Соціокультурне життя української діаспори як чинник збереження національної культури у західному світі

Л. Сорочук, канд. філол. наук, наук. співроб. Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Анотація

Досліджуючи феномен українства, особливості його прояву у багатьох сферах буття зумовлює вивчення соціокультурного життя, фольклорних надбань українців як в Україні, так і за межами історичної Батьківщини. Цікавим постає той факт, що українська діаспора не тільки зберегла свою національну своєрідність, а й розвинула і примножила культурну спадщину української нації. Тому, у розробці концепції історичного розвитку української культури фундаментального значення набувають дослідження життєдіяльності української діаспори в контексті загальнонаціонального культурного процесу.

Сотні тисяч, а на загал мільйони українців проживають на теренах Росії, Казахстану, Молдови, Польщі та інших держав. На новому місці проживання, в іншомовному середовищі облаштувавши свій побут, українські емігранти створили, здебільшого, досить міцні етнічні спільноти на землях Канади, США, Австралії. Значно меншою є українська діаспора у країнах Західної Європи - у Німеччині, Франці, Англії тощо. Але скрізь завдяки присутності українських емігрантів двадцяте століття позначилося помітним економічним розвитком. Також, у ХХ столітті зростанням організованості й потужною активізацією позначилося українське громадське та культурне життя в західному світі.

Етнічні українці, які мешкають поза політичними кордонами своєї історичної Батьківщини, але не втратили з нею духовний зв'язок, належать до тих емігрантів, яких в науковій літературі позначають терміном українська діаспора.

Українська еміграція відбувалася чотирма основними "хвилями". Перша хвиля - трудова, друга - інтелектуальна, третя - політична й четверта - економічна. Від початків формування й до сьогодення українська діаспора як соціокультурне явище стало об'єктом вивчення для багатьох дослідників. Вивченню різних аспектів української діаспори в усіх його виявах присвячена велика кількість наукових праць у зарубіжній та вітчизняній історіографії. Однією з вагомих робіт про життя української діаспори є дослідження С. Наріжного "Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома війнами" [7]. Однак тривалий час це джерело інформації було "закритим". Також, лише після здобуття незалежності нашої держави з'явилися праці, що ознайомлюють читача з явищами і процесами громадсько- культурного життя українців за кордоном [1; 9; 10; 11 ].

Цікавою роботою у сфері дослідження української діаспори є праця Ф. Заставного, де автор подає дані про мову, культуру, шкільництво, традиції та звичаї, мистецьку діяльність, літературу, громадсько-політичне і релігійне життя українців в США. Автор не обминає теми збереження українською діаспорою національних традицій: "Певну роль у збереженні мови, звичаїв та інших культурно-історичних надбань українського народу відіграє церква. Вона сприяла і сприяє консолідації емігрантів за релігійними та національно-етнічними ознаками" [5, с. 2324 ]. Важливим є те, що більшість дослідників вказують на високу національну свідомість і велике бажання в українських емігрантів зберегти свою національну ідентичність, мову, традиції й етнокультуру в чужій країні.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої (кінця ХІХ століття), трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активна участь у громадському житті. Серед цих людей виховано найбільше лідерів громадсько- політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці. У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка виступив у Метрополітені Хотілося б згадати і складні умови розвитку української літератури на американському континенті, що привело літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих зусиль. 26 червня 1954 р. в Нью- Йорку було засновано об'єднання українських письменників в еміграції "Слово". Поступово почали формуватися два осередки організованого культурного життя з друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто. В Англії в повоєнний період почали виходити часописи "Українська думка", "Наша церква", "Наше слово", "Сурма", "Визвольний шлях".

Варто зауважити, що духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українців, що створені як в Україні, так і за її межами (діаспорна культура). Протягом десятиліть в українській діаспорі зібрано значний духовно-культурний потенціал, українцями створено наукові, літературні, мистецькі цінності. Далеко від рідної землі працювали і працюють багато видатних українських науковців, композиторів, артистів, художників, письменників. Очевидним є те, що мистецькі твори як відомих митців, так і простих людей за тематикою дуже різноманітні. Загалом в фольклорних текстах, в літературних творах, народних картинах, виробах народних майстрів, кінофільмах, п'єсах висвітлюються емігрантські будні українців на тлі загальнолюдських цінностей та проблем, згадуються українські історичні події та національні герої.

