Сценічний фольклоризм "Черемошу": між автентикою та артифіційним мистецтвом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сценічний фольклоризм «Черемошу»: між автентикою та артифіційним мистецтвом

П'ять десятиліть існування народного ансамблю пісні і танцю «Черемош» Львівського національного університету імені Івана Франка - достатня історична перспектива, щоб спробувати збагнути його феномен, і не тільки «в царині національного та культурно-освітнього виховання молоді» (як подано в титулі ювілейної науково-практичної конференції 11-12 листопада 2013 року). Це час, достатній не тільки для особистих рефлексій кількох поколінь його учасників (зібраних у книзі « «Черемошу» грають хвилі», спеціально виданої до ювілею), розмірковувань його «отців-фундаторів» (як у мемуарах 23-річного керівника ансамблю Олега Голдрича «Муза мого життя», що також презентована в тракті ювілею). Це - найближча крайня часова межа, що прийнята в науці для об'єктивного дослідження предмета, оприлюднення всіх можливих матеріалів (часом «незручних», але таких, що вже «не болять» тим особам, яких торкаються), час необхідного «відчуження» від об'єкта дослідження, щоб побачити його ніби «з боку», час постановки проблемних (а часто «проклятих») запитань, на які немає однозначних відповідей… Спробую кілька таких запитань поставити (передовсім, собі) і запропонувати, хоча б у першому наближенні, віднайти можливі версії відповідей.

1. Який образ української культури у світі? (до якого певною мірою причетний «Черемош»)?

2. Який вміст у цьому образі фольклорної складової?

3. Який вплив автентичного осердя на формування фольклорної традиції, особливо в часи глобальних геополітичних і соціокультурних змін у бутті народу?

4. Чи вичерпним і достатнім є фольклорний первень національного образу світу (за Г. Гачевим) для адекватного самовияву особистості сучасної людини (із вкрай ускладненим внутрішнім світом)?

5. Яке місце фольклорної традиції у національному та культурно-освітньому вихованні молоді у вищій школі сучасної України?

Як початок дискусії, ставимо питання - що таке «народний ансамбль пісні і танцю «Черемош»? Іван Вакарчук зазначив: «Черемош» став осередком національного духу, який був своєрідним викликом тодішньому тоталітарному комуністичному режиму, «ковтком свіжого повітря» для спраглих до рідного слова молодих творчих сил» [2, с. 214]. З цими словами солідаризується Олександр Масляник (а з ним і сотні учасників «Черемошу», частина спогадів яких увійшла до цитованої книги): «у творчості «Черемошу» звичайна коломийка чи нехитра співанка, колоритний субетнос стають витоком пізнання сутності усієї української нації» [5, с. 214]. Здавалося б, усе зрозуміло. Та чи не має ця намацальна вірогідність (зрештою, підтверджена людськими долями її творців) певного «подвійного дна»? Адже автентична фольклорна традиція, до якої так демонстративно апелюють цитовані автори, не знає такого утворення, як «ансамбль пісні і танцю», вона не знає і гуртового співу Західної України - про це однозначно пише Філарет Колесса: «Народна пісня на Лемківщині і взагалі у західній групі українських музичних діалектів гомофонна» [4, с. 401-408]. Чим же тоді є багатоголосне виконання принципово одноголосних народних пісень (часто, сольних), творення великих виконавських складів (яких народ не знав!)? Згадуються слова Дж. Фрезера: «Втративши своє високе призначення, не сприймаючись більше як урочисті обряди, від пунктуального виконання яких залежить гаразд і саме існування громади, воно (тобто, т зв. «фольклорне» виконавство у нашому випадку - О.К.) опуститься до рівня карнавалів, пантомім і розваг» [6, с. 305]. Розваг і карнавалів для кого? - чи не для компартійної номенклатурної еліти, яка свого часу позаганяла «трудящі маси» у «колгоспи» художньої самодіяльності, які своїм ура-патріотичним псевдомистецтвом повинні були переконувати ті ж «маси», що у правильності вибраного партією шляху (в тому числі, і розвитку мистецтва) не може бути сумніву, що «мистецтво - нарешті! - належить народові»?! Яке мистецтво (чи, часом, не сурогат під псевдофольклорною «обгорткою»)? Якому народові (чи дійсно вільному, який у такий спосіб виявляє «буяння» творчих сил; чи уярмленому, який жив максимою Лесі Українки - «щоб не плакать, я сміялась»)?!

