Організаційно-видавничі аспекти діяльності В.В. Тарновського-молодшого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційно-видавничі аспекти діяльності В.В. Тарновського-молодшого

В.В. Тарновський-молодший як громадсько-активний та всебічно освічений представник національної еліти не обмежив свою діяльність виключно колекціонуванням української минувшини. Від знаменитих предків він уміло перейняв і гідно продовжив естафету, спрямовану на досягнення суспільно значущої мети - збереження багатої національної книгознавчої спадщини.

Змалку він не раз спостерігав, як з особливою любов'ю і трепетом його батько займався вирішенням питань щодо можливості появи творів талановитих митців, що в силу різноманітних причин не могли бути опубліковані раніше. Тому не дивно, що всебічна підтримка видавничої справи свого часу стала невід'ємною частиною життя й молодого поміщика.

Так, у березні 1883 р. у Києві за сприяння В.В. Тарновського-молодшого з'явився перший випуск широкомасштабного видання «Історичних діячів Південно-Західної Росії в біографіях і портретах», який підготували історик В.Б. Антонович і педагог В.О. Бец.

На думку професорів університету св. Володимира, для порятунку від руйнування, знищення та пошкодження цінних предметів старовини існувало два способи: «…или собрание предметов делается достоянием общественным и хранится в особом помещении, общественном музее, или с вещественных образчиков делаются рисунки, копии в значительном количестве экземпляров. Первый способ сохранения предметов во времени представляет хотя большую вероятность, но не абсолютную: например в случае войны или еще больше господства стихийной силы народных масс. Второй способ не дает возможности непосредственно видеть и осязать самые предметы, но за то может быть более увековечивает их посредством копии. История изобилует назидательными примерами уничтожения подлинников коллекций и сохранения сведений о них по-средством таких копий, благодаря литографскому станку». Подібної думки дотримувався й В.В. Тарновський-молодший, який фактично ініціював унікальний проект, надавши для його реалізації без вагань гроші та матеріали із власної колекції.

За задумом авторів планувалося надрукувати три відділи колекції: перший - 44 портрети різних історичних діячів; другий - опис та зображення старовинних предметів, домашнього начиння, одягу й зброї; третій - факсиміле різних місцевих документів ХУІІ-ХУІІІ ст. і першої половини ХІХ ст. На думку співробітників часопису «Киевская старина», задумана праця повинна була «обійняти все минуле життя південної Росії і представити її в особах і діях, пам'ятниках речових та письмових. Підприємство не тільки поважне і надзвичайно важливе… можна б прийти від нього в захват, якби були всі дані для надії на відповідне задумом виконання». Цими останніми рядками редакція газети немов бачила майбутнє - після появи першого випуску проект було припинено.

У зв'язку з цим, із запланованих 44 мистецьких творів, написаних олійними фарбами із колекції мецената, читачі побачили лише 9 фототипічних портретів виборних гетьманів й один портрет макарівського, згодом київського сотника. До видання потрапили портрети П. І. Тетері, Д. І. Многогрішного, І. М. Брюховецького, М.С. Ханенка, І. О. Виговського, намальовані Г.А. Васьком у відповідності до мініатюрних зображень гетьманів з літопису С.В. Ве - личка. Був тут і портрет Б.М. Хмельницького, копійований зі старовинного оригіналу, який зберігався в картинній галереї графів Оссолінських. Коли саме твір потрапив у зібрання колекціонера, достеменно невідомо, відомо лише, що куплений він був у Варшаві, ймовірно, в обер-поліцмейстера А.Я. Стороженка. На думку укладачів, подібність цієї копії до гравюри середини XVII ст. роботи голландського художника Вільгельма Гондіуса, яка знаходилася в колекції російського збирача Д.О. Ровинського і в Краківській бібліотеці, стала одним із додаткових аргументів автентичності твору з колекції В.В. Тарновського-молодшого.

