Розвиток Закарпатської мистецької школи в умовах тоталітаризму

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Інститут філософських наук

Національного педагогічного університету

імені М. П. Драгоманова

Розвиток Закарпатської мистецької школи в умовах тоталітаризму

Т. Ю. Лупак

Український культурний простір ХХ століття насичений важливими суспільно-політичними подіями, несподіваними історичними парадоксами та рельєфними мистецькими колізіями. За часи правління радянської влади українській культурі довелося самоздійснюватися під тиском тоталітарних обмежень, які згубно впливали на її розвиток, призводили до знищення засад національно-культурного буття.

Тоталітаризм формував кероване, повністю залежне від партійного замовлення та політики мистецтво. Запровадження соцреалізму, утвердженого І з'їздом радянських письменників у 1934 р. як офіційного творчого методу, блокувало розвиток будь яких інших мистецьких напрямків. У такий спосіб влада відсікала новаторські пошуки пластичної мови, звинувачуючи митців у формалізмі, що позбавляло останніх внутрішнього руху, експерименту. Особливо небажаними в культурному середовищі були прояви національної своєрідності свого мистецтва, що розцінювалися як «український буржуазний націоналізм».

Згідно державній ідеології як необхідного елементу тоталітаризму, інтереси і свобода особистості змушені були підпорядковуватись інтересам суспільства (а насправді державі), інтегруючи і охоплюючи всі види людської діяльності. «У радянському суспільстві, як і в будь-якій тоталітарній системі, створення близьких до реальності мистецьких форм не було потребою митця, обраним ним творчим шляхом і способом художнього осмислення, а тісно і нерозривно пов'язувалось із загальноприйнятими ідеологемами, з тим, чого нібито бажає народ» [7,74].

В умовах тоталітарного суспільства з його ідеологічною регламентацією виникло неофіційне мистецтво, яке мало характер антиподу офіційним формам творчості. Ця альтернативна культура СРСР 60-80-х років дістала назву «нонконформізм». Зародилася позиція критичного ставлення до обов'язкових норм та надання власному погляду пріоритетності. Світоглядні джерела нонконформізму, як зазначає Медведєва, проглядають у філософських концепціях кінця ХІХ - середини ХХ століття (інтуїтивізм, філософія життя, фрейдизм, екзистенціалізм) і культурних (літературних, художніх, музичних) експериментах межі ХІХ - ХХ століть [4].

На думку мистецтвознавців, слід розрізняти андерграунд, як найрадикальнішу форму мистецького спротиву тоталітаризмові, яку переслідувала влада, і «неофіційне мистецтво», нонконформізм, як поміркованіші мистецькі стилістики з ознаками новаторства. Виникло позаідеологічне мистецтво, де на першому плані було вирішення творчих, власне художніх завдань.

«Неофіційне мистецтво» з характерним неприйняттям усього офіційного, різнилося від андеграунду соціаоьною позицією. Доступ до інформації, економічні можливості та участь в офіційних виставках було притаманним для митців «дозволеного» мистецтва. Багато з членів Союзу художників займалися підпільно «неофіційним мистецтвом», так би мовити «для себе». В андеграунді ж залишалися безкомпромісні або відштовхнуті керівництвом митці, які часто зазнавали переслідувань.

Нонконформістське українське мистецтво все ж не було заангажоване соцреалістичною проблематикою. Вирізнялося «концептуальне», «неофольклорне», «семантичне мистецтво», «трансавангард», «експресіонізм», «неопримітивізм», «романтизм», активізувались «модерністичні напрямки», «порубіжні явища на грані офіційних та неофіційних сфер», з'явилися «послідовники традицій модернізму», «нові дикі» тощо.

«Ідеї, характерні для нонконформізму 1960-80-х років ХХ століття: протест, інакомислення, опозиція (альтернативність) офіційному, загострення проблеми свободи, принцип катастрофічності, теорія відчуженості, принцип екзистенційності. Сакральність і чесна позиція, неприйняття офіційної ідеології, юний ідеалізм, романтичність, шукання правди, опір, загострення на суто професійних задачах (“l'аrt pour l'аrt”), вихід на світовий рівень і національне відродження - характерні риси українського мистецького нонконформізму» [3,135-136].

Не зважаючи на усі ідеологічні утиски тоталітарної системи, українська культура продовжувала розвиватись. Центрами нонконформізму в Україні, починаючи з 1950-х років, були: Одеса, Ужгород, Львів. Особливої уваги заслуговує закарпатська мистецька школа з її самобутністю та неповторністю, особливим колоритом та зверненням до фольклоризму, демонструванням форм прихованого «тихого» опору пануючому тоді соціалістичному реалізму та збереженням засад вільної творчості.

