Творча діяльність М. Самокиша в контексті культурно-мистецького життя Полтавщини та Харківщини XIX-XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творча діяльність М. Самокиша в контексті культурно-мистецького життя Полтавщини та Харківщини XIX-XX століття

Мета роботи полягає в осмисленні творчої діяльності Миколи Самокиша у світлі соціокультурних взаємодій доби національного українського відродження, визначенні особистого внеску митця до розвитку національного стилю в мистецтві як визначного явища української художньої культури кінця XIX - початку XX cm. Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальнонаукові принципи, на яких ґрунтуються сучасні дослідження культурно-мистецької спадщини. Застосовано теоретичний, культурологічний, аналітичний, мистецтвознавчий, порівняльний методи для досягнення означеної мети дослідження. Наукова новизна. У статті вперше комплексно досліджено феномен творчості М. Самокиша в дискурсі українського “національного романтизму” як концептуального та культурно-мистецького напряму кінця XIX - початку XX cm. з урахуванням регіональної специфіки. Висновки. Участь М. Самокиша в оздоблені знакових для української художньої культури архітектурних проектів засвідчує його внесок до розвитку національного архітектурного стилю. Етнографічні зацікавлення митця знаходять свій вираз у вивченні та популяризації національного культурного спадку засобами візуального мистецтва, зокрема. він проявляє себе як знавець українського орнаменту, презентуючи його специфіку та стилістичні інтерпретації в оздобі будівлі Полтавського губернського земства, будинку ім. І. Бойка в Харкові, на сторінках альбому «Мотиви українського орнаменту». Все це дозволяє говорити про значний внесок Миколи Самокиша до розвитку національного стилю і позиціонувати його як адепта ідеї “національного романтизму” в мистецтві.

Одним із важливих завдань сучасного українського мистецтвознавства є студіювання та популяризація творчої спадщини видатних митців - репрезентантів національної української культури кінця XIX - початку XX ст. як доби особливого піднесення національного духу та відродження історико-культурних традицій українського народу. їх мистецька діяльність детермінована вирішальними естетично-світоглядними принципами розвитку тогочасної художньої культури як окремих регіонів, так і України в цілому. В умовах незалежності відкривається можливість для незаангажованого висвітлення творчого доробку відомих митців і розгляду їх мистецької діяльності у межах соціокультурного простору України означеної доби.

Творча спадщина видатного українського митця, академіка батального живопису, майстра книжкової та станкової графіки, Миколи Самокиша, особливо та її частина, що формувалась в руслі ідей “національного романтизму”, є важливою складовою української художньої культури кінця XIX - початку XX ст. Виняткового значення набуває культуротворча діяльність М. Самокиша в контексті “національного стилю” для місцевих регіонально- культурних осередків країни, як-от Полтавщина та Харківщина, що пояснюється його участю у важливих культурно-мистецьких подіях та проектах, запроваджених в цих регіонах.

Творчий внесок Миколи Самокиша до загального культурно-мистецького дискурсу з приводу специфіки національного українського стилю, має хоча й невеликий обшир, але віддзеркалює найхарактерніші його риси і є частиною знакових для культурно-мистецького середовища Східної України подій та архітектурних об'єктів. Зокрема, варто виокремити його участь у XII Археологічному з'їзді 1902 р. в Харкові, в оздобленні стінописами інтер'єру будівлі Полтавської земської управи за проектом В. Кричевського у період 1905-1908 рр., в декоруванні орнаментальними мотивами інтер'єру будинку ім. І. Бойка в Харкові у 1910-му році.

У руслі реконструкції національної народної спадщини й популяризації історичної минувшини українського етносу варто відзначити появу альманаху «З української старовини» (1900 р.) Д. Яворницького, котрий М. Самокиш спільно з С. Васильківським оздобив витонченими та етнографічно достовірними ілюстраціями. Також видання у співавторстві з С. Васильківським альбому «Мотиви українського орнаменту» 1912 р.

У світлі зазначених фактів виявляється необхідність здійснити історико-культурологічний та мистецтвознавчий аналіз творчого доробку Миколи Самокиша в контексті національно-романтичного мистецького напряму кінця XIX - початку XX ст. Дослідження творчості митця під таким кутом дозволить визначити особистий внесок М. Самокиша в історію українського мистецтва й глибше зрозуміти тенденції розвитку художньої культури України як в цілому, так і відповідно до регіональної специфіки.

