"Nomen est omen": псевдоніми в акторському середовищі Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

І.В. Єремєєва

Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут», м. Харків, Україна,

Авторське резюме

У статті, на основі спогадів та матеріалів архівних справ Центрального державного історичного архіву України м. Київ та Державного архіву Харківської області, проаналізовано етимологію псевдонімів деяких акторів Наддніпрянської України у другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. Розкриті особливості формування іменних моделей в залежності від амплуа артистів. Окрім цього, визначено місце та роль псевдонімів у формуванні бажаного професійного іміджу акторів. Зокрема, виявлено, що псевдоніми, запозичені чи трансформовані з прізвищ відомих літературних героїв використовувалися з метою перенесення моральних та зовнішніх якостей персонажа на артиста. Особливу увагу приділено специфіці творення сценічних імен в залежності від приналежності актора до російських чи українських за репертуаром труп. Крім того, в роботі висвітлено основні мотиви використання вигаданих антропонімів в акторському середовищі. Показано основні причини зміни імен акторами, які походили із дворянського стану та духівництва. Встановлено, що псевдонім визнавався важливим атрибутом професійної успішності не лише серед акторів, а й серед антрепренерів Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст.

Ключові слова: актор, псевдонім, антропонім, патронім, іменна модель, професійний імідж.

псевдонім акторський професійний імідж

Abstract

In the article on the memoirs and archival material basis of Central State Historical Archives of Ukraine, Kyiv and State Archives of Kharkiv Region the etymology of some actor's pseudonyms on the Dnieper Ukraine territory in late XIX - early XX century was analysed. The pseudonyms' place and role in desired professional actor image formation were determined. In particular the fact that pseudonyms borrowed or transformed from the famous literary character names used to transfer the character's moral qualities and exterior to the artist was defined. The stage name creation specificity depending on the affiliation of the actor to the Russian or Ukrainian repertoire was shown. Also the basic motives for fictional anthroponym using in actors' society were depicted. The main reason for the actor's name-change among ones originated from the nobility and clergy was shown. Besides the recognition of pseudonym as the important part of professional success not only among the actors, but also among entrepreneurs of Dnieper Ukraine in late XIX - early XX century was explored.

Keywords: actor, pseudonym, anthroponym, patronym, name model, professional image.

Постановка проблеми. Псевдонім - цікаве соціальне явище. Будучи, переважно, самоназвою «маленької людини», яка зазвичай губиться у вирі глобальних історичних подій, він розкриває особливості приватного життя, способу мислення, ментальності, соціального і професійного середовища, ілюструє стан суспільства, його традиції та тенденції розвитку на певному історичному етапі. Особливо важливою проблема псевдонімів є для акторського середовища, адже в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. акторська діяльність провокувала розрив традиційних зв'язків людини із своїм соціальним станом і перехід до групи маргіналів.

Аналіз досліджень і публікацій. Актуальність даної проблеми у міждисциплінарному підході дослідження, в якому використовуються дані ономастики та історії повсякденності, що дозволяє більш широко поглянути на історичні реалії існування акторської професійної групи.

У статті аналізуються мемуари театральних акторів, а також виявлені в Центральному державному історичному архіві України м. Київ та Державному архіві Харківської області жандармські списки акторів із зазначенням їх соціального походження, амплуа, справжнього імені та псевдоніму [7, 8, 10, 14, 15; 2, 3, 5, 11, 13].

Метою дослідження є визначення основних функцій та ролі псевдонімів в акторському середовищі.

Виклад основного матеріалу. З другої половини ХІХ ст. у містах набула широкого розповсюдження приватна антреприза. Попит на театр як на розвагу сприяв збільшенню кількості труп, а заразом і акторів. За цих умов цілком природним стало зростання професійної конкуренції. У боротьбі за увагу публіки акторами використовувалися всі доступні методи: дехто обирав нелегкий шлях до визнання через вдосконалення акторської техніки, дехто (а найчастіше такий шлях обирали низькопробні актриси з сумнівними моральними якостями) - через меценатів і впливових прихильників «таланту» і жіночих «принад». Так чи інакше, найбажанішим в акторському середовищі після високого гонорару було визнання. І якщо стати уславленим актором допомагали час і талант, то пізнаваність могло принести лише вдало підібране сценічне ім'я.

