Традиційні обряди звичаєвого права у контексті збереження та популяризації історико-культурної спадщини України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 008:392(=161.2)

Київський національний університет культури і мистецтв, м. Київ

Традиційні обряди звичаєвого права у контексті збереження та популяризації історико-культурної спадщини України

Вишневська Галина Георгіївна, кандидат культурології, доцент,

Гаєвська Тетяна Іллівна, кандидат історичних наук, старший науковий Співробітник Інститут культурології НАМ України, м. Київ

T25t@i.ua

Анотація

звичаєвий право культурний побутовий

Аналізуються обряди звичаєвого права українців у контексті збереження і популяризації історико-культурної спадщини. Звичаєве право формувалося впродовж століть і має велике значення у наукових дослідженнях з культурології з питань регулювання суспільних відносин. Обряди звичаєвого права виникали і формувалися в ході еволюції господарсько-побутових відносин, спиралися на загальноприйняті норми поведінки (обряди), що виникали в складних життєвих ситуаціях, вони стають мірилом облаштування громадського й приватного життя. Результати дослідження свідчать, що відмовившись свого часу від багатьох обрядів минулого, сучасна громадська свідомість відчуває потребу в їх відродженні, зокрема у сфері культури як засадничої підвалини духовного єднання нації, модернізації українського суспільства на усталених обрядах.

Ключові слова: обряд, звичаєве право, історико-культурна спадщина, норми-поведінки.

Аннотация

Традиционные обряды обычного права в контексте сохранения и популяризации историко-культурного наследия Украины

Вишневская Галина Георгиевна, кандидат культурологии, доцент Киевский национальный университета культуры и искусств, г. Киев;

Гаевская Татьяна Ильинична, кандидат исторических наук, старший научный сотрудник, Институт культурологии НАМ Украины, г. Киев

Анализируются обряды обычного права украинцев в контексте сохранения и популяризации историко-культурного наследия. Это право формировалось на протяжении веков и имеет большое значение для исследований вопросов, связанных с регулированием общественных отношений. Обряды этого права возникали и формировались в ходе эволюции хозяйственно-бытовых отношений и опирались на общепринятые давние нормы поведения; возникшие в спорных ситуациях, они становятся мерилом обустройства общественной и частной жизни. Результаты исследования свидетельствуют, что отказавшись в свое время от многих обрядов прошлого, современное общественное сознание имеет потребность в их возрождении, в частности в сфере культуры как основы духовного единения нации, модернизации украинского общества на устоявшихся обрядах.

Ключевые слова: обряд, обычное право, историко-культурное наследие, нормы-поведения.

Annotation

Traditional rites of customary law in the context of preserving and popularization of the historical and cultural heritage of Ukraine

Vishnevska Galina, Ph.D. in Culturjlogy, associate professor of the Kiev National University of Culture and Arts;

Gayevska Tatiana, Ph.D. in History, Senior Research Fellow Institute for cultural research (Institute of culturology) National Academy of Arts of Ukraine

The article analyses the customary rites of the Ukrainians in the context of the preservation and promotion of historical and cultural heritage of Ukraine. Customary law has been formed over the centuries, and is of great importance for cultural studies of the research related to the regulation of social relations. Rites of customary law arose and were formed during the evolution of domestic relations and relied on the conventional «old» norms of behaviour (rituals), arising in disputed situations, they are the measure of everything in public and private life. Customary law is directly manifested in the actions of people in their perceptions of fairness in the resolution of social life that prevailed among the population at a certain stage of social development. However, it is wrong to think that the customs have arisen only in the peoples as a single ethnic community. In general the results of the study indicate that in refusing, in its time, many fruitful last rites, modern public consciousness is a tangible need for their revival, particularly in the field of culture as a fundamental basis of spiritual unity of the nation, the modernization of the Ukrainian society in the established rites.

Key words: custom, ordinance, unwritten law, customary law, historical and cultural heritage.

Постановка проблеми. Потреба наукових досліджень культурної спадщини в рамках культурології обумовлена зростаючим міжнародним інтересом до історико-культурної спадщини українців. Особливої уваги набуває нематеріальна культурна спадщина як головного джерела культурного різноманіття, про що також наголошено у Рекомендаціях ООН про збереження традиційної культури і фольклору. Конвенція ЮНЕСКО «Про охорону нематеріальної культурної спадщини» від 17 жовтня 2003 р. має забезпечити охорону і «проявляється, inter alia, у таких галузях: a) усних традиціях та формах вираження, зокрема в мові як носії нематеріальної культурної спадщини; b) виконавському мистецтві; c) звичаях, обрядах, святкуваннях; d) знаннях та практиці, що стосуються природи і всесвіту; e) традиційних ремеслах» [6].

Усвідомлюючи підвищену складність цього процесу, вважаємо актуальним науково-практичним завданням вивчення обрядів звичаєвого права у контексті збереження та популяризації культурно-історичної спадщини країни.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Останнім часом в Україні та за її межами з'являються наукові розвідки, що досліджують деякі аспекти звичаєвого права, що свідчить про значно ширше трактування поняття звичаю, ніж це прийнято в юридичній науці. Зокрема, правове регулювання шлюбних, сімейних відносин, жіночого та дитячого права дослідження відбуваються у межах етнографії, культурології, етики, естетики, філософії та художнього мистецтва. Тому культурологічний аспект вивчення звичаєвого права є засобом проти небезпечної наукової відособленості правних галузей від загального осягнення творчості людського духу, що завжди первинно відбувалося у вербальних формах, міфологічних символах, художніх образах, обрядових комплексах.

Питання санкціонування і використання правових звичаїв та їх різновидів (звичаїв ділового обороту, узвичєностей, торговельних звичаїв, господарських звичаїв, місцевих звичаїв) у сучасному культурному середовищі привертають увагу дослідників, зокрема О. Беляневич, І. Бойко, М. Гримич,

О.Івановської, М. Марченко, А. Поротикова та ін. Серед невеличких за обсягом досліджень можна відмітити дослідження М. Пещак, С. Кудіна, Н. Старченко, В. Поліщука, які стосуються окремих деталей судоустрою і судочинства на українських землях. Загалом, незважаючи на значний масив наукових досліджень з означеної теми не можна вважати вичерпною.

Мета статті - проаналізувати обряди звичаєвого права українців у контексті збереження та популяризації історико-культурної спадщини країни.

Виклад основного матеріалу. Історію правових звичаїв взагалі можна розуміти абстрактно, як і взагалі всесвітню історію культури, людського розвитку. Річ у тому, що кожен народ, кожна нація, в своєму поступовому розвиткові йде більш-менш визначеним шляхом, виявляючи в своїй творчості свої особливі національні риси. Культурні та історичні умови накладають на культурно-поступовий розвиток народу свій відбиток, що, в свою чергу, впливає на правові звичаї. Саме наслідки правної творчості народу проявляються у цінних здобутках національної культури. Правові звичаї виступають самобутнім явищем в історико-культурному процесі розвитку людства. Основними категоріями, що описують сутність правових звичаїв, є «обряд», «обрядова дія», «звичка», «звичай», «правовий звичай», «традиція», «право», «звичаєве право», «закон». Дослідження змісту цих категорій дозволяє стверджувати, що вони знаходяться між собою в культурному взаємозв'язку, сутнісною складовою їх змісту і виступає як діяльнісний аспект.

В історії вітчизняної науки інтенсивне дослідження проблеми почалося в 60-і рр. ХІХ ст. Вчені-представники західноруської школи права: М. Владимирський-Буданов, М. Ковалевський, М. Ясинський, О. Малиновський, М. Максимейко, Г. Демченко, Ф. Леонтович, В. Антонович, М. Любавський та ін. вивчали державне, суспільне, економічне життя, але обряди звичаєвого права досліджувалися лише у контексті загального аналізу проблеми. Вивчення питання не було безперервним, цілісним, автори не завжди були вільними від ідеологічних впливів тієї чи іншої доби.

Одними з перших почали вивчати право Великого князівства Литовського польські дослідники; вони підкреслювали його зв'язок із польським правом, вбачали в останньому витоки більшості правових інститутів цього князівства, залишаючи поза увагою будь-який їхній зв'язок із правом руським (такої ж думки дослідники дотримувалися щодо суспільного і державного життя князівства). Так, Я.-В. Бандтке-Стенжинський розглядав право Великого князівства Литовського як провінційне польське право [9]. І. Данилович першим звернув увагу і довів що, по суті, право Великого князівства Литовського було руським правом [10]. Дослідник увів до наукового обігу значну кількість фактичних документів і матеріалів, вивчав литовські літописи, списки Статутів Великого князівства Литовського. Ним знайдений і вперше виданий Судебник Казимира IV (І. Данилович помилково датував його 1492 р.). Вчений започаткував погляд на право Великого князівства Литовського як на литовсько-руське право, що в 50-60-ті рр. ХІХ ст. певною мірою сприяло появі і вкоріненню концепції Литовсько-Руської держави.

Загальна характеристика правового життя українських земель у складі Великого князівства Литовського дається у працях провідних українських істориків кінця ХІХ - початку ХХ ст. - М. Грушевського, О. Єфименко. М. Грушевський був першим із дослідників, який, докладно проаналізувавши причини виникнення суду, порівняв їх із польськими і зробив висновок про відмінність. Судоустрій і судочинство М. Грушевський і О. Єфименко спеціально не досліджували (деякі види суду навіть не називаються авторами), крім того, їхні розвідки мають історичний, зокрема культурологічний характер. О. Єфименко доводила безпосередній зв'язок «звичаєво-правових уявлень» з усім загальним життям народу [5].

Вагомим внеском у розвиток культурологічної, етнографічної та історичної науки стала концепція України-Русі М. Грушевського. Вчений довів наступництво України з Київською Руссю, а XIV-XVI ст. вважав литовським періодом розвитку українських земель [1]. Своєрідною була точка зору М. Грушевського на правові звичаї українців. Позитивний фактор в існуванні держави вчений вбачав лише в тому, що вона стала формуючим елементом для пасивної маси людей, утворюючи в їх середовищі політико-державний, культурний та юридичний устрій.

Характерною особливістю українського звичаєвого права є його обрядова різноманітність, багата в царині процесуального права, що вимагає найбільшої активної чинності. Майже не існує процесуального акту чи інституту, які б не мали свого обряду-символу. Здавна встановлені, ці обряди незмінно й точно в усіх деталях виконуються протягом віків і дійшли до нас у повному і систематизованому вигляді завдяки писемній фіксації їх у «Руській правді» - Я. Мудрого. Складена на початку XI - наприкінці XII ст. (найдавніший список - із XIII ст. - видатна історична пам'ятка нашого народу, найперший кодекс звичаєвого права серед слов'янських народів та один із перших серед індоєвропейських). У прадавні часи нашої історії права писаного ще не було і бути не могло (писемність з'являється значно пізніше), і наші предки правувалися тривалий час на підставі тих норм, що «заховував» у собі звичай.

М. Ковалевський визначив співвідношення народоправства та божественного походження влади. М. Владимирський-Буданов обґрунтував ідею єдності слов'янського права, безпосередньо пов'язував його з звичаєвим правом, але українському праву не надавав самобутнього значення. Ф. Леонтович першоджерелом права вважав саму природу суспільства.

А. Яковлів, досліджуючи звичаєве право українців, відмічав, що завдяки обрядам, які він назвав обрядами-символами, у народі відбувалося закріплення і передача звичаєвих норм. Відомості про діяльність судів із доби звичаєвого права свідчать, що не тільки судді, а й сторони та громада під час судового процесу виявляли досконале знання звичаєвого права, цитуючи правні звичаєві норми, переказуючи їх зміст у стислих реченнях. Шляхом постійного вживання протягом тривалого часу ці речення перетворилися в стислі, але змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості.

Судовий процес часів Київської Русі виступав основною формою самоуправління (самоурядування) і був обставлений низкою обрядів. А роль суду в цьому процесі зводилась до проголошення вироку і накладення кари. Решту справи здійснював позивач. Позивач мав право припинити слідство на будь-якому етапі, пробачити провину злочинцю або покарати його - позбавити майна, свободи або й навіть життя чи помилувати.

Головна ініціатива в слідчому процесі віддавалася потерпілому позовникові. За доби «Руської Правди», в Литовсько-Руській державі та й доби Гетьманщини скривджена особа сама розпочинала процес, проводила слідство й ставала перед судом із готовим обвинуваченням, із позваним-винним, якого приводила до суду з доказами і свідками. Роль суду обмежувалася лише проголошенням санкції та накладанням кари. Розпочати процес і довести його до кінця чи припинити, покарати шкідника чи пробачити провину, позбавити життя, майна, свободи чи помилувати його та задовольнятись певним відшкодуванням - це залежало від волі позовника (в тих випадках, коли суд визнавав домагання позовника слушними). Роль судових органів в українському процесі була зведена до мінімуму, до певного контролю над виконанням сторонами процесуальних правил та обрядів й до одержання гривни на користь князя й судових поплатків на користь суду. Суди лише «допомагають» сторонам і за це одержують винагороду «от всьх тяж, кому можуть» (арт. 99 «Руської Правди»), документ 1510 р. зазначає, що судовий поплаток «дьцькому» належить тільки тоді, коли він стороні «право зводил и свел» і «суд конец тому вчинил» (Литовська метрика, ч. 44). Такий характер давнього процесу відлова, - процесуальні акти й інститути, утворені звичаєвим правом: гонець слідом, свод, сочення, заклик на торгу, рота-присяга, лице тощо. Всі ці акти супроводжувалися різноманітними обрядами-символами.

У культурологічному аспекті важливе місце в історичному процесі посідає період середини XVTT-XVTTT ст., що характеризуються як час національно-визвольної боротьби українського народу за свободу і незалежність. Джерелами публічного, державного й адміністративного права були постанови Генеральної Ради, універсали гетьмана й полковників. Гетьманські універсали іноді містили й норми приватного права. В цій царині і в судочинстві були чинними ті самі кодекси, що й за литовської доби: Литовський статут 1588 р. та Магдебурзьке право в неофіційних збірниках. Як Статут, так і Магдебурзьке право настільки вже увійшли в життя українських земель, що вважалися за українське національне право. Відзначимо, що поряд із цими «кодексами» діяло народне звичаєве право, яке за козацької держави мало переважного значення. Ці зміни відбувались під виглядом відновлення «стародавніх прав і вольностей». Наприклад, на прохання Б. Хмельницького і старшин російський цар Олексій Михайлович видав 27 березня 1654 р. жаловану грамоту, в якій велів «Их права и вольности войсковіе, как издавна бівали при великих князех руских и при королех полских, что суживали и волности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди нехто не уступался, но от своих би старшин судились, потвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину людем от великих князей руских и от королей полских, не нарушить» [8; 177]. Особливі зміни відбулись у карному праві й процесі у бік пом'якшення суворих кар середньовічних звичаїв, закріплених у Магдебурзькому праві.

Відповідно до звичаїв, які становили основу життєдіяльності війська козацького, процес провадився на «народній мові». Суддями виступали козацькі старшини та міщани, що досягли 21 річного віку, але не старші 70 років, що мали певний майновий ценз [2; 153]. Така ситуація зумовлювалася тим, що в той період у суспільстві зросла роль військової козацької знаті і саме вона стала організатором національної держави та її центральних й місцевих органів, і як наслідок - судових органів.

Стосовно норм права, що регулювали судоустрій і процесуальний порядок розгляду цивільних справ у судах, то, як і у попередній період, основним джерелом залишилося звичаєве право, що регулювало публічно-правові та приватноправові відносини, визначало судову систему і порядок провадження у справах у судах. Козацьке звичаєве право, що сформувалося у Запорізькій Січі, поступово трансформувалося у конкретні поняття, що й стали основою для формування козацького права. За своїм змістом, як стверджує О. Івановська, для такого права характерним є усна форма вираження (у більшості випадків), суворість, консерватизм [3; 31]. Але надалі звичаєве право набувало письмової форми.

З часом змінювалися не лише умови життя й відповідно до них норми поведінки, а й сталася поступова трансформація у ставленні як простого люду, так і органів державної та судової влади самого змісту «стародавніх прав і вольностей».

Окремо слід згадати про наявність в Україні й так званого церковного звичаєвого права. Під ним розуміли сукупність правил поведінки, що не набули законодавчого затвердження, але їх обов'язково дотримувалися у житті «побоюючись кари і гніву господнього». У християнській церкві традиції, що підтримувалися повсюдно, також не мали «офіційних» письмових підстав. Судова практика застосовувала звичаєве право при вирішенні цивільних справ, а тому в той період набули поширення судові прецеденти, засновані на звичаях. У судах застосовувався особливий вид звичаєвого права - церковне право, що регулювало шлюбно-сімейні відносини, відносини церковнослужителів і яке не дістало затвердження в офіційних збірниках [4; 218]. Ці норми протягом тривалого часу підтримувалися лише силою «звички», що мала неабияке значення в церковно-юридичній практиці.

Найбільш розповсюдженим способом судового розгляду було закликання Божества в свідки і називалося божбою. Особливо розповсюджені булі - словесна божба, божба з використанням хреста, зняття і цілування ікони, присяга. Можна тлумачити божбу як словесну формулу (слово-обряд), що передавалася усно.