У вступній статті В.О. Беца ми читаємо, що портрет П.Д. Дорошенка був відзнятий з того, що перебував у Волоколамському монастирі. Але тут ми виявляємо цілу низку неспівпадінь. Адже в «Каталоге украинских древностей коллекции В.В. Тарновского» під №688 числився портрет гетьмана як олійна копія з літографії, вміщеної у книзі М.О. Гатцука «Ужинок рідного поля». У свою чергу літографія являла собою неякісну копію з гравюри 1693 р. невідомого автора і була явним наслідуванням твору австрійського гравера Й.М. Лєрха, тільки виконана в дзеркальному відображенні. Імовірніше за все, саме цей варіант був опублікований у виданні.

Портрет Ю.З. Хмельницького був писаний із зображення, яке знаходилося в маєтку О.М. Судієнка в Очкиному. Поясний портрет С.Г. Туптала з написом «САВВА ТУПТАЛО СОТНИКЬ КІЕВСКІЙ ЖИЛЬ ВЬ НИЖНЕМЬ КІЕВЕ ГОРОДЕ ОТЬ РОЖДЕНІЯ СТА ТРЕХЬ ЛЕТЬ ВЬ ДЕНЬ БОГОЯВЛЕНІЯ ГОСПОДНЯ ВЬ ТРЕТЬЕМЬ ЧАСУ ДНЯ ПРЕСТАВИЛСЯ, ВЬ 1703 ГОДУ. И ПОГРЕБЕНЬ ВЬ КІЕВСКОМЬ КИРИЛЛОВСКОМЬ МОНАСТЫРЕ. ВЬ КОТОРОМЬ И КТИТО - РОМЬ БЫЛЬ ОНЬ» - копія із зображення гетьмана зі стіни Чернігівського собору. Цікаво, що така ж копія, тільки з іншим написом, з 10 серпня 1760 р. висіла й у Києво-Кирилівському соборі. Згодом вона була передана в зібрання Церковно - археологічного музею при Київській духовній академії.

Таким чином, професори київського університету В.Б. Антонович і В.О. Бец, оприлюднивши у своєму виданні достовірні портрети відомих суспільно-політичних діячів XVII-XVIII ст., зіграли важливу роль у пробудженні загального інтересу до численних проблем української історії. Що ж до ролі В.В. Тарновського-молодшого в появі праці, то тут слушною є думка редакції «Киевской старины», яка зазначила: «…судя потому, что говорит в предисловии г. Бец о горячей, до страсти доходящей любви г. Тарновскаго к южно-русской старине, огромных затратах, сделанных этим последним на составление коллекции, позволительно предполагать, что одною инициативою в этом деле он не ограничился.».

Не без участі благодійника в 1888 р. вийшла новаторська для свого часу книга Д. І. Яворницького «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах». Як відомо, одним із напрямків збиральницької діяльності колекціонера була козацька минувшина, тому, коли Василю Васильовичу випала нагода поїздити по місцях запорозької слави разом із досвідченим істориком та археологом, він із ентузіазмом сприйняв цю звістку. Так, у листі Д. І. Яворницького до свого вірного товариша Я.П. Но - вицького від 5 квітня 1887 р. читаємо: «Повернувшись из Белого моря, ударюсь прямо в Черниговскую губернию к Василию Васильевичу Тарновскому. Здесь меня будет ждать целая экспедиция, состоящая из самого Тарновского, его зятя Корбута, Хомы Забутного и доктора Галина. Возвратившись с юга и побывав на сьезде в Ярославле, я имею приступить к изданию своего сочинения «Запорожье» осенью настоящего года. Издание берет на себя Тарновский, если только можна ему верить».

Як бачимо, з особливою пересторогою поставився Дмитро Іванович до обіцянки

багатого землевласника. Але бажання побачити свою роботу надрукованою змусило його швидко опрацювати нові матеріали, отримані після подорожі, і звернутися за грошовою допомогою до мецената. У листі до того ж таки Я.П. Новицького від 5 листопада 1887 р. Д. І. Яворницький повідомляє: «Господь усышал грешную молитву мою: В.В. Тарновский выслал 1000 рублей на издание…». До речі, в передмові до першого тому видання історик, у знак щирої поваги та глибокої вдячності за грошову допомогу, ще раз згадав ім'я чернігівського мецената: «Издание с таким количеством иллюстраций повлекло за собой немало расходов, и если оно явилось в несколько более, чем обыкновенном виде, то автор обязан этим просвещенному содействию известнаго южнорусскаго собирателя древностей, Василия Васильевича Тарновскаго, которому и приносит свою живейшую и искреннейшую благодарность».

На початку квітня 1888 р. тиражем у 1550 примірників двотомна монографія «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах» була надрукована в друкарні М.А. Лебедєва без попередньої цензури. Проте, як тільки праця надійшла на розгляд виконуючих обов'язки цензорів Санкт-Петербурзького цензурного комітету

О.О. Пелікана і П. Г Сватковського, то була затримана й направлена в Головне управління в справах друку. Тут було видане остаточне розпорядження припинити видання книги аж до особливого дозволу. Таке рішення було вмотивовано тим, що робота була написана «отчасти на малороссийском наречии», «с целью подьёма украинофильства», а тому «подлежит более строгому рассмотрению».

У зв'язку з обставинами, що склалися навколо книги, Д. І. Яворницький знову просить допомоги у В.В. Тарновського-молодшого, який, у свою чергу, рекомендує академіку звернутися до його кузена В.М. Юзефовича - члена ради Головного управління у справах друку Російської імперії. У одному із чергових листів до Я.П. Новицького історик згадає про це так: «Прежде всего я дал телеграмму об этом Вас. Вас. Тарнов - ському, а затем бросился к его племяннику Вл. Мих. Юзефовичу, одному из членов главного управления по делам печати. На мое счастье Юзефович оказался человеком, а не скотиною, как большинство цензорской братии, этих гасителей правды и мысли. Он принял во мне самое живое участие, и вот не дальше, как вчера, я получил известие из цензурного комитета, что книга разрешена».

Дійсно, Володимир Михайлович активно долучився до справи звільнення книги з-під арешту. Відомо навіть те, що він особисто приїхав на Великодні свята до Дмитра Івановича, щоб передати квиток від Головного управління в справах друку, де було вказано: «Книгу Д.И. Эварницкого «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» дозволяется допустить к продаже».

Таким чином, тільки завдяки невпинним клопотанням В.В. Тарновського-молод - шого та за сприяння його впливових родичів узагальнююча праця Д. І. Яворницького з історії запорозького козацтва побачила світ у Петербурзі у квітні 1888 р.

Довгі роки В.В. Тарновський-молодший фінансував видавничу справу й П.О. Куліша. Фактично, саме завдяки власникам Качанівки, Панько Хуторний отримав змогу «…нарешті здійснити виплекані протягом багатьох років мрії українського «просвітительства».

Після смерті В.В. Тарновського-старшого, що трапилась раптово в грудні 1866 р., його син за традицією продовжив підтримувати родину Кулішів. Слід відмітити, що Панько Хуторний неодноразово звертався до молодого Тарновського з приводу численних порад та допомоги у вирішенні проблем власне господарського характеру. Для прикладу процитуємо лист від 15 листопада 1855 р.: «При случае заезжайте в дом Мартынова для осведомления, поддерживается ли теплота в моей квартире. Когда привезут рояль, прошу Вас распорядиться, чтоб его вынул знающий человек из ящика и поставил в комнате. За все эти одолжения требуйте у меня, что хотите». П. Куліш турбував мецената і з питань, пов'язаних із творчою діяльністю: «…Я прошу ссудить меня на время рукописью поэмы: «Кулишь у пекли». Готовлю ее к напечатаныю в Женеве и хочу просмотреть, нет ли в вашем списке какой нибудь поправки, или прибавки».

За проханням письменника Василь Васильович восени 1855 р. долучився до справи видання збірника «Южнорусских летописей», підготовлених фольклористом М.М. Білозерським. Публікація являла собою перший том багатотомного видання українського літописання і вміщала шість творів, відшуканих автором у рукописних збірниках XVII-XVIII ст. Ці свідчення, що досі залишалися невиданими, розкривали важливі факти з історії України. Особливо цінними, на думку самого видавця, були статті під назвами «Черниговская летопись» і «Хронология высокославных ясновельможных гетманов, прежде Хмельницкого бывших».

У січні 1856 р. П. Куліш повідомив М.Д. Білозерського, що «друкування «Южнорусских летописей» триває з різними затримками. А у 1857 р. редактор журналу «Русская беседа» у відділі «Критика» опублікував «Повідомлення про півден - норуські літописи, видані Миколою Білозерським у Києві, 1856 р.». І хоча поштовхом до написання наукової розвідки стало прагнення М.О. Максимовича виправити низку неточностей, що були помічені ним у роботі, це аж ніяк не применшило значущості видання в очах тогочасного суспільства: «…любители Малороссийскаго летописанья порадивались ныне изданным «Южнорусским летописям», а трудящиеся на семь поприще порадовались появлению на нем еще одного усердного деятеля». З цього випливає, що В.В. Тарновський-молодший, який всіляко сприяв публікації цього твору, зробив вагомий особистий внесок у розробку джерельної бази української історії.

У період між 1867 і 1871 рр. галицькі народовці, підтримуючи ідею зміцнення творчих контактів з наддніпрянцями, задумали здійснити повний переклад Біблії українсько-російською мовою, віршований переклад книги Іова і Псалтиря, а також видати українсько-російський словник і повне зібрання народних дум і пісень. Втілення цих ідей, на думку П.О. Куліша, знову ж таки мав фінансово підтримати молодий Тар - новський, який позиціонував себе як виразний послідовник російської ідеї народності. Тому 20 лютого 1869 р. письменник пише меценату: «…Я бы советовал Вам, как старый друг молодец, засвидетельствовать о достоинстве Вашего украинско-русского образа мыслей пожертвованием, которое ускорило бы ход великого дела и обезпечило бы его от самых прозаических затруднений. Я предлагаю честь Вашему имени в настоящем и будущем. Поэтому слова мои совершенно просты. Благоволите ассигновать 10.000 рублей на поддержание русского элемента в Галиции». На цю пропозицію Тарновський, звичайно, погодився.

Як бачимо, Панько Хуторний активно займається видавничою діяльністю, а чернігівський філантроп, не звертаючи уваги на іноді ультимативний тон у деяких листах свого однодумця, продовжує виконувати всі його прохання.

У світлі всього сказаного раніше нас не здивує і той факт, що у листі П.О. Куліша до І. Ф. Хильчевського від 20 вересня 1874 р. В.В. Тарновський-молодший згадується як людина, котра морально і матеріально допомогла йому видати книгу «Історія воз'єднання Русі». Він також упорядкував переклад П.О. Куліша, виправляючи відповідні неточності й недостачі.

14 січня 1898 р. Василь Васильович, вітаючи Олександру Михайлівну з Новим роком, попросив її приїхати до Києва і привезти з собою оригінал рукопису. Таке прохання пояснювалося тим, що він мав намір зняти з нього копію, щоб відправити її на друк до Галичини. Звичайно, така пропозиція була зустріта письменницею з великим зацікавленням та ентузіазмом, і без довгих вагань вона вирушила на зустріч.

Слід згадати і той факт, що у той час, коли поміщик займався питанням публікації Біблії П.О. Куліша, у його руки потрапило приватне листування українського письменника П.С. Морачевського, а також протоколи засідань Імператорської академії наук. У ході розгляду документів ним було з'ясовано, що чернігівський дворянин Пилип Семенович здійснив у 1860 р. повний переклад Четвероєвангелія, який передав Академії наук у Петербурзі для попереднього аналізу. У протоколі засідання від 8 лютого 1862 р. було засвідчено, що рукопис справді надійшов на розгляд знавців малоросійської мови

О.Х. Востокова, О.В. Нікітенка й І. І. Срезневського. Академіки, всебічно проаналізувавши і визнавши, що «евангеліе на народном наречіи малороссіян весьма много способствовало бы их нравственно-религіозному образованію», запропонували зібранню Відділення російської мови і словесності клопотати в установленому порядку про друк перекладу перед Святійшим Синодом Російської Православної Церкви.