Незважаючи на те, що основним завданням псевдоніма ставало зацікавлення публіки особою актора, мотивація його вибору в акторських колах різнилася. Сценічне ім'я само по собі вже створювало артисту певний образ, індивідуальність, допомагало вирізнитися з-поміж інших. Подібне сприйняття функції театрального імені дозволяє по-іншому поглянути на хрестоматійні образи акторів, створені драматургом О.М. Островським. Герої його п'єси «Ліс» - Геннадій Нєсчастлівцев та Аркадій Счастлівцев - провінційні актори [1]. Парні персонажі твору, вони не випадково носили антонімічні прізвища, адже мали різне амплуа, яскраво відображене у прізвищах: Нєсчастлівцев - трагік, а Счастлівцев - комік. Немає сумнівів, що О.М. Островський використав ці імена для своїх героїв свідомо: в реаліях театрального життя кінця ХІХ ст. актори нерідко обирали псевдоніми саме відповідно до свого амплуа. Російський трагік Федір Васильєв, наприклад, був відомий під прізвищем «Горєв». Окрім амплуа сценічне ім'я актора могло прямо чи опосередковано відображати приналежність до українського чи російського за репертуаром театру. Так, серед артистів малоросійської трупи Ф. Левицького була селянка Олександра Плєтньова [2, арк. 54]. У запису поліцмейстера значилося, що по сцені її звуть «Українка» [2, арк. 54]. Серед акторів товариства «Краинских артистов под управлением Троцкого» була артистка з псевдонімом «Країнка», яка в житті носила ім'я Тетяна Ав- дєєнкова [3, арк. 100-101]. Хто ці «краинские артисты», на жаль, у документі не вказувалося. Проте, зважаючи на заміну іншими акторами цього театру своїх прізвищ (Михаїл Подорванов по сцені значився як «Запорожець», Євгеній Кишнеров - «Михайленко», Оксана Кобець - «Чайленко», Віктор Донецький - «Задесенець»), очевидним стає український репертуар трупи, і ймовірно, неправильне написання приставом її назви [3, арк. 100-101].

Простежувалася й певна тенденція зміни антропонімів в українських та російських акторських колективах. У малоросійській трупі Ф. Левицького деякі актори змінили власні імена російської іменної моделі на українську. Окрім уже згадуваної О. Плєтньової- «Українки» актор Павло Тимковський (колишній студент Петербурзького політехнічного інституту) взяв псевдонім «Кропивниченко» [2, арк. 54]. У списку російської трупи, навпаки, простежувалась тенденція заміщення власних прізвищ псевдонімами російської іменної моделі: Іван Руденко значився по сцені «Руденковим», Ольга Метлеркамплер - «Золотарьовою», студент Харківського імператорського університету Костянтин Шевердинський - «Смірновим».

Вираження індивідуальності актора і створення ефекту його пізнаваності могло відбуватися за рахунок запозичення вже відомих і популярних прізвищ. Часто на допомогу акторам «приходила» література. Неважко здогадатися, що такі псевдоніми як «Лєнський» та «Дубровський», які зустрічалися серед акторів Наддіпрянської України, одразу створювали їм відповідний імідж «благородного разбойника» та «красавца в полном цвете сил» [4, с. 10; 5, арк. 56 ]. Подібні псевдоніми, на думку сучасника, обиралися для збільшення популярності [4, с. 10]. Певне відображення сили впливу популярного літературного імені на актора простежується на прикладі Івана Тобілевича (по сцені - Карпенка-Карого). Перша частина псевдоніма українського артиста являла собою патронім - батька актора звали Карпом. Суфікс «-енко» («-єнко») був розповсюдженим у Наддніпрянській Україні і вказував, що людина є дитиною відповідного батька [6]. Уродженець цього історико-географічного регіону, Іван Тобілевич, вочевидь, скористався для створення свого псевдоніма розповсюдженою моделлю творення власних родових імен. Друга складова псевдоніма актора запозичена у героя твору Т.Г. Шевченка «Назар Стодоля» Гната Карого. У народній свідомості цей герой був уособленням козацької доблесті. Скоріш за все, обрання актором прізвища цього персонажа, як складової частини псевдоніма, не випадковість. Воно диктувалося не лише шаною І. Тобілевича до творчості Кобзаря, а й народною любов'ю до літературного героя, яка підсвідомо мала переноситись і на власника псевдоніма, додаючи йому певну частину народних симпатій. До того ж, слово «карий» невимушено викликало асоціації з українською зовнішністю, а саме - карими очима, так вдало оспіваними у пісні О.Д. Копитька «Чорнії брови, карії очі», створеній у ХІХ ст. Відтак, обраний Іваном Тобілевичем сценічний і літературний псевдонім «Карпенко-Карий» став своєрідною етнічною «візитівкою» актора, створюючи у публіки образ українця - сина своїх батьків, відважного козака з типовими українськими антропологічними рисами.

