Культурно-освітня діяльність П. Скоропадського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

скоропадський культурний політика національний

Вступ

1. Піднесення культури за роки Української Центральної Ради

2. Становлення України за часів П. Скоропадського

3. Національно-культурне діяння П. Скоропадського

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

29 квітня 1918 року, в день, як скоро закінчилась активність Центральної Ради, у Києві був збір хліборобів-землевласників. Його учасники одностайно вибрали гетьмана України Павла Скоропадського - знатного генерала, з давнього козацького сімейства. В цей вечір прибічники гетьмана практично у відсутності кровопролиття зайняли всі муніципальні установи.

Важкі і спірні процеси, пов'язані з поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українського визвольного переміщення мали істотний вплив на культуру. Кипучі дії життя відбивалися на світогляді живописців, відбивалися в нежданих формах і творіннях мистецтва.

Очільник Української держави, генерал П. Скоропадський поставив задачу повернути в країну порядок, закріпити її міжнародні позиції, справитися з безпорядком в економіці. Для цього йому були дані великі можливості - перевага випуску законів, визначення керівництва, управління зовнішньою політикою та армійськими справами, бути верховним арбітром.

Ставши на чолі Української Держави наказав зробити порядок у країні «Закони про тимчасовий державний устрій України». До них були віднесені основні напрямки роботи Гетьманщини у політичній сфері, організації муніципального управління, надані гарантії громадянських прав народностей, заявлено про встановлення Української країни замість УНР. Це основувалось як на республіканських, так і на монархічних принципах, її пристосування, де більша частина прийнятих законів багато в чому мала напрямок дореволюційної системи.

За не тривалого часу існування Гетьманату, він зробив помітні звершення в цивілізовано-освітній сфері. Було видано небагато мільйонів екземплярів українських книжок для середніх навчальних закладів, в основній масі із них введено українську мову. Відкрито 150 українських гімназій. У Києві та Кам'янці-Подольському, де відкрили українські муніципальні інститути. За всіма найвищими учбовими закладами України, де працювали кафедри українського мови, літератури та літопис. Була базована Українська академія наук, муніципальний картотека, національна галерея мистецтв, державний театр, музеї, національна бібліотека, 10-ки інших закладів, які зобов'язані сприяти відновленню української культури.

Слід помітити, що дані зрушення виконувалися і перед впливом наростаючої суспільно-економічної кризи, що охопила всі кола і прошарки населення. Разом з тим відбулося відновлення всіх форм національно-культурного життя в Україні. Розвитку української культури сприяли вчення на муніципальному рівні. Наша культура не лише була, однак і продовжувала розвиватися і отримувати нові риси. Тому в даній праці було докладно вивчено цивілізовано-освітній рівень життя в Україні дня і ночі революції 1917-1921 років.

Беручи до уваги актуальність теми, ціль міститься у визначенні віянь і причин цивілізовано-освітнього життя в Україні яке створив П. Скоропадський.

Задачами висвітленої мети є:

· перевірити індивідуальності науки і виховання в цей період Української Центральної Ради (УЦР);

· вивчити і описати причини які формували розквіт України за часів П. Скоропадського;

· Ознайомитися з діяннями в яких приймав участь гетьманат П. Скоропадського.

1. Піднесення культури за роки Української Центральної Ради

В Україні було взято курс на відновлення середніх навчальних закладів. В освітній праці активну участь брали спільноти «Просвіта», з їх допомогою в містечках і селах формувалися хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалася навчальна і художня література і тому подібне.

У короткі терміни на особисті і публічні кошти ЦР розгорнулося будівництво української школи, де було створено 53 українських гімназії, складені навчальні програми, винайдений чин українізації в середніх навчальних закладах [1].

Відкривалися нові українські найвищі навчальні заклади. Так, в жовтні 1917 року у Києві почав роботу Український народний інститут, через місяць були створені педагогічні курси, які потім переросли в Педагогічну академію.

Разом з тим формування українського національного виховання викликало протидію з боку консервативної частини викладачів. Особливо сильними були ці віяння в найвищій школі, проте Центральна Рада поставилася до цієї проблеми просто, намагаючись ніяк не ускладнювати обстановку.

Труднощі революційного часу позначилися і на стані науки в Україні, але незважаючи на труднощі революційного часу, українські експерти докладали значних зусиль, щоб відновлювати дослідницьку роботу в різних областях пізнання. Разом з тим частка цих вчених, особливо тих, які активно включилися в політичну боротьбу, були зобов'язані залишити Україну, рятуючись від переслідувань і голодної смерті.

Демократизація і відновлення національно-культурного життя отримали поштовх для майбутнього становлення української художньої літератури та поезії. У 1917-1918 роках великими тиражами стали виходити в світ творіння класиків української літератури І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Грабовського та ін [5].

З метою становлення бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі згідно з рішенням Генерального секретаріату Центральною Радою було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з декількома відділеннями в великих містах України [7].

Питань становлення українського образотворчого мистецтва було розглянуто в грудні 1917 році ЦР Української Академія мистецтв, де її ректором був обраний Г. Нарбута. При Академії мистецтв булу засновано Українську національну картинну галерею, її основними творіннями стали картини українських і зарубіжних художників XVI - XIX ст.

