Постановка наукової проблеми та її значення. Переможців не судять - це твердження не піддається сумнівам ні з боку мас, ні з боку самих переможців. У наш час ця теза стала аксіомою. Успіх, що конвертується в гроші - це ідол сучасності. Вдача і успіх цінуються понад усе. Сьогодні не важливо, якими засобами ти досягаєш успіху, важливо, щоб сяйво твого успіху було сліпуче, тоді засліплені маси із заздрістю будуть повторювати: "Переможців не судять". На рівні масової свідомості успіх підміняє творчість як онтологічну рису людського життя. Зв'язок успіху та творчості потребує критичної аналітики проблеми.

Аналіз досліджень цієї проблеми. Успіх як вектор людського життя розглядається у працях, присвячених становленню капіталізму (А. Сміт, М. Вебер, А. фон Гайєк). Антропологічний вимір проблеми розглядають Б. Франклін, В. Зомбарт, М. Бердяєв, М. Оссовська. Причому існує традиція розглядати буржуазність не як соціально-економічну категорію, а як стан і спрямованість духу [2, с.3] - саме в такому випадку на перший план висуваються проблеми утилітарного розуміння творчості як засобу остаточного облаштування цього світу й остаточного достатку та благополуччя в цьому світі.

Мета статті - розглянути установку на успіх у світлі феномену творчості й інновації як оберненої її форми.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Сакралізація успіху починається з часів зародження капіталізму. Протестантська етика саме успіх зробила критерієм богообраності. Б. Франклін уважав, що успіх у накопиченні багатства зможе замінити відсутність багатьох чеснот: "Людині, яка перебуває в нужді, важко чинити завжди чесно" [11, с.493]. Успішними хочуть бути всі. Навіть якщо ти не можеш або не хочеш бути успішним, бути переможцем, тоді правилом гарного тону є позиціювання себе як успішної людини. Не обов'язково бути, достатньо вважатися. Ніхто не хоче вважатися "лузером", навіть якщо для цього прийдеться втратити самого себе. Там, де універсальною мірою виступають гроші, успіх вимірюється також у грошовому еквіваленті, звідси загальне прагнення бути багатим.

Однак саме у ХХ ст. приходить усвідомлення обернення успіху на свою протилежність. "Перемога і Поразка - це два обманщики" [4, с.5]. Наші величні перемоги, залишаючись недоторканими для критики, обертаються не менш величними поразками. Найбанальнішим прикладом слугує перемога людства над природою, яка сьогодні обертається поразкою у вигляді екологічної катастрофи. Не все так однозначно і з поразками.М. Бердяєв уважав, що "культура завжди була великою невдачею життя" [3]. Те, що в локальному вимірі виступає як велика невдача, з позиції звершення загальнолюдського, культури, буде перемогою. Хіба приклад Христа не вчить нас обережності в оцінюванні успіху та невдачі?

Для інноваційної діяльності успіх - основний орієнтир, однак цей орієнтир виявляється і рушійною силою інноваційного процесу, і межею його розвитку. Перемога, успіх за відсутності внутрішнього імпульсу до саморозвитку, до самозміни замикається в собі, втрачаючи прагнення до самоподолання. Збереження себе в незмінності, недоторканості для критики консервує ситуацію в наявному стані. Такий успіх призводить до панування "своєцентризму" (Г.С. Батищев). З позиції переможця суб'єкт перестає приймати будь-що, що не вписується в його "систему координат". Він починає вважати себе "мірою всіх речей", не підозрюючи, що його міра - вираження його обмеженості, лише приватний, частковий погляд. "Своєцентризм", породжений ейфорією успіху, часто вважає, що володіє "останнім словом", істиною в останній інстанції. Те, що, можливо вчора мало право претендувати на загальність і привело до успіху, сьогодні замкнене у клітці "своєцентризму", втрачає відкритість світу та готовність адекватно реагувати на його виклики.

