Історія Полтавського виробничо-художнього об'єднання імені Клари Цеткін

THE HISTORY OF POLTAVA CLARA ZETKIN ARTISTIC PRODUCTION UNION

The article deals with insufficiently studied issue in Ukrainian science, related to functioning of the traditional folk arts as an industry. It is noted that Poltava artistic production union named after Clara Zetkin was an inseparable part of the Ukrainian creativity and subsequently of industry which made the products with Ukrainian embroidery, weaving and carpet weaving. The union's organization, industrial, every day life conditions, production and skilled workers are analysed.

Key words: craft, industry, production, art, embroidery, weaving, carpet weaving, production, masters.

Виклад основного матеріалу

Про традиційне народне мистецтво вишивання загалом та його різні галузі, види і різновиди зокрема існує значний корпус наукових досліджень. Так, про мистецтво вишивання писали Л. Кравчук («Вишивка, нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва» 1969), М. Новицкая («Золотая вышивка Киевской Руси» 1972.), Т. Кара-Васильєва («Полтавська народна вишивка», 1993, «Українська вишивка» 1993., («Шедеври церковного шитва. ХІІ - ХХ століття», 2000.) та ін. Вишивання в усіх його різновидах - як поширений вид народної творчості - ретельно проаналізувала Р. Захарчук-Чугай («Українська народна вишивка. Західні області УРСР», 1988) та ін., Є. Причепій («Вишивка східного поділля», 2009.) та ін. Так само досліджували і домашнє ткацтво. Зокрема увагу йому приділили такі дослідники: С. Колос («Українська тканина» 1928.), Н. Лєбєдєва («Прядение и ткачество» 1956.), С. Сидорович («Художня тканина західних областей УРСР» 1979), А. Карась («Історія Кролівецького ткацтва» 2013.). Багатовікові історичні та технологічні традиції українського килимарства вивчали Д. Щербаківський («Український килим», 1927), С. Таранущенко («Килими, історія українського мистецтва», 1968), А. Жук («Український радянський килим», 1973), Я. Запаско («Українське народне килимарство», 1973), Т. Кара-Васильєва («Український килим», 1997), О. С. Данченко («Народні майстри» 1982) та інші.

У вказаних працях із цієї тематики йдеться про зміст, особливості образної структури, про майстерність умільців, про традиції, зокрема й родові, тощо. Але мало хто з-поміж авторів, навіть тих, назви праць котрих містять термін «промисел», звертає увагу саме на виробничий, промисловий аспект народної творчості, хоча згадані, як і інші, не названі тут, традиційні народні мистецтва здавна називаються художніми промислами.

У зазначеному легко переконатися, переглянувши відповідні наукові праці. Зокрема це альбоми «Художні промисли України» 1979 (ред. Н. Киселевої, «Декоративно-прикладне мистецтво Української ССР (1970 - початок 1980-х років», 1986 (ред. Н. Вологодская, Л. Жоголь). Виробничий, промисловий аспект народного мистецтва, як і мистецтва загалом, не знаходить належної уваги та висвітлення і в ряді інших досліджень на цю та суміжні теми. Саме цим і зумовлений вибір теми нашої статті: історії Полтавського виробничо-художнього об'єднання імені Клари Цеткін.

На самому початку вишивальне, ткацьке та килимарське мистецтво, тобто процес виготовлення (виробництва) вишиваних, ткацьких та килимарських предметів (виробів), було напевне справою одинаків, так само, як і інших мистецтв та й узагалі виробництв (промислів). Підприємливі люди вирішили стати посередниками між масою розрізнених виробників («кустарів») та споживачами їхніх продуктів. Найпоширенішою формою при цьому було роздавання торгівцями сировини виробникам на перероблення за певну плату, яку враховували під час закупівлі ними готової продукції. У такий спосіб скупник виступав як промисловий підприємець, а кустар перетворювався на найманого робітника-надомника.

