Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка

Уляна Мовна

Вперше у вітчизняній етнології здійснено спеціальне дослідження знакової функціональності воскової свічки в контексті українського різдвяно-водохресного обрядового тексту (обрядовості Святого вечора, Нового року, Щедрого вечора та Водохреща). Встановлено надзвичайно високий семіотичний статус воскової свічки -- як проекції сонця, медіатора між земним та потойбічним, символічного аналога людської екзистенції, апотропея, культурного символа, що оновлював межі освоєного людиною простору.

Ключові слова: воскова свічка, Різдво, Водохрестя, обрядовий текст, український.

Ulana Movna. Wax candle as ukrainian christmas and epiphany ritualistic text

For the first time in native ethnology the article has brought some results of special study in sign functionality of a wax candle under the context of Ukrainian Christmas and Epiphany ritualistic text (ritualism of Christmas Eve, New Year, Epiphany Eve and Feast of Epiphany). The study has stated extremely high semiotic position of a wax candle as projection of Sun, mediator between the spheres of sacral and prophane elements, symbolic analogue of human existence, apotropy, cultural symbol reestablishing borders of acculturated space.

Keywords: wax candle, Christmas, Epiphany, ritualistic text, Ukrainian.

Ульяна Мовна. Украинский рождественско-крещенский текст: восковая свеча

В статье впервые в отечественной этнологии специально изучается знаковая функциональность восковой свечи в контексте украинского рождественскокрещенского обрядового текста (обрядности Сочельника, Нового года, крещенского вечера и Крещения). Установлено чрезвычайно высокий семиотический статус восковой свечи -- проекции солнца, медиатора между земным и инфернальным, символического аналога человеческой экзистенции, апотропея, культурного символа, обновляющего границы освоенного человеком пространства.

Ключевые слова: восковая свеча, Рождество, Крещение, обрядовый текст, украинский. український різдвяний обрядовий свічка

Оскільки важливим сучасним дослідницьким завданням, на нашу думку, постає виявлення структурних та семантичних взаємовідносин елементів різних кодів в межах одного «багатокодового» тексту, яким є, зокрема, обряд, в центрі уваги цієї статті перебуватиме обрядовий текст (у нашому випадку текст українського Різдва та Водохрестя як календарних ритуалів), під яким, згідно з етнолінгвістичним осмисленням самої категорії тексту, розуміємо, солідаризуючись з дефініцією С. Толстої, «семантичну цілість, поле смислового напруження, в якому актуалізуються значення, закладені в кожному окремому компоненті тексту, а різні за своєю природою знаки «підтримують» один одного і взаємно підсилюють свій семантичний потенціал. Смислова єдність тексту забезпечується його структурою (композицією, повторами, конфігурацією мотивів, перегуками з іншими текстами), а також його функцією, комунікативним завданням, характером його відправника (автора) і адресата, часом, місцем, манерою та іншими умовами виконання -- усім тим, що за аналогією з мовною прагматикою можна назвати прагматикою культурного тексту» [74, с. 7--8].

Серед ритуальних предметів, що упродовж тривалої історичної традиції використання набули розмаїтого обрядового, магічного, захисного, лікувального призначення, чи не найперше місце за займаним статусом посідає воскова свічка. Як споконвічний продуцент воску, бджола несла світло у світ, а вогонь воскової свічки як один з першоелементів світобудови був первісним знаком життєдайної та цілющої енергії Сонця й сонячного проміння, символом життєвої снаги, родючості, очищення. Стародавні вважали вогонь живою істотою, яка народжується, росте, живе, вмирає, а тоді знову відроджується -- ознаки, за якими можна припускати, що вогонь -- земне втілення Сонця, наслідок божественного діяння.

Як уособлення небесного вогню, світилаСонця, тепла та світла воскова свічка відігравала значну роль в обрядовому бутті українського селянства, будучи повсюдно затребуваним ритуальним предметом, неодмінним атрибутом низки сімейних, календарних та оказіональних обрядів, релігійних практик, жертвоприношень, повсякденних та сакральних магічних дій, тобто незмінно супроводжувала усі його етапні життєві події, що осмислювались і актуалізувались лише в рамках ритуалу. В етимологічному сенсі праслов'янське svetja виявляє спорідненість з давньоіндійським fvetyas «світлий, білий», поєднуючи у собі первісну семантику світла та святості, а також актуалізує бінарні опозиції світлий / темний (світло / темрява), божественний / людський, сакральний / профанний, живий / мертвий, чистий / нечистий [77, c. 575--576; 13, c. 567]. Більшість філософських вчень вважають світло і темряву складовими єдності протилежностей, що становлять суть царств Добра і Зла. Світло у цьому контексті стало синонімом Добра і Бога. У давніх слов'ян обожнюване Сонце -- Дажбог був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, втіленим символом світла, що боровся зі Злом -- воював зі злими духами Ночі, царство якої уособлювало супротивне начало, що руйнувалося променями світла [18, с. 20]. Віддавна вважаючись святим і жертвенним витвором, віск зберігав частку вкладених у нього Деміургом чарівних властивостей.

У процесі утвердження християнських світовидчих цінностей віск набув нової конотації -- офіри християнському Творцеві. Він почав використовуватись в якості жертви, особливо приємної Богу; без наявності воскових свічок не могло відбутися жодне богослужіння. Свіча, знаменуючи собою духовне начало, яскраве духовне світло і чистоту в темряві невігластва, вважалась одним із найважливіших християнських символів. Запалення свічки в храмі в знаковому сенсі уособлювало розмову з Богом як головним небесним адресатом або ж його «заступником» -- святим чи ангелом, а також освітлювало зусилля людини на шляху до Його духовного осягнення. Свічки здебільшого виготовлялись й освячувались у церкві перед великими «роковими» святами -- Різдвом, Стрітенням, Великоднем, Спасом і отримували назви співзвучні з назвами самих свят. На поширену серед загалу думку, свічки, особливо ті, котрі відбули чин церковної посвяти у великі свята чи використовувались в календарних обрядах, володіли неабиякими апотропейними, магічними і цілющими властивостями. У цьому контексті особливо рельєфно виявлялася ритуальна роль воску як символа світла, спроможного протистояти будьяким силам Зла, та благословенного Богом творіння.

