Мовно-культурна політика сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мовно-культурна політика сучасної України

Анатолій Науменко

(Миколаїв)

У статті аналізуються сучасні лінгвістичні, культурологічні та філософські аргументи «за» і «проти» діалогу культур в умовах глобалізації, розглядаються основні тенденції сучасного українського мовознавства щодо визначення етимології українських мови та культури порівняно з російськими культурою та мовою. Зокрема, у межах сучасної української культури протиставляються мова та культура української діаспори та так званої «галичанської меншини» культурі «великої української громади» та стверджується, що націоналістично налаштовані представники першої проводять агресивну «політику мовно-культурного геноциду» щодо решти населення України. Також ставиться під сумнів існування гомогенної української культури як єдиної «культурної ситуації», «єдиного українського світосприйняття», проводиться аналогія з англійською та німецькою мовами щодо існування декількох різних національних мов, які під тиском «національно забарвленої соціальної практики» спричинили появу різних типів світосприйняття, що є водночас світоглядною та лінгвістичною проблемою. мовознавство культура глобалізація

Виходячи з логіки наукової політичної думки та східнослав 'янської історії, піддаються критиці спроби українського історика М. Грушевського, екс-президента Л. Кучми та сучасного українського філолога В. Таранця розмежувати українську та російську культури і мови. Робиться спроба довести єдність української та російської культур та, виходячи з цього, стверджується «єдність» вищезгаданих етносів, починаючи з часів Київської Руси, стверджується їхня синкретична цілісність у межах культури східних слов'ян, зокрема, в українському, білоруському, руському «домострої», праслав 'янській мові та православ 'ї, засобом і джерелом самовідбиття якого стала російська мова.

У статті наголошується помилковість підміни глобальних філософських проблем мови та культури лінгвістичними дискусіями.

Ключові слова: мова, культура, етнос, діалог культур, лінгвістична дискусія, мовна політика, національна мова, система мови, картина світу, глобалізація.

The paper provides the analysis of the present-day linguistic, culturological, and philosophical “pro” and “contra” reasons for the cultural dialogue within the scope of globalization. General tendencies of the modern Ukrainian linguistics for the Ukrainian vs Russian language and culture identification are considered. Notably, the language and culture of the Ukrainian diaspora and so-called “Galician minority” are opposed to those of the so-called “great Ukrainian society”, and it is stated that the nationalistically inclined representatives of the former ones exercise their aggressive “policy of language and cultural genocide” on the rest of the Ukrainian population. The existence of the homogeneous Ukrainian culture as a uniform “cultural situation” and “a uniform Ukrainian mentality” is also doubted. The analogy with the English and German languages is drawn concerning the existence of some different national languages which, under the pressure “of nationally colored social policy” brought about the emergence of different types of mentality, and it turns to be an outlook and linguistic issue at the same time. On the basis of scientific political thought and Western Slavic history, the attempts of Ukrainian historian M. Hrushevskyi, expresident L. Kuchma and modern Ukrainian philologist V. Taranets to distinguish Ukrainian and Russian cultures and languages are criticized. The author attempts to prove the unity on the Russian and Ukrainian cultures and thus states the “unity” of the aforementioned peoples starting from the Kyiv Rus times, their syncretic unity is stated within the measures of the Western Slavs culture, namely in Ukrainian, Byelorussian and Russian “domostroy” (patriarchal rules of family life), the Proto-Slavic language and orthodoxy, the latter having the Russian language as its tool and selfreflection. The paper states the invalidity of global philosophical issues of the language and culture for the linguistic discussions.

Key words: language, culture, ethnos, dialogue of cultures, linguistic discussion, language policy, national language, language system, picture of the world, globalization.