Згодом, на якомусь історичному етапі, унаслідок потягу до спілкування молоді (та й більш зрілого віку виробників), вишивальниці почали гуртуватися, щоби робота йшла «веселіше». Так, вірогідно, було започатковано добре відомі з фольклору та народних традицій «оденки» - зібрання саме для роботи у гурті. «Трудівники голки й нитки» працювали, гомоніли про все, що їх цікавило, вабило, турбувало, між тим співали й самі складали пісні. Відтак, цілком природно «оденки» перетворювались на спільні вечори відпочинку та розваг (славетні українські «вечорниці» та парубоцькі «досвітки»). Як то співають у народній пісні: "Вона вміє шити-вишивати і гарних пісень співати".

Об'єднання зусиль розрізнених індивідуальних майстрів, що вже само по собі (через природний потяг людей до змагання) підвищувало продуктивність праці кожного з них, надало можливості поділу праці, доцільно спрямованого на підвищення продуктивності задля збільшення кількості продуктів, розрахованих вже не лише й не стільки на внутрішнє споживання, скільки на обмін та продаж. Так виникають артілі - добровільні об'єднання осіб для досягнення спільною працею певних господарських цілей.

За часів бурхливого розвитку капіталізму в Росії підприємливі люди вирішили скористатись цією формою організації праці, щоб збільшити кількість вишиваних, ткацьких, килимарських виробів, які користувалися великим попитом у населення, особливо в заможних людей, для одержання прибутків.

Яскравим прикладом цього може слугувати заснування таких осередків промислового виробництва вишивальних виробів в Україні. 1910 року в селі Скопці Переяславського повіту (тоді Полтавської губернії) поміщицею Анастасією Семиградовою було створено навчально-зразкову майстерню, куди організатором та керівником виробництва було запрошено Євгенію Прибильську, яка навчалась у Київському училищі живопису, а після його закінчення працювала в галузі живопису. Із 1906 року вона більше цікавиться народним мистецтвом (1893 р.), збирає зразки народної творчості. У 1910-1922 р. керує килимарською та вишивальною майстернями в Україні, сама створює малюнки для виробів. Із 1922 р. Євгенія Прибильська мешкає в Москві, займаючись відновленням та популяризацією народного мистецтва. У 20-і роки вона тісно співпрацює з Надією Ламановою, яка працювала в майстерні сучасного костюма, з «Килимкустекспортом» (з 1925 р.), що було націлене на створення нових, функціональних форм одягу. Вишивку у вигляді вставок, іноді як інкрустацію зі старих фрагментів, широко використовували у конструюванні одягу [4, 64.].

У період першої світової та громадської війни народні промисли України занепали. Пореволюційний уряд вимушений був вживати заходів до відродження промислів - насамперед для забезпечення роботою сільське населення впродовж осінньо-зимового періоду. Для цього вирішили створювати великі централізовані об'єднання.

У 1920-х роках в Опішні відновила роботу школа-майстерня (школа, у якій навчали майстерності: вишивки, ткацтва, тощо) як артіль «Шлях до кращого». Школа-майстерня об'єднувала майстринь із навколишніх сіл та мала двадцять дві бригади в Опішнянському повіті [3, 15-44].

1922 року на Полтавщині було створено «Союзкустар», який почав планову роботу з об'єднання «індусів» (індивідуальних виробників, інакше «кустарів») в артілі. Тоді вишивальні центри створювалися по всій Україні. Очолювали ці вишивальні «артілі» художники-професіонали [4, 263.].

За полтавським «Союзкустарем» було закріплено п'ять майстерень, зокрема Решетилівську ткацько-вишивальну майстерню, Абазівський вишивальний пункт і Полтавський навчально-показовий ткацько-художній пункт. «Союзкустарю» було передано дві спеціальні рукодільні майстерні - диканську і горбанівську, а також ткацькі майстерні, де виготовляли і вишивку.

Згодом у Полтавській області, як і в цілому в СРСР, було створено об'єднання (кооперування) кустарів. Новостворена організація («Промкооперація») охоплювала ткацько-вишивальні промисли в Кобеляках, Нових Санжарах, Решетилівці, Опішні.

У 1920-х роках в Опішні відновила роботу школа-майстерня вже як артіль «Шлях до кращого». Вона об'єднувала вишивальниць із навколишніх сіл і мала двадцять дві бригади в Опішнянському повіті [5, 15-44].

