До проблеми регіональної та етнокультурної специфіки одного поховального обряду

The problem one burial rite regional and ethno-cultural features

Archaic post-mortem excarnation practices and “air funerals” are described in the article, with its ' regional specifics. The earliest known examples of vultures excarnation of dead bodies belong to Anatolia, so though this was the wide-spread Palaeolithic rite, it should had spread within the Near East, Mediterranean, Caucasian and a Black Sea region peoples along with the agricultural transition as a part of Circum-Pontic ethno-cultural network. This is the point for us to seek such a tradition within the Neo- Eneolithic societies of Ukraine, such as Cucuteni-Trypillian culture, for which a “sowing-baking” theory is proposed.

Keywords: burial customs, taphological practices, excarnation, “air burial”, ancestral rites, Anatolia, Cucuteni-Trypillian culture.

Рис. 1. Приклади традиційного «повітряного похорону»: а - «повітряний похорон» індіанців-чікасау (фото Едварда Кьортіса); b - «повітряний похорон» на деревах індіанців-шайєнів (взято з http://aboutnativeamericans.blogspot.com/2012/05/ about-cheyenne-mdians-with-photos-and.html); c - спроба художньої реконструкції палеолітичного «повітряного похорону» (взято з http://www.anthropark.wz.cz/pavlova.htm); d - «небесний похорон» Тибету: стерв'ятники шматують тіло померлої людини; e - «повітряний похорон» індіанців-сіу (фото Роланда Ріда, 1912) (взято з http://photos.legendsofamerica.com/indianrituals)

Однією з найдавніших писемних згадок про підвішені на деревах тіла є повідомлення Німфодора Сіракузького (III ст. до н. е.) щодо Кавказу. У своєму творі «Варварські закони» він писав: «Чоловічі тіла колхів не можна було ані спалювати, ані ховати; тіла чоловіків загортали у свіжі шкури й вішали на деревах, жіночі ж віддавали землі». Дослідники кавказьких старожитностей узагалі вважають, що саме повітряні поховання на деревах практикувалися людністю дольменних споруд Північно-Західного Кавказу (Адиго-Абхазький регіон), натомість у самих дольменах залишалося «вторинне» поховання: тільки великі кістки, що залишилися від попереднього обряду за певний термін (рік чи три) [3]. Цікаво, що паралелізм багатьох мовних груп Кавказу, Сибіру, Середньої Азії, Заполяр'я та Північної Америки збігається з поширеним у цих регіонах обрядом «повітряного поховання» [15].

Практикували це і в Західному Середземномор'ї: описуючи араків, чи то ареваків, з кельтіберського союзу племен давньої Іспанії, пізньоантичні історики зазначають, що вони також мали обряд «пасивної» екскарнації: виставляли тіла загиблих воїнів на відкрите повітря, аби тих об'їдали стерв'ятники (поховальні стели та мальована кераміка з Нуманції підтверджують це) [24, с. 59-62].

Тибет і Гімалаї донині славляться такими практиками, втім, іще Страбон звернув увагу, що індське плем'я таксисів викидало своїх небіжчиків шулікам (XV, 1,62). Що ж до штучної екскарнації та подальшого годування птахів мертвою плоттю за «небесного похорону» сучасного Тибету (рис. 1, d), то це є надбанням принаймні двох ідеологій - ламаїстичного буддизму та місцевих архаїчних родоплемінних поховальних практик [5, с. 265-267]. Варто пам'ятати, що тибетці мають водночас обряд екскарнації й кремації, і навіть муміфікації - залежно від того, яку посмертну долю мусить отримати похований. По суті, не так важливо, в якому саме вигляді поховано певного індивіда, - вірили, що його душа тілесна і продукує зв'язок Світу померлих і Світу живих.