За зміною прізвища в акторському середовищі приховувалося не лише марнославне бажання виокремитися. Для вихідців із деяких станів суспільства псевдонім виконував роль своєрідної публічної маски, покликаної приховати від широкого загалу походження актора. Незважаючи на утаювання таким чином свого вродженого соціального статусу, основною функцією псевдоніма залишалося створення актору певного іміджу та ефекту пізнаваності. З другої половини ХІХ ст., в період масового збідніння дворянських родин, затушовування свого походження при вступі до акторських лав особливо актуальним ставало для представників дворянства. Суспільна мораль і станові традиції, які не встигли трансформуватися відповідно до викликів часу навіть у столицях, категорично засуджували заняття акторством. Робота в театрі не вважалась елітарною, а норов і спосіб життя артистів визнавалися недостойними аристократів. Безсумнівно, саме через небажання скомпрометувати родинне ім'я, усі діти харківського поміщика Віктора Нєєлова, які присвятили своє життя театру, мали сценічні псевдоніми. Найвідомішим із них став Мамонт Дальський. Сценічне прізвище він утворив від дитячого прізвиська своєї сестри Магдалини - «Даля» [7, с. 155]. Це ж прізвище використовувала на сцені й Маргарита Нєєлова. Катерина, інша сестра М. Дальського, ставши оперною співачкою, взяла псевдонім «Дін- ська» [7, с. 155]. Братів відомого актора знали у театрі під прізвищами «Ланской», «Мєрцалов» і «Рамазанов» [7, с. 155].

Природно, що у традиційному суспільстві другої половини ХІХ - початку ХХ ст. найбільший осуд отримували актриси шляхетного походження. За вступ на сцену дівчину зі старовинної дворянської родини Ніну Макарову-Сєдую батько-офіцер вигнав з дому [8, с. 70]. Подібна ситуація склалась і у дворянки Марії Адасовської (за чоловіком - Хлистової). Через сприйняття батьками та чоловіком-офіцером професії актриси як принизливої, жінка приховала своє походження за псевдонімом «Заньковецька» [9, с. 5]. Незважаючи на те, що офіцери полюбляли розважатися з актрисами, офіційно одружитися з акторкою вважалося вкрай непристойним. За спогадами російського актора Якова Малютіна, актриса Віра Самойлова негайно покинула сцену після одруження з офіцером, оскільки «така» дружина негативно впливала б на репутацію чоловіка [10, с. 169]. Відтак, вимушене приховування актрисами своїх справжніх прізвищ, а з ними і соціального походження відображає ментальність дворянства, яке як стан увійшло у фазу занепаду: його представники вже перестали виконувати свої соціальні функції, однак, продовжували ревно оберігати моральну і фізичну «чистоту» елітарного стану.

Подібно до дворян, акторську професію вважали ганебною представники ще одного стану - духовенства. Вихідці з родин священнослужителів серед акторів траплялися вкрай рідко. Таким винятком, наприклад, був син псаломщика Петро Подорванов, який служив у товаристві «країнських» акторів під псевдонімом «Запорожець» [3, арк. 100]. Показово, що він походив із найнижчого чину церковнослужителів, адже професія лицедія вважалася настільки великим гріхом, що в родинах духовенства, яке стояло на більш високих ієрархічних сходинках, не допускалася взагалі.