1925 року відновила свою роботу заснована ще в 70-х роках ХІХ століття клембівська артіль «Жіноча праця». Артіль мала широку розгалужену мережу бригад і філіалів у навколишніх селах. 1925-го року в Нових Санжарах було організовано артіль «Червоний промінь». [5, 15-44]. 1926-го року в Решетилівці було створено артіль ім. Клари Цеткін. Згодом фабрика імені Клари Цеткін стала правонаступником артілі, одного з найстаріших підприємств народних художніх промислів України, із яким пов'язані важливі досягнення українського декоративно-ужиткового мистецтва. Початкова кількість працівників цього підприємства - 35 осіб, спеціалізація на час заснування - декоративне ткацтво, ручна вишивка, вибійка [1].

На 1 січня 1929 року лише в межах Полтавського повіту функціонувало дев'ять спеціалізованих кооперативних вишивальних артілей: полтавська ім. Лесі Українки, абазівська «Селянська кустарня», новосанжарська «Червоне проміння», кустолівська ім. Олени Пчілки, артіль у Великих Сорочинцях ім. Н. К. Крупської [1]. Усі вони згодом увійшли до складу фабрики імені Клари Цеткін.

Решетилівське підприємство імені Клари Цеткін мало філії у селах Г овта, (Козельщанського району), Білоцерківка (Велико-Богочанського району). Так само існували бригади ручної вишивки в селах Миханівка, Бакай, Г орянка, Демидівка, Каленики, Коржі, Сухорабівка, Славки, Хрещата, Лиман, Шилівська, Шкурупіївка [1]. В асортименті вишиваних виробів ручної роботи були жіночі блузи, чоловічі сорочки («українки», «чумачки», «гуцулки»), скатертини, серветки, рушники.

Валовий випуск продукції за станом на 1940 рік оцінювали в 900 тисяч карбованців. Питома вага ручної праці сягала 90%. Це були здебільшого жіночі блузи та плаття, дитячі платтячка, звичайно ж,чоловічі сорочки, а ткацькі вироби - скатертини переборні жакардові різних розмірів, ковдри, килимки диванні, наволочки, портьєри; у килимарстві - вироби з рослинним декором.

Перервану воєнними подіями роботу Решетилівська промартіль відновила 1944 року. Стати організатором виробничо-творчої діяльності підприємства у післявоєнний період випало на долю Грушко Христини Харлампіївни (1903 року народження), яка працювала в системі художніх промислів з 1918 року по 1962 рік: спочатку ткалею, помічницею інструктора із ткацтва, потім завідувачем виробництва, головою промартілі, згодом - директором фабрики, на яку було перетворено артіль.

Умови роботи були надскладні. Основний виробничий корпус - двоповерхова цегляна будівля - було зруйновано. Не було електроенергії, фарбувальний цех працював з перебоями. Дивом збереглося приміщення по вулиці ім. Леніна, де й було розташовано ткацький цех із підготовчою дільницею, розкрій, склади, бухгалтерія й адмінслужба. Збереглося також примітивне приміщення (хата «розкуркуленого») на вулиці ім. Петровського, в якому були відділи ручної вишивки та пошиву [1].

Для налагодження килимарства було використано приміщення на березі річки Говтви. То була колишня тваринницька стайня, бо до війни фабрика мала «підсобне господарство».

Довелося докласти чимало зусиль першим післявоєнним керівникам та й усьому трудовому колективу промартілі, щоб створити хоч якісь умови для роботи працівників. На перших порах вони самі заготовляли паливо, возили по ярмарках готову продукцію, уторговані гроші йшли на заробітну плату. «Труднощів було багато; не вистачало сировини, по декілька місяців не виплачувалась заробітна плата, але кожен у промартілі розумів, що це труднощі тимчасові, це наслідки війни»[1].