Святвечір. Воскова свічка власного виробу, наділена в очах народу чималою магічною силою, виступала невід'ємним атрибутом численних, здійснюваних українцями, календарних ритуальних дій. У багатьох етнографічних районах України вона була одним із важливих «персонажів» святвечірньої святкової містерії -- як на стадії підготовки до неї, так і упродовж самого урочистого дійства. Свічка поряд з хлібом, медом та «пшеницею» (кутею) фігурувала в одному з елементів церемонії підготовки до передріздвяної трапези на Гуцульщині -- обходу двору. Запаливши її, господар разом із кимось із членів сім'ї після заходу сонця тричі обходив хату, заглядав у хлів до худоби, де проказував молитву за її здоров'я: «Аби миром ховала сі цалий рік» [53, с. 16]. Святвечірнє обходження худоби зі свічкою, хлібом («крачуном») з часником на рушнику та віншуванням: «Подай, Біг, на щастя, на здоров'я, на тот Новий рік» відбувалося і у лемків. Ґазда засвічував воскову свічку і всі чоловіки відвідували худобу, якій намазували хребти часником, щоб відігнати відьом, й годували сушеним вівсом зі свяченою сіллю, шматком проскурки, паски і крачуна [69, с. 104; 37, с. 102--103]. Подекуди на гуцульсько-бойківсько-покутському суміжжі (смт. Битків Надвірнянського рну, с. Прошова, присілок Камінець с. Ясень Горішній Калуського рну ІваноФранківської області) до середини XX ст. збереглися святвечірні обходи обійсть з ладаном, свічкою і хлібом з відвідуванням стайні та інших господарських приміщень [45, с. 18]. У ритуальних обходах господарств, що виступали в якості охоронних обрядів, свічка використовувалась насамперед як культовий предмет. Її функція в даному контексті виразно апотропейна: вона повинна вберегти людей і тварин від недуг та різних напастей протягом наступного року.

В іншому, виконуваному гуцулами цього ж вечора ритуалі, ця роль засадничо відмінна. Набравши в горщик по ложці кожної страви і взявши до рук засвічену свічку, господар тричі обходив «за сонцем» (що символізувало чистоту його намірів і звернення до добрих, світлих надприродних сил, оскільки колові оберти в напрямку руху сонця здавна наділені позитивною семантикою творення добра. -- У. М.) хату, а повернувшись в господу, ставив горщик на стіл і запрошував до вечері душі померлих [43, с. 288]. Гадаємо, що полум'я свічки, розвиднюючи душам предків шлях, аби не заблукали в непроглядній темряві, служило дороговказом у їх тривалій та нелегкій мандрівці з потойбічного світу до тієї домівки, яка була їм рідною за життя, а сам прихід відбувався за схемою послідовних бінарних пар в якості універсальних класифікаторів, що допомагали орієнтуватись у часопросторі: звідти / / сюди, з темряви // до світла, з холоду // до тепла, з лісів, полів та боліт // до рідних осель.

Одним із компонентів підготовки до Святої вечері, що носила артикульований поминальний характер, було запрохування на неї померлих родичів, яких з кутею та свічками (як обов'язковими атрибутами з підкресленою медіативною спрямованістю) відвідували на цвинтарі. Так, на Бойківщині в минулому побутував звичай ходити перед Святвечором із свічкою та кутею (чи лише свічкою) на цвинтар, на гроби найближчих -- батька чи матері (варіант -- усіх померлих родичів). Кутю в мисці клали на гріб, а тоді запалювали свічку, яка мала згоріти до кінця (сс. Брошнів, Лецівка, Петранка Рожнятівського рну ІваноФранківської області) [45, с. 17; 38, с. 50; 52, с. 45]. Ще перед вечерею (або вже після неї) відвідували цвинтар і подоляни, щоб засвітити свічку на могилі померлої рідні; свічка мала горіти цілу ніч [14, с. 343]. Аналогічно мешканці бойківськогуцульськопокутського пограниччя та власне Покуття запалювали свічки на могилах померлих під час їх поминання у передріздвяний вечір [45, с. 17; 22, с. 47; 54, с. 71]. На Буковинській Гуцульщині (Вижниччина) також існувала практика ритуального запалювання свічок не лише в хатах, а й в місцях поховання померлих рідних [24, с. 194]. На не позбавлену логічної стрункості й слушності думку І. Левкович, засвічення свічки на гробі вказує, кого саме запрошують на вечерю, а засвічення в хаті (не лише на столі, а й на підвіконні) -- куди саме запрошені душі покійних родичів повинні сходитися.

Домінантна тема вшанування померлих предків на тлі виразного симбіозу поминальних та соціоінтегративних мотивів в контексті різдвяної обрядовості простежується у поширеній в деяких етнографічних районах України (Буковина, Покуття, Гуцульщина) ритуальній практиці перш ніж сідати до святкового столу, обдаровувати вечерею родичів, хрещених та сусідів, котрим її відносили обов'язково зі свічкою/свічками. Так, на Буковині було прийнято «носити вічеру за поману» або «лагодити поманку» (пожертву за душу мерця) -- накладену у нову тарілку кутю, колач, медівник та свічку відносили родичам й сусідам, особливо немічним [17, с. 153; 55, с. 543]. На Гуцульщині та Покутті зазвичай заможніші господарі посилали вечерю біднішим; взявши миску куті з медом, пироги, хліб (печиво) і свічку, ґазда обгортав усе новим рушником і відносив до хати сусідів, де запалював свічку за померлих і залишав харч на столі (давав його «за прости Біг»), а сам відразу повертався додому [72, с. 8; 27, с. 3]. У с. Задубрівцях Снятинського рну ІваноФранківської області святвечірнє частування бідніших членів сільської громади з неодмінним ритуальним супроводом воскових свічок характеризувалося локальними особливостями: ґаздиня брала по ложці кожної страви в окрему миску, зверху клала печений колач і стільки свічок, скільки налічувалось у родині покійних родичів й несла сусідам вечерю «за померлих» [28, с. 11]. У цьому не стільки етикетному жесті гостинності, як насамперед ритуальному акті передачі вечері зі свічкою, особливо запаленою, вбачаємо її медіативну та жертводавчу функціональну спрямованість, націлену на посередництво у нав'язуванні стосунків, життєво необхідних контактів у межовий період року якот надвечір'я Різдва з насельниками потойбічного світу та принесення пожертви (поряд з медіаторною роллю сусідів чи убогих та жертовною трапезою) вищим небесним силам і родинним предкам як заступникам та охоронцям їх земних нащадків.