Християнство забороняло користуватися божбою як такою, в якій «ім'я Боже згадується в сує», тобто «не серйозно», але тут же вказується на те, що в «важливих випадках» можна користуватися клятвою. Звичайні формули божіння: «Їй Богу», «Ось тобі Хрест», «з місця не зійти», «провалитися мені крізь землю» та ін. Юридичного значення в повному розумінні цього слова обряд божби не мав, а існував як нормативна одиниця. У народі говорили: «Не божиться, так і не красти», «попався, так і божиться, на божбу його не дивишся» та ін. Іноді, як виняток, за взаємною згодою сторін судовий розгляд закінчувався - божбою. Одна з сторін, не бажаючи «доходити через малу до великих справ» пропонує іншому побожитися у присутності родичів або стариків сходу і якщо той побожився, вважається справу закінченою. Була й «більш страшна» божба дружиною, дітьми і самим собою. Як правило, божбою закінчувалася справа у розгляді з родичами на сільському сході.

Важливою для народу була присяга і користувались нею тільки у тих випадках, «коли немає можливості довести правду», і до цього всі випробувані засоби не привели до жодних результатів. Селяни вірили, що той, хто прийме присягу, буде дійсно говорити правду, бо в іншому випадку його наздожене Божа кара. Страх перед нею (карою) такий великий, що має величезну доказову силу, навіть у тих випадках, коли вона свідомо не правдива. Буде дана неправдива присяга, якщо навіть докази говорять зворотне. Інша справа для того, хто присягав: це його гріх, за який йому платити, відповідати.

Обряд присяги також мав свої обрядові дії. Якщо одна з сторін «бралася право піднести», тобто присягти, а інша на це погоджувалася, тоді ця остання повинна була свого супротивника «вести до присяги», зазвичай до церкви, де відбувався акт присяги (з тих часів і дотепер зберігся термін «приводити до присяги»). Невиконання обряду вело до припинення процесу і виправдання сторони, яка виконала обов'язок. До обов'язку сторони, що вела до присяги, належало замовити священика, відчинити церкву, виготовити текст присяги (роту). В тих випадках, коли обидві сторони «бралися до присяги» і суд визнавав за ними це право, кидали жеребок, який визначав, кому складати присягу, а кому вести до присяги. До присяги вдавалися в практиці суду родичів та в практиці суду сільського сходу. І в тому, і в іншому випадку вона застосовувалася рідко.

Висновки

Звичаєве право безпосередньо проявлялося у вчинках людей, їх уявленнях про справедливість у врегулюванні суспільного життя, що панували серед населення на певному етапі суспільного розвитку. Тому реакція на явища і події в житті була лише показником власного бачення конкретної особи (осіб) і не могла сама по собі бути ґрунтом для нормування відносин. Звідси випливає: творцем звичаїв ставав загалом «народ» (у вузькому розумінні слова), а не окремі особи, або ті численні його представники, що виражали «загальні» погляди. Разом із тим невірно думати, що звичаї виникали лише в народі як єдиній етнічній спільності.

Загалом результати дослідження свідчать, що відмовившись свого часу від багатьох плідних обрядів минулого, сучасна громадська свідомість має відчутну потребу в їхньому відродженні, зокрема у сфері культури як засадничої підвалини духовного єднання нації, модернізації українського суспільства на усталених обрядах.

Список використаної літератури

1. Грушевський М. С. Історія України-Руси. В 11 т., 12 кн. -- Т. 5 / М. С. Грушевський. -- Київ : Наук. думка, 1994.

2. Захарченко П. П. Історія держави і права / П. П. Захарченко. Підручник. - Київ : Атіка, 2005. - 368 с.

3. Івановська О. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект: навч. посіб. / О. П. Івановська, П. О. Івановський. -- Київ : Вид.-поліграф. центр «Київ. ун-т», 2014. -- 383 с.

4. Історія держави і права України. Т. 1. / За ред. Рогожина А. І., Гончаренко В.Д. та ін. -- Київ : Вид. дім, 2003. -- 656 с.

5. Ефименко А. Я. История Украины и ее народа / А. Я. Ефименко. -- СПб., 1907. -- 174, [1] с. : ил.

6. Конвенція про охорону нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО; Конвенція, Міжнародний документ від 17.10.2003 : -- Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ 995_d69.