Першою з відновлених галузей було виготовлення «стібково-вишитих виробів». І це зрозуміло: для налагодження ручної вишивки виробничих засобів треба небагато: стілець, стільчик під ноги, полотно та нитки муліне... Більше часу та зусиль потребувало відновлення килимарства і декоративного ткацтва. Довоєнне устаткування за роки воєнного лихоліття зникло. Щоправда, певна кількість верстатів збереглась у людей, колишніх працівників фабрики, які розібрали їх по домівках під час навали окупантів. Деякі з «нововласників» цих верстатів самі запропонували повернути їх на підприємство, у інших довелося забирати силоміць. Пізніше, у 1946-1948 роках, устаткування поповнилось новими пристроями вітчизняного виробництва: 40 верстатів (20 килимових вертикальних «кросен» та 20 горизонтальних ткацьких) було виготовлено працівниками деревообробної промартілі, розташованої у знаменитій з гоголівських часів Диканьці. Відтак були відновленні килимарство та декоративне ткацтво.

Сировину для килимарства, головно вовняна пряжа, постачали з фабрики «Дагюн» (м. Дербент у Дагестані). Для килимової основи використовували здебільшого лляну і частково кордову нитки. Бавовняну пряжу постачала Полтавська бавовняна фабрика. Сировина для вишивки надходила з Миргородської бази, а пізніше - з бази Полтавської «Облхудожпромспілки».

У перших роках відновлення діяльності решетилівської промартілі професійних художників у штаті фабрики не було. Малюнки запроваджувалися ті, які вдалося зберегти від довоєнних часів, та деякі, що надходили від Центральної Художньої Експериментальної Лабораторії з м. Києв. Річ у тім, що кращі зразки виробів і малюнки у 1941 році були евакуйовані до Казахстану. Їх супроводжувала Кулик В.В., яка до війни працювала в м. Києві. Після війни все це майно вартістю до мільйона карбованців вона повернула до Києва. Ось чому і була можливість у «Укрхудожпромспілки» постачати малюнки промартілям.

На початку 50 років малюнки для килимів почали створювати «самородні» умільці: Є.Ребрик, В.Кулик, М.Королькова, Г. Зеленко. Їхні проекти запускали у виробництво після затвердження в «Облхудожпромспілці» [1].

Уже в післявоєнні роки стали складатися і зв'язки підприємства з торговельними організаціями, продукцію яким постачали як за разовими, так і за річними «нарядами». Отак поступово налагоджували виробничі умови, зростала майстерність килимарниць, ткаль, вишивальниць, «визрівали» місцеві художники, талантами та руками яких і створювали нові проекти, що втілювалися у життя.

Уже 1949 року килимарниці розпочали виготовляти тематичні килими, килими-портрети ( ясна річ, керівників партії та уряду). У цей час полтавськими килимарницями (М.Черкун, А.Щегульною, О.Задорожною, М.Олійник) було створено ряд цікавих масштабних гобеленів, серед них «Переяславська Рада», «30 років Української РСР» та ін. [2].

1953 року до штатного розпису фабрики вводять посаду художника. Відтак розпочинається новий період у творчому розвиткові народних художніх промислів Полтавщини. Досконало вивчивши традиції прикладного мистецтва зони діяльності промартілі, творчий колектив фабрики впевнено став на шлях створення нових проектів килимів рослинного орнаменту, як масового виробництва, так і тематичних

1959 року було розпочато будівництво нової виробничої площі - з усім необхідним для праці і побуту трудівників. Будувало Полтавське будівельномонтажне управління №7 (начальник А.А Кочубей і прораб дільниці С.Козлов, який через три роки замінив на посаді Кочубея і закінчив об'єкт 1967 року) [2].

1960 року постановою ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР промислову кооперацію як форму суспільної організації праці було ліквідовано. Підприємства «Промкооперації» були одержавлено: тобто переведені з колективної (кооперативної) власності до державної як нібито загальнонародної. При цьому промартіль ім. Клари Цеткін було «реорганізовано» - насправді просто перейменовано - на Решетилівську фабрику художніх виробів ім. Клари Цеткін. Але згодом таки розпочався новий етап технічного та економічного розвитку цього промислового підприємства художнього виробництва.

Перебуваючи ще на старій виробничий площі, колектив фабрики вже в 1958 році зробив перші кроки в напрямку перетворення по суті мануфактурного виробництва на справді фабричне: почали з механізації допоміжних процесів. А саме: у підготовчому відділі ткацького цеху замінили ручні колоброди (намотку пітканих шпуль) на 32-веретенну шпуль машину типу «Гроссер»; у килимарстві намотку вовняної пряжі (під час ткання килимової доріжки) - на 16-веретенну шпульку (одностороннього типу «Гроссер»); у пральнопрасувальній ділянці устаткували 2 машини, у пошивальному цеху швейні машини першого класу були переведені на електричні приводи (побутові електромотори потужністю у 100 ват ).