успіх творчість культ інновація

"Філософія успіху" спрямована на зовнішні результати. Вона не торкається внутрішніх вимірів людини, а рухається по поверхні, залишаючись байдужою до внутрішнього наповнення душі. Саме тому стає можливим визначати якісний зміст особистості через зовнішні кількісні показники, гідність людини - через поняття "скільки ця людина коштує". Подібна здатність конвертувати гідність у грошовий еквівалент не є відкриттям ХХ ст. Ще в Б. Франкліна кредит виступає як своєрідна міра чеснот, а доброчесність вимірюється корисністю [10, с.83]. Відповідно, і смисл існування також редукується до цього масштабу успіху. Якщо успіх вимірюється врешті у грошовому еквіваленті, відповідно медіумом смислу також стають гроші. Граничний вираз ця тенденція знаходить у такому імперативі: якщо та чи та діяльність дає прибуток, тоді вона має смисл, якщо ні, то вона безглузда.

Ідеться про абсолютизацію "філософії успіху", абсолютизацію утилітарного начала в людській діяльності. Безумовно, дуже важливо, щоб держава була економічно розвинутою, щоб суспільство було конкурентоспроможним на світовій арені, щоб кожен індивідуум приносив користь суспільству, державі, Батьківщині. Однак що ми мислимо під усіма цими словами? Чим вимірюється користь, успіх, результат? Аж ніяк не всебічним розвитком особистості. Зазвичай під успіхом мислиться такий результат, що вписується в панівні відношення корисності, не виходить за межі смислу, що його можна виміряти грошима. Інакше кажучи, коли ми говоримо, що бажаємо бути успішними людьми, успішною державою, ми вже маємо в "готовому" вигляді нашу мету, а навколишній світ удосталь пропонує нам взірці успішності. Ми успішні тільки порівняно з іншим успіхом, із постійно змінним еталоном успішності, що міститься поза нами. Тому часто цілераціональне прагнення досягти успіху перетворюється в навздогінну стратегію. На цьому ґрунтуються всі модернізаційні проекти. Модернізація - це спроба наздогнати, виправитися, змінитися, стати сучасними, стати як вони, а можливо, і кращим за них.

У філософії вже давно ставляться під сумнів ідеї, пов'язані з "навздогінною стратегією" розвитку суспільств. Цікаво, що в сучасній економічній практиці це питання стало не менш актуальним, ніж у філософській теорії. Виявляється, що основою стратегії швидкого росту компанії є установка працювати інакше, а не краще, ніж конкуренти. Навздогінна стратегія не працює в економіці. На думку П. Друкера, ні одна країна не досягла економічного прориву завдяки наслідуванню інших. Спроба наздогнати чужий успіх містить у собі потенцію поразки [5]. Діяльність, що протікає за таким критерієм, потрапляє в пастку підпорядкування логіці наявного, а значить вона приречена на повторення та дублювання. К'єл Нордстрем та Йонас Ріддерстрале подібну стратегію розвитку економіки назвали "караоке-капіталізмом" [7]. Той, хто наздоганяє, так само, як і той, хто втікає, ще не вільний. Шлях свободи творчості тут підміняється свободою вибору. Замість того, щоб на свій страх та ризик індивідуум чи суспільство творили свою долю, вони вибирають готові форми та рішення. Але ж модернізація передбачає прагнення бути сучасним, а стратегія вибору прирікає на вічне репродукування вчорашнього дня. Це доля вічних учнів, що мріють стати майстрами й бояться, щоб їх мрія здійснилась.

Творчий акт - це вихід за готові форми наявного буття, так само, як і інновація, яка не створюється на уторованих стежках. У світі економіки значно поширена впевненість, що майбутня конкурентоспроможність не визначається локальною мірою сьогодення. Навпаки, вона визначається здатністю порушувати та змінювати цю міру.

У сучасному світі на рівні повсякденної життєдіяльності загострилися ті проблеми та питання, які раніше заглиблювалися в щільну товщу буденності лише в переломні моменти історії, такі моменти, коли "час виходив із колії". Характерно, що сторіччя, коли почали говорити про інновації, інноваційну економіку, інноваційну людину та інноваційне суспільство, якраз і вирізняється часом, що вийшов за межі вічності. Менше ніж сотню років тому М. Цвєтаєва вважала, що кожен учинок є переступанням - через чийсь закон: людський, божий або власний; Т. Манна хвилює узгодженість творчості з переступанням, злочинством (рос. преступник, тобто той, хто преступает). Сьогодні виявляється, що навіть прагнення до збагачення вимагає від людини руху в тому ж напрямку, вимагає здатності до вчинку. Інша справа, що часто в економіці, і не тільки, переступання починається та завершується переступанням через людський та божий закон. Власний закон, навпаки, зберігається непорушним і не просто зберігається, а нав'язується всім людям як закон божий.

