Різноманітність усього. Творчість Вадима Грінберга

Размещено на http://www.allbest.ru/

РІЗНОМАНІТНІСТЬ УСЬОГО. ТВОРЧІСТЬ ВАДИМА ГРІНБЕРГА

Богдана Пінчевська

мистецтвознавець

Анотація

Стаття мистецтвознавця Б.М. Пінчевської "Різноманітність усього: творчість Вадима Грінберга" присвячена творам одеського художника В. Є. Грінберга і виконана в жанрі міркування, що дозволяє на тлі аналізу творів митця переосмислити суттєві зміни в українському мистецтвознавстві 2010-х.

Ключові слова: живопис, об'єкти, сучасне мистецтво, Вадим Грінберг, мистецтво Одеси, Batchart.

Статья искусствоведа Б.М. Пинчевской "Разнообразие всего: творчество Вадима Гринберга" посвящена произведениям одесского художника В.Е. Гринберга и написана в жанре рассуждения, позволяющего на фоне анализа творчества художника переосмыслить некоторые ключевые изменения в украинском искусствоведении 2010-х.

Ключевые слова: живопись, объекты, современное искусство, Вадим Гринберг, искусство Одессы, Batchart.

The article by B. Pinczewska "Diversity in everything: Vadym Grindberg's creative work" researches works of Odessa-born artists Vadim Grindberg. Performed as an essay, analysis of the artis's creative work allowa to review some key changes in Ukrainian art studies of the 2010^th.

Keywords: fine art, objects, contemporary art, Vadim Grinberg, Odessa art, Batchart.

Формат мистецтвознавчих статей за кілька років набув форми коротенького переліку: інтерв'ю; репортаж з виставки; стаття, присвячена виставці, та стаття, призначена для каталогу творів художника. Детальний аналіз творів відступає у мистецтвознавчі збірки, а частіше - у монографії мистецтвознавців, котрим вдалося зберегти спогади про відмінність між журналістикою та професійною мистецтвознавчою аналітикою. Анархічну нотку в новий, і, на мою думку, затісний регламент вносять тексти художників, котрі ніколи не плутаються в термінології, але не завжди дотримуються логічної послідовності оповіді.

За Б. Гройсом, "зрада художнього критика щодо публічних критеріїв смаку перетворила його на художника" [1]. Зважаючи на це, я беру на себе відповідальність повернутися у цьому тексті у минуле кількарічної давнини, коли детальні огляди творів одного художника у жанрі розгорнутого міркування ще нікому з нас не здавався ані дивними, ані затягнутими, ані недостатньо сучасними.

Ніщо ніколи нікому не минає дарма, і у справедливості цієї тези не слід сумніватися нікому з нас, ніколи: вирази обличчя наших співрозмовників, ідіоми прочитаних нами книг, звички до певних виявів свободи мовлення або, навпаки, зосередженого мовчання в найбільш відповідальні моменти життя закарбовуються на наших обличчях, просвічують у жестах, підтримуючи, згідно з переконаннями містиків, існування янголів, створених, - я кажу правду, - кожним і усіляким людським вчинком, не кажучи - думкою. Або зустріччю. Мистецтво, зокрема те, яке називають сучасним (ніби воно може бути якимось іще, свідомо чи мимоволі, одразу чи згодом, уже у сприйнятті глядачів, виламуючись за межі умовностей своєї епохи), уважно стежить за метаморфозами людської природи, відокремлюючи позірне від зумисного, ілюзорне від непідробного, аби ще раз нагадати нам: речі, про які ми не хочемо думати, тим не менше існують, і було б добре звернутися до них раніше від того моменту, коли вже не залишається жодного вибору.

Сучасне мистецтво вчить людину думати, і в кожній країні цей театралізований або трагічний (залежно від ментальності, яку в давні часи називали характером) процес представляє учасникам та глядачам чіткі результати, окрім власне потенційних музейних об'єктів. Такими результатами є будь-які переконливі мистецькі твори, а саме: серії віртуальних або реальних карнавалів, переліки прізвищ політв'язнів, або, наприклад, надзвичайна кількість великих і малих, столичних і провінційних музеїв сучасного мистецтва.