Таким чином, соціально-політична ситуація в Україні впродовж тривалого часу (починаючи з ХіХ ст.), спричинивши чотири емігрантські хвилі, зумовила появу культурологічного феномену - мистецтва та фольклору української еміграції, себто діаспорної культури.

Досліджуючи життєдіяльність й досягнення українців та їхніх нащадків, які поселились за тисячі кілометрів від рідної землі, можна впевнено заявити, що вони змогли не лише зберегти національну мову й культуру, а й розвинули їх, вносячи свою вагому частку в розвиток світової культури.

Вагомим показником збереження й розширення культурно-освітніх надбань українців в еміграції є функціонування та розвиток освіти українських дітей. Першою вищою школою став заснований на початку 1921 р. у Відні Український вільний університет (УВУ). Його співзасновниками були професори І. Горбачовський, С. Дністрянський і М. Грушевський. Після закінчення Другої світової війни УВУ відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів "Наукових записок", "Наукових збірників", монографій, мистецьких альбомів.

В університеті проводяться наукові конференції, захист дисертацій, стажування науковців з України. Вагомим здобутком української еміграції в сфері освіти й науки став Український науковий інститут (УНІ) в Німеччині, створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету.

При Інституті заснували бібліотеку, архів преси і бюро наукової інформації. Тут працювали такі відомі особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З кінця 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень.

Взірцем збереження української спадщини для української діаспори є багатогранна діяльність в Канаді художніх колективів. "Про їх роль і популярність говорить хоча б той факт, що не буває жодного загально канадського фестивалю чи святкового концерту , в якому б не взяли участь українські співаки, танцюристи, музиканти" [4, с. 200].

Прикладом емігрантського фольклору у минулому є пісні заробітчан - українців-емігрантів, переважно із Західної України. Навіть у теперішній час, попри відстані й життєві негаразди, переселенці збираються докупи з різних куточків країни задля проведення зібрань, народних свят, етнофестивалів, ярмарків тощо. В такий спосіб з різнорегіональних компонентів утворюється нова, доволі мозаїчна фольклорно- етногафічна єдність. Українці одягають національний одяг, виконують обрядодії під час проведення календарних та родинних свят, співають народні пісні, готують національні страви, - і це не весь перелік показників, які презентують нашу фольклорну традицію в світі.

В умовах еміграції осередком національно- культурного життя була церква.

Як соціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об'єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон (Іван Огієнко). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Канаді, що виступала носієм української національної ідеї.

Заслугою І. Огієнка стало створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою, духовне об'єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища [6, с. 279 ].

Велику заслугу в збереженні національних традицій та української ментальності мають громадські та мистецькі осередки українців в зарубіжжі. Члени таких осередків особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що безумовно, є одним із головних напрямів виховання дітей українських родин і прищеплення культурних традицій. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність.

Це підтверджується діяльністю хорів, танцювальних ансамблів, аматорських колективів.

Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ) як спадкоємця заснованої в 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї самої назви. У 1947-1951 рр. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарсель, поблизу Парижа, де знаходиться й тепер. Ще в мюнхенський період НТШ видало першу частину тритомної "Енциклопедії українознавства" та 12 томів інших наукових праць, а у 1954-1959 рр. вийшла десятитомна енциклопедія українознавства (словникова частина).

Українська діаспора поширює у світі українську культуру, зокрема багатство народного мистецтва: пісні, танці, усну народну творчість, вишивку, писанкарство, різьбу по дереву тощо. Одночасно зі створенням українських релігійних, громадських, культурно-освітніх осередків організовуються мистецькі та фольклорні колективи, драматичні гуртки, танцювальні колективи.

Причому згадані колективи виникають майже скрізь, де компактно проживали й проживають українці. Народні, релігійне свята, видатні події в українській громаді завершуються виступами колективів художньої самодіяльності, організацією виставок вишивки, писанок, різьблення по дереву, виставкою-пригощанням національних страв. Збереглася традиція супроводжувати сімейні свята й урочистості народними піснями, танцями, розвагами.