Встановлення на столі посеред 12 ритуальних страв воскової свічки -- своєрідний завершальний акорд цілоденної невсипущої праці всієї родини, яка готувала прихід Святої вечері. Запалення господарем (чи господинею) святвечірньої свічі по всій Україні розглядалося як пролог самої вечері, сигнал до початку молитви: «Перед тим, як сідати до вечері, встаєм, засвічуєм свічечку, ставім там у бутилочку чи в хлібину встрикнем, молимось «Отче наш» (Полісся) [8, арк. 2]; «на Святвечір господиня накривала стіл білим обрусом і ставила на ньому засвічену свічку. На столі ставили свічник або ліхтар з новою, ще не свіченою свічкою. Родина ставала до молитви» (Волинь) [59, с. 254; 61, с. 262] \ «на покритому чистою скатертю столі запалюють воскову свічку, покурять ладаном і, прочитавши молитву, сідають до вечері» (Середня Наддніпрянщина) [46, с. 137]; «на столі запалювали велику свічку -- символ віфлеємської зорі»; «на столі звичайно мусіло бути три калачі зі свічкою, яку світили до Святої вечері» (Поділля) [57, c. 73; 70, c. 66]; «на свята була свічка, на Святий вечір на столі ставили» (Опілля) [4, арк. 13]; «господар запалює свічку і вся сім'я вклякає перед іконами для молитви» (Покуття) [68, c. 18]; «на середину столу кладуть калач і свічки, які мають світитися під час усієї вечері» (Гуцульщина) [27, c. 2]; «запалює ґазда воскову свічку і притулює її до двох хлібів, що лежать посеред столу. Вся родина збиралася при свічці. Ми засвітювали свічку, бо кажут, що в цей Святий вечир як би душі померлих сходяться сюда до родини вітки вони пішли, та й траба свічку засвітити, помолитися» (Буковина) [41, c. 531; 17, c. 153]; «усі збираються вичирати, свічку палят, сідают за стіл, помоляцця і їдят» (Закарпаття) [75, c. 74]; «на кожний Святий вечір горит свічка, запалили свічку, тоди клякали молитися, тоди сідали до вечері» (Надсяння) [3, арк. 54]; «ще й Богу моліліся, свєчьку свєтілі й Богу помолімся» (Підляшшя) [10, c. 343]. Наведені свідчення, на наше глибоке переконання, дозволяють трактувати запалену святвечірню воскову свічку перш за все як посередника між людиною і вищими силами, до яких вона звертається під час молитви, прохаючи про небесне заступництво для живих та сподіваний вічний райський прихисток для душ померлих родичів, а також домагаючись їхньої прихильності як подавців основних життєвих благ, завжди актуальних для селянина -- щедрого врожаю та високої продуктивності домашніх тварин.

Подекуди на Гуцульщині (с. Старі Кути Косівського рну Івано-Франківської області) вважали, що для такої святочної пори найбільше надається свіча, сукана з ярого воску, виготовленого молодою сім'єю бджіл, яка ще не роїлася [2, арк. 34], оскільки вона найрезультативніше могла забезпечити необхідну ритуальну чистоту під час подолання кризової ситуації в момент проведення обряду, а в силу цього демонструвала надзвичайні люстраційні властивості.

Щодо тривалості горіння запаленої свічки, на переконання С. Килимника, в українців переважав погляд, що вона повинна світити цілу ніч [33, c. 25].

Водночас, наші польові матеріали з Черкащини засвідчують повсюдне обмеження його тривалістю самої вечері (сс. Сахнівка, Ситники, Стеблів, Кірове, Набутів, Бровахи, Квітки, Миколаївка, Виграїв, Сотники, Завадівка КорсуньШевченківського рну, с. Мошни Черкаського рну, сс. Озерище, Келеберда, Попівка, Горобіївка, Таганча, Беркозівка, Ковалі, Михайлівка, Гамарня, Лука Канівського рну, сс. Драбівці, Шабельники, Ковтуни, Мицалівка, Богуславець, Гельмязів, ХвильовеСорочино Золотоніського рну, Черкаської області) [47, c. 57; 5, арк. 15, 28, 47, 56, 63, 70, 106]. Аналогічно на Покутті та подекуди на Надсянні (с. Залужжя Яворівського рну, м. Яворів Львівської області) свічка горіла упродовж всієї вечері; повечерявши, її гасили [68, c. 19; 65, c. 128; 3, арк. 45, 55]. Мешканці Лемківщини, Бойківщини та Буковини також категорично обмежували час горіння свічки лише вечерею. Так, лемки, задмухавши її полум'я, спостерігали за напрямом диму -- якщо він йшов в сторону печі, то пророкував щасливий рік, коли стелився долівкою хати до дверей (або закрутився над столом), то віщував близьку смерть когось із домашніх або якесь інше нещастя, коли клубочився догори -- повідомляв про весілля, а якщо йшов в сторону ліжка -- про народження дитини [15, c. 211; 83, s. 51; 16, c. 22; 82, s. 115; 64, c. 2; 37, c. 104]. У цьому виді керомантії знайшли вияв доволі прозорі світоглядні конструкти й аналогії у вигляді наступних логічних умовиводів: піч -- осердя основних вітальних цінностей сім'ї та роду, символ домашнього вогнища, осередок благополуччя; двері -- межа дому, в символічному контексті перетин якої синонімічний покиданню людиною родинного простору й навіть виходу за рамки земного існування; стіл -- не лише символ сімейного добробуту, а й локус померлого; ліжко -- знак шлюбного поєднання, номінатор народин та початкового місцеперебування немовляти.

Після завершення Святої вечері бойки задували свічку, що стояла посередині столу (хоча подекуди на Турківщині затискували вогонь пальцями), й пильнували за напрямком її диму: якщо він піднімався догори й розходився посередині хати -- на добро і прибуток («ще нам тато буде довго жив»), якщо опускався донизу і йшов до дверей -- на погане, може й на смерть («ворожили на вмируще») [36, c. 140; 63, c. 52; 29, c. 52]. Наприкінці вечері молилися й гасили свічку, яка горіла на столі, й буковинці. Усі дивилися, куди попрямує дим: якщо до хати, то буде прибуток у сім'ї, а якщо до дверей, це означало, що хтось з рідних має померти цьогоріч [17, с. 159]. Подібно дим із загашеної свічки, що стелився низом (варіант -- хилився в бік дверей або вікна), слугував попередженням покутянам про появу невдовзі мерця в родині [56, с. 40; 65, с. 128]. Ця ж прикмета була відома українцям Надсяння: коли після вечері гасили свічку, то уважно спостерігали за напрямком диму -- чи він йде на хату (догори), чи до порога (донизу). Якщо дим опускався в бік порога, то вважали, що «хтось вмре, а то родина» [3, арк. 22]. Це наочні приклади протікання мисленнєвого процесу в поняттях однієї з основних семантичних опозицій у слов'янській картині світу, бінарної опозиційної пари «верх» (наділеного символічними ознаками «хороший», «благополучний», «життєстверджуючий») // «низ» («поганий», «неблагополучний», «смертельний»).