Мета дослідження полягає в осмисленні творчої діяльності Миколи Самокиша у світлі соціокультурних взаємодій доби національного українського відродження, визначенні особистого внеску митця до розвитку національного стилю в мистецтві як визначного явища української художньої культури кінця XIX - початку XX ст.

Аналіз досліджень і публікацій. Вивчення різних аспектів розвитку мистецтвознавчої науки, і зокрема, національного стилю, виступає предметом дослідження у працях вітчизняних вчених - Є. Антоновича, Р. Шмагала, Ю. Телячого, С. Побожія, Л. Соколюк, О. Ноги, І. Удріс, В. Вечерського та ін.

Творча спадщина М. Самокиша в галузі національного стилю розглядається, першою чергою, в працях харківських мистецтвознавців, таких як В. Чепелик, Л. Соколюк, В. Нємцова, В. Шуліка. В контексті дослідження полтавських пам'яток національної архітектури кінця XIX - початку XX ст., мистецький доробок М. Самокиша фрагментарно аналізується у публікаціях В. Чепелика, В. Ханка, О. Перець, В. Вадимова.

Виклад основного матеріалу. Еволюція національного стилю наприкінці XIX - початку XX ст. була детермінована різними чинниками, серед котрих політичний аспект був визначальним, адже українські землі в той час знаходились під територіальною експансією Австро-Угорщини та Росії. Тривале пригнічення української духовної культури, систематичні заборони вживання української мови викликали значний суспільний резонанс в середовищі української інтелігенції, що зумовило формування парадоксально активної протидії ідеологічним утискам. У цей час відбувається помітне піднесення національної самосвідомості в галузі вивчення та популяризації національної духовної спадщини - історії, етнографії, художньої культури [2, 16].

Зацікавлення національною спадщиною знаходило свою підтримку в різних мистецьких галузях, однак, саме архітектура стає стилевизначальним критерієм у процесі пошуків національної своєрідності [8, 20]. Відповідні процеси відбуваються не тільки в контексті української культури, але й в загальноєвропейському дискурсі.

Наприкінці XIX ст. наростають кризові явища в галузі архітектури, обумовлені протиставленням нових інженерних та просторово-пластичних рішень до традиційної класичної школи, заснованої на наслідуванні старих зрозумілих канонів історичних стилів, що добре себе зарекомендували в часі і відзначаються високим рівнем раціоналізму. Опозиційно налаштовані архітектори-практики та мистецтвознавці у своїх теоретичних розвідках та закликах демонстрували бажання “повернути сучасним будовам яскраву образність та виразність” [3, 10]. Пошуки нового стилю відбувались на тлі національного відродження, що, безумовно, накладало свій відбиток на розуміння основних завдань нової європейської архітектури.

У першу чергу, зусилля провідних архітекторів були покладені на виявлення та концептуалізацію національної архітектурної школи, визначення національних стилістичних рис, заснованих на архетипах народного будівництва, етнографії, ужиткового мистецтва. Такий напрям розвитку новітньої архітектури отримав визначення “національного романтизму” як архітектурного стилю кінця XIX - початку XX ст., вперше представленого на теренах Фінляндії та територіально близьких до неї скандинавських країн. Формальні принципи національного романтизму знайшли своє відображення у творчості Е. Саарінена, Л.Сонка та ін.

Одночасно з тим, пошуки нового стилю отримали втілення на теренах Західної Європи в якості французького “ар-нуво”, німецького “югендстилю”, австрійсько-угорського та польського “сецесіону”, що претендували також на визнання як національно виразних стилістичних течій. «Ар-нуво», відповідно, відновлює “втрачені” зв'язки між Природою та Людиною, користуючись лінійно-просторовими ілюзіями, надихаючись біонікою та семантикою образів. “Національний романтизм” бере за основу народну творчість, історичні реконструкції, розмаїтий етнографічний матеріал.

Схожим явищем зі стилістикою фінського національного романтизму вважається створений польським митцем С. Віткевичем на основі народних будівельних традицій підтатарянських горян - “закопанський стиль”, котрий він позиціонував як можливий варіант національного польського архітектурного стилю [11, 145].

Українські землі також не були виключенням для аналогічних процесів - перед українською інтелігенцією постає проблема вироблення національного мистецтва, зокрема його народностильових форм як доказу існування власної національної традиції. У процесі вивчення власної історії, етнографії та художнього спадку, поширенні ідей “національного романтизму” значну роль відігравали окремі українські земства як осередки культурно-мистецького життя.

На початку XX ст. Харків як культурно-мистецький центр бере активну участь у відродженні національної самобутності на ниві української науки та художньої культури. Завдяки діяльності професорів Харківського університету Д. Баталія, Є. Рєдіна, О. Потебні, М. Сумцова, котрі присвятили науково-творчу діяльність дослідженню української історії, археології, етнографії, Слобожанщина являла собою на межі XIX і XX століть один з найрозвиненіших культуро-освітніх центрів України [2, 21].

Активізації дослідження національного культурного спадку як в Харкові, так і в інших великих містах, сприяли значною мірою проваджені Російським археографічним товариством Археологічні зїзди. Зокрема, XII Археологічний з'їзд у Харкові, що відбувся у 1902 році, викликав значний суспільний резонанс у колах тогочасної інтелігенції. Завдячуючи особистому внеску харківських вчених, в першу чергу, Є. Рєдіна та М. Сумцова, вперше відбулись заходи, спрямовані на дослідження та збереження історико-культурної спадщини регіону. В межах харківського археологічного конгресу було організовано широку етнографічну виставку, серед експонатів котрої громадськість могла ознайомитись не тільки з археологічними експонатами, але і зі зразками образотворчості, декоративно-прикладного мистецтва й народного зодчества [2, 65].

Багато для розвою художньої культури Харкова зробив С. Васильківський. Зокрема, він ініціював створення та організацію діяльності Харківського літературно-художнього гуртка, серед відділів котрого був і архітектурно-мистецький, діяльність якого сприяла розбудові значної кількості громадських та житлових будинків в м. Харків [10, 15]

Серед новобудов, створених під орудою архітектурно-мистецького відділу, знаходиться будинок І. Бойка по вул. Мироносицькій 44, де збереглись стінописи М. Самокиша 1910-го року, єдино вцілілі до нашого часу серед відомих його проектів [12, 187]. У 30-ті рр. розписи були практично знищені через впровадження ремонтних робіт, внаслідок чого верхня частина стінописів була прихована під шаром крейди, знизу під фарбою, котра декілька разів поновлювалась. Двічі за історію свого існування стінописи розкривались руками реставраторів, перший раз у 1973 р. група студентів під керівництвом В. Чепелика звільнила верхню частину стінописів від крейди. Вдруге, у 2006-2007 рр., під орудою художника-реставратора, мистецтвознавця, викладача кафедри станкового та монументального живопису ХДАДМ Вячеслава Шуліки, було здійснено експериментальну спробу розкриття фрагменту стінописів, що знаходились під фарбовими нашаруваннями. В ході дослідження було зроблено висновок стосовно того, що орнаментальні мотиви будинку ім. Бойка за стилістикою виконання та мотивами візернуків ідентичні до тих, що прикрашають стіни Полтавського земства [12, 193]. Зокрема, робота Шуліки по вивченню та реставрації стінописів Миколи Самокиша як органічної частини архітектурної пам'ятки доби українського модерну в Харкові, довела можливість їх поновлення та підтвердила необхідність музеєфікації й охорони об'єкту як цінного мистецько-культурного спадку архітектурної культури України початку XX ст.

Особливу роль у розробці специфіки національного стилю вітчизняної образотворчості відігравала спільна культуротворча діяльність науковців, викладачів, митців Полтавського земства. Зокрема, Полтавщина як регіональний центр унаочнює значний внесок до загальнонаціональної скарбниці мистецько-культурної спадщини кінця XIX -початку XX ст. Звідси розпочався розвиток новітньої української літератури та драматургії в особі І. Котляревського та Панаса Мирного. Українська музика славетна мелодикою композитора М. Лисенка, вихідця із м. Полтави. В галузі образотворчого мистецтва Полтавщини відзначились О. Сластіон та П. Мартинович [10, 41]. З 1903 по 1908 рік Полтава виступає плацдармом для започаткування та поширення національного архітектурного стилю завдяки спільній творчій діяльності архітекторів та митців, що працювали над зведенням будівлі Полтавського земства - В. Кричевського, О. Сластіона, С. Васильківського, М. Самокиша, М. Ткаченка, М. Уварова, М. Беркоса.