Практика «пасивної» екскарнації через виставляння падальщикам стала характерною рисою поховальної обрядовості іранців, найбільшою мірою - зороастрійців: вони вважали, що, коли плоть зжеруть падальщики, душа підніметься до неба сонячним промінням. Слово «дахма» спочатку позначало будь-яке місце для померлих узагалі, а згодом - і екскарнаційні вежі. Перші поховальні платформи мали споруджуватися Аршакідами на межі ери, а реальні археологічні знахідки башт датуються вже мусульманською добою - сьогодні їх називають «deme» або «dema» (індійське «doongerwadi»). Що ж до власне терміна «Tower of Silence», то це надбання романтичного, але помилкового перекладу британського колоніального службовця Роберта Мьорфі від 1832 р. Очищені кістки збирають та розміщують на довічне зберігання у спеціальних кісткосховищах-осуаріях: уздана (більш пізнє слово в парсів - астадана).

Цікаво, що ахеменідська еліта була похована переважно у склепах та саркофагах (через тілопокладення). Те саме за легендою (в переказі Фірдоусі) заповів зробити зі своїм тілом і сам пророк Заратуштра. Г Вертієнко, посилаючись на В. Крюкову, наголошує, що «уявлення про зороастрійське “виставлення” як єдино можливу поховальну традицію давніх іранців, згідно античних та авестійських джерел, не відповідає історичній дійсності. Зороастрійський поховальний обряд є пізнім жрецьким “удосконаленням” одного з багатьох існуючих варіантів обряду» [4, с. 8].

На думку Л. Клейна, в предків іранців така обрядність мала виробитися ще за індоіранської єдності бронзового часу. Л. Клейн припускає, що давньоіранською буде будь-яка методика ізоляції «нечистого» трупа від таких священних стихій, як земля, вода, вогонь [6, с. 227]. У цьому випадку похованнями-попередниками дахм мають виступати будь-які екскарновані (тобто очищені від м'яких тканин) кістяки бронзової ж доби в степовому давньоіранському ареалі. За такою логікою, якщо ми знаходимо в похованнях зрубної культури кам'яну скриню, - це буде етнічний іранський маркер; однак це може видатися дещо натягнутим, як і дещо незбагненна в цьому випадку логіка індоаріїв, які задля реінкарнації спершу ховали посипаних вохрою померлих у землі, а потім «органічно» перейшли до тілоспалення [6, с. 227, 236]. Варто, втім, зауважити, що лише міграції ХІІ-Х ст. до н. е. привели до появи й поступового закріплення в індоаріїв Пенджабу та Гіндукушу горської традиції тілоспалень - до того вона не була їм властива, проте відтоді стане в Індії панівною. Так само й іранці перейшли до практик виставляння та екскарнації лише в Середній Азії та Закаспійському регіоні, до того ж приблизно в той самий час, що явно є закономірністю. Зі свого боку, ми вважаємо, що це дуже давня (позаіндоєвропейська) традиція передовсім Анатолії та Закавказзя.

Відкриті Джеймсом Мелаартом інтер'єри споруд неолітичного протоурбаністичного центру Чатал-Гююк в Анатолії (розквіт комплексу припадає на докерамічний неоліт «Б»: VII тис. до н. е.) подекуди містять зображення великих хижих птахоподібних створінь, котрі шматують безголові тіла (каплиці VII.8 та VIII.8 за Мелаартом) (рис. 2, d-e) [26, с. 218-221]. Є й зображення, де позбавлення плоті стерв'ятниками відбувається на своєрідних високих конструкціях, що нагадують башту (рис. 2, b). Дж. Мелаарт інтерпретував це як прообрази зороастрійського й тибетського поховальних звичаїв [25, с. 166-170].

Як зазначає Л. Клейн, на цих фресках маємо дуже близьку до іранської ідею хижих птахів, що не просто віднімають життя, забираючи душу, - вони роблять це, зжираючи людську плоть (зороастрійський момент очищення від плотського бруду), і передають душі жінкам для відродження [6, с. 243]. На інших фресках Чатал-Гююка бачимо таких птахів зі своєрідними «метеликами» всередині, котрі, по суті, є однією з найбільш ранніх іконографій посмертної сутності людини [6, с. 242-243] (рис. 2, b, e).