Невдовзі колектив фабрики одержав додаткову виробничу площу, побудовану за індивідуальним проектом, розробленим Київським Українським Державним проектним Інститутом («Укрдніпропром»). При цьому заново були обладнано виробничі дільниці килимарства, декоративного ткацтва, ручної вишивки, прально-прасувальна, фарбувальна [1]. Значно піднявся рівень механізації основного виробництва: повністю замінено ручну працю машинами в підготовчій, швейній, фарбувальній дільницях, під час розкроювання тканини, чстково - під час виготовлення килимів геометричного та рослинного орнаменту.

З року в рік попит на килими та килимові вироби зростав, а це, своєю чергою, спонукало адміністрацію фабрики наполегливо займатися питаннями удосконалення виробництва. Наявне устаткування підприємств значною мірою «морально» застаріло та й фізично було зношене. З 1970 року Київське ЦКТБ (Центральне конструкторсько-технологічне бюро) Міністерства Місцевої Промисловості Української Радянської Соціалістичної Республіки разом з колективом фабрики працювало над удосконаленням килимового верстату для виробництва килимів рослинного орнаменту технікою «кругляння». 1973 року пройшов успішне випробування у виробничих умовах третій варіант цього верстату КТС. Він був прийнятий і рекомендований для серійного випуску.

З 1976 року Київське центральне конструкторсько-технологічне бюро Міністерства місцевої промисловості Української Радянської Соціалістичної Республіки виготовляло напівмеханічний вертикальний двосторонній верстат для виготовлення килимів геометричного орнаменту завширшки до 200 см.

Постійна робота, яку вели на фабриці щодо вдосконалення устаткування під час виготовлення килимів рослинного, геометричного орнаменту давали можливість колективу килимарниць успішно справлятись з щорічними завданнями.

У ручній вишивці було подолано важливий перший етап - перехід на вишивку «за трафаретом». Цей процес розпочався 1970 року спочатку на виробах постільного асортименту ( підковдрах, наволочках) технікою «хрестик», пізніше - «лиштвою», далі були «опановано» блузи, скатертини, серветки і т.д.

З кінця 1977 року О. М. Василенко, заслужений майстер народної творчості, створювала малюнки на підковдри, наволочки, для скатертей комбінованої вишивки - тобто ручної і машинної. Техніки «вирізування», «рушникові шви», успішно виконувалися на машинній вишивці [1]. У післявоєнні роки на фабриці було створено рослино-орнаментальний і орнаментально-тематичний сучасний решетилівський килим, який увійшов до скарбниці досягнень народних художніх промислів країни.