Ім'я О. Сластіона для культурно-мистецького життя Полтавщини тих часів стоїть практично на першому місці, якщо вести мову про його внесок до розробки стилістичних засад поняття «національного» в мистецтві. Він одним з перших виступив з пропозицією щодо необхідності створення на Полтавщині місцевих будинків в народному стилі, архітектоніка котрих би синтезувала здобутки народного традиційного житла та сучасних раціоналістичних проектів. Одночасно з тим, О. Сластіон виступав сподвижником досліджень, пов'язаних із вивченням та впровадженням в сучасне мистецтво народних орнаментальних мотивів [7, 41].

Зважуючи на класичну забудову міста Полтави кінця XIX - початку XX ст. з орієнтацією на неоренесансні традиції, поява першої споруди в новому “нетрадиційному” вирішенні була одночасно і викликом старій академічній школі, і яскравою подією в галузі культурно-мистецького життя Полтавщини [5, 66]. Архітектурно-пластичне рішення загальної композиції об'єкту, його декоративне оздоблення влучно демонструє риси народностильової архітектури.

Виходячи з того, виявляється необхідність проаналізувати внесок М.С. Самокиша до загальної концепції будинку земства в Полтаві як визначної мистецько-культурної пам'ятки краю. Йому належить авторство інтер'єрних стінописів Полтавського земства, виконаних за зразками українського народного орнаменту. Звичайно, вдаючись до осмислення внеску М. Самокиша в оздобу будинку, необхідно враховувати той факт, що в часи Другої світової війни пам'ятка була знищена і відновлена лише у 50-их рр. XX ст. зусиллями за участю архітекторів П. Костирка, Н. Квітки, В. Крачмера та ін.

Орнаментальні розписи інтер'єру будинку Полтавського земства виконані в поліхромній насиченій палітрі: переважають вохристо-зеленуваті, червоні, малинові і ультрамаринові відтінки кольорів. Серед сюжетів, що превалюють, найчастіше зустрічаються зображення «кухля» та «дерева життя», виноградної лози з гронами, суцвіття мальв, півоній та польових квітів. Окремі орнаментальні мотиви вестибюлю відрізняються більш витонченими стилістичними рисами, в котрих прочитуються модерні ознаки - площинно- декоративне інтерпретування народних орнаментальних зразків, виразність лінії, соковитість кольорів, підкреслена символічність окремих елементів - таких як «дерево життя», наприклад [5, 68].

За основу для відтворення національної стилістики розписів М. Самокиш взяв традиційні мотиви українських вишивок, зібрані ним на етнографічній виставці в Харкові у 1902 р., в Краєзнавчому музеї Полтави та Харкова, у приватній збірці К.М. Скаржинської. Про це свідчить зміст «Альбому українського орнаменту», виданий М. Самокишем і С. Васильківським у 1912 р., після завершення робіт над Полтавським земством [4]. Відомо також, що автор проекту В. Кричевський не підтримував ідею щодо перенесення народних селянських візерунків у настінні розписи інтер'єрів, наголошуючи на їх формально- стилістичній невідповідності щодо міської, не селянської, архітектури [6, 175]. Поясненням непорозуміння може бути те, що орудував декораторськими справами будівлі С. Васильківський, відомий адепт українського змісту в галузі культурно-мистецького життя, творча та громадська діяльність котрого була позначена рисами “національного романтизму” як ідейного напряму. Таким чином, оздоблення міської споруди народними орнаметами, виступало в якості романтизуючого протесту проти пригнічення власного національного самовиразу. М. Самокиш і С. Васильківський завжди працювали в тандемі, їх думки і погляди збігались практично в усьому, що мало відношення до утвердження української ідеї в мистецтві.

Головну залу будинку губернського земства прикрашали три монументальних панно, виконані С. Васильківським і М. Самокишем за участі художників М. Беркоса і М. Уварова: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Козак Голота і татарин», «Вибори Полтавського полковника Мартина Пушкаря». Зокрема, М. Самокиш спільно з С. Васильківським працював над створенням панно «Козак Голота і татарин». На превеликий жаль, плоди реставрації не можуть передати більшості нюансів оригінальних розписів.