В статье анализируются современные лингвистические, культурологические и философские аргументы «за» и «против» диалога культур в условиях глобализации, рассматриваются основные тенденции современного украинского языкознания относительно этимологии украинских языка и культуры в сравнении с русскими культурой и языком. Так, в рамках современной украинской культуры противопоставляются язык и культура украинской диаспоры и так называемого «галичанского меньшинства» культуре «большого украинского общества» и утверждается, что националистически настроенные представители первой проводят агрессивную «политику языково-культурного геноцида в отношении остального населения Украины. Также ставится под сомнение существование гомогенной украинской культуры как единой «культурной ситуации», «единого украинского мировосприятия», проводится аналогия с английским и немецким языками относительно существования нескольких разных национальных языков, которые, под давлением «национально окрашенной социальной практики» привели к появлению разных типов мировосприятия, что одновременно является мировоззренческой и лингвистической проблемой. Исходя из логики научной политической мысли и восточнославянской истории, поддаются критике попытки украинского историка М. Грушевского, экс-президента Л. Кучмы и современного украинского филолога В. Таранца украинскую и русскую культуры и языки. Предпринимается попытка доказать единство украинской и русской культур и, исходя из этого, утверждается их синкретическая целостность в рамках культуры восточных славян, а именно, в украинском, русском, белорусском «домострое», праславянском языке и православии, средством и источником самовыражения которого стал русский язык. В статье подчеркивается ошибочность подмены глобальных философских проблем языка и культуры лингвистическими дискуссиями.

Ключевые слова: язык, культура, этнос, диалог культур, лингвистическая дискуссия, языковая политика, национальный язык, система языка, картина мира, глобализация.

Назва цієї статті може видатися на перший погляд невиразною, сухою та змістовно майже безмежною, отже не науковою, а публіцистичною або, скоріш, дипломатичною. Саме тому я хотів визначити її трохи поетично, хоча і занадто довго, а саме так: “Дайте мені спочатку першу наваристу українську страву з пампушками, а вже потім вимагайте від мене, щоб я називав її 'борщем`!”). Але потім я зрозумів, що наукова стилістика, її логіка та етика не дозволять мені залишитися при такому лексично перевантаженому формулюванні, і тому я вибрав другу, хоча і програшну в ефектності назву: «Мовно- культурна політика сучасної України». Але її буцімто неефектність не повинна затьмарювати в очах і глибинний науковий зміст моєї розвідки, бо в ній насправді йдеться ро історію, мову, переклад та діалог культур з погляду сучасного українського націоналізму, і її не менш вагомий політичний сенс, бо соціальною основою мого виступу є теза про те, що сьогоденні українські націоналісти заради прославлення тільки галичанської меншини, тобто крихти українського суспільства, яку вони звеличують як істинно справжній український народ, проводять войовничо, невтомно, невідступно й підступно політику мовно- культурного геноциду кількісно і якісно великої української громади, тобто тьми народів, які мешкають на терені географічно сучасної України, заради історично фальшивого возвеличення, як я вже сказав, галичанської крихти від великої української громади.

Скажу відразу: справа зовсім не в тому, щоб з'ясувати, хто має більше історичних та інших переваг, щоб зватися символом, тобто взірцем української ментальності: наприклад, стародавні мешканці Львова чи Донецька, Харкова чи Сімферополя тощо. Справа в тому, щоб вирішити головне політичне питання: чи є велика громада на території сучасної України єдиним національним етносом (тобто носієм однієї мови, однієї культури, однієї системи звичаїв та традицій тощо), чи вона завжди була, є сьогодні і, скоріш за все, залишиться ще на багато десятків, а може й сотень років лише сумарною соціальною масою на державно обмеженому географічному просторі України (тобто без єдиної мови, без єдиної культури, без єдиної системи звичаїв та традицій тощо)?

Вирішення цього питання занадто складне й об'ємне, не для одного короткого повідомлення, та й не для одного повідомлювача. Тому я зосереджусь лише на кількох стрижневих аспектах. І перший з них - це співвідношення мови і громади. Зрозуміло, що для успішного й легкого адміністративного спілкування в одній громаді буде краще, якщо всі її члени будуть знати єдину мову (назвемо її адміністративною). Але державна практика багатьох сучасних країн світу (Канада, Швейцарія, Індія та ін.), не кажучи вже про історію цього питання, знає зовсім іншу мовно-керівну систему: там офіційні чиновники обов'язково повинні знати кілька провідних мов своєї країни, а не примушувати її різноплемінних мешканців вивчати єдину адміністративну мову. До речі: так повелося ще з часів великої Римської імперії, де мовна політика упродовж багатьох сотень років вирішувалась доволі просто і - головне! - мирно: бажаєш бути адміністративною служкою імперії - будь ласка, вивчай латинську мову, не бажаєш - до твоїх послуг чиновники адміністрації, які знають твою власну мову! (нагадаю, що наша буцімто самостійна Україна існує лише 17 років, але 16 з них політично й фізично воює зі своїм народом щодо мовного питання, тоді як Римська імперія всі 7 століть свого існування мирно розв'язувала це питання, бо не мала мовних націоналістів).