Подекуди на Підгір'ї, Надсянні, Західному Поділлі вважали, що свічка, встромлена у хлібину, калачик чи миску зі збіжжям повинна згоріти повністю, тобто палати до тих пір, поки сама не погасне. Обов'язком господині було, запалюючи свічку, простежити, щоб вона добре розгорілася й не погасла, що віщувало б найближчого року смерть когось з родини: «Сьвічку запалює господиня і довго тримає сірника, щоби сьвічка не згасла, бо хтось вмре. В мої сестри в один вечір загасла, і вмерло на червінку двох синів. Як мама вмерли -- так само сьвічка загасла. Коли сьвічка горит, є дуже веселий настрій» (с. Рогізно Жидачівського рну Львівської області) [45, с. 17; 3, арк. 36, 58; 71, с. 124]. Покутяни, спостерігаючи за полум'ям свічки висновували таке -- коли вона горить рівно вгору, то всі хатні довго житимуть, а якщо вбік, то хтось з присутніх занедужає, а то й покине цей світ [68, с. 18]. Аналогічне повір'я характерне для народної традиції мешканців Західного Поділля: якщо запалена свічка передчасно погасне або дим із неї піде не догори, а низом у двері, це віщує лихий життєвий прогноз людині, яка Ті запалювала [19, с. 7]. Як бачимо, виконані у правильний спосіб, з дотриманням усіх необхідних обрядових вимог керомантичні практики у вечір напередодні Різдва -- час тимчасової відкритості двох полярних світів -- живих та мертвих і тісного взаємопроникнення їх представників, ритуально визначений (санкціонований традицією) термін контактів з потойбіччям, силами Добра та Зла, сакральний час, коли привідкривалася таємнича завіса майбутнього, великою мірою були спрямовані на вирішення насущного, вічного людського питання -- життя та смерті.

Народне тлумачення феномену запаленої на Святу вечерю свічки початку XX ст. ґрунтувалося вже виключно на християнських світоглядних категоріях. У 20их рр. на Закарпатській Бойківщині респонденти П. Богатирьова пояснювали необхідність запалювати свічку наступним чином: «Як в церкві мають горіти свічі в честь Різдва Христового, так і вдома треба запалювати свічку» [15, с. 211]. Семантичне ототожнення палаючої свічки із вечірньою віфлеємською зірницею, що сповіщає про народження Сина Божого і вияскравлює нову, незаторкнуту наведеним вище народним поясненням грань християнської інтерпретації, характерне і для інших дослідників міжвоєнного періоду [62, с. 13]. Аналогічну тезу про воскову свічку виключно як символ віфлеємської зорі, що згідно канонів християнського віровчення, вказувала дорогу східним царям, які йшли поклонитися новонародженому Ісусу, підтримують й деякі автори сучасних етнографічних розвідок [57, с. 73; 67, с. 420].

На нашу думку, первісна семантика горючої свічки в передріздвяну ніч є архаїчною за змістом й пов'язаною зі сприйняттям Різдва як дохристиянського свята, часу зимового сонцевороту. Полум'я свічки виступало проекцією сонячного проміння, що линуло з небес. Підтвердження цьому -- збереження до середини минулого століття в деяких гуцульських селах архаїчного звичаю запалювати свічку за допомогою «живого» (сакрального) вогню, взятого, на народне переконання, безпосередньо з неба, від Сонця. Тому, засвічуючи свічку, господар промовляв: «Світи, праведне сонце, святим душечкам і нам живим, грій землюматінку, наші ниви, нашу худібку!» [33, с. 25]. Окрім того, у цьому ритуальному контексті чітко вимальовується поминальна семантика запаленої святвечірньої воскової свічки, на світло якої звідусіль сходяться до рідної домівки душі померлих родичів («як світитьсі свічечку, тоді вечеріють душі»), а сама вона виступає символічною посередницею, медіатором між земним та небесним, світом живих та потойбіччям.

Новий рік (Василя). У низці українських етнографічних районів (Бойківщина, Гуцульщина, Покуття, Полісся) воскові свічки як необхідні ритуальні атрибути супроводжували святкування Нового року. Так, бойки цілу новорічну ніч, керуючись принципами магії подібності, світили свічки, «аби велося в року так красно, як ся світит ясно» (семантичне ототожнення світла та добра й життєвого добробуту) (с. Рибник Дрогобицького рну Львівської області) [84, s. 522]. На Гуцульщині побутувала церемонія очищення, а точніше взаємного підсилення очисних властивостей води та вогню за допомогою засвічених свічок перед ритуальним новорічним вмиванням: рановранці на Василя брали дівчина чи легінь хліб зі свічкою і ладану в черепок, приходили до води й набирали коновку. Вдома воду переливали у миску, краяли хліб і клали до неї з трьох боків гроші, волошки і милися тією водою. Нею кропили й худобу [53, c. 26]. На Західному Поліссі (Сарненський рн Рівненської області) господар, здійснюючи ворожіння на приплід худоби, перед вечерею відвідував її з мискою куті, пирогом (паляницею) та засвіченою свічкою [58, с. 129]. Воскова свічка фігурувала як неодмінний завсідник святкового столу -- покутяни увечері на «Василі» запалювали на ньому святвечірну свічку [68, с. 27], а мешканці Полісся перед «Васілієм» споживали урочисту вечерю, до початку якої господар запалював свічку перед іконою, після чого усі члени його сім'ї молилися й сідали до столу [81, s. 224].

Водохресний Святий (Щедрий) вечір. Традиційні обходи селянських господарств (під час церемонії окроплення освяченою водою) з восковою свічкою як ритуальним символом практикувалися в окремих етнографічних районах України не лише на I, а й на II (Водохресний) Святвечір. Так, на Західному Поділлі (Підгаєччина) перед заходом сонця селянська родина виходила посвятити хату та все обійстя. Попереду крокував старший син і ніс в руках запалену свічку. За ним ступав батько з мискою свяченої води і кропилом [57, с. 80]. А у с. Козярі Підволочиського рну Тернопільської області господар з дітьми, набравши в миску кутю, пирогів і голубців, книша та свічку, йшов до стодоли. Батько ніс книша та миску з їжею, а діти -- свічку і свячену воду.