Відомий фольклорист та етнограф Олекса Воропай, який довгі роки прожив на еміграції, у своїй праці "Звичаї нашого народу" зазначає: "Звичаї, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдності між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв'язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами" [2, с. 5-6].

У східній українській діаспорі - в державах, що виникли на теренах пострадянського простору - відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортостані та Товариство шанувальників української культури "Кобзар", Українське товариство Киргизької Республіки "Берегиня", Товариство української культури в республіці Молдова, Томський центр української культури "Джерело" та Український національно-культурний центр "Промінь" у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори.

Стислу інформацію про українські церкви, громади, музеї, бібліотеки, художні колективи, українські школи поміщено у двотомнику "Українці в світі" [12]. Процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою була духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно- культурних традицій власного народу. Це сприяло збереженню цілісності української культури, а в умовах незалежності - активізації державотворчого потенціалу, зміцненню позицій українських організацій у країнах поселення, а України - у світовому співтоваристві.

Народна культура передавалась від покоління до покоління. Це було важливим фактором єдності народу та показником етнічної, національної особливості й самобутності серед інших культур і народів. Українська фольклорно-етнографічна традиція живе, поширюється й твориться як в середовищі українців на матерній землі, так і в діаспорі - Північній Америці, Канаді, Аргентині, Австралії, у європейських країнах, в країнах СНД та ін. Тому творчість української діаспори, фольклор діаспори є складовою загальноукраїнського фольклорного масиву й національної культури [8, с. 153].

Отже, перебуваючи далеко від України, зарубіжні українці є носіями і творцями нашої культури, наших традицій і, звісно, цей набір відтворюють у своїй діяльності. С. Грица припускає, що "багата система поетичних паралелізмів у фольклорі українців є виявом надчутливої реакції на навколишнє середовище, "первісної" прив'язаності до нього, способом його персоніфікації" [3, с. 20]. Зрозуміло, що для дослідників етнографії, фольклору у сучасному українському зарубіжжі є цікавою позиція збереження прадавніх, реліктових етнокультурних явищ та творення нових.

Таким чином, українці за кордоном - це невід'ємна частина української нації, яка презентує та розширює українську культуру й мову у світі. На сучасному етапі розбудови нашої незалежної держави є очевидним необхідність консолідації спільних зусиль України і діаспори, залучення світового українства для утвердження позитивного іміджу нашої держави у світі.

український діаспора культурний традиція

1. Винниченко І. Українці в державах колишнього СРСР: Історико- географічний нарис / І. Винниченко. - Житомир, 1992;

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис / О. Воропай. - Київ: "Оберіг", 1993. - 590 с.

3. Грица С. Міграції фольклору (З приводу іммігрантських пісень з Канади) / С. Грица // Фольклор українців поза межами України: зб. наук. статей. - К., 1992. - 548 с.

4. Євтух В., Камінський Є., Ковальчук О., Трощинський В. Зберігаючи етнічну самобутність / В. Євтух, Є. Камінський, О. Ковальчук, В. Трощинський // Українці: Історико-етнографічна монографія у двох книгах. Книга 1. - Опішне: українське народознавство, 1999. - 528 с.

5. Заставний Ф. Д. Українська діаспора. / Ф. Д. Заставний - Львів: Світ, 1991. - С. 23-24.

6. Історія української культури. Навчальний посіб. / За ред. О. Ю. Па- влової - К.: Центр учбової літератури, 2012. - 343 с.

7. Наріжний С. "Українська еміграція: Культурна праця української еміграції між двома війнами" / С. Наріжний. - Прага, 1944 р.

8. Сорочук Л. В. Фольклорна традиція в українському зарубіжжі: форми збереження та культуропредставлення / Л. В. Сорочук // Українознавчий альманах. Випуск 7. - К., 2012. - С. 152-155.

9. Трощинський В. Міжвоєнна українська еміграція як історичне і соціально-політичне явище / В. Трощинський. - Київ, 1994;

10. Українська діаспора: Наук. Зб. - Київ, Чикаго, 1992-1994.

11. Українці у зарубіжному світі / За ред. А. Шлепакова. - Київ, 1991;

12. Українці в світі. Довідкове видання / Автори-упорядники В. М. Воронін, С. А. Дроздовська. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - 142 с.

Размещено на Allbest.ru