І якщо в протоколах за грудень 1862 р. Академія звітує, що доля рукопису ще не вирішена, то на початку 1864 р. питання вже вирішене, але не на користь П.С. Морачевського, який в силу обставин змушений передати свою працю на тимчасове зберігання до рукописного зібрання академічної бібліотеки.

Обурення В.В. Тарновського-молодшого щодо ситуації, що склалася з цінним виданням його земляка, не знало меж. У листі до О.М. Куліш він пише, що буде клопотатись про надрукування Євангелія, а у разі відмови відправить прохання на ім'я самого царя, бо не можна відмовляти українському народові мати Святе Письмо на рідній мові, коли всі «дики народи» мають на це право. На жаль, ми повинні констатувати той факт, що навіть під впливом багатого дворянина справа не посунулась ні на крок. І лише з настанням короткочасного періоду лібералізації суспільного життя у Російській імперії з дозволу Синоду в 1906-1911 pp. на світ з'явилися, відредаговані відповідною комісією, чотири Євангелія перекладу П.С. Морачевського.

Однак на той момент, втративши будь-яку надію на успіх у боротьбі за видання Біблії П.С. Морачевського, меценат із ще більшою наполегливістю та завзятістю вирішив будь-що домогтися публікації Святого письма у перекладі П.О. Куліша. А тому в грудні 1898 р. він, керуючись вищезгаданими мотивами, а може, ще й просто покладаючись на власну інтуїцію, почав спілкуватися з Британським і Закордонним Біблійним товариством, котре виявило великий інтерес до твору. Але на особисте прохання Ганни Барвінок не вирішувати з товариством складні та делікатні питання щодо будь-яких умов передачі рукопису без неї, він не поспішав приймати остаточне рішення. До того ж письменниця, керуючись настановами своєї «любої дружини», все-таки сподівалася, що знайдеться людина з патріотичними почуттями, яка захоче залишити працю у власності української нації. Такою щедрою на національні справи людиною був чернігівський поміщик, який не раз наголошував, що з превеликим задоволенням взявся б за цю роботу. Але, на жаль, будь-які спроби видання богослужебної літератури українською мовою в умовах тогочасної політичної обстановки у Російській імперії були приречені на провал.

Подібні пропозиції надходили і з Галичини. Хоча вони чомусь викликали сумніви у В.В. Тарновського-молодшого. Він навіть розмірковував, що в разі відмови Біблійного товариства, друкувати в Галичині можна буде лише за певних умов, бо в іншому випадку ні грошей, ні Біблії не буде:

1. «Перш усего треба знать хто візьметься і зможе вести каректуру в Галичині.

2. Зробить сміту на печатаніе Библіи во Львові.

3. Платиться буде по мірі одпечатаныхь листів вь Львові, лицемь которому я поручу».

Ставка громадського діяча на Британське Біблійне товариство все ж таки зіграла. У 1903 р., купивши право власності на працю, товариство здійснило видання першого повного перекладу Біблії українською літературною мовою у віденьській друкарні А. Гольцгаузена під назвою «Святе Письмо Старого і Нового Завіту мовою русько - українською». На звороті титульного аркуша вказувалося: «Переклад П.О. Куліша, І.С. Левицького і Др. І. Пулюя».

На превеликий жаль, В.В. Тарновський-молодший так і не отримав можливості оцінити результати своїх старань: на перешкоді стала смерть. Але всі без винятку громадсько-політичні та культурно-освітні діячі другої половини ХІХ ст. ще довго пам'ятали обсяг виконаної ним роботи задля видання українського перекладу Біблії.

У 1891 р. власним коштом колекціонер видав у друкарні С.В. Кульженка накладом у 100 примірників «Офорты Т Г Шевченка в коллекціи В.В. Тарновскаго». І хоча альбом фототипічних знімків з гравюр Кобзаря не надійшов у загальний продаж, він все одно набув широкого розголосу у суспільстві. Зокрема, український мистецтвознавець В.П. Горленко відзначив, що навіть сама ідея такого видання заслуговувала на безумовну подяку. Тож не дивно, що у своїй статті письменник високо оцінив давні та безкорисливі зусилля В.В. Тарнов - ського-молодшого у справі збереження Шевченкіани, зауваживши, що такий альбом копій, з одного боку, полегшить знайомство з гравірованими роботами поета, а з іншого - слугуватиме дорогоцінною підмогою для збирачів офортів.