У столоді ґазда малював коло, всередині -- йорданський хрест, в центрі якого ставив миску. Свяченою водою він кропив усі кутки стодоли, а свічкою на дверях виводив димом хрестики. Далі процесія йшла кропити шопу, а потім хату [47, с. 30--31]. Аналогічно на Щедрий вечір поводилися й мешканці Волині: усі домашні з кутею, книшем, дідухом і свяченою водою обходили господарство, а господар ставив на усіх дверях хрестики крейдою, випалював свічкою хрести на одвірках й кропив свяченою водою хату, подвір'я, худобу [23, с. 234--235]. Схожі обрядові дії характерні для мешканців Покуття, у яких господар, узявши свяченої води та гілочку васильку (варіант -- миску пампушків чи шматків хліба) й запаливши свічку, разом зі своїми домочадцями обходив обійстя, кропив усі приміщення свяченою водою і на кожних дверях ставив восковий хрестик [11, с. 68; 65, с. 132--133]. Ситуація розмежування простору за принципом бінарної опозиційної пари «своє» // «чуже» вимагала актуалізації знакової функціональності воскової свічки як проекції вогню, дієвого оберегу, що посилював обрядову міць освяченої води, культурного символу, який володів катартичною спромогою, здатністю за участю всієї родинної спільноти як очищувати (випалювати полум'ям знакихрести), так і номінувати, періодично оновлювати та «збирати» довкілля людини, освоєний нею простір, щоб тим самим в черговий раз упорядкувати загальний світолад у відповідальний момент святкування ключових з ритуального погляду точок року, що «відроджували» життя. Переломний момент відходу старого й настання нового року, коли після розпаду попереднього просторовочасового і речового континууму тенденцію до розчленування цілого змінювала тенденція до збирання, синтезування нового світу, якраз і був такою домінантною точкою річного циклу, сприятливим часом для проведення охоронних для людини та її здобутку заходів.

Того ж дня гуцулки з самого ранку виготовляли з воску круглі хрестики і клали їх у коновку на «водицю». Після охрещення води приліплювали на всіх чотирьох стінах хати, дверях, на входах до хліва, стайні, оскільки «на ці хрестики ни маєт моци и путері ударити ані відьма, ні упирь, ні насланє, ані нієка ничіста сила» [79, с. 30]. Подібно до гуцулів, буковинці та покутяни на Щедрий вечір також робили з воску з захисною метою маленькі хрестики і ліпили їх на дверях всіх житлових та господарських приміщень, «щоб їх обминала нечиста сила» [42, С. 349; 65, С. 132].

На теренах деяких українських етнографічних районів свічка обов'язково фігурувала і на святвечірньому святковому столі. Так, на Другий Святий вечір на Покутті та Опіллі на столі з пісними стравами урочисто встановлювали й запалювали свічку (трійцю) [68, с. 28; 49, с. 147; 4, арк. 13]. У вечір перед «Крещєнієм» поліщуки готувались до святкової вечері, настанню якої передувало запалення свічки перед іконою й спільне читання молитви [81, s. 224]. Аналогічно на Голодну кутю перед Водохрещем при запалених свічках вечеряли українці Одещини [44, с. 120]. Подібно на Слобожанщині у навечір'я Богоявлення запалювали свічки перед іконами, молилися Богу й засідали за святковий стіл [26, с. 73].

Водохреще. Надзвичайно насиченою виявилася ритуальна семантика воскової свічки у відзначенні мешканцями значної частини українського етнографічного масиву (Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Поділля, Середня Наддніпрянщина) Водохрестя (Йордану), у яких поряд із свяченою водою -- чинником благословення і здоров'я, в центрі йорданського дійства перебувала трійця.

К. Мрочко в описі Снятинщини (Покуття) кінця XIX ст. вперше в етнографічній літературі спинився на визначенні та знаковій ролі трійці в йорданському контексті: «Трійця -- трираменна воскова свічка, яку вкладають у дерев'яний свічник, прикрашають її сушеним зіллям, хусткою, прядивом, герданами. З нею іде господар на посвячення води і вмочує горючу трійцю тричі в посвячену воду. З нею господар повертається додому». Схожий опис трійці подав О. Воропай: «У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» -- три свічки, зв'язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів -- безсмертників або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічку в ополонку, де відбувалося свячення води» [21, с. 173]. Подібну дефініцію навів М. Бажанський у сучасній гасловій енциклопедії, побудованій на етнографічних матеріалах з Покуття [12, с. 38].

Наведені формулювання підтверджуються й численними польовими записами, здійсненими нами в різних куточках Карпат і Прикарпаття. Інформатори пригадують, що висушеним зіллям -- васильком, барвінком, калиною, стрічками, ґерданами і склянками прибирали трійцю на Покутті (сс. Русів, Стецева Снятинського рну, сс. Торговиця, Вікно, Серафинці Городенківського рну, сс. Бортники, Живачів Тлумацького рну ІваноФранківської області), Гуцульщині (с. Пістинь Косівського рну ІваноФранківської області), Бойківщині (с. Росточки Долинського рну ІваноФранківської області) [48, с. 137]. Під час експедиційного виїзду у с. Торговицю в оселі старого пасічника ми натрапили на дбайливо збережену трійцю. Відомості про посвячення трійці на Йордан маємо з багатьох покутських (сс. Іллінці, Джурів, Задубрівці Снятинського рну, с. Довпотів Калуського рну ІваноФранківської області), гуцульських (с. Білі Ослави, смт. Делятин Надвірнянського рну ІваноФранківської області) та бойківських (смт. Славськ, сс. Підгородці, Тухля Сколівського рну Львівської області) сіл. Трійця відзначалася доволі великими розмірами -- висотою 25--30 см, а іноді й до 60--80 см і товщиною 20 -- 30 см. До неї ставилися з належною пошаною, зберігаючи на полиці під іконами цілий рік й запалюючи в разі потреби.

До локальних особливостей Покуття належало побутування тут поряд з трираменними трійцями одинарних грубих йорданських свічок, які фігурували під назвою «тріци». Ось як відмінності між ними окреслив респондент Д. Маланчук з с. Стецева Снятинського рну: «Трійця -- то три свічки, стоять в підсвічнику, тут довкола квіти сушені, а зверху зілля, стрічки. Тріца -- одна свічка, вже грубша, її вбирали як дівчину в спідничку». Повторення основного атрибуту «тріци» -- однораменної свічки, причепуреної як дівчина, превалює в поясненнях й інших інформантівпокутян. Побутування однораменних йорданських свічок на Покутті засвідчують також О. Клодницький [35, с. 884] і О. Воропай (псевдонім О. Степовий) [72, с. 33--34]. Останній з цього приводу зазначав: «На Покутті в цей день (Водохреща. -- У. М.) святять трійцю, що робиться з сухих квітів, пучків калини, намиста, хустки, а зверху одна велика свічка (в церковній трійці -- три свічки). З цією «трійцею» усі йдуть на «Йордань» і під час Служби Божої запалюють свічку від «священного вогню». Після відправи трійцю гасять в тій ополонці, де святилася вода».