Траплялося, що псевдонім приховував етнічне походження актора, яке могло формувати негативний чи небажаний імідж. Найбільш помітною ця тенденція була для акторів-вихідців з єврейського середовища. У Харківському драматичному театрі в зимовий сезон 18881889 рр. з 31 актора 2 належали до етнічних євреїв. Обидва артисти - Тимофій Грінштейн та Рубенс Мсеріанц - змінили свої реальні єврейські антропоніми на сценічні російські, ставши «Чужбіновим» та «Чинаровим» відповідно [11, арк. 157, 158]. У цій же трупі під псевдонімом Євгеній Нєдєлін крилося колоритне польське ім'я - Генріх-Євгеній Якович Нєдзельський [11, арк. 159]. У російській драматичній трупі під керівництвом В. Свєшнікової грецький підданий Епамінонд Дара виступав під героїчним російським прізвищем «Мінін» [2, арк. 72].

Необхідність взяття псевдоніма, як засобу індивідуалізації, гостро поставала у випадках, коли на сцену вступали родичі, зазвичай, брати або сестри. Яскравим прикладом виникнення такої родинної плеяди акторів із різними сценічними іменами стали брати Тобілевич - Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський та Панас Саксаганський. Певним винятком із цього правила стала їхня сестра Марія. За прикладом середнього брата, вона взяла як псевдонім дівоче прізвище матері і, додавши до нього родинне ім'я першого чоловіка, створила театральне прізвище «Садовська-Барілотті».

Зустрічалися випадки, коли при взятті шлюбу поєднані родинним зв'язком актори виступали під одним театральним псевдонімом. Причому, заміжня жінка часто брала не лише цивільне, а й сценічне прізвище чоловіка. Наприклад, дружина вже згадуваного артиста Тимофія Грінштейна -Чужбінова, набула популярності як Маріана Чужбінова. Взяла сценічне прізвище чоловіка і Олена Нєдзельська (по сцені - Нєдєліна) [11, арк. 157- 159]. Причини цього могли критися або в тому, що театральне ім'я одного з подружжя видавалося більш популярним, або у парі відповідально ставилися до родинних зв'язків (хоча, зазвичай, це не було притаманно акторам). Іноді причиною заміни справжнього імені сценічним слугувала його розповсюдженість або немилозвучність. Наприклад, актор Олександр Какушкін із задоволенням виступав під шляхетним прізвищем «Бєстужев», а Віра Баранова значилася на афішах як «Римська» [3, арк. 72; 13, арк. 18]. Ці фактори, на думку театральних діячів, посилювали прихильність публіки, а від неї напряму залежала заробітна платня актора. Недарма молодий актор Митрофан Іванов на світанку кар'єри виходив на сцену під власним прізвищем. Набувши більшої популярності він замислився не лише над розрішенням репертуару, а й над вибором більш виразного сценічного імені. Актор вирішив не змінювати власне прізвище, а додати до нього псевдонімічний компонент. Останній він утворив від топоніма - міста Козельськ, адже саме тут пройшло його дитинство. Невдовзі талант, підкріплений яскравим псевдонімом принесли Митрофану Іванову-Козельському широке визнання [14, с. 54].

Пошуком гучних сценічних псевдонімів переймалися не тільки у середовищі акторів. Імпресаріо, або, як їх називали, «дільці» також приділяли особливу увагу сценічним іменам акторів. Крім того, піддаючися моді, вони самі із задоволенням носили псевдоніми. Російський актор Ігор Нєжний згадував, що у театральних підприємців дореволюційної Одеси любов до гучних прізвищ межувала з одержимістю [15, с. 80].

На їхню думку, звучний псевдонім значив у житті актора не менше, ніж талант. Театральні підприємці охоче наділяли сценічними іменами артистів-початківців. Спонукав їх до цього не стільки природний альтруїзм, скільки альтернативи власного заробітку, адже нерідко такі дільці водночас являлися театральними агентами і власниками театрів. Відтак, привабливість акторського прізвища для публіки гарантувала підприємцю добрі касові збори.