Художники Закарпаття зосереджували зусилля задля творення сучасного національного мистецтва, збереження його давнього історичного коріння та гідної репрезентації у визначних культурних центрах. Про це свідчить всестороння діяльність місцевих угруповань художників та активізація налагоджених ними контактів з європейським мистецьким середовищем. Як результат -- численні виставки та визнання у всьому світі. Цілісно та самобутньо у Закарпатській художній школі проявив себе феномен несоціалістичного реалізму, який базувався на здобутках авангардного мистецтва.

Особливістю західних мистецьких шкіл (ужгородської, львівської) була безперервність спадкоємності модерністських традицій. Отримавши освіту в європейських Академіях мистецтв та беручи активну участь у художньому житті довоєнної Європи, Федір Манайло, Ернест Контратович, Андрій Коцка, Володимир Микита, Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Роман і Маргарита Сельскі та ін. залишились в Україні після приходу радянсько влади. Учні Романа Сельского, насамперед Карл Звіринський, а пізніше Олександр Аксінін, Ольга Парута-Вітрук, Галина Жигульська були, як ніхто інший, близькі до західного модернізму [2].

На відміну від київського нонконформізму, живопис закарпатських митців був позбавлений бунтарства та творчих викликів у сторону влади. Адже привілейованими жанрами живопису цієї мистецької школи були пейзаж та тематична картина з зображенням простих людей, на які не розповсюджувався жорсткий тоталітарний тиск. Національна по духу закарпатська художня школа вирізнялася романтичним символізмом, живописною архітектонікою у трактуванні народного побуту, звичаїв, непересічної природи Карпат, тісними контактами з фольклоризмом та семантикою краю. закарпатський мистецький школа нонконформізм

Для закарпатського мистецтва факт неперервності наслідування модерністських традицій був очевидний. Європейська художня академічна освіта для закарпатських митців була нормою, адже такі визначні міста, як: Будапешт, Відень, Прага, Мюнхен були близькими географічно. Випускниками Будапештської Академії мистецтв були у різні роки Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Адальберт Апаті - Абкарович, Гнат Рошкович, Омелян Грабовський, Ласло Шарпотокі - Дван, Дюла Іяс, Карой Ізаї, Мюнхенської Академії мистецтв - Дюла Віраг, Єрусалимської - Єне Морваї, Римської Академії святого Луки - Андрій Коцка, Вищої художньо- промислової школи у Празі - Федір Манайло та Іван Гарапко. В Парижі в Академії Жюльєна вчилися Дюла Віраг.

Творчість художників цього краю завжди викликала посилений інтерес з боку Москви. Про це свідчать колективні виставки у Москві 1964 року, у яких брали участь митці старшого покоління: А.Ерделі, А.Коцка, Ф.Манайло, виставка 1966 року за участю Й.Бокшая, Г.Глюка, З.Шолтеса та В.Свиди. У 1963 році Йосипу Бокшаю було присвоєно звання Народного художника СРСР.

Високий авторитет Закарпатської художньої школи у 70-80-х роках продовжували підтверджувати художники А.Коцка, Е.Контратович, В.Микита, А.Кашшай, Ю.Герц, В.Габда, З.Шолтес, І.Шутєв, М.Медвецький, Е.Медвецька, А. Шепта та ін. На арену професіоналізму вийшло молоде покоління художників, яке отримало високе визнання: А.Дунчак, В.Приходько, В.Скакандій, Ф.Семан та ін. Впродовж 80-х років друкувалися відгуки про творчість, біографії та спогади художників старшого покоління у вагомих мистецтвознавчих виданнях, журналах Радянського Союзу та України. Звичайно, це все відбувалося під егідою оспівування тоталітарних схем та безхмарного існування у зазначеному режимі. Для проходу через цензуру ключовою темою ставало безпрецедентне слідування соціалістичному реалізму та відтворення на полотнах «щасливого» духу тоталітарного суспільства. Проте з-поміж од правлінню все ж вичитувались цінні новаторські мистецькі паростки творчого доробку митців Закарпатської школи живопису.