Спостерігалася помітна різниця у подальшій локації обох свічок після освячення: в той час, як трійцю відразу забирали додому, «тріца» залишалася стояти в церкві аж до Стрітення, коли її відносили до господи, де за сволоком зберігали весь рік. Цікаво, що термін «тріца» на позначення одинарної йорданської свічки («тріца», у якій перебуває свічка, це -- букет засушених квітів, які внизу пов'язані хусткою) широко побутував у минулому в українців Буковини та Молдови (територія колишнього Хотинського повіту), де після повернення вранці з церкви в день Хрещення жінки робили на стелі хати хрести горючою свічкою, уткнутою у «тріцю», щоб вселити у домашніх сміливість до вовків [51, с. 135].

Недивлячись на суттєві розходження щодо форми та локусу, рольові функції обох видів йорданських свічок наближені й доповнюють одна одну. До них належали -- профілактика та лікування недуг людей і тварин (підкурювання при наривах і переляках), відвертання «тучі» і граду, під час яких запалювали свічки, участь у ворожіннях і чаклуваннях, запобігання сварок у сім'ї, вкладання до рук умираючим, аби полегшити смертні муки. Бойки, підкурюючи недужого з усіх боків сушеними лікарськими травами, запаленими в мисці від полум'я йорданської свічки, примовляли: «Як люде з Ардану ся розходят, так най від тебе всьо зло розійдеся» [84, s. 522] (яскравий приклад контактної та імітативної магії).

Йорданське святкування із центральною церемонією водосвяття з трійцями на Гуцульщині відбувалося так: зі свічками йшли на «Ардан» переважно жінки -- дружини пасічників, рідше самі чоловікибджолярі. Під час Богослужіння трійці запалювали від свічок, що горіли на престолі. Після завершення відправи багатолюдна процесія рушала до річки. Тут, освятивши воду, священик брав трійці й після слів «Велий єси Господи» занурював їх в «Ардан» (ріку). Після цього пасічники відносили свічки до церкви, де вони стояли аж до Стрітення [15, с. 225; 20, с. 118; 79, с. 31]. Дещо інші, розлогіші деталі святкування празника Богоявлення Господнього з виокремленням обрядової функціональності трійць навів В. Шухевич: «Дома зладжує ґаздиня таку саму тайну вечеру, як на сьвятий вечір різдвяний, а ґазди лагодять трійці, які кладуть у хаті серед стола... Другого дня на сам Йордан... ідуть усі, що лиш можуть, до церкви, а звідси ґазди з трійцями заженими на водосьвятє. По скінченій церемонії церковній мачає сьвященик трійці, які єму ґазди подають, у сьвячену воду, потім ґазди їх вдруге засьвічують. З засьвіченими трійцями вертають ґазди до хати, де над столом роблять три хрестики димом із сьвічок, опісля гасять трійцю і кладуть єї серед стола...» [80, с. 25]. Не лише гуцули, а й буковинці поверталися з йорданського святкування на ріці зі свічкамитрійцями [42, с. 349].

П. Богатирьов розглядав гасіння трійць у воді як звичайну пожертву, призначену Богу від зібраного у полі. Домінуючим мотивом цього твердження виступає християнська інтерпретація воску як офіри визначеному небесному адресатові. Архаїчніший пласт народних вірувань заторкнув Ф. Потушняк, зафіксувавши на Закарпатській Гуцульщині звичай на «Водощи» вирубувати хрест на льоду, а проруб обліплювати восковими свічками, аби бджоли залишалися у господарстві й приносили приплід та достаток меду [60, с. 354]. Свічки автор цілком справедливо кваліфікує як жертву, але не християнському Творцеві, а позачасовому Абсолюту, тій невідомій та невловимій духовній субстанції, «что горазд дає» й від якої залежить майбутній життєвий сценарій кожної людини.

Схожа урочиста процесія із запаленими свічками і хоругвами, очолювана священиком, що виходила з церкви і простувала до ріки, відбувалася на Лемківщині. Священик святив воду в ополонці, занурюючи до неї хрест і трійці. З цього моменту звичайна вода перетворювалась на цілющу, йорданську. Віск, який скрапував зі свічок, вважався оберегом, тому його згодовували коровам, аби захистити від відьомських підступів [83, s. 54]. Подібним чином занурювали у воду й гасили трійці і бойки, які, до того ж, в час йорданської церемонії освячення води прагнули зловити краплю воску, що скапував зі свічок, занурених у воду. Ця дія, на думку пасічників, сприяла доброму веденню та інтенсивному розмноженню бджіл (сс. Крушельниця, Тухля, смт. Славськ Сколівського рну, с. Розлуч Турківського рну, с. Виців Старосамбірського рну Львівської області) [48, с. 139]. Близьке до наведеного повір'я, що великий пожиток з бджіл (значну кількість роїв) матимуть ті, що наловлять якнайбільше воску з йорданських свічок при освяченні, зустрічаємо на теренах Волині та Полісся [31, с. 458; 25, с. 37]. Віск трійці служив запорукою багатого медозбору.

В аналогічну до лемківської та бойківської святкову йорданську процесію, що відвідувала найближчі водні джерела, гуртувались віряни Надсяння. Сучасні респонденти охоче поділилися з автором напрочуд одностайними етнографічними подробицями як щодо зовнішнього вигляду, так і особливостей ритуального застосування посвячених свічоктрійць з обов'язковою ловлею краплин воску, що скрапували із занурених у воду трійць після освячення води священиком, яку практикували у першу чергу пасічники, а також усі бажаючі позбутися недуг: «На Йордан робили трійці в церкві, була процесія на Йордан, то несли трійці в руках, священик гасив в воді, лапали люди дуже» (с. Липовець); «трійці робимо на Йордан, є процесія з трійцями, і гасят у воді, і лапают віск люди» (с. Лужки); «роблять трійці з воску в церкві, три свічки, є держак, ручка, що там стоїть три свічки, прикрашені, прив'язують шпарагу, цвітки, щоб то гарно, як відправляє, бере свічку, пхає у воду» (с. Лужки); «в церкві є воскові свічки, трійці, воду як святять, по воді лапают як капає» (с. Віжомля); «трійціроблять, як йде процесія, несуть, потім гасять і ставлять в церкві» (с. Новосілки); «трійцісвічки були на Йордан. Процесія йшла, старші чоловіки несли свічки, в воду кидали, вона загасне, лапали каплі зі свічки, бо гадає, шо рій далеко не піде, шоб далеко не йшов, крутився коло того воску. На Йордан ті свічки ловили, а прикмета була на весну під час роїння, щоб вони не втікали» (с. Глиниці); «на Йордан трійці гасят в церкві, лапают ті каплі» (с. Бунів); «на Йордань трійці є з воску, ми йдем на ріку, на став, там священик світить водицю і ті трійці з воску, вони мают загаснути в воді, лапают ті каплі, ті каплі тримали» (с. Мужиловичі); «на Йордан були трійці, світили воду, трійці пхали в водицю, священик брав по три свічки, трійці, священик світив воду, від каждого брав, троє чоловік стояло, так пхав у воду, троє людей мало три докупи свічки, прикрашені квітами сушеними. Лапали той віск, що капав з трійць, то помагає від страху. Каждий, хто більше злапав, то добре було, то дуже помагав той віск, як від хвороби зливали» (с. Лісновичі Городоцького рну Львівської області); «на Водосвяття великі були трійці, три свічки світили, Свята Трійця, три стояли і священик правив, запихав у воду, ловили ті каплі як святили воду» (с. Новий Яр); «в церкві на Йордан були трійці, священик правит, була процесія, святили воду на ріці, священик опускав свічки в воду, гасив їх в воді, три рази, капали ті свічки. Било так свічка і била прикрашена квітами сушеними» (с. Залужжя); «на Йордань, коли світять воду, то тільки воскові свічки гасят, трійці, три докупи зліплені, сушеними квітами прикрашені. Як гасит священик трійці, капає віск, лапают люди віск -- ніби кропити пасіку навколо тою водою» (с. Цетуля); «на Йордан були свічки -- трійці в церкві, їдна така довша, а тії так попросту зліплені, прикрашені сушеними квітами, троє людей несло -- по три свічки, як священик воду світив, в кожного мусів взєти трійцю і відчитувати молитву, і пхав в воду і віддавав. І так всі три трійці» (м. Яворів); «на Йордан, то трійці з воску робили, до церкви робили, три свічки вкупі, хто чим прикрашав, хто шпарагою, хто квітами. В воді гасили, лапали колись ті каплі з воску» (с. Калитяки); «трійці на Йордан є в церкві, з пчолиного воску, не дуже великі, три свічці стоїт» (с. Поруби -- усі Яворівського рну Львівської області) [3, арк. 5, 7, 8, 12, 14, 16--17, 24, 30, 36, 44, 45, 53--54, 55, 63, 65].