Рис. 2. Посмертна екскарнація через шматування стерв'ятниками на стародавніх пам'ятках: а - Гьобеклі-Тепе (прибл. 9300 р. до н. е.). Деталь Т-подібної стели-колони № 43 (огорожа «D») (фото Бертольда Штайнгільбера); b - Чатал-Гююк (прибл. 6200 р. до н. е.): фрагмент стінного розпису Святилища стерв'ятників (за Мелаартом) (взято з http://satumiancosmology.org/arch.php); c - фрагмент шумерської «Стели шулік» (прибл. 2450 р. до н. е.): птахи шматують тіла ворогів Еанатума (Британський музей); d - Чатал-Гююк: деталь інтер'єру Другого Святилища стерв'ятників (VII.21). Реконструкція [25, рис. 14, 15]; e - Чатал-Гююк: північна та східна стіни Святилища стерв'ятників (VH.8). Реконструкція [25, рис. 47]

Цікаво, але по сусідству нині є ще давніші пам'ятки з подібним сюжетом. Мова йде про славетну знахідку Клауса Шмідта в турецькому Закавказзі: це Гьобеклі-Тепе - фактично найдавніша з відомих нині культово-монументальних споруд давнини [28]. Три шари відокремлюють знахідки й різнять композицію пам'ятки конструктивно, і найдавніший з них датовано ще XI-IX тис. до н. е. Зріла конструкція одного з цих концентричних святилищ (а їх декілька) містить специфічні прямокутні стели-колони з рельєфами. Тварини посідають серед них провідне місце, що свідчить про питому вагу тотемічно-мисливських практик цього населення, яке на той момент ще тільки ознайомлювалося з практиками відтворюючого господарства [27].

Серед таких тваринних зображень увагу вчених привернули грифоподібні птахи. Клаус Шмідт виокремлює характерне зображення стерв'ятника та безголової людської постаті на стелі-колоні № 43 (огорожа «D») (рис. 2, a), проводячи так само паралель до зображень стерв'ятників над безголовими тілами серед фресок Чатал-Гююка [22, с. 109; 23, с. 53-55, 60-63]. І хоча, як вказують К. Шмідт та Дж. Петерс, іконографія Чатал-Гююка має істотні смислові розбіжності з Гьобеклі-Тепе, її витоки йдуть явно звідти [27, с. 213-214].

Свого часу чимало вітчизняних археологів обґрунтовували тезу, що територія Північного Причорномор'я з часів нео-енеоліту входила до циркумпонтійського етнокультурного ареалу [18, с. 84-87, 102]. Отже, не буде зайвим замислитися про поширення на теренах України анатолійсько-закавказьких традицій (первинно через Балкани), зокрема й поховальної практики екскарнації (тим більше, що вище вже наводилися відповідні спостереження щодо Кавказу).

Донині існує лише декілька поховань, що формально походять з території трипільської культури, проте мова йде про пізній час її розпаду, і ці поховання самим трипільцям явно не належать. Відтак, уже багато десятиліть фахівці з енеоліту ламають списи навколо проблеми трипільських поховань. Немає сенсу розкривати тут деталі полеміки чи перераховувати судження. Натомість висловимо власне припущення. Воно ґрунтується на тому, що населення Кукутень-Трипілля було 1) давньоземлеробським; 2) близькосхідним (і неіндоєвропейським) за генезою Ми спираємося на загальноприйняту концепцію поширення КІС Кукутень-Трипілля з культур балканського неоліту, котрі, своєю чергою, живилися анатолійськими культурни-ми імпульсами [18].; 3) йому був властивий глибокий символізм. Це дає змогу припускати цікаві, навіть химерні поховальні традиції, які мали стимулювати родючість і забезпечували циркуляцію поколінь водночас.

Вважаємо за вірогідне, що ця людність услід за своїми анатолійськими предками могла практикувати екскарнацію [6, с. 240]. Але тоді виникає проблема відсутності осуаріїв. Щодо цього трохи нижче ми висловимося окремо. Що ж до самого тафологічного алгоритму, то вважаємо, що для трипільської людності він мав свою специфіку, для якої пропонуємо таку версію поховальних практик: