З первісних епох мистецтво, як специфічна форма духовно-чуттєвого освоєння світу, виконувало унікальну роль у процесі соціалізації людини. Унікальність полягала в здатності мистецтва, як при безпосередньому творенні художнього продукту, так і в процесі його сприйняття, творити людину саме як людину - чуттєво-емоційну, переживаючу, мислячу, цілісну істоту. "Правильна соціалізація, - писав В. Сухомлинський, - ґрунтується на багатстві, ідейній повноцінності емоційного життя. Треба навчити дитину, передусім, відчувати й переживати. Почуття, переживання - це ніби малесенький магніт, закладений у дитячій істоті, який притягує її до інших людей, робить її чутливішою, сприйнятливішою до слів, повчань, ідей, настанов. Розвинені почуття, висока емоційна культура - це, образно кажучи, абсолютний музичний слух моральної вихованості. Емоційно невихована, глуха до найтонших впливів дитина - це потенційний егоїст" [16, с.447].

Мистецтво - це, по суті, і є самопізнання, самоусвідомлення людини в різних сенсах її буття: суспільно-політичному, соціальному, психологічному, національному тощо. Кожен народ пізнає себе через своє національне мистецтво, людство в цілому пізнає себе через всесвітню історію мистецтва. Гегель справедливо вважав, що цінність мистецтва полягає у вираженні "глибинних людських інтересів, всеосяжних істин духу. У твори мистецтва народи вклали свої найзмістовніші внутрішні споглядання і уявлення. Мистецтво часто служить ключем, а у деяких народів єдиним ключем для розуміння їхньої мудрості і релігії [3, с.13-14].

Підтвердженням цьому - тернистий шлях української історії, зокрема, історії мистецтва і, найбільшою мірою, літератури. Законодавчі заборони 1863 та 1876 рр. на вживання української мови в сфері культури призвели до структурно-функціональних змін, перекручень у масштабах національного буття. У цих умовах саме мистецтво, а перш за все література, за необхідністю взяли на себе функцію компенсації щодо інших форм суспільної свідомості, які не мали змоги повноцінно розвиватися - філософії, права, політики і т. ін. Українська спільнота всю свою енергію, прагнення, надії вклала в мистецтво. Саме там, у грі уявлень, мрій вона шукала розв'язання конфліктів, вирішення складних проблем, висунутих повним драматизму життям. Так, українське мистецтво змушене було стати всеосяжним репрезентантом національної духовності.

Характерний приклад наводить С. Кримський, посилаючись на першого класика української літератури Івана Котляревського, який у своїй "Енеїді" "змальовує добу становлення української нації - XVII сторіччя - образно й символічно, у вигляді подорожі козаків центром європейської культури, Середземномор'ям, подібно до того, як троянці, очолювані Енеєм, блукали Середземномор'ям у давні часи. І там Котляревський показує ще одну річ: навіть українська мова в його розумінні формується під впливом латини. У текстах Котляревського, - підкреслює вчений, - знаходимо таке неповторне “змішення мов”, що взагалі неможливо відрізнити, де українська, а де латинська. Отже, і в літературі відбивається формування нації як увіходження у коло європейської цивілізації" [6, с.133].

Воскресити, "реконструювати" картини, звуки, образи нації в усій їх конкретній специфічності та правдоподібності під силу тільки художнім засобам мистецтва. Відтворення духу минувшини, моральних чеснот предків, складності внутрішнього "Я" сучасника свідчить про неперервність нації, драму її слави, силу духу, приниження й відродження. У цьому відношенні твори Т. Шевченка, І. Котляревського, М. Гоголя, І. Франка, Л. Українки, М. Лисенка, О. Довженка, В. Стуса, Л. Костенко - безцінні.

Сама Істина говорить вустами Гете, коли він наголошує на тому, що геній - не тільки епіцентр нації та національної ідеї, а вузол, "бджолина матка", центр сучасної йому естетики, бо, випереджаючи свій час, він неначе б тягне її за собою. І тому "народ породжує своїх геніїв, які неначе півбоги захищають його та ведуть до слави" [4, с.153].

Кому як не нам, українцям, знати істинність цих слів! Персоніфікувавши собою Україну, геній Шевченка сказав за всіх "отих рабів німих". У його Слові український національний дух потужно пульсував, мужньо боровся за самозбереження, акумулюючи, переплавляючи, зберігаючи від забуття морально-естетичний досвід нації. Українська нація вижила, не асимілювалась, не щезла.

Оскільки, нація є однією з найдорожчих цінностей, то мистецтво ставить собі за мету увічнення її слави. Сторінки історії мистецтва нагадують нам, як в час націотворення в Європі прозвучала вимога національної школи історичного малярства, гідної великої нації (Ш. Рейндольс). Дж. Баррі (1775 р.) заявляє: "Історичне малярство і скульптура мають становити головну мету кожного народу, що прагне уславитися мистецтвом. Це критерій, з допомогою якого оцінюватиметься національний характер, коли спливуть сторіччя, і з допомогою якого національний характер уже тепер оцінюють уродженці інших країн" [14, с.93]. У зв'язку з цим слід відзначити ту неоціненну роль, яку відіграв у становленні французької нації та й гуманізації самої ідеї національної спільноти, історичні романи А. де Віньї, В. Гюго, П. Меріме та ін.

Вагома роль історичної романістики і в панорамі духовного життя України. Відкриття минувшини та закладених у ній культурних цінностей як вияву ментального "генія" значно підсилюють, надихають національну самосвідомість. У тому дзеркалі історії, або навіть й праісторії, народи можуть побачити себе, пізнати себе, усвідомити свій національний характер, дійти до переконання про свою суверенність, автентичність.

Е. Сміт у праці "Національна ідентичність" підкреслює, що "в ньому (мистецтві) члени кожної культурної спільноти могли побачити, чому національна єдність доконечна для втілення справжньої національної ідентичності і чому тільки на історичній батьківщині спільнота може знати своє справжнє “Я” і досягти автаркії та солідарності своїх громадян" [14, с.98].

Націю пронизує ідея єдності, тобто соціальної згуртованості, братерства. Родина лежить в основі генеалогічної концепції нації, як спілки громадян - побратимів. Українська мова фіксує цей момент характерною формою звертання: "Брате мій, товаришу мій!" Художньо-образно, символічно реалізується ця ідея у живописному полотні Ж.Л. Давида "Клятва Гораціїв", де три брати на мечі свого батька присягають перемогти або ж загинути за свою Батьківщину. Ж. Мішле формалізує цю ідею як життєву максиму: "Національність, батьківщина - головне в житті світу. Якщо вмирає батьківщина - вмирає все" [14, с.110].

Нинішня Україна як єдина духовна єдність ще не існує, а це саме той ідеал, якого прагнемо і здобуваємо у важкій, трагічній боротьбі. Відродити націю - це значить "перетворити отару виборців та податкодавців у спільноту вільних і гордих особистостей Я", - вважав іспанський філософ ХХ ст.

М. Унамуно [17, с.110]. Ця проблема утвердження себе як нації для сучасного українства є найактуальнішою. Вже пробив своїм дзвоном годинник, який засвідчив, що час "народу-ментолоїду" (термін введений М. Мамардашвілі) вичерпаний. "Народ-ментолоїд" здатний тільки на те, що теоретично вибудовує своє майбутнє. Пізнання себе, самоусвідомлення себе як нації недостатньо, якщо цей процес не реалізується в практичній, позитивній практиці реального самоперетворення всіх поверхів нашого спільного дому. На це звертає увагу В. Стус: "наша історія - це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному і тому ж місці, мертва хвиля еволюції" [9, с.21]. Про це з болем пише Г. Тютюнник: "Ми стоїмо, не розвиваємося, одні душі німіють, інші сіріють. Ще інші танцюють під шаманський бубон наживи. Ми стоїмо" [9, с.34]. Є у Тютюнникових записах точно спостережена де - таль: "Народ, який не мав державності, національної гордості не знав, тому і гине" [9, с.33].

Ця засторога спрямовує нас до усвідомлення того, що підґрунтям наших думок та діянь повинна стати національна ідея як предмет свідомості та мотивування волі, як осереддя нашої державотворчої мети. Залишається злободенним національно - естетичне кредо "хатян", представлене ще на початку ХХ ст. М. Євшаном: "Ми всі дрібні люди, сіра рівнина без верхів, пісок, що розсувається під ногами наїзника. Треба нам стверднути навколо однієї думки. Чи зможемо. зоорганізувати український культурно-національний тип, тип національного героя і довкола нього змобілізувати все свідоме українство, і поставити його до твердої національної праці, до національної робітні" [5, с.136].