На Покутті у йорданському водосвятті домінуючу роль відігравали не трійці, а однораменні свічки, що на Снятинщині та Тлумаччині звалися «тріци», які несли всі учасники походу. Трійцю мав лише священик [48, с. 139; 72, с. 33]. Тотожний обрядовий акцент був характерною рисою хрещенського дійства й окремих місцевостей Західного Поділля (Борщівський, Заліщицький рни Тернопільської області), де церковна відправа відбувалась дуже рано, після чого усі мешканці села з трійцями вирушали хресним ходом до Дністра. Селяни здебільшого тримали поодинчі трійці (лише багатші мали триєдині свічки). Церковні трійчасті свічки були обвинуті стрічками («биндами»), а селянські складала одна товста свічка, убрана внизу наче дівчина у спідничку, з прикрасами навколо. Священик освячував воду в ополонці, вкладаючи до неї срібний хрест і гасячи у ній три запалені горючі в час відправи, трійці. Усі намагалися зберегти вогонь трійці, аби дійти з ним додому. Нею робили хрест на сволоку, а також підсмалювали дітям чуби від страху [7, арк. 70; 6, арк. 110; 30, c. 83]. На Підгаєччині (Тернопільщина) церковну процесію очолювали чотири дівчини, що несли хрест, хоругви по обох боках, а всередині великі образи. За ними -- три трійці з бджолиного воску, що їх тримали в руках лише найшанованіші чоловіки громади. Акт посвячення води виглядав наступним чином: священики благословили воду, занурюючи у неї запалені трійці [57, c. 83--84]. У Шаргородському рні Вінницької області (с. Зведенівка) селяни переважно йшли на Йордан з повноцінними трійцями («три свічки і зіллям убрані»). Присутні на Водохрещі повертались з запаленим вогнем додому, де трійцями смалили хрести дітям на голові, щоб ті не боялись вовків [39, c. 173]. Трійці, прикрашені квітами (васильком, гвоздикою) та стрічками донині присутні у подільському водосвятті (Вінниччина). Сучасні респонденти повідомляють: «Становиш у ту трійцю свічку і хрестик, і обв'язуєш лєнтою, і йдеш на Богоявлєніє, як батюшка святе воду і святе нам трійцю. То не хазяйка, як у церкві стоїть без трійці» [76, c. 121].

На території Середньої Наддніпрянщини в центрі святкового дійства на «Ордання», що традиційно відбувалося на водоймі, де з льоду вирубували хрест, поряд із свяченою водою також віддавна перебувала трійця (хоча згодом здебільшого фігурувала одинарна воскова свічка). Маємо свідчення Н. Арандаренка середини XIX ст. з Полтавщини, що «в день Крещения несут в церковь свечи желтого или зеленого воска, сложенные тройцеобразно и сплетенные в один конец, украшенные засушенными душистыми травами и цветами, большей частью из васильков» [9, c. 223] та П. Чубинського кінця XIX ст., що на Водохреще «багато чоловіків і жінок під час водосвяття тримають потрійні свічки в ознаменування Пресвятої Трійці» [78, c. 4]. Важливу обрядову семантику йорданських «трійць» з воску у церемонії відзначення Водохрестя на Звенигородщині продовжує фіксувати на початку XX ст. А. Кримський: «Рано йдуть до церкви. А найбільше йдуть і їдуть і вивозять дітей прямо на горданю. Як прийде піп, то пасічники з трійцями з васильків стають рядами перед вівтарем (з льоду), а піп править у вівтарі. За пасічниками стоять чоловіки й парубки з поставниками. Як вийде піп святити, то пасічники стають коло попа впереді гордані, а з поставниками чоловіки -- з правого боку гордані, парубки -- з лівого боку. Як заспівають гордані, то на чотирьох кутках гордані рубають разом ополонки, так щоб вода в одну хвилину наповнила всю горданю. Піп бере трійці в пасічників і вмочає в воду, в той мент стріляють з рушниць, «прогонять колядку» [40, c. 274--275]. Результати сучасних польових обстежень, здійснених на Черкащині, виявляють у глибинних пластах колективної пам'яті нашого народу уже ту обрядову ситуацію, коли кожен приходив на церемонію з однією восковою свічкою, запалюючи її в момент освячення води; цю свічку зберігали вдома, інколи засвічуючи (сс. Попівка, Горобіївка, Мельники, Лука Канівського рну, с. Ковтуни Золотоніського рну) [47, c. 58; 5, арк. 47]. Ось як посвячення свічок на Йордан згадує старожилка с. Ковтуни Катерина Зоря: «На Водохрестя у церкві правиться, рубали на річці ополонку і становили хрест з льоду і обливали квасом із червоних буряків, і стояв той хрест. І там ото святили воду і правили коло того хреста. Якщо вітру нема, що не тухнуть, то правиться, і стоять, і свічки держать, а кожний свою свічку забирає додому. А тоді вона лежить удома. У нас на Водохрестя по одній свічці тримали, свічки були з воску». Освячену йорданську свічку в окремих випадках використовували як засіб лікування «пристріту» корів -- запалювали і тричі обходили з нею навколо тварини, читаючи «Отче наш» (с. Межиріч Канівського рну). На Полтавщині її димом підкурювали хворих, що страждали від головної болі та рожі, а саму свічку тримали у пасіці задля доброго роїння бджіл [9, c. 223].