У числі антрепренерів, захоплених процесом «наречення» акторів псевдонімами, сучасники згадували власника і керівника одеського театру «Водевіль» [15, с. 80]. Куплетист Володимир Кораллі називав Яковом Шошніко- вим, актор Ігор Нєжний - М.Г. Штівельманом [4, с. 22; 15, с. 80]. Створивши у місті професійну дитячу оперу, де основні ролі виконували діти 6-13 років, антрепренер не менш вдало створював для юних артистів яскраві прізвища. У його театрі грали переважно обдаровані діти з Молдаванки - одного з найбідніших районів Одеси. Однак сценічні прізвища «Вербицький», «Каренін», «Санін», «Давидов», «Орлеанська», «Черноморова», під якими дітлахи виходили на сцену, вдало маскували їх жебрацьке походження. В. Кораллі, згадуючи початок свого творчого шляху у трупі Якова Шошнікова, підкреслював, що дітей до театру набирали із незаможних сімей, бо «в багатих родинах до акторів ставились як до людей другосортних» [4, с. 22].

До речі, виникнення псевдоніма «Володимир Кораллі» також не обійшлося без керівника театру «Водевіль» [4, с. 23]. Насправді одеського хлопчика єврейського походження звали Волбер Кемпер. Але після вступу до дитячої оперної трупи антрепренер дав йому більш звичне для російськомовного глядача ім'я «Володимир». Сценічне ж прізвище «Кораллі» винахідливий Яков Шошніков «запозичив» у Віри Кораллі (Караллі) - популярної на той час зірки російського німого кіно та столичної балерини. Володимир ділив псевдонім з рідним братом Емілем. Примітно, що діти до самого виходу на сцену не підозрювали, що їх псевдонім - брати Кораллі, адже антрепренер забув їм про це повідомити.

Висновки

Таким чином, в акторському середовищі Наддніпрянської України другої половини ХІХ - початку ХХ ст. псевдонім став невід'ємним професійним атрибутом. Основною причиною взяття псевдоніма було створення актору вигідного іміджу, який гарантував популярність і визнання публіки. Окрім того, практика взяття сценічних імен нерідко слугувала для приховання соціального та етнічного походження, уникнення чи підкреслення родинних зв'язків. Способи творення псевдонімів в акторських колах відповідали основним методам формування реальних антропонімів.

Їх утворювали від імен батьків, топонімів, етнонімів, запозичували у відомих літературних героїв, вкладали у них якісні характеристики особи актора. Існувала також практика поєднання кількох способів творення антропонімів в одному, подвійному прізвищі. Оскільки псевдонім зазвичай обирався самостійно, він нерідко відображав світогляд і систему цінностей актора, його індивідуальність.

Список літератури

1. Островский А.Н. Лес [Текст] / А.Н. Островский. - Л.: Гослитиздат, 1947. - 94 с.

2. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України), ф. 1439, оп. 1, спр. 576, 528 арк.

3. ЦДІАК України, ф. 1439, оп. 1, спр. 1126, 689 арк.

4. Коралли В. Сердце, отданное эстраде. Записки куплетиста из Одессы [Текст] / В. Коралли. - М.: Искусство, 1988. - 206 с.

5. ЦДІАК України, ф. 1439, оп. 1, спр. 1523, 488 арк.

6. Бабій Ю.Б. Словотвірно-структурна характеристика сучасних прізвищ Середньої Наддніпрянщини (патронімні утворення) [Текст] / Ю.Б. Бабій // Записки з ономастики. - Одеса: Астропринт, 2006. - С. 3141.

7. Горин-Горяйнов Б.А. Кулисы / Б.А. Горин-Горяйнов. - Л.: Советский писатель, 1940. - 279 с.

8. Гарянов П.А. Актеры. Театральные записки [Текст] / П.А. Гарянов. - Челябинск: Челябинское книжное издательство, 1957. - 176 с.

9. Бобир О. Українська свідомість та російські симпатики Марії Заньковецької (до 150-річчя від дня народження актриси) [Текст] / О. Бобир. Чернігів, 2004. - 32 с.

10. Малютин Я.О. Актеры моего поколения [Текст] / Я.О. Малютин. - Л.-М.: Государственное издательство «Искусство», 1959. - 356 с.

Размещено на Allbest.ru