Соціальні мережі та популярні ЗМІ за кілька років привчили нас змивати грим, вчитуватись у прізвища вчора невідомих, а нині знакових імен, орієнтуватися у відмінностях між концепціями, скажімо, муніципальної та приватної галереї сучасного мистецтва. Вони ж непомітно відформатували думку про мистецтво до набору форматів, де інформаційні повідомлення про виставку, інтерв'ю та аналіз соціально-художньої (або політичної художньої) ситуації відповідають вимогам золотого перетину лікнепу: мінімум термінології, припустимої тільки з детальним поясненням у зрозумілих більшості формулюваннях; короткі речення без складнопідрядних зворотів; жодних абстракцій, метафор, взагалі фантазії, словом, нічого такого, з чим не міг би негайно співвіднестись (читай: ототожнитись) віртуальний читач/глядач.

Ця стаття присвячена кільком циклам творів художника Вадима Грінберга, і з деяких причин в ній відсутні просвітницькі мотиви, - передусім тому, що тема розмови погано співвідноситься з викладацькими намірами, нав'язаними у пострадянських країнах всім без винятку гуманітарним наукам. Річ у тім, що творчість цього митця погано сполучається з наративами теоретиків, які змирилися з вимогами країн тріумфуючого пролетаріату: соціально-політичні домінанти в ньому відсутні, критика останніх також, і про виховну силу тонкого/яскравого колориту цьому художнику говорити не цікаво, - словом, в ньому є якщо не все, то чимало з необхідного для роздумів, чи достатньо просторим є мистецтвознавчий формат пострадянської України, як про нього хотілося б думати.

Якщо говорити про навички, позбавитись від яких людині несила через закони дифузії, що її інколи називають звичкою, котра зливає в одне характер людини і дух генія місця, то у випадку Вадима Грінберга йдеться, звісно, про свободу, - рідкісну птаху, принаймні у цих краях. Йдеться про свободу внутрішню і зовнішню, свободу уяви та формулювання, свободу самовираження та нерозривно пов'язану з нею свободу визнавати право на самовираження інших, - попутників у громадському транспорті, сусідів за столиком у кафе, виставковому залі. Ця, якщо не безконфліктна, то в будь-якому разі незлостива особливість світогляду дісталась художнику внаслідок щасливого характеру, а також завдяки двом фактам: народження та багатьох років життя в Одесі та двадцяти років, проведених у США. Ніж морського горизонту першої, що постійно нагадує ближнім і дальнім про відмінність між піднесеним і земним, потворним і гармонійним, та легендарна толерантність полінаціональних традицій Штатів перетворили Вадима Євгенійовича, а з ним і його твори, на образ, незвичний на вулицях і у виставкових залах застібнутого на всі ґудзики міщанського Києва, на живе нагадування про те, що кількість благополучних сюжетів, тем і відтінків, відпущених смертним, більша, аніж ми звикли думати, а правил для них у вільному світі, навпаки, менше, і що для радості потрібно не так вже й багато: наприклад, знати, що ти робиш те, що любиш і вмієш; радієш життю тому, що у тебе нічого не болить; говориш про свободу не тому, що навколо підпілля, а тому, що говорити про неї легко і приємно.

Але повернімось до Києва. Приблизно з моменту відкриття "Пінчук-Арт-Центру" це місто поступово усвідомило себе арт-столицею досить великої країни; кілька галерей та музеїв (серед яких, поза тим, досі немає жодного державного музею сучасного мистецтва) зі змінним успіхом справляються із тим, щоб відповідати характеристикам бажаного чи нежданого, але в будь-якому випадку неминучого нового іміджу для втомленого міста. Усі виставки, на які варто було б звернути увагу в регіонах, рано чи пізно опиняються тут: в "Пінчук-Арт-Центрі", або в "Я-галереї", або в Музеї сучасного мистецтва на Глибочицькій, у "Совіарті" чи в галереї "Карась", і, звісно, в одному з численних залів "Мистецького Арсеналу". Якщо говорити про виставки, то твори Вадима Грінберга експонувались у Києві тричі. Дві з виставок відбулися в межах двох проектів "Мистецького Арсеналу": "Одеська школа. Традиції та актуальність" [2] (12-30 червня 2013 р.) та "ART KYIV contemporary" [3] (01-18 листопада 2012 р.). Також вони були доступні для перегляду під час персональної виставки художника "Легкий метал" [4], що відбулася в Dymchuk Gallery (19 квітня - 20 травня 2013 р.). Всі вони про одне і те ж: про свободу і невимушеність, які дозволяють міняти матеріали і теми, не зраджуючи самого себе; про звичку до абстрактного мислення, так легко втрачену останніми кількома поколіннями художників і, на жаль, критиків; врешті, про спробу діалогу з глядачем, котрий давно вже відвик від розмов у такому тоні.