Інновація слугує задоволенню людських потреб. Цю свою функцію вона абсолютизує. Вимірювання світу речей крізь призму власних потреб неприйнятне у своїй претензії на загальність не тому, що приватні потреби - це щось погане, а тому, що все, що міститься за межами приватного інтересу, при його абсолютизації, залишається несуттєвим, вторинним, наскільки б воно не було важливим насправді. Залишаючись непоміченою, метафізична, смислова сутність світу внаслідок своєї принципової неутилітарності, а значить і непомітності для орієнтованого на успіх "своєцентриста", оголошується недійсною, такою, якої не існує. А якщо й існує, то лише в "ліричній" резервації, як прикраса, додаток до "справжнього життя".

Якщо творчість містить у собі прагнення до успіху як момент, то інновація - як свою міру, як наперед заданий масштаб. Успіх - друге ім'я інновації. Як кожна гусінь прагне перетворитися в метелика, так кожна інновація прагне стати успіхом. Тому інновація нетерпляча. Для суб'єкта інноваційної діяльності сам процес є важливим, але не більше, ніж результат. Для творчої діяльності результат міститься в самому процесі. Діяльність тут виступає як самодіяльність. Тому певною мірою успіх міститься не в кінці діяльності, а у процесі самої діяльності.

Творчі особистості, вважає М. Сінтонен, характеризуються якістю емоційно-естетичної прив'язаності до своєї діяльності. А це означає небайдуже ставлення до самої діяльності. Навчити радіти тому, що ми робимо, так само важливо, як і конкретним навикам тої чи тої справи. Однак як це зробити у світі, який сповідує принцип негайного заохочення? Тяжко зрозуміти, яким чином може бути розвинута ця необхідна у тривалій перспективі особистісна якість, без якої неможливе досягнення когнітивних цілей [9, с.105]. Без готовності діяти у світлі "вдалої невдачі" творчість не виживає в бурхливих хвилях буття. Зануритися в діяльність, утримуючись у полі напруги загальних смислів загальнолюдської культури, можливо тільки тоді, коли смисл діяльності не втікає за обрії теперішнього, а сама діяльність не виступає засобом його досягнення, що приноситься в жертву на вівтар божествам успіху. Тут важливо мати орієнтацію не на емпіричний, наявний вимір удачі, а на її метафізичні окреслення. А для цього в людини повинні бути сформовані культурні органи сприйняття цих окреслень. Без свідомого формування їх у процесі освіти всі розмови про творчість та необхідність базових інновацій залишаться лише ще одним симулякром інноваційної діяльності, якою так модно сьогодні прикриватися.

Нездатність сучасності утриматися в просторі загальнолюдських смислів, тобто в історії, обертається спробою сучасності стати миттєвою. Звідси прагнення до змін заради змін, прагнення до нового заради нового. Рух у нікуди як ілюзія постійного оновлення супроводжується незмінною статичністю. У ХХ ст. при катастрофічному прискоренні соціокультурних метаморфоз людина, її сутність перебуває в сомнамбулічному ступорі. Шок, який людина отримала під час входження в сучасність, засвідчують столітні розмови про кризу та занепад Заходу. Криза стала буденною справою. Її принципова замкненість, нерозв'язаність міститься у відсутності позамежного. Людина змушена жити в межах, які вичерпали себе, але продовжує працювати марно, породжуючи видимість успішного існування. Коло історії замкнулося, і саме це створює ілюзію "кінця історії", однак по суті це вихід з історії у мить, втеча із загальнолюдського в приватну локальність миті.

