Проблема національної ідентичності українців в епоху постколоніалізму

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Проблема національної ідентичності українців в епоху постколоніалізму

Олександра Ватащук

Проаналізовано стан та особливості постколоніальної ідентичності українців у контексті її впливу на формування та розвиток сучасної української культури. Виявлено низку специфічних рис ментальної ідентичності українців. З'ясовано неоднозначний характер ідентичності українців залежно від регіону проживання. Зроблено висновок про національну та ментальну виокремленість української нації.

Ключові слова: національна ідентичність, постколоніальність, ментальність, українськість, колоніальність (колоніальні риси), імперськість.

ідентичність українець постколоніальний ментальний

Постановка наукової проблеми та її значення. Проблема національної ідентичності українців

В епоху постколоніальності дедалі частіше постає перед сучасними вітчизняними дослідниками. Першим її почав розробляти Іван Дзюба, який ще 1988 р. опублікував статтю «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?». Питання власної ідентичності для українців як ніколи актуальне. Хто ми - окрема нація, з унікальним етнічним та ментальним стрижнем, чи продукт діяльності імперій, який випадково отримав незалежність? Сьогодні, коли Україну знову атакує загарбник, який заперечує сам факт існування українців як окремої нації, дуже важливе дослідження етнічної та ментальної ідентичності українців - і українсько-, і російськомовних.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Проблематику національної ідентичності українців розробляли І. Дзюба, М. Рябчук, С. Єкельчик, І. Лосєв, К. Мітич, С. Єфремов. Психологією ідентичності та страхами, пов'язаними з її можливою втратою, займалися В. Васютинський, А. Заліченко. Існування національної ідентичності досліджують В. Горлова, О. Моргун, М. Скринник; особливості існування культурної ідентичності в постколоніальному суспільстві - О. Лосик, Н. Мадей. Ідентичність у сучасному світі висвітлюють А. Єрмоленко, Л. Ситниченко, у структурах культури - С. Пролеєв, державну ідентичність - О. Антонюк.

Мета статті - дослідити національну та етнічну ідентичність українців; визначити її виокремленість від інших національних груп, які проживали колись і проживають тепер на території України, проаналізувати національну та ментальну ідентичність українців в епоху постколоніалізму.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Ознаки української постколоніальності. Українська культура за своїм соціальним статусом так і не змогла стати за роки суверенності культурою незалежної нації, що функціонує на всій національній території, охоплює все населення й опирається на зрозумілі для більшості населення культурні коди та вживану ним у повсякденному житті мову. Популярна культура за багатьма параметрами функціонує й сьогодні як регіональна, частина культури «загальноімперської», загальноросійської, - крім того, саме так її сприймають не лише в митрополії, а й великою мірою в Україні. Що ж до «високої» української культури, то позбавлена багатоманіття взаємозбагачувальних зв'язків із культурою масовою, вона капсулюється в етнічному гетто й функціонує фактично як культура меншини в начебто власній і начебто незалежній країні, маргіналізована чужим дискурсивним полем та імперськими інституціями.

Колоніальна ситуація в Україні збігається, певною мірою, й сьогодні з описом, що його зробив понад 170 років тому В. Бєлінський. У тому, що «высшее общество Малороссии» (олігархи та інші так звані «еліти») залишається й нині переважно російськомовним та російськокультурним, а це означає, що український митець знову позбавлений якщо не найосвіченіших, то найвпливовіших і найзаможніших клієнтів та спонсорів. Вітчизняному письменникові (а тим більше - кінорежисерові) нелегко вивести у своєму творі «людей усіх станів і кожного змусити говорити своєю мовою»: із «освіченими людьми» він швидше дасть собі раду, бо ж за останнє століття «малоросійське наріччя» стало радше інтелігентським, аніж «селянським». Зате з «купцями» й «солдатами» йому доведеться неабияк попомучитись, не кажучи вже про олігархів, гангстерів, донецьких та дніпропетровських політиків, зірок шоу-бізнесу та іншу подібну публіку, яка майже унеможливлює функціонування української мови на величезних соціальних обширах - у сферах як фахової діяльності, так і повсякденного спілкування. Російськомовне населення зосереджене переважно у великих містах, що автоматично забезпечує йому кращий доступ до освіти, культурних благ, вищих заробітків, фахової кар'єри та інші соціальні переваги. За даними останнього (2001) перепису населення, в Україні налічувалося 8334,1 тис. росіян, із них мали вищу освіту 1 462 950 осіб, тобто 18 %. З-поміж 35 475 295 українців вищу освіту мали лише 3 942 938 осіб, тобто 11 %. A що вища освіта (і загалом урбанізація) в Україні традиційно сприяє русифікації, то серед українофонів відсоток осіб із вищою освітою ще менший (9 %), ніж в етнічних українців, натомість серед русофонів він ще вищий (19 %), ніж серед етнічних росіян.

Загалом це показує, що навіть за суто кількісними показниками російськомовна частина населення значно привілейованіша, ніж українськомовна. Проте ще важливішою є якісна перевага російськомовної групи над українськомовною. Вона забезпечується не лише згаданими структурними чинниками (серед яких вищий рівень урбанізованості), а й потужнішим символічним капіталом. Він ґрунтується на соціальних перевагах та на традиційному культурному домінуванні, що його витворила і до певної міри підтримує й досі різноманітними дискурсивними засобами колишня імперія. Російськомовна меншина (або й більшина) в Україні почуває себе репрезентантом «великої», «світової», «універсальної» культури, що апріорі незрівнянно вища від провінційної і культури українськомовних (чи будь-яких інших) тубільців.