І ще одне «до речі»: звісно, що іврит (тобто давньоєврейська мова, якою написано багато книг Старого Заповіту Біблії) вже у ІУ ст.н.е. був незрозумілим навіть для іудейських жреців-рабинів, тобто зберігачів Тори, перших п'яти книжок цього самого Старого Заповіту, і такою мертвою мовою він залишався до кінця ХІХ ст. (навіть майже до середини ХХ-го), поки сіонізм не відродив його як живу державну мову Ізраїлю. Отже, виходить, що впродовж півтори тисячоліття іудейська громада не мала не тільки єдиної території, але й єдиної мови, але ніхто не примушував її використовувати єдину давньогебрейську мову. Виникає запитання: «А чи існував протягом цих півтори тисячі років іудейський етнос?» Відповідь зрозуміла: не тільки існував, але ще й активно завойовував найкращі місця під сонцем для багатьох своїх одновірців! Бо в іудеїв була сила, більш вагома, ніж мова, і ця сила, яка півтора тисячі років цементувала і підбадьорювала всю чужомовну і полігеографічну іудейську громаду, звалась і зветься «єдина культура», бо всі іудеї у будь-якому куточку світу, якою б мовою вони не розмовляли, в один і той же час, з одним і тим же натхненням, в одному і тому ж сенсі, в одній і тій же формі, з одним і тим же прагненням виконували ритуали та звичаї, що їм приписав іврит до свого півторатисячного «засинання» у далекому IV ст. н.е.

Отже, українська мова й українська культура - це далеко не змістовні синоніми і тим більше не необхідні політичні важелі для соціальної перебудови сучасної України, яка є географічно, тобто територіально, але не етнічно цілісною. Нема потреби аргументувати той факт, що сучасна людина приходить у світ як у культурну ситуацію, що створена до та для неї й формує її (людину). Більш того: людина народжується вже з цією ситуацією, бо генна пам'ять не дозволяє людині бути Іваном, що забуває свою спорідненість з одноплемінниками, навіть якщо він і бажає цього, як це сьогодні активно роблять вчорашні слов'янські брати й побратими. І на логічну, етичну та соціальну авансцену тут висовується не традиційний випереджаючий вплив мови на формування уявлень індивіду про буття і, отже, на породження культури людиною, а зовсім навпаки: випереджаючий уплив уже існуючої культури на світосприймання індивіда. Все останнє (наприклад, гасло сьогоднішніх українських націоналістів про відродження української культури через насильне поширення та впровадження української мови), щоб там вони та їх наукові опричники не казали, - це ті самі добрі наміри, якими, як звісно, вибрукувано шлях до пекла, або ж це буцімто медоточиві поради власника цього пекла.

Отже, дайте людині на терені України спочатку наваристу українську страву з пампушками (тобто культуру), а вже потім вимагайте від неї (людини), щоб вона називала її «борщем» (тобто користувалася українською мовою). При цьому, однак, не можна не сказати про те, що в нашій державі сьогодні ще не існує єдиної загальнонаціональної української мови, бо на її географічному (а ще більш: політичному) просторі функціонують чотири її варіанти, так звані регіональні діалекти: східноукраїнський (перенасичений росіянізмами), західноукраїнський (заполонений полонізмами, австріїзмами, романізмами і т.ін.), центральноукраїнський (яким можна писати тільки щирі та поетичні вірші, а не користуватися науково і буденно, бо йому бракує термінології та ситуаційних кліше) і, врешті, діаспорний (яким користуються проамериканські та проканадські засоби масової інформації і який відкидає українську мову майже на півтора-два сторіччя назад у добу її створення з її застарілістю й зашкарублістю).

Саме через цей чинник у багатьох сучасних географічних українців уже давно не викликає сумніву думка про те, що псевдопроблему української мови як синонім самостійної української культури накинула нам англомовна (та частково німецькомовна) українська діаспора не без матеріальної та ідейної підтримки могутніх всесвітніх антисоціалістичних, антислов'янських і антиправославних сил. Треба ще раз підкреслити, що саме українська діаспора, яку давно вже світоглядно перевиховано іншим мовним та культурним середовищем, у котрого мало точок зіткнення з нашою східнослов'янською культурою, спробує своєю англізованою, онімеченою та іншою псевдослов'янською свідомістю, а також своєю українськоподібною мовою вкинути нас у катастрофічні лінгвістичні та політичні полеміки щодо того, як нам, географічним, тобто справжнім, щирим українцям, повернути їй, псевдоукраїнськомовній діаспорі, той „український рай", де „садок вишневий коло хати, хрущі над вишнями гудуть, плугатарі з плугами йдуть, співаючи ідуть дівчата, а матері вечерять ждуть""; той рай, який вона сама собі нафантазувала в своїй прекрасній (для неї!) американській та канадській далечині [1].