У 60-80-х роках ХХ ст. нищівного удару зазнала закарпатська художня освіта. Скорочення навчальних годин мистецьких дисциплін, натомість визначення додаткових по вивченню ідеологічно заангажованих курсів, переорієнтація єдиного спеціального середнього навчального закладу у Закарпатті із образотворчого спрямування на виключно декоративно-прикладне призвело до зниження якості творчого самовираження випускників. Освітня система поступово перетворювалась з академічної в ремісничу, а навчальний процес спрямовувався в бік підготовки виробників масової низькоестетичної продукції. Орієнтація розвитку декоративно-прикладного мистецтва відбувалась у напрямку виготовлення технологічно зручних сувенірів зі шкодою народному мистецтву. Такі ж зміни паралельно відбувалися в Львівському інституті, що були результатом спланованої антиукраїнської політики в галузі культури та умисним зниженням якості українського мистецтва, особливо в західних регіонах України.

Шляхом виходу з стагнації було збільшення акцентів на виховній роботі студентів та ознайомлення зі сторінками життя видатних діячів культури і освіти Закарпаття, вивчення народних традицій, заняття творчою самодіяльністю. Такі спроби внести зміни у виховний процес молоді часто проходили в напруженій атмосфері, але вони принесли вагомі результати у навчальній та творчій роботі. «Відповідно до побажань самих студентів тематика курсових і дипломних робіт змінилася у бік народних традицій, вірувань і обрядів українського народу. На відділеннях художньої кераміки, художньої обробки дерева та художньої обробки металу типовими стали такі теми, як «Вертеп», «Писанки», «Люльки», «Старовинна культова архітектура Закарпаття», «Предмети для молитви», «Герби міст Закарпаття» і т.п.» [6, 66].

Події, які відбувалися на Закарпатті впродовж ХХ століття, мали непересічне значення для розвитку національної культури та мистецтва. Адже формування та існування унікальної мистецької школи внесло свої корективи в загальну картину художнього життя. Художній освіті Закарпаття були притаманні такі принципи: опора на народне мистецтво; ґрунтовна академічна підготовка з рисунку, живопису, композиції та інших фахових дисциплін; відкритість до сучасних надбань світового образотворчого мистецтва; боротьба з проявами дилетантства і міщанських смаків в образотворчому мистецтві.

Реставрація цілісного образу сучасного українського мистецтва вимагає критичного осмислення всіх його суперечливих складових, визначення найважливіших тенденцій регіонального розвитку. Мистецтво періоду тоталітаризму довгі роки не було об'єктом неупереджених досліджень. Одна з причин тому - відсутність у межах тоталітарного суспільства традицій принципової критики, повсюдне домінування «захвалюваних» і так званих «позитивних» матеріалів. Навіть у спробах критичного аналізу мистецького досвіду пізніших, 90-х років, автори переважно воліли не зачіпати минулих десятиліть. Характеристика і розвиток подій, поданих в шеститомній «Історії українського мистецтва» на нинішній день виглядає надто застарілою і заідеологізованою. Тому актуальність даного повідомлення визначена необхідністю усвідомлення того, що події, які відбувалися у західних регіонах України у другій половині ХХ ст., зокрема на Закарпатті, мали важливе значення для розвитку української культури і мистецтва в цілому.

Література

Авраменко О. Зміни парадигми функціонування образотворчого мистецтва в Україні 1950-х - 2005-го рр. // Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст. / редкол.; В. Д. Сидоренко, К.: Інтертехнологія, 2006. - С.193 - 239.

Вишеславський Г. Тріщина в стіні тоталітаризму. Київський андеграунд 70-х// WWW// uchni.com.ua/kultura/406/index.html

Кравчук О. Комплексний підхід до проблематики українського мистецького нонконформізму 60 - 80-х років// WWW//bdpu.org/scientific_published/pedagogics_4_2005.

Медведєва О. Історіографія нонконформізму в українському образотворчому мистецтві 60-х рр. ХХ ст. // Мистецтвознавчі записки: Зб. наук. праць. - К., 2002. - Вип. 1(2) - С. 104.

Мєднікова Г. Українська і зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб. -- К.: т-во «Знання», КОО, 2002. -- 214 с.

Небесник І. Культурологія: Образотворче мистецтво і художня освіта Закарпаття (ХХ століття): Навч. Посіб./ М-во освіти і науки України, Закарпат. Худ. Ін.-т. - Ужгород: Вид-во В.Падяка, 2007. - 128 с.

Сидоренко В. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ--ХХІ століть / Ін-т проблем сучасн. мист-ва Акад. мист-в України. -- К.: ВХ[студіо], 2008. - 187с.: іл.

Размещено на Allbest.ru