Зрозуміло, що така настанова спрацьовує лише там, де тубільці свідомо чи несвідомо її приймають і визнають. Жодна імперськість та гадана універсальність не дає русофонам символічних переваг у Польщі, Естонії чи навіть українській Галичині. Натомість у Києві й більшості інших міст України саме ця перевага дає їм змогу встановлювати й підтримувати певну соціальну норму й санкціонувати аборигенів за її порушення. В основі цієї норми лежить переконаність обох груп - і домінантної, і підлеглої, що російська мова й культура «вищі», «престижніші», «нормальніші», а тому весь інтерактивний публічний дискурс має відбуватися по-російськи.

Етнічна та ментальна ідентичність українців. Етноси мають своє «обличчя», сформоване етногенезом, історією і культурою. Типовість і своєрідність етносу проявляється не тільки в його антропології. Оригінальним етнос робить культура. Духовна культура провідна й визначальна щодо культури матеріальної як у долі етносу, так і в його матеріальному достатку. Життєвий шлях окремого представника етносу визначається здебільшого його духом.

Становлення духовної культури розпочинається з її ментальної частини, яка виступає як базова, продовжується рефлексивною, яку вже творить не весь етнос, а етнічна еліта. Ментальна духовність - це перша ознака етносу й перший неусвідомлено-автоматичний опосередковано-поєднувальний регулятор як матеріального виробництва і громадського життя всього етносу, так і коло діяльності та стилю поведінки окремих індивідів. Ментальна духовність має у своїй основі колективні уявлення та архетипи колективного несвідомого.

Унікальна ментальна духовність породжується спільнотою протягом довгого історико-культурного шляху на певних теренах; убирає в себе соціальний досвід спільноти у вигляді шаблонів діяльності, стереотипів поведінки та еталонів тлумачення явищ світу; виконує функцію образу світу, який слугує конкретному індивіду для орієнтації в реальному світі; ззовні існує та пропонується для засвоєння окремим індивідом у вигляді народних звичаїв та групових традицій; важко поступається новаціям, що проявляється у збереженні певного внутрішньопсихічного інваріанта протягом великих історичних діб етносу чи групи.

Стандартизовані історією культури й стабілізуючі буття спільноти, ментальні утворення - це не абсолютні штампи, які жорстко програмують життя спільноти чи індивіда. У реальному бутті відповідно до розвитку культури збільшується регулятивний вплив індивідуального досвіду й з'являються можливості індивідуального вибору.

Ментальність сучасного українського суспільства має чимало питомо колоніальних рис, що підсилюються й консервуються соціально-політичним устроєм, інформаційним простором країни та фактичною ідеологією керівних режимів Української держави вже в добу формальної незалежності.

На думку психолога В. Васютинського, серед сучасних українців поширений страх утрати ідентичності.

Ідентичність означає самість, глибинне Я, переживання своєї присутності у світі, переживання того, що визначається словами «це я», «я є». Ментальність більшою мірою відтворює спосіб світобачення, відображення дійсності, являє собою психічну призму, крізь яку людина пізнає та оцінює навколишній світ і себе в ньому. Ментальність російськомовних українців, що формувалася протягом одного, двох, кількох чи багатьох поколінь, істотно ґрунтувалася на намаганнях перестати бути українцем, викоренити в собі власне українську ідентичність і приєднатися до ідентичності російської як «культурнішої», престижнішої. Велика частина українських росіян та російськомовних українців досягала особистісного утвердження через протиставляння «всьому українському», насамперед мові, а також звичаям, ментальності, історії, державності.

Російськомовна ментальність формувалася за принципом захисту від своєї власне української ідентичності, на засадах відмови від неї, не визнавання своєї українськості. У цьому разі йдеться про страх утрати не ідентичності як такої, а свого захисного уявлення про неї, як про ідентичність неукраїнську. Але важливий не справжній стан справ, а суб'єктивне переживання того, що діється навколо й усередині індивіда. А те, що діється, сприймається важко й переживається болісно.

Висновки

Отже, проблема національної та ментальної ідентичності українців нині стоїть дуже гостро. Роки асиміляції та приниження всього українського не минули даремно, українці у своїй країні відчувають себе на правах меншини. За роки незалежності ми не просто не вийшли з кризи національної ідентичності, а навпаки, навіть ще більше її поглибили. Проте виробився унікальний у світовій практиці феномен громадян, які не володіють державною мовою, однак гостро відчувають свою національну та ментальну приналежність до України, що ми зараз бачимо на Сході. Для вирішення цієї проблеми в Україні потрібно провести загальну українізацію, але з урахуванням особливостей кожного регіону, потрібно зробити це так, щоб українізація не сприймалася як щось чуже та вороже. А це потребує часу та глибинних досліджень кожного регіону.

Джерела та література

Белинский В. Полное собрание сочинений. В 13 т. Т. 5 / В. Белинский - М. : Изд-во АН СССР, 1954. -176?179.

Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? / І. Дзюба // Культура і життя. - 1988. ? № 4.

Єкельчик С. Що українського в українській поп-культурі? / С. Єкельчик // Критика. - 2011. - № 3-4. -26.

Полунєв Ю. Культурний шок у посткомуністичних суспільствах у період ринкової трансформації / Ю. Полунєєв, Ю. Загоруйко // Cучасність. - 1994. - № 10. - С. 78-91.

Рябчук М. Постколоніальний синдром : спостереження / М. Рябчук. - К. : К.І.С., 2011. - С. 193.

Размещено на Allbest.ru