На ґрунті українського образотворчого мистецтва функціональну творчу роботу входили архітектори О. Архипенка, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

У період діяння ЦР були закладені основи українського кіномистецтва. Протягом цього часу, на екрані виникає багато естетично-документальних картин з українською темою, екранізується чимало казок для дітей і наукових кінофільмів для учнів, що було досить сучасним дійством в той час для країн світу [7].

Прагнучи становлення українського театрального мистецтва, ЦР організувала Український державний театр, до його складу трупи ввійшли знамениті актори України Н. Садовський, Л. Курбас, І. Мар'яненка, П. Саксаганський та ін. Працюючим губернським театрам виокремлювалися кошти для закріплення їх матеріальної бази, вони не обкладалися податками. У театрах поліпшувалися репертуари, поліпшувався проф склад креативних товариств.

Для підготовки театральних функціонерів і призвідників театрального мистецтва Ведучий секретаріат ЦР створив школу по підготовці проф акторів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті» [5].

Розвиток державного сценічного мистецтва ЦР тісно пов'язували з розвитком етнічної музики, музичного виховання та хореографії. Згідно її ініціативи був заснований Український державний хор (кантор К. Стеценко). У губернських центрах і в ряді великих індустріальних мегаполісів базувалися загальноосвітні музичні середні навчальні заклади. Зрушення в сфері театру, кіно і музики даного часу, мали позитивний характер, особливим було творіння Українського державного хору, Українського державного театру, і 1-і кроки в розвитку кіноіндустрії.

2. Становлення України за часів П. Скоропадського

У листопаді 1917 року, після того, як країни Антанти не дали відповідь на припис про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їх з Німеччиною та її союзниками. Переговори проходили в Брест-Литовську. Німеччина запросила і адептів ЦР, делегацію якої очолив В. Голубович.

Визнавши Україну автономною державою, Німеччина 27 січня 1918 року поставила свій підпис в договорі, обіцяючи спільно зі своїми союзниками сприяти до примирення Москви і Києва. Крім цього, прихованою домовленістю з Австро-Угорщиною очікувалося розподіл Галичину на українську і польську частину. Україна, зі свого боку, взяла на себе зобов'язання до кінця літа 1918 року переправити Німеччині і Австро-Угорщині 1 млн тони хлібу та іншої продукції. Для постачання потрібного об'єму Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли Україні сприяння в армійській сфері.

Через 2 місяці після Брестських переговорів Україна була звільнена від більшовицьких військ і ЦР повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на територію. Однак ЦР, в якій досить сильними були соціалістичні та в тому числі і про більшовицькі позиції, не хотіла задовольнити дані запити. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко пропонував позбавити волі деяких членів уряду, оголосити Комітет трудящих і сільських депутатів і вести нові вибори в ЦР. Хибні уявлення заважали творенню між українською і німецькою сторонами взаємозв'язку з виконанням домовленостей, передбачених договором між 2-ма країнами. Все це досить погано впливало на внутрішньополітичну обстановку в Україні. Обурення на владу ставало все сильніше [1].

29 квітня 1918 року в Києві зібрався конгрес хліборобів, де прийняли участь близько 8,5 тис. учасників, в більшій мірі фермерів. Співучасники конгресу радикально засуджували політику ЦР, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на територію і виховання міцної державної влади у формі історичного гетьманату. В той час обрали гетьманом Скоропадського, в той же день в храмі Непорочної Софії єпископ Никодим миро помазав гетьмана. Центральна Рада, проіснувавши тринадцять з половиною місяців, припинила свою роботу.

П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках фактично всю повноту влади, розпустив ЦР і знищував Українську етнічну Республіку: держава стала називатися українською державою. Гетьман афішував 2 програмних акти - «Грамота до всього українського народу» і «Закони про скороминущий муніципальний устрій України». У сфері суспільного політичного діяння ставили за мету повернути особисту власність на територію і дати її колишнім власникам.

Одним з важливих досягнень гетьманату П. Скоропадського було ініціатива національно-культурного будівництва. Через зовсім короткий час, і в зовсім важких умовах було 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам'янці-Подільському виникли українські інститути. Почала діяти Українська Академія наук, державна картотека, державне книгосховище. При безпосередній участі академіка А. Кримського в Києві працював Близькосхідний ВНЗ.

Справи з країнами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. Разом з тим на відміну від ЦР Українськоий Уряд спрямовувався до розвитку взаємин з Російською Федерацією, іншими країнами, що з'явилися на території імперії Романових. Виконувалися кроки, націлені на введення дружніх взаємин з країнами Антанти і нейтральними європейськими державами. 14 червня 1918 року було прийнято закон «Про посольства місії Української Держави». Свіжий закон від 6 листопада 1918 поширив дислокації українських консульських установ на 22 держави і окремі ареали [2].

Відмінною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було те, що на відміну від попереднього періоду вона була практично позбавлена ??ідеологізації та тісного партійного впливу.

Європа і світ у цей період більше стали відати про Україну, як незалежну самостійне гетьманську державу. Але в Україні, особисто Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він ніяк не міг допомоги ні білогвардійським силам, а ні лідерам більшості українських політичних партій. Провідні країни світу замість реальної підтримки України займалися тільки обговореннями цієї проблеми.

Розколовся Альянс хліборобів-власників: найменша його частка просила автономії України, велика - виступала за федерацію з Росією. Працювали русофільські партії, наростало обурення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала адміністрацію. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