Загалом альбом заключав у собі титульний аркуш, фототипію двох листків обгортки до «Живописної України» і 27 офортів, серед яких: 4 портрети осіб художнього світу, 6 знімків з картин різних художників, 6 знімків з листків «Живописної України», 3 композиції і 7 портретів самого Т Г. Шевченка. Офорти були поділені за наступними категоріями:

«1-ое Виды по красоте, или по историческим воспоминаніям, примечательные: храмы, укрепленія, курганы, и все, что время пощадило;

2 - ое Народный быт настоящего времени - обычаи, обряды, поверья, суеверея, сказки и песни;

3 - ое Историческіе важнейшіе собьітія от Гедимина до уничтожены Гетманства и краткое описаніе картин на язиках южно-русском и французком».

Наступною справою стало видання в 1893 р. каталогу, який являв собою невелику книжку з гарною обгорткою, на якій були розміщені фототипічні знімки портретів народного Кобзаря, його посмертна маска і деякі особисті речі. Далі 34 сторінки першого випуску вміщували Шевченківський музей, який з такою любов'ю й енергією протягом багатьох років збирав В.В. Тарновський-молодший. Ця колекція із 227 предметів була поділена на кілька змістовних розділів, які охоплювали літературні твори Т.Г. Шевченка і твори, що мали відношення до нього українською та іншими мовами, надруковані в окремих виданнях, журналах, газетах, його листи, твори, малюнки олівцем і фарбою, гравюри, його папери, книги, різні речі, бюсти, барельєфи, маски, літографії, гравюри, фотографічні знімки з портретів і малюнків поета та багато іншого.

З метою більш глибокого розкриття походження, змісту, складу і стану музейного зібрання, меценат власними силами продовжив фінансувати видання каталогів і в наступні роки. Звичайно, цьому передувала його тривала, клопітка і самовіддана праця щодо пошуку, вивчення та систематизації предметів старовини. Значна допомога і підтримка, як свідчить передмова за підписом В.В. Тарновського-молодшого від грудня 1898 р., із подякою за «описание доисторического и великокняжеского отдела» і за «благосклонное содействие при составлении и печании настоящаго каталога» надійшла від М.Ф. Біляшівського і О.М. Лазаревського.

Результатом добре спланованої і правильно організованої роботи трьох громадських діячів стала поява у 1898 р. в друкарні К.М. Мілевського «Каталогу українських старожитностей коллекції В.В. Тарновского». Укладення такого комлексного науково-інформаційного покажчика історико-археологічних пам'яток на той момент було вкрай важливою справою, особливо враховуючи активізацію зусиль усього суспільства на ниві національно-визвольних змагань.

Надзвичайно багаті та розкішні декоративні елементи художнього оформлення цього альбому також відповідали поставленій меті - поширити відомості про значення цінних пам'яток старовини та мистецтва, зосереджених у приватному зібранні поміщика. Так, обкладинку каталогу прикрашала чудова картина академіка живопису Петербурзької Академії мистецтв М.К. Пимоненка, який намалював кобзаря в оточенні основних атрибутів військової та цивільної козацької влади: знамен, корогви, бунчука, шаблі. До того ж видання прикрашало ще й 16 фотознімків різних раритетів музейного зібрання: глиняні та бронзові предмети доісторичного періоду, церковні старожитності, прикраси та зброя великокнязівських часів, а також клейноди, зброя, портрети історичних діячів козацької доби.

За влучним висловом сучасної дослідниці Н.М. Товстоляк, каталог 1898 р. і до нашого часу становить значний інтерес для вивчення джерел з української історії, він складений професійно, за методикою, яка дозволяє користуватися ним як історичним джерелом.

