грому, подолати незгоди, напасті та недуги. Окрім того, свято Стрітення запозичило символіку більш ранніх язичницьких ритуалів, під час яких запалювали факели чи свічки, щоб викликати весняне оновлення природи й сприяти родючості рослин.

Архаїчна символіка воску полягала в уособленні ним вищої жертви небу та душам предків, а полум'я воскової свічки первісно було знаком сонця, проекцією сонячного проміння. У результаті засвоєння християнських аксіологічних орієнтацій утвердилася християнська міфологе - ма воску як офіри Богу - Творцеві всього сущого. Розгляд символічної функціональності воскових свічок у сезонних ритуалах Стрітення встановив високий ступінь їх обрядової "залученості", актуалізувалися різновекторні символьні фукції воску - магічного оберега від природних катаклізмів та демонологічних істот, носія катартичної сили вогню, покликаного захистити живих від магічного подиху смерті, а мертвих - від підступів нечистої сили, символа світла, світлоносного начала, яке здатне прогнати темні сили зла, дієвого засобу підвищення врожайності рослин та фертильності домашніх тварин. Наведений перелік значеннєвих одиниць дає підставу ідентифікувати віск як ритуальний символ із широким та стійким семантичним полем.

Література