Першою виставкою цього художника в Україні після повернення зі США була персональна "Одеса - Голівуд - Одеса" (2-27 березня 2007); згодом відбулося кілька інших виставок та поетичних вечорів в Одесі та Москві; їх супроводжувало безліч коротеньких інформаційних повідомлень і дуже мало статей. Останнє не так дивно: на сайті художника, де зібрані ключові тексти про його творчість і світлини найважливіших робіт, відвідувач майже одразу опиняється наодинці з віртуозним текстом творів Вадима Грінберга, підписаним італійським мистецтвознавцем Акілле Боніто Олівою [5]. Немає нічого дивного в тому, що пострадянським мистецтвознавцям не хочеться змагатися з автором трансавангарду: адже це в певному сенсі ідеальна мистецтвознавча стаття, де не враховані ані смаки, ані вимоги як пострадянських ЗМІ, так і більшості їхньої аудиторії. Мені здається, дистанцію такого типу важко подолати чимось окрім звичайної людської ніжності; тому інші серйозні тексти про творчість Вадима Грінберга написані його учнем Сергієм Ануфрієвим. Це, наприклад, стаття "Easy Metal" (2013) [6]. Тепло одеських спогадів про часи, коли Вадим Євгенійович привчав радянські вітрини до думки про дизайн, тобто про 1970-ті, справляють сильне враження на сучасного читача/глядача, взагалі не розбещеного теплом: сучасні митці, а з ними і критики, від завершення епохи московського концептуалізму з низки причин рідко замислюються про абстракції на зразок цієї, - принаймні в публічному просторі. Тим часом у нескінченних паперових/віртуальних війнах, присвячених ідеологічним долям кількох вітчизн, що на них розсипався пазл колишньої імперії, ім'я Вадима Грінберга відсутнє: в той момент, коли усіх нас, зокрема й митців, заново привчали до процесів координації громадської думки замість діалогу з душею та інтелектом глядача, Грінберг полишив цю країну заради іншої, де свобода не думати про неблизьке тобі не є і ніколи не була викликом суспільству.

Ніщо нікому не минає дарма, і бездоганно охайні сучасні митці дедалі частіше нагадують плем'я делаварів, аборигенів офісних центрів, і всі ми переймаємось манерами, а головне, смаками не так прочитаних книг, як френд-стрічок власної сторінки "Фейсбуку". Так починається непідробний демократизм, саме та, оспівана кількома поколіннями російської еліти гуманітарна катастрофа у вигляді цілковитого самозречення інтелігенції від власного статусу на користь тих, перед ким слід, відповідно до кодексу честі російської літератури, виправдовуватись за власну перевагу у знаннях, уміннях і, головне, в таланті. Вадим Євгенійович Грінберг неуважно стежить за соціальними мережами і, схоже, рідко читає новини. Єдиний його твір останніх років, присвячений навколополітичним темам, - "Прорив чемпіонів" (інші назви: "Брати Кличко", "Удар, іще удар: прорив чемпіонів", серія "Frame art" [7]) повідомляє глядачу не так про красу двох знаменитостей або про їхні заслуги перед вітчизняною культурою, як радше нагадує про те, що теленовини посідають у житті сучасників значно більше місця, аніж їм від початку було відведено статусом ЗМІ та комп'ютерним екраном. Рамки новин розсипаються на шматочки, випускаючи телевізійні симулякри в повсякденне життя обивателів, не завжди морально, емоційно, а головне, інтелектуально підготованих до цього. Можливо, тому ця композиція справила таке враження на глядачів, котрі, як коментували співробітники "Мистецького Арсеналу", перетворили цей твір на "той, біля котрого найчастіше фотографуються відвідувачі".

Попередня робота цієї серії, "Лучано Паваротті", говорила про зовсім інші речі: про здатність музики зневажати кордони, про умовність обмежень звуку, тобто, зрештою, про один із різновидів свободи, про які людині вперше повідомляють автори не так популярних журналів, як шкільних підручників фізики.