Крім накидування нам неплідних, але нас знесилюючих та роз'єднуючих полемік, щоб ми таскали для діаспори поза Україною та її холуїв у самій Україні політичні (та й матеріальні) каштани з полум'я власного націоналізму, войовничу поведінку української діаспори не можна не знайти і в загрозливому засміченні української мови. Декілька років тому в газеті „Слово" було надруковано статтю молодого харківського історика І. Бондаря під крикливою назвою „Дух понови” про потребу повернення до справжньої, на думку Бондаря, української ментальності. При цьому автору статті важливо було ввести в усі мовленнєві сфери його тексту (орфографію, пунктуацію, лексику, граматику) будь-яку зміну, „понову”, за його термінологією, щоб усе в статті писалось, лунало й значило не „по- московитському”. Така бондарська „понова”, тобто псевдоукраїнська мова, призвела до того, що навіть доктор філологічних наук не зможе прочитати цю статтю без словника іноземних слів, та й з ним - навряд чи [2].

На жаль, - це не єдиний та й не самий гіркий приклад. Так, націоналістично налаштовані теологи України та їх однодумці за її межами войовничо доводять прямо-таки доленосну необхідність тяжіння України до католицизму, або до греко-римської церкви, або до уніатської, але чомусь не до для українського народу традиційного і дійсно життєдайного православ'я. Так, наприклад, в українському уряді є департамент з євроінтеграції України і чомусь немає департаментів із самостійності української політики або ж з її плюралістичності. Так, учорашній український президент (Кучма Л.Д.) назвав свої книжкові політичні одкровення „Україна не Росія”, хоча за логікою наукової політичної думки та східнослов'янської історії повинен був би назвати їх „Україна і Росія” (на жаль, так сьогодні думає не тільки він один, а і вся ющенківська рать любих друзів - «Наша Україна»).

І ще один вагомий аспект досліджуваної мною теми: походження українців та їх мови.

Усі ми, автохтонні (тобто хронологічно давні географічні) мешканці України, є вихованцями великої, цілісної та неподільної культури східних слов'ян, яка дозріла ще в далекі ранньосередньовічні часи красою думки й діяння Київської Руси; тієї культури, яку сучасні українські націоналісти-самостійники, войовничо розвиваючи помилкову тезу М.С. Грушевського кінця ХІХ ст. [3], вважають лише українською [4], але котра насправді була синкретичною цілісністю, до якої українська, білоруська та руська обрядовість (тобто домострой, домоведення; до речі: які красиві та ємні, образні слова, оббрехані за останні два сторіччя!) входили не підсумовуючими, а синтезуючими компонентами; тобто не існували окремо, у самодостатній автономній чистоті і водночас в абстрактному алогічному злитті (як, наприклад, Бог-Дух , Бог-Отець та Бог-Син у православному понятті „Господь”), а проявляли себе лише у взаємодії, взаємовпливі, взаємопроникненні, ба мали спільне світосприйняття через загальну праслов'янську мову. Духовною ж основою цієї цілісної, триєдиної культури стало православ'я (а не католицизм і не уніатська церков, котрі зараз насильно поширюються в Україні), а засобом і джерелом самовідбиття стала російська мова [5].

До речі: про тільки що мною названу помилкову тезу Грушевського детальніше. Всі націоналістично налаштовані політики сьогоденної України вважають його першим великим президентом України, хоча за об'єктивним змістом своєї політичної діяльності він є другим після Мазепи великим зрадником українського населення. Це він, ставши першим керівником тільки що указом австрійського імператора створеної у Львівському університеті кафедри історії Південної Руси (11.04.1894), зробив усім сенсом свого наукового, політичного та буденного життя реалізацію власного зрадницького бажання відірвати духовно Україну від Росії і всебічно підпорядкувати її австрійському впливу. Для цього він на базі галицького говору придумав так звану «західноукраїнську мову», просякнувши її настільки угорськими, австрійськими та польськими лексемами і граматичними конструкціями, що вона стала радикально відрізнятися від тієї справжньої солов'їної української мови, якою співав Шевченко, писала Марко Вовчок, розмовляли Полтавщина, Черкащина та Таврія. Цей штучний суржик став потім зашкарублою мовою сучасної української діаспори. Це він, Грушевський, вирішив свою фальшиву «Історію України-Руси» видати не українською, а німецькою мовою, щоб зробити приємне австрійським спонсорам. Це він, Грушевський, написав у цій псевдоісторії, що нащадками Київської Руси стали Галич, Волинь та Литва, а не Московська Русь, бо вона, на його думку, - це зовсім інше, та й ще варварське явище [6].