Досягнення решетилівських майстрів наочно простежуємо за хронологією участі їх у галузевих виставках з відповідними відзнаками: 1908 рік - Сільськогосподарська виставка Полтавського Губернського земства (у Полтаві, Решетилівці, Королівці, Нових Санжарах); 1911 рік - Друга Всеросійська кустарна виставка в Петербурзі (Золота медаль); 1913 рік - Золота медаль на аналогічній виставці (за ткані і вишиті вироби та за ведення робіт із набивання полотна кольоровими фарбами за старовинними українськими зразками; 1923 рік - Почесним дипломом І-го ступеня за ткання скатертей, плахтових тканин і набійки; 1923 рік - Почесний диплом І-го ступеня на Всеросійській Сільськогосподарській та кустарно-промисловій виставці; 1924 рік - Міжнародна виставка в Мюнхені; 1925 рік - Міжнародна виставка в Парижі; 1928 рік - Міжнародна виставка в Лейпцигу; 1951 рік - Всеросійська виставка, присвячена Декаді українського мистецтва; 1954 рік - Республіканська виставка, присвячена 300-річчю возз'єднання України з Росією; 1955 рік - Міжнародна виставка в Канаді; 1957 рік - Республіканська виставка, присвячена IV всесвітньому фестивалю молоді і студентів, м. Москва; 1957 рік - Республіканська виставка, присвячена 40річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, м. Київ; 1957 рік - Всесоюзна Виставка українського народного декоративного мистецтва, присвячена 40річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, м. Москва; 1958 рік - Міжнародна виставка в Брюсселі; 1958 рік - Міжнародний Ярмарок у Дамаску, Сирія ( диплом І-го ступеня за рослинні килими); 1959 рік - Всесоюзна Виставка, присвячена декаді української літератури та мистецтва у Москві; 1960 рік - Міжнародна Виставка-ярмарок в Марселі (Франція); 1960 рік - Художня виставка «Радянська Україна», м. Москва ; 1961 рік - республіканська виставка до 100-річчя перепоховання Т.Г. Шевченка, м. Київ; 1965 рік - виставка українського народного декоративного мистецтва, присвячена декаді української літератури та мистецтва в Узбецькій РСР, Ташкент;1966 рік - виставка, присвячена декаді української літератури та мистецтва в Казахській РСР, Алма-Ати; 1967 рік - Республіканська ювілейна виставка українського народного декоративного мистецтва, присвячена 50-річчю Жовтня, м. Київ;1968 рік - Всесвітня виставка «Експо - 68», Монреаль;1970 рік - Всесвітня виставка «Експо - 70», Японія; 1970 рік - Всесоюзна виставка-конкурс виробів декоративно-ужиткового мистецтва самодіяльних художників і майстрів народної творчості, м. Москва; 1970 рік - республіканська виставка народного мистецтва, присвячена 100річчю з дня народження В. І. Леніна, м. Київ; 1970 рік - Виставка художніх промислів на виставці передового досвіду народного господарства України, м. Київ; 1971 рік - Республіканська виставка, присвячена 100-річчю від дня народження Лесі Українки; 1972 рік - Республіканська виставка, присвячена 50річчю утворення СРСР, м. Київ;1972 рік - всесоюзна виставка декоративно-ужиткового мистецтва, Москва; 1974 рік - Міжнародна виставка-ярмарок, м. Загреб (Югославія); 1974 рік - обласна виставка, присвячена 800-річчю м. Полтава; 1974 рік - обласна виставка огляд-конкурс виробів народного споживання, м. Полтава; 1975 рік - Республіканська виставка огляд-конкурс виробів народного споживання, м. Київ; 1975 рік - Республіканська виставка нових зразків виробів декоративно-ужиткового мистецтва і серійного виробництва, м. Київ; 1975 рік - Республіканська художня виставка «30 років Великої Перемоги» м. Київ; 1975 рік - Обласна виставка, присвячена 30-річчю Перемоги, м. Полтава; 1976 рік - Міжнародна виставка-ярмарок в Брюсселі (Бельгія); 1976 рік - Виставка творів Полтавських художників, Велико-Тирново (Болгарія); 1976 рік - Виставка передового досвіду в народному господарстві СРСР, м. Москва; 1976 рік - Республіканська міжнародна тематична виставка на ВДНГ СРСР, присвячена 60-річчю Великого Жовтня, м. Москва; 1977 рік - Республіканська виставка, присвячена 60-річчю Великої Жовтневої соціалістичної революції, м. Київ; 1977 рік - Міжнародна національна виставка «Художні промисли СРСР, м. Лос-Анджелес» (США);1977 рік - Міжнародна виставка-ярмарок, Лейпциг [1].

Наприкінці XX століття художні промисли України зазнали глибокої кризи. Після розвалу СРСР, внаслідок загальнодержавної економічної кризи, почалось «згортання» переважної більшості художніх виробництв. На жаль, така доля спіткала й Полтавське виробничо-художнє об'єднання імені Клари Цеткін.

Література

1. Архів з власних зберігань Н.Кисельової.

2. Архів «Укрхудожпром».

3. Історія декоративного мистецтва України: У 5 т.Т.4 [голов.Ред.І-90 Г.Скрипник]; НАН України, ІМФЕ ім.М.Т.Рильського. К., 2011. 512 с.:ілюстр. 15-44 с.

4. Кара-Васильєва Т.Народне мистецтво і художники авангарду / Т.Кара-Васильєва // Народне мистецтво. 2001. № 15-16. С. 64.

Размещено на Allbest.ru