Ніщо більше не створюється для тривалого використання. Речі, процеси та явища втрачають онтологічну вкоріненість і постають як ефемерні знаки. "Суспільство одноразових речей" - така ж точна емблема, що передає сутність сучасності, як і "інформаційне суспільство". В одному зі своїх листів Рільке пише: "Ще для наших дідів був “будинок”, був “колодязь”", знайома їм башта, та й просто їх власне плаття, їх пальто; усе це було безмежно великим, безмежно більш близьким, майже кожна річ була посудом, з якого вони черпали дещо людське і в який складали дещо людське про запас. І ось з Америки до нас вторгаються пусті байдужі речі, речі-привиди, сурогати життя. <…> Одухотворені речі, речі, що увійшли в наше життя, співпричетні до нас, сходять нанівець і вже нічим не можуть бути замінені. Ми, можливо, останні, хто ще знали такі речі" [8, с.306]. Парадоксально, що в той час, коли суспільні відносини уречевлюються, речі втрачають людську подобу. Коли людина перетворюється на річ, світ речей дегуманізується. Це обумовлено тим, що речі перестають бути втіленням загальнолюдської праці.

Товарно-грошові відносини, підміняючи собою всі інші, забезпечують ефективний засіб панування над світом. У рамках цих відносин гроші, що постають загальною мірою речей, приходять у мертвий, бездушний світ. Такий світ перетворюється на об'єкт, а підкорена таким чином природа - на товар. Але й сама людина, втративши світ як свій дім, стає бездомною, онтологічно не вкоріненою і разом із світом-як-засобом сама трансформується в засіб. Так, культура, думка, творчість постають таким же товаром серед інших товарів. Творчість, що отримує форму товару, постає як інновація.

Її досягнення, її ефективність безмежні та безсумнівні, однак цей явний успіх супроводжується, як зазначає М. Гайдеґґер, невдоволенням від того, що людина змушена дихати чадом своїх досягнень [13]. Розуміння дії як спрямування до зовнішньо покладеного результату - один з історично обумовлених моментів. Сьогодні інновація спирається саме на універсалізацію цього моменту. Про це свідчить позбавлення смислу дії, що не має на меті досягнути результату. Зазвичай результат мислиться важливішим за сам процес, за саму дію. Продовжуючи низку перетворень світу у засіб, дія є тут засобом.

Підпорядковуючись логіці відношення корисності, уся життєдіяльність людини може перетворитися на засіб, стати підготовкою до чогось - світлого майбутнього, смерті? Проте ноуменальні виміри людського життя випадають із цієї логіки. Фундаментальні проблеми людського буття не розкриваються, не вирішуються в результатах. Останні часто постають як тінь, відгомін почутого, побаченого, відчутого… Їх можна використати - холодній попіл не опалить душі - як добриво для вирощування різноманітних - ізмів.

Творчість - це процес, це становлення людини. Її результати - це опредметнені екстази душі, її застиглі гримаси та посмішки. Під їх поверхнею приховуються натяки на вічність. Інновація без творчості смертна, тимчасова, конечна. Смисл життя, любов, святість, як і мудрість, проростають та формуються в динаміці, у розвитку самої людини. Але спробуйте зупинити пошук, і, здавалося б, знайдене з таким зусиллям виявиться позбавленим усякого смислу. Як уважав М. Бердяєв, смисл життя в самому пошуку смислу [1, с.84].

Якщо гроші виступають мірою всіх речей, то вони і є орієнтир цілепокладання, головний результат, що задає міру смислу дії. Однак продукт, результат не завжди та не всюди постають мірою дії. Так, наприклад, у давньогрецькій мові слово "діяти" розуміється як певний спосіб виходу сущого на рівень свого перебування, незалежно від того, чи річ наявна сама по собі, чи до її наявності приводить людина. Слово "діяти" для греків звучить як "ергон", "енергія", римляни розуміють "ергон", виходячи з operatio у значенні action, а замість "енергії" використовують actus. Наявність речі виявляється в римлян результатом тієї чи іншої "operatio". Основна риса дії як енергії, уважає М. Гайдеґґер, полягає не у efficere та effectus, не в результативності акту, а в тому, що річ виходить до невтаємниченої наявності. "Ергон" - це те "діяння", здійснення якого є виходом речі до повноти своєї присутності. Основна міра дії ще для Арістотеля "не так проведена робота, продукт, як наближення до повноти здійсненності, завершене здійснення “ейдосу”, форми сутності". Вже на римській основі, за М. Гайдеґґером, людська діяльність перестала орієнтуватися на ейдетичну повноту, та її мірою стає кількість укладеної праці та обсяг проведених змін у зовнішньому світі [12, с.241].

Висновки