Сьогодні, перечитуючи листи, звернення, пропозиції, численні відгуки В.В. Тарновського-молодшого, справді дивуємося масштабам організаційно-видавничої діяльності цього благородного чоловіка. Тому анітрохи не дивно, що саме його своєчасна допомога у виданні книг «Запорожжя у залишках старовини та народних переказах», «Історичних діячів Південно-Західної Росії в біографіях і портретах», збірника «Пів - денноруських літописів», текстів Св. Письма українською мовою та багато чого іншого стала принципово важливою і невід'ємною складовою культурно-освітнього розвитку України наприкінці ХІХ ст.

Література

тарновський хмельницький національний еліта

1. Абросимова С.В. Енциклопедист козаччини. До 150-річчя від дня народження академіка Д.І. Яворницького сост. В.Б. Антонович, В.Б. Бец. - Вып. 1. - Киев: Тип. Императорского Университета Св. Владимира, 1885. -, VI, ІІ, 110 с., 21 л. портр., факс.

3. Гайда Р. Іван Пулюй. 1845-1918. Життєписно-бібліографічний нарис В. Г  Киевская старина. - 1891. - №6. - Т ХХХІІІ. - С. 483-484. -.

5. Еварницький Д. І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу: у 2-х ч. упоряд.: С.В. Абросимова; за заг. ред. Н.І. Капустіної. - Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2005. - Вип. 4: Листи Д.І. Яворницького до діячів науки і культури. - 500 с.

7. Исторические деятели юго-западной России в биографиях и портретах. Выпуск 1-й. Составили профессора университета св. Владимира В.Б. Антонович и В.А. Бец по коллекции В.В. Тарновскаго)  Киевская старина. - 1883. - №4. - Т. 5. - С. 878-882. -.

8. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. - Ф.І. - Спр. 30488 Ку Александра] Пулюю Тарновскому В В письмо-черновик из в. - 2 арк.

9. ІР НБУВ. - Ф.І. - Шифр 29037 Кулиш П Николаю Даниловичу. Письмо 3 января 1856 г. из Киева. - 3 арк.

10. ІР НБУВ. - Ф. 279. - Шифр 248 Офорты Т Г. Шевченка вь коллекціи В.В. Тарновскаго. Альбом. Кіевь, 1891. - 28 арк.

11. ІР НБУВ. - Ф. 338. - Шифр 78-83 Тарновський Василь 6 листів до Куліш О.М. 1897, 1898, 1899 рр. та б Є. Кирилюк  За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. - Харків-Київ, 1930. - Кн. 6. - С. 145-152.

16. Ковалевська О.О. Зображення крізь віки: іконографія козацької старшини XVIІ-XVIII ст.: в 2-х ч. О.О. Кравченко. - Умань: РВЦ «Софія», 2009. - 340 с.

18. Максимович М.А. Собрание сочинений М.А. Максимовича: в 3-х т. В. Науменко  Киевская старина. - 1902. - №12. - Т LХХІХ. - С. 459-479.

20. Олійник-Шубравська М.М. 50 листів Д. І. Яворницького до Я.П. Новицького В. Петров  Записки історико-філологічного відділу ВУАН. - 1927. - Кн. 15. - С. 146-165.

22. Пиріг М. Пантелеймон Куліш і Василь Тарновський-молодший: штрихи до взаємин сост. Д.А. Ровинский. - СПб.: Тип. Императорской академии наук, 1886-1889. - Т 3: П-Ф. - 1888. - с., 1421-2208 стб.: ил.

26. Сведения о четвероевангелии в переводе на малорусский язык Ф.С. Морачевского  Киевская старина. - 1902. - №9. - Т 78. - С. 93-99. -.

27. Товстоляк Н.М. Каталоги музею українських старожитностей В.В. Тарновського як джерела з історії Придніпров'я Н. Ш в  Киевская старина. - 1893. - №6. - Т XLI. - С. 531-536. -.

30. Яворницький Д.В.В. Тарновський Д.И. Эварницкий. - Спб.: Издан. Л.Ф. Пантелеева, 1888. - Ч. 1. - ІІІ,, 294 с.

Размещено на Allbest.ru