Після водохрестя усі присутні на ньому повертались до своїх домівок. З посвяченою свічкою («трійцею»), яка володіла значним апотропейним та катартичним потенціалом, український господар з Середньої Наддніпрянщини та Покуття спочатку заходив у пасіку до бджіл, аби обкурити нею комах і поставити хрестики на вуликах, а вже потому обходив усе обійстя, випалюючи вогнем свічки хрестики у хаті (на сволоку, дверях), сінях та господарських будівлях -- «щоб лихо минало», «щоб нічо не нападало» [1, арк. 43, 55; 50, с. 48; 47, c. 58]. Горючою «трійцею» викурювали на сволоку в хаті хрест подоляни [30, c. 83]. У с. Лісновичі Городоцького рну Львівської області на Йордан робили свічкою хрестики на хатах [3, арк. 37]. Подібно і гуцули виводили димом від посвяченої свічки хрести на сволоку і над столом, за яким відбувалася ритуальна трапеза. Нею також обкурювали хату, усіх домашніх та худобу, щоб «ніщо зле не чіплялося» [2, арк. 33; 80, c. 204; 43, c. 292]. П. Богатирьов, коментуючи цей гуцульський звичай, висловив припущення про його спрямованість на захист від «нечистого» і тісний зв'язок з церковними обрядами. Аргументом на користь висловленої дослідником думки про існування такого зв'язку (хоча й з іншим семантичним наповненням) є християнського змісту народне трактування українцями Закарпаття димлених хрестів, як зроблених на честь охрещення Ісуса Христа в Йордані [66, c. 146]. Але все ж крізь пізніші християнські світоглядні нашарування проглядається первісне тло семантики обходів господарств з засвіченою трійцею і випалювання її полум'ям знаківхрестів як виразно очищувальної, в якій сконденсовано несхитну віру в катартичну міць вогню. Існує наступне припущення щодо первісної семантики хреста як надзвичайно поширеної в орнаментиці та символіці фігури: він зображає знаряддя для добування вогню тертям, оскільки іскра з'являлась на перехресті двох шматків дерева. Саме тому вважають, що хрест став символом світла, а в кінцевому підсумку і життя [32, c. 117].

Під час практикованих мешканцями Карпат, Покуття, Поділля та Волині обходів господарств зі свяченою водою і свічкою, вони ліпили на воротах, дверях комори, стайні, на вуликах, у хаті на стелі, сволоку, іконах воскові хрестики, посвячені на йорданській службі. У покутському селі Стецева Снятинського рну ІваноФранківської області ще донині продовжує існувати традиція, що дружини пасічників виготовляють чимало воскових хрестиків і роздають їх у церкві односельцям [1, арк. 53].

Не ставлячи під сумнів твердження С. Килимника про переважне виготовлення в історичній ретроспективі трираменних свічок перед Спасом та Чистим четвергом більшістю українців [33, c. 18; 34, c. 42, 57, 141], все ж зазначимо: опрацьований нами польовий та літературний матеріал дає підставу констатувати, що трійці на значній частині української етнографічної території (Карпати, Прикарпаття, Західне Полісся, Поділля) сукали в основному напередодні Йордану [48, c. 141; 58, c. 123; 73, c. 16].

Сьогодні важко реконструювати первісний зміст феномену трійці, відомий нашим далеким предкам. Існує думка, що одна з цих свічок належала небесному божеству -- сонцю, друга -- душам померлих, а третя -- живим й усьому живому. За іншою версією, одна свіча символізувала небо і сонце, друга -- земну твердь і водну гладь, заселену рослинами і тваринами, а третя -- повітряну стихію з птахами і вирієм [34, c. 57, 43]. Достеменно відомо лише одне -- як сакральний і містичний об'єкт трійця вшановувалась українцями ще задовго до прийняття християнства, з утвердженням якого її кодовий сенс перетранслювався й вона почала знаменувати собою Пресвяту Трійцю -- БогаОтця, БогаСина і Духа Святого, яка вперше об'явилася вірянам над рікою Йордан.

У витоків пошанування воскової свічки лежить давній культ вогню з його амбівалентною природою -- повагою та страхом з поклонінням вогню спочатку як Богу, а з часом -- як символу божественної сили, знаку світла, світлоносного начала, спроможного подолати темні сили Зла. Архаїчна символіка воску полягала в уособленні ним вищої жертви небу та душам предків, а полум'я воскової свічі первісно було знаком сонця, проекцією сонячного проміння, тому запалена свічка в дохристиянських ритуалах викликала родючість та сезонне оновлення природи. З утвердженням християнства воскова свічка увійшла в усі ритуали церкви, а у християнській ідеології набула значення головного символу, незамінного культового предмету, що уособлювала діалог людини з Богом, святими, ангелами.

Студії ритуального застосування воскових свічок у різдвяно-водохресній календарній звичаєвості виявили їх надзвичайно високий статус в обрядовому житті українців. У різдвяних обрядодіях знайшли вияв функції свічки як проекції сонця, медіатора поміж земним та потойбічним, бо насамперед актуалізувалась поминальна семантика свічі на Святій вечері, світло якої служило дороговказом душам предків, що, тимчасово перебуваючи на землі, відвідували рідну домівку, а також в якості символічного аналога людського існування виступала засобом ворожінь на визначення подальшої долі (життя чи смерті). Обов'язковим ритуальним атрибутом святкового столу воскова свічка була не лише на Святий вечір, а й Новий рік та Щедрий вечір (Голодну кутю). У процесі розмежування простору під час традиційних обходів господарств на I і II Святвечір як охоронних заходів проти підступів нечистої сили воскові свічки виступали в якості апотропею, проекції сонця, культурного символу, що оновлював межі освоєного людиною простору, одним із засобів відновлення космологічного ладу в переломні моменти року. Рольові функції йорданських («трійць») з їх значним апотропейним та катартичним потенціалом, високим семіотичним статусом, медіативним спрямуванням -- достатньо універсальні. Це в першу чергу профілактика та лікування недуг людей і тварин, захист від грому, блискавиці, бурі та граду, охорона від нечистої сили, вроків, вкладення до рук умираючим задля полегшення смертних мук, поминання померлих, участь у ворожіннях, пожертва вищим небесним божествам.