Усе це - усталені і навіть банальні істини, і якщо я наголошу на них, то лише для того, щоб ще раз підкреслити: нерозумно й помилково, як це зараз робиться в Україні, глобальні, суттєві, філософські проблеми мови й культури підмінювати лінгвістичними дискусіями (та ще й поверховими) щодо термінів. Для істинного філолога немає наукової, тобто об'єктивної ваги полеміка щодо того, називати яку-небудь мову самостійною чи національним варіантом або ж одним з говорів іншої. Немає тут об'єктивного сенсу тому, що на лінгвістичному рівні подібні спори вже давно вирішені: говір чи діалект стають національною мовою не тоді, коли починають обслуговувати державно-територіальне утворення, а тоді, коли у них з'явиться своя цілісна система із 6-ти компонентів (фонетика, орфографія, лексика, морфологія, синтаксис, стилістика, тобто стильове забарвлення лінгвістичної одиниці), отже система із 6 щойно названих компонентів, злита в лінгвістичну єдність, яка буде забарвлена етнографічно (власною національною картиною світу) і через це відрізняти себе від інших говорів та діалектів.

Ще раз треба акцентувати на тому факті, що всі ці 6 компонентів зможуть виникнути лише тоді, коли у носіїв говору чи діалекту визріє особливе, окреме від інших соціальних спільностей світосприйняття. Саме воно і тільки воно, нове світосприйняття (або як влучно сказав російський літературознавець Добролюбов «миросозерцание» [7]), породжує нову національну мову. Отже, скільки б завзяті українські націоналісти-самостійники не кричали “Москалі-окупанти, геть з рідної неньки-України!”, до того часу, поки сама практика, а потім і філологи, філософи, культурологи та інші вчені не доведуть, що є єдине українське світосприйняття, яке суттєво відрізняється від російського (або білоруського), всі розмови про єдину українську мову як джерело єдиної української культури будуть пустим, але політично страхітливим міфом.

Для справжніх учених давно вже перестав бути парадоксом зовнішнє парадоксальний факт, коли одна мова „раптом” (звичайно, не в хронологічному розумінні, а в психологічному сприйнятті) перетворювалась на декілька різних національних мов: англійська в Англії, США, Австралії та інших країнах - це одна мова за принциповими параметрами її як системи, хоча відзнаки, іноді значні, мають місце у вище названих 6-ти мовних сферах. Але водночас - це різні національні мови зі своїми картинами світу; на Заході навіть віддають перевагу не термінам „англійська мова в такій-то країні”, як це робиться у нас, а термінам „англійська мова”, „американська”, „австралійська” тощо, тому що у носіїв цих мовленнєвих варіантів колишньої єдиної англійської мови під багаточасовим тиском національно забарвленої соціальної практики сьогодні вже відзначаються різні типи світосприйняття.

Аналогічна ситуація і з німецькою мовою як системою: вже на початку ХХ ст. австрійці, які ще „вчора” розмовляли літературною мовою, єдиною з німцями, почали вимагати називати свою мову вже не „німецькою”, а „австрійською1”, бо виявилось „несподівано”, що австрійський склад розуму й душі, побудований на віросповіданні католицизму та синтезі багатьох культур від германської через романську до тюркської та слов'янської, гостро протистоїть менталітету німецьких розуму й душі, який випестувано противником католицизму лютеранством та однією германською культурою. Друга світова війна породила ще більш парадоксальну ситуацію: розподіл Німеччини на Східну та Західну потягнув за собою виникнення двох різних світосприймань, а разом з ними і двох різних національних варіантів німецької мови (в НДР та ФРН).

Об'єднання двох Німеччин у 1990 році поки що не усунуло цієї світоглядної і, отже, лінгвістичної проблеми, а лише поглибило її, бо німецькі сьогоднішні політики використовують мову в цьому випадку не як джерело та засіб пізнання світу, а як прийом присилування, нав'язування буцімто єдиної німецької культури.

Те саме роблять політики і в сучасній Україні.

Нещодавно я з превеликим задоволенням і з не меншою науковою турботою прочитав монографію одеського професора Валентина Григоровича Таранця „Арії. Слов'яни. Руси” [8], яка присвячена порівнянню російської та української мов і має безпосереднє відношення до тематики й проблематики мого повідомлення. І хоч я, на превеликий жаль, завжди зовсім далеко відстояв і відстою зараз від порівняльно-історичного мовознавства, через що я біло заздрю авторам розвідок, у яких десятки і сотні прикладів щодо переходів та порівнянь праслів і прамов витанцьовують складний, стрункий, таємний, езотеричний танок, котрий є для мене чистою китайською грамотою, я все ж таки, читаючи цю книгу, зміг відчути, а місцями навіть побачити величезні енерговитрати її автора на кількісну аргументацію своєї концепції і на глибину, панорамність, але й, на його жаль, на дискусійність висловлених ним думок.

Уважаю, що В. Г. Таранець є одним із тих значних за якістю, але малих за рідкістю сучасних українських філологів (таких, як О. Б. Ткаченко, Г. П. Півторак та ін.), які об'єктивно доводять давнє твердження росіянина О. О. Шахматова (котре, до речі, згадує і сам В. Г. Таранець), що росіяни та українці „в доісторичну епоху” походили від різних племінних джерел. Але В. Г. Таранець йде ще далі: слідом за М. С. Грушевським з його „Історією України-Руси” кінця 19 ст. він відправляє недовговічних українців до праслов'ян і аж до аріїв, щоб зробити цих історичних немовлят старими батьками європейської цивілізації. Щоправда, він надає ту ж саму породжувальну місію і немовлятам-росіянам, хоч і гадає разом з другим великим у світі мовознавцем Л. Д. Кучмою, що Україна - не Росія (другим - після Сталіна, цим недовченим священиком, який написав для академіків програму їх наукової діяльності під назвою «Питання мовознавства»). В. Г. Таранець і його соподільники сприймають логічну і матеріальну схожість культур ранніх земних цивілізацій (наприклад, поклоніння сонцю та домашнім тваринам, зокрема корові та бику як символам життєдайності, або ж славлення весни як символу воскресіння чи вислободження з полону смерті) як запозичення іншими цивілізаціями в українців, і тоді всі етноси, які мешкали на території сучасної України і які не мали ніякого відношення до галичанського племені, обов'язково називаються «українцями» в сучасному політичному розумінні цього слова і визначаються прабатьками майже всіх земних цивілізацій та мов (див., наприклад, інтерв'ю українського академіка С. Наливайка у 2007-ому році про те, що українці, коли ще були мавпами і сиділи на деревах, вже породили триповерхові будинки Індії) (9).

І вже починають у всьому сучасному світі поширюватися думки про доленосну роль так званих українців. Так, у Польщі національно осяяні дослідники висовують тезу про те, що українці, білоруси та, зрозуміло, поляки є єдиним етносом, єдиною складовою імперії Річ Посполіта, а росіяни - це дика суміш фіно-угорських та іранських племен (нагадаю, що Польща виникла як етнос і держава тільки у ХУІ ст., коли держава на терені України вже нараховувала півтисячоліття свого існування).

Я не можу погодитись з такими кінцевими висновками про постійну минулу і навіть сучасну різність українців і росіян як етносів, бо логіка наукової думки та історичної фактографії примушує мене стати на позицію того ж О. О. Шахматова у другій половині його твердження: хоч племінне джерело українців та росіян у доісторичну добу і може бути різним, та починаючи з Київської Руси вони стали одним етносом. Звичайно, якщо культуру Галичини оцінити як символ всеукраїнської, то дійсно можна побачити між галичанами та росіянами етнічні розбіжності. Але якщо згадати про теж українські Полтавщину та Дніпропетровщину, Запоріжжя та Донецьк, Харків та Луганськ, то вийде зовсім інша картина.

Вибачаючись перед В. Г. Таранцем за те, що я зі своїм, мовлячи народною мудрістю, „свинячим рилом вліз до калачного ряду ” його наукової єпархії, я все ж хочу щиро привітати його з талановитою науковою розвідкою, хоч її висновки здаються мені більш політичними, ніж науковими.

А може, на превеликий жаль, тільки такою і може бути сучасна українська філологія?

Література

1. Руйнуючу політику української діаспори усвідомлювали справжні щирі українці завжди: так, київська газета «Всеукраинские ведомости» з гнівом писала ще у 1995 році, що діаспора видає за українську літературу лише твори представників діаспори (Поэзия, рассеченная пополам // Всеукраинские ведомости. - 3.1.1995. - С. 11).

2. Детальніше щодо засмічення сучасної української мови дивись статті саме її «засмічників», які використовують лексеми «фундація» замість «фонд», «імпреза» замість «зустріч», «аналіза» замість «аналіз», «опінія» замість «громадська думка», неукраїнське новомодне середньоязикове дзвінке «ґ» замість чудового давньоукраїнського задньоязикового «г», англійський звук «оу» (воук) замість українського «в» (вовк) тощо (Рудницький Я. Цінна праця доктора Петра Цимбалістого // Науковий збірник Українського Вільного Університету.

- Мюнхен, 1992. - С. 335; Кабайда А. Чи буде Чечня незалежною республікою // Українське слово. - 15.12.1994. - С. 10; Шаян В. Віра забутих предків // Український світ. - 1994. -№ 3-4.

- С. 1; Фоменко Б. Реабілітуємо повністю літеру «ґ» // Березіль. - 1994. - № 3-6. - С. 168-170).

3. Цю тепер вже войовничу сьогоденну моду на пошук української країни там, де вона не могла принципово виникнути навіть як ідея, бо не було для неї ані матеріальних підстав (тобто українського народу), ані політичних (тобто української економіки та дипломатії), ані культурних (тобто поширеного продукування українського етносу), М. С. Грушевський увів у першому томі своєї «Історії України-Руси» (1898), коли, ведучи мову про виникнення людських поселень на території України, він, алогічно змішуючи два зовсім різних поняття «народ України» і «народ на терені України», заявив, що саме український етнос жив на території України «з таких часів, в які ніяка історія не сягає» (Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т. 1. - К.: Перша спілка, 1913. - С. 81). Правда, наукове чуття та академічна сумлінність тоді ще не дозволили М.С.Грушевському безапеляційно стверджувати, що так і тільки так воно і було. Він висловився поки що занадто дипломатично: «можемо з найбільшою правдоподібністю вказати, що... » (там само).

4. Иванов Я. Будьмо, потомки атлантов // Истеблишмент. - № 39. - 20.09.2005. - С. 22: «И может статься, что Россия так и останется праматерью слонов, а мы будем вести счет своей державы Украины от Атлантиды», которая «располагалась на землях Запорожской области», «11500 лет назад».

5. Прихильники іншого підходу до виникнення української мови не бажають бачити в ній наслідок складного процесу новітньої історії 19 -20 ст., а відносять її початки у далеке, майже доісторичне минуле. Так, Ю. Шилов заявляє, що українська мова є найстародавнішою мовою світу, бо нараховує 6 тисячоліть (Ш.Ю. Валентин Даниленко - дослідник писемної традиції в Україні // Український світ. - 1994. - № 3-4. - С. 30); Так, автори колективної монографії про початки української культури, стверджують, що перші українські колядки про світобудову (тобто про розумові складні філософські проблеми!) виникли ще 14 000 років тому (Культурне відродження в Україні. - Львів: Астериск, 1993. - С. 10), хоча, за найоб'єктивнішими даними українських геологів, людина розумна (поки що не щирий колядковий українець, а лише вчорашня мавпа!) виникла на терені України тільки з 8 -го тисячоліття до нашої ери (Мороз С.А. Геологічні передумови виникнення українського етносу // Український світ. - 1994. - № 3-4. - С. 7.

6. Детальніше дивись: Иванов Я. Империя и поляки // Настоящая газета. - 29.07-5.08.2004. - С. 5.

7. Добролюбов Н. А. Темное царство // Добролюбов Н.А. Собрание сочинений. - Т. 5. - М., 1962.

8. Таранець В. Г. Арії. Слов'яни. Руси: Походження назв Україна і Русь. - Одеса: ОРІДУ НАДУ, 2004. - 296 с.

9. Конторських Ірина. Українці - найближчі родичі ... індійців? // Експрес. - 16-23 серпня 2007. - С. 13.

Размещено на Allbest.ru