Поряд із біографією та бібліографією художника на його сайті опубліковано маніфест, де пояснюються ключові тези винайденого ним визначення власного мистецтва, "Batchart", котре складається з: "Frameart" - мистецтва обрамлення, де рама з фрагменту акомпанементу переходить у сольну партію, адже художник, зміщуючи акценти, надає рамам нового життя; зі "Smellart" - мистецтва запахів, де саме аромат є основною складовою твору; з "Woolart" - мистецтва шерсті, де шерсть використовується як ключовий матеріал в мистецькому творі [8]; а також із живопису на металі, об'єктів зі шкіри, фотографій, віршів і прози. Співпраця Вадима Грінберга зі знаковими митцями початку ХХІ ст. - художником Робертом Раушебергом, скульптором Джорджем Сігалом та іншими - багато що пояснює в природі його творчості, практичним результатом котрої, окрім виставкових творів, є відкрита у 2007 р. в Одесі дизайн-група "Арт Грінберг Дизайн".

Твори Вадима Грінберга 1980-1990-х вирізняла неяскрава, я б сказала, миловидна приватність, котра чимось нагадувала особисте ставлення до таїнств предметного світу московських концептуалістів: "Пальма на Кубі" (1985), "Примус" (1979), "Міль" (1992-1993), "Метелики Набокова" (1985), а також створені у 1980-х "Вовняна палітра" (1982-1983) та "Викрадення Європи" (1982-1983). Ці картини використовують візуальне сприйняття як шлях до непомітної зміни у внутрішньому світі глядача, саме тієї, котру так добре пояснив режисер фільму "Амелі" в епізоді з бляшаною скринькою, наповненою скляними кульками, що повертає героя до тієї точки в його власній біографії, звідки ще було добре видно і ще не пізно роздивитись і виправити ключові помилки дорослого світу.

Зовнішність цього художника заслуговує на визначення якщо не викличної, то принаймні яскравої; він чимось схожий на архетипічне уявлення про легендарних хіпі 1960-х. Цей образ, напевне, зафіксували за ним, окрім творчої професії та способу життя, два десятки років, прожитих в Лос-Анджелесі, - ключовому для зазначеного суспільного й інтелектуального, філософського та анархічного руху місті. Це багато що пояснює не тільки в "різноманітності всього", властивого світогляду митця, котрому нудно працювати з типовими матеріалами і, до речі, ідеями, але й у його бажанні вийти за межі візуального репродукування внутрішнього світу в не менш виразний, але важче піддаваний фіксації (не гірше від, наприклад, музики) світ запахів, експерименти з яким фіксує дійсно незвичний "Smellart" художника.

Я мало сказала про живопис, але йдеться радше про брак місця в і без того завеликій статті. Найкращий, на мою думку, твір художника - "Дім короля Мазаччо" - зберігається у приватній колекції, точніше, в його доньки. У ньому сказано все, що можна відчути, але дуже важко, майже неможливо пояснити іншим, вдивляючись у псевдонаївні лінії класики проторенесансу, в спокійне дихання колориту Джотто. Історія цієї картини досить складна, але силу враження, можливо, почасти пояснить хронологія: Вадим Грінберг написав її, коли вперше познайомився з Італією як батьківщиною всіх мистецтв.

Нині художник балансує на грані нефігуративного живопису: серія "Easy Metal", написана інком по металевих поверхнях, уже знайома українському глядачеві завдяки виставці в Dymchuk Gallery. Кияни вже бачили її вживу, - як взагалі і слід роздивлятись будь-який мистецький твір, попри всі переваги електронних виставок. До вже сказаного про цю серію додам: виставка нагадала киянам значення забутого словосполучення "рафіноване мистецтво", в розумінні гармонійних співвідношень форм із вишуканим колоритом. Мистецтво пострадянських країн, попри торжество живопису над більшістю інших видів образотворчого мистецтва, рідко контактує з тонким колоритом: звичка до лапідарних кольорів пролетарського, а згодом рекламного мистецтва витіснила нюанси у більш аутичні жанри, - наприклад, у пейзаж. "Легкий метал" Вадима Грінберга, - мондріанівської рівноваги квадратики, квартали міст з регулярною забудовою в ракурсі "з вікна літака", врешті, мікросхеми пристроїв, котрі поєднують наші електронні тіла з віртуальними друзями, - побудовані на тонкій грі відкритих кольорів і обережних відтінків, вдивляючись в які, у цьому художнику важко впізнати кого завгодно, окрім природженого живописця.