Погоджуючись із загальним підходом до проблеми творення героїв, все ж така постановка викликає питання, певний сумнів і скепсис. У нашій українській ментальності, як свідчить історія, це часто призводить до простого возвеличення, до "гетьманства". А щодо творення національної еліти "білоробів" (термін І. Франка), духовної аристократії, яка повинна володіти не лише глибокими професійними знаннями, а й повинна мати, на глибоке переконання І. Франка, "найбільшу суму чеснот, інтелігентності, спосібності, благородного і. піднесеного способу думання" [18, с.259], маємо прийняти як моральний імператив нашого сучасного українського національного творення. Щоб не сталося і на цей раз так, як писав, підсумовуючи причини політичної поразки на початку ХХ ст. В. Липинський, що "необуздане хамство і на цей раз розвалило українську державу, бо не було на Україні власної Яфетової сили" [10, с.273].

Щоб у черговий раз не зазнати трагічної поразки, сучасне суспільство має консолідуватися і включити в цей процес національного творення всі свої соціальні інститути, матеріальні і духовні важелі. Своє вагоме слово має сказати і мистецтво. Мистецтво володіє могутнім арсеналом художньо-естетичних засобів, за допомогою яких воно здатне не тільки образно охоплювати зовнішній світ буття людини, але й відкривати найпотаємніші закутки людської душі, вловлювати найтонші прояви людських почуттів і прагнень, волі і розуму. Злободенною є думка М. Євшана, який писав, що "мистецтво мусить задовольнити. метафізичну потребу сучасного розбитого, зневіреного в свої сили чоловіка. Отже, мусить не сходити на фарс або забавку для поодиноких людей. В приготовленню тої возвишеної атмосфери серед загалу, у вихованні одиниць і цілих поколінь в тім напрямі, щоб зробити їх серця здібними до сприйняття та плекання в собі всього гарного, радісного, величного, лежить і найбільша місія всього мистецтва" [5, с.132-133].

Історична доля українського народу, його менталітет, характер самої української ідеї, що пронизані, перш за все, морально-естетичним світобаченням, ідеалами Краси і Добра природно робили мистецтво серед інших гілок духовної культури чи не найголовнішим способом буття та утвердження національної ідеї. Зокрема, український політичний діяч, поет М. Сріблянський (М. Шаповал) саме так трактує українську ідею: "Україна - місце певної комбінації ліній, фарб, запахів, форм, кольорів неба, відблисків води, шуму гаїв, ширини і шуму степів, це комбінація таких естетичних вражень. які творять українську національність, національний дух і світогляд" [15, с.733-734]. Мислитель приходить до висновку, що "краса і сила нашої ідеї відродження" значною мірою залежить від розвитку мистецтва як акумулятора "українського духу". М. Сріблянський застерігав, що "занепад мистецтва - це загибель самого українства. Українство годується з мистецтва, живе ним і виявляється в ньому. Нема мистецтва - нема українства" [15, с.738]. У цих пристрасних словах - синкретизм естетичного та національного, який відбиває своєрідність українства.

Ю. Липа, аналізуючи трагічні наслідки революційних подій 1917-1923 рр., слушно зауважує, що українська еліта, на жаль, не розуміла ваги мистецької організації почуттів українців, більше вірячи в силу абстрактних теорій. А "мужі держави повинні були б знати, що народ не може держати в голові абстракції, що він мислить образами, - підкреслює він, - а тому дайте народові відповідні мистецькі твори і тим навернете його думки і душу на бажану нам путь" [7, с.51]. Панестетизм залишається константною рисою української ідеї впродовж усієї історії нашої культури, виходячи на передній план в періоди її піднесення й розвитку: Київська Русь, доба Бароко, Шевченківська доба, 20-ті роки ХХ ст., Відлига 60-х років. Найвизначнішими речниками національної ідеї цих періодів зазвичай були саме митці.

М. Мамардашвілі доводив, що людське "Я" не народжується природним шляхом, а виробляється у процесі співвідношення людиною себе з певними символічними уявленнями, які в свою чергу, не існують у світі завдяки природному автоматизмові, повинні самостійно й безперервно підтримуватися зусиллями самої людини. Духовні цінності завжди вимагають творчих зусиль особистості: "Мову треба кожному вивчати й плекати, звичаї зберігати, вірування поглиблювати, правопорядок реалізувати, культуру та громадську традицію продовжувати, ідеали новим вогнем насичувати й від ворожих сил захищати. І національна свідомість живе лише тоді, коли є кому її усвідомлювати, нею жити та її розбудовувати" [8, с.379], - писав історик І. Лисяк-Рудницький.

Висновки