Наукова новизна. В статті вперше комплексно досліджено феномен творчості М. Самокиша в дискурсі українського “національного романтизму”, як концептуального та культурно-мистецького напряму кінця XIX - початку XX ст. з урахуванням регіональної специфіки.

Висновки. Участь М. Самокиша в оздоблені знакових для української художньої культури архітектурних проектів засвідчує його внесок до розвитку національного стилю. Етнографічні зацікавлення митця знаходять свій вираз у вивченні та популяризації національного культурного спадку засобами візуального мистецтва, зокрема, він проявляє себе як знавець українського орнаменту, презентуючи його специфіку та стилістичні інтерпретації в оздобі будівлі Полтавського губернського земства, будинку ім. І. Бойка в Харкові, на сторінках альбому «Мотиви українського орнаменту». Найчастіше митець намагався творити орнаментальні образи, виходячи з принципів етнографізму, для чого здійснив глибоку підготовчу роботу по збиранню зразків українського народного орнаменту селами, приватними збірками, музейними колекціями. Разом з тим, в розписах М. Самокиша, виконаних в Полтаві та Харкові, помітне його тяжіння до витонченого, дбайливо оформленого лінійного малюнку, модерного стилізаторства. Все це дозволяє говорити про значний внесок Миколи Самокиша до розвитку національного стилю і позиціонувати його як адепта ідеї “національного романтизму” в мистецтві.

творчий національний культура

Література

1.Антонович Є. А. Українське мистецтвознавство кінця XIX - початку XX ст: дослідження національних форм вітчизняного образотворчого мистецтва: монографія / Є.А.Антонович, І.М. Удріс. - Кривий Ріг: вид.Р.А.козлов, 2015. - 300 с.

2.Антоновч Є. Українське мистецтвознавство кінця XIX - початку XX ст.: національне образотворче мистецтво в працях учених київської школи: Монографія / Є.А. Антонович, І.М. Удріс. - К.: Альтерпрес, 2007. - 272 с.

3.Кириллов В.В. “Северный модерн” как региональное явление в европейской

архитектуре рубежа веков: автореф.дис.канд.искусств.: 18.00.01 / Государственный институт искусствоведения. - Москва, 2003. - 24 с.

4.Самокиш Н. Мотивы украинского орнамента / Н. Самокиш. - Харьков: Склад изд.; Санкт-Петербург: Измайлове. пол. 6 рота, [19--?]. - 40 с.

5.Скібіцька Т. Декоратвине оздоблення будівель Полтави 1900 - 1910-х рр. / Т.Скібіцька, І.Шулешко // Студії мистецтвознавчі: образотворче та декоративно-вжиткове мистецтво. Архітектура. Чис.2 (54) / Гол. ред. Г.Скрипник; НАН України; ІМФЕ ім. М.Т.Рильского. - Київ, 2016. - С.65-72.

6.Таранушенко С. Василь Кричевський \ Стефан Таранушенко // Життя і революція. - 1929. - №1. - с.175.

7.Ханко В. Опанас Сластьон (до 140-х роковин народження класика українського мистецтва) / Віталій Ханко // Артанія. - №2 - 1996. - С. 40-42.

8.Ханко В. Ретроспективне зіставлення просторових рішень в українскій архітектурі / Віталій Ханко // Артанія. - №3. - 1997. - С.20-22.

9.Чепелик В. Харківський осередок творців народного стилю в архітектурі // Народна творчість та етнографія. - К., 1998. - №5. - С.13-21.

10.Чепелик В.В. Український архітектурний модерн [Текст] / В. В. Чепелик; упоряд.

3.В. Мойсеєнко-Чепелик; Київський національний ун-т будівництва і архітектури, Всеукраїнський Фонд відтворення видатних пам'яток історико-архітектурної спадщини ім.

О.Гончара. - К.: КНУБА, 2000. - 378 с

11.Шевчук К. Станіслав Віткєвич - естетик та митець / Катерина Шевчук // Наукові записки національного університету «Острозька академія». Серія «Культурологія». - №16. - 2015. - С. 142 - 151.

12.Шуліка В.В. Розписи М.С. Самокмиша та С.І. Васильківського в будинку І.Х. Бойка: історія та проблеми збереження / В.В. Шуліка // Бюлетень 11. - Львів: Львівська філія ННДРЦУ, 2010. - С.187 - 193.

Размещено на Allbest.ru