Ця серія, балансуючи на межі нефігуративного мистецтва, вказує глядачу на ключовий момент у мистецтві кінця ХХ ст., звідки залишався один крок до абстрактного експресіонізму, - крок, від якого Вадима Грінберга втримує вітальна прив'язаність до людського світу, поки що нездатного спілкуватись, принаймні, поза поезією, термінами, позбавленими підґрунтя у вигляді реальних речей та явищ.

Обережне ставлення до зображення людського обличчя та тіла (наприклад, у портреті Міли Йовович з "вовняної" серії, узагальнення форм якого перетворює вродливе обличчя на символ епохи, визначений кількома скупими і точними лініями); поєднання зображальних форм із текстами (наприклад, "Міль", на крилах котрої написано вірша, що виліплює силует нічної істоти), і увага до книжкової культури у творчості Вадима Грін- берга є характерними рисами європейського світського єврейського мистецтва, - хоча художник про це, звісно, може і не здогадуватись. Рухомий об'єкт "Зірка Давида", створений з обручів, кожне коло оберту якого залишає глядача наодинці з могендовидом, - нині символом країни Ізраїль, а у ХІХ ст. - єврейства загалом і сіонізму, котрий змусив тисячі людей повірити у можливість відтворення своєї власної країни, зокрема (одну таку зірку художник нещодавно подарував київській синагозі Бродського), - окрім виразного ідеологічного месиджу, є напрочуд дотепною грою художника з символом як таким, символом взагалі, такою сильною і тендітною водночас конструкцією людського інтелекту, що його єдиний хибний рух може змусити розсипатися на набір дитячих кружалець, а уважний погляд - зібрати назад, у фігуру, котра означала тяжку працю і неосяжну віру найкращих представників кількох поколінь поспіль.

Та ж ідея, втілена в іншому об'єкті художника - "Олімпійській зірці" - свідчить про те, що Вадим Грінберг уникає небезпечної для будь-якого художника гри з ідеологіями, обмежуючись дослідженням пластичної природи символу. грінберг дизайн живопис портрет

Більшість знакових робіт художника супроводжують їхні дзеркальні близнюки, відображені образи, властивості котрих парадоксальним чином доповнюють свої оригінали: на "Альберта Ейнштейна", що показує язик журналістам (контррельєфний оптико-кінетичний об'єкт, 2011), питаючи, хто ж насправді з'їжджає з глузду: він сам чи всі інші, строго та спокійно дивиться створений у тій же техніці і в тому ж форматі "О.С. Пушкін", відстороненість виразу обличчя якого заморожує будь-які розмови щодо карнавальних форм безумства, нагадуючи глядачеві про трагічну підоснову деяких занадто затягнутих світських жартів.

Іконографію єврейського мистецтва початку ХХІ ст. у творчості В. Грінберга органічно доповнює "Таємна книга Зогар", - об'єкт, створений з рам, що нагадує Арон-кодеш (синагогальна шафа для зберігання сувоїв Тори, розташовується біля східної стіни) з розкритими дверцятами. Книжковий розворот у центрі цієї композиції будь-якому, навіть дуже далекому від містичних знань глядачу, нагадає зображення Декалога, - кам'яних скрижалей заповіту, де було висічено десять заповідей, що стали (в усякому разі, формально) етичною основою іудео-християнської цивілізації. Ця робота ілюструє внутрішній діалог, м'яке та точне висловлення людини, чия професія нерозривно пов'язана з містикою та спрямована на дослідження/повернення людини до її сутності, котру не завжди просто роздивитись під завеликою кількістю як історичних, так і сучасних інтерпретацій усіх важливих, але, по суті, надзвичайно простих ключових тез її природи.