Чи не був образ «танцюючої та співаючої України», який склався в національному мистецькому каноні Романтизму, штучно «протягнений» партідеологами вже в модерну добу, точніше, в добу утвердження сталінського тоталітаризму (коли й постали перші «ансамблі пісні і танцю»), щоб виродитись у принизливу «шароварщину» безкінечних творчих звітів, декад національного мистецтва тощо? Дослідник Всеволод Задерацький точно підмітив: «соціалістичний реалізм всеохопно сприяв «замкненості» наскрізь заідеологізованих національних культур. Така культура завжди була гостро національна, та тільки в етнографічному сенсі» [3, с. 11]. Тобто, зведення національного до етнографічного (яке, зрештою, не передбачало глибокого вивчення традиційних обрядів української культури, як «священного відтворення у внутрішньому світі людини» всезагальних цінностей, про що пише Ольга Бенч [1, с. 7]), перетвореним так акцентованого етнографічного у принизливе «видовище масової культури, за пасивне споглядання якого люди платять гроші» [1, с. 7], призвело до заглади глибинних національних підвалин у таких вторинних сценічних формах презентації фольклорних традицій, якими стали численні «ансамблі пісні і танцю» радянських часів. То що ж - «пріч із ними!», як колись вигукував І. Франко?!

Відповісти на це питання не так просто. Передусім, любов, якою огорнули народ хор імені Г. Верьовки, Черкаський народний хор, Закарпатський народний хор, а з ними і «Черемош», не дозволяють відкинути цей досвід як згори накинений у добу тоталітаризму. Очевидно, йдеться про якусь іншу форму побутування фольклорної традиції, що всупереч глобальним соціокультурним зсувам у екзистенції народу, як трава крізь асфальт, пробивала собі життєвий простір. Яскравий приклад - фольклор лемків, який після виселення цілого народу зі своїх історичних земель, єдину форму дальшого існування знайшов у «сценічному фольклоризмі» ансамблів «Лемковина» та ін. Цьому прислужився і львівський університетський «Черемош», який після втрати лемками природного середовища існування, став у найскрутніші часи творення «нової історичної спільноти» - радянського народу» чи не єдиним осередком плекання - хай у новій, не зовсім відповідній до автентичної традиції, сценічній формі побутування - етнічної культури Західної України. І тут варто віддати належне його творцям і керівникам - а особливо Олегу Голдричу, з іменем якого пов'язані найбільші мистецькі злети «Черемошу». Саме завдяки його смаку вдалося «не образити» автентичної традиції сценічною формою презентації. Творений Голдричем «сценічний фольклоризм», що був закорінений у глибоке знання і постійне «занурення» у природне середовище побутування фольклору, був ніби «підсилений» професійним хореографічним вишколом (подібні явища сучасного «фольклорного професіоналізму» демонстрували і музиканти - інструменталісти - зокрема Петро Терпелюк, Іван Арсенич, Василь Попадюк та інші. Давно визнаний як плідний «композиторський фольклоризм», особливо в добу постмодернізму у творчості композиторів «нової фольклорної хвилі»).

І останнє. Традиції «Черемошу» (а з ним і сценічного фольклоризму як артифіційного мистецтва) мають шанс на виживання в умовах сучасного глобалізованого світу. Як не дивно, але це може стати своєрідною формою спротиву новому - американізованому - «культурному імперіалізмові». Болючий пошук самототожності - як окремої людини, так і цілих народів - тільки загострився у ХХІ столітті. І пошук відповідей на виклики історії (за Дж. Тойнбі) українська нація може знайти саме у плеканні - хай сценічному! - своєї фольклорної традиції як «відтворення у внутрішньому світі людини (розшарпаної сьогоденням. - О.К.) миттєвостей творення Усе єдиного Світу» [1, с. 7].

Список використаної літератури

сценічний фольклоризм народний мистецтво

1. Бенч О. Традиції української культури // Український світ. - Київ, 1997, №4-7. - С. 7.

2. Вакарчук І. Післяслово // «Черемошу» грають хвилі». - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2013.

3. ЗадерацкийВ. Культура и цивилизация: искусство и тоталитаризм // Советская музыка. - Москва: 1990, Вип.9. - С. 11.

4. Колесса Ф. Декілька слів про мелодії народних пісень з Підкарпатської Русі / Ф. Колесса // Музикознавчі праці. - Київ: Накова думка, 1970. - С. 401-408.

5. Масляник О. Післяслово / О. Масляк // «Черемошу» грають хвилі. - Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2013.

6. Фрезер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии / Дж. Фрезер. - Москва, 1996.

Размещено на Allbest.ru