Серія "Досвід, що не передається" (інша назва - "Авторитети"), складається зі стародавніх, частково поїдених тліном книг, довільно розташованих на горизонтальній площині, - і ставить глядачу, не тільки єврейському, кілька суттєвих запитань. Поверховий погляд легко зрозуміє найлегші з цих питань: чи багато ми читаємо; чи читаємо ми взагалі; які висновки ми здатні зробити з прочитаного. Це справді хворобливі питання, але не для всіх, для обраних: для завсідників соціальних мереж; для людей, котрі взагалі забули про те, навіщо потрібно читати; а також для представників рідкісної породи людей, апріорі протиставлених першим і другим, - для тих, чий життєвий досвід вкладається у довгі стрічки бібліографій, мало що залишаючи реальним почуттям і вчинкам. Тим часом художник стверджує, що ідея цієї серії виникла після роздумів про співвідношення традицій письмової [9] та усної [10] Тори: усний переказ знань, що переходять від учителя до учня, змінився книгами, що фіксували їх, під тиском зовнішніх обставин і через ризик втрати таємних знань.

Еміграція, як це часто буває з людьми, наблизила художника до поезії. Одне з непереборних, "вроджених" налаштувань особистості, лінгвістична самототожність - один із найбільш надійних шляхів назад, на батьківщину. Тільки опісля, повернувшись до втраченого раю, вказаного на карті під виглядом міста, в котрому ти народився і виріс, ти розумієш, що ностальгія говорить неправду, оскільки змушує страждати не так через облишене місце, як через неминучий шлях часу. Говорячи мовою свого дитинства, ти нагадуєш собі про те, ким тебе задумала природа, - і в тому випадку, коли ностальгія набирає масштабів стихійного лиха, текст, створений у межах першої побаченої в людському світі культури, інколи набуває здатності подумки повернути тебе назад, на рятівний берег внутрішньої рівноваги, гаранта виживання як внутрішніх, так і цілковито реальних емігрантів.

Художник написав і видав книгу віршів; він охоче дарує її друзям. Хочеться думати, що перше її призначення - захистити митця від атак ностальгії, - реалізоване цілковито; а щодо іншого напишуть люди, котрих менше, ніж мене, цікавить його живопис. За словами самого Вадима Євгенійовича, поезія - це невід'ємна властивість його "Batchart", суміші найкращих виявів усіх мистецтв, цікавих йому як автору.

Поєднання красномовності живопису з гінкою афористичністю дизайну характеризує більшість творів Вадима Грінберга; надзвичайна здатність до узагальнення форм виявляє в них чисту логіку дитячого висловлювання чи релігійної притчі. І те, й інше тісно пов'язане з іще однією рисою, добре забутою відвідувачем більшості пострадянських виставок, котрий звик до іронії та сарказму, але уже давно не знає, як виглядає почуття гумору. Серед чудових міських пейзажів і тонких портретів у циклах фотографій художника на світлині "Британський критик" погляд моделі повертає глядачу цю втрачену категорію, нагадуючи про те, як, власне, слід було б вдивлятись у мистецький твір: уважно чи строго, відсторонено чи вибачливо, завжди уважно, легко нагадуючи, що цей погляд відділяють від сарказму, іронії, всіх форм ідіосинкразії чи недостатнього розуміння суті зображеного зовсім не так багато: рух у напрямку доброзичливості, крок, зроблений назустріч закладеним у твір ідеї, знанням і почуттям.

Література

1. Гройс Б.О современном положении художественного комментатора [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://xz.gif.ru/numbers/41/groys

2. Одесская школа. Традиции и актуальность. 12-30 июня [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artarsenal.in.ua/rus/event92.html

3. ART-KYIV contemporary 2012. 7-ая Международная арт-ярмарка 01 - 18 ноября 2012 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://artarsenal.in.ua/rus/event53.html

4. Гринберг Вадим. "Легкий Металл" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://dymchuk. com/?p=1030#dga_proj_descr

5. Бонито Олива А. Между Западом и Востоком [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vadim-grinberg.com/a-oliva.html

6. Ануфриев C. Easy Metal [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.artukraine.com. ua/articles/1468.html

7. Всі твори серії "фрейм-арт'у" на сторінці митця [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.vadim-grinberg.com/gallery/frame-art.html

8. Вадим Гринберг. Биография. Batchart [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://vadim- grinberg.com/index.php?option=com_content&view=article&id=3&Itemid=304

9. Пятикнижие. Краткая Еврейская Энциклопедия. Том 6. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.eleven.co.il/article/13350

10. Устный Закон. Краткая Еврейская Энциклопедия. Том 8. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.eleven.co.il/article/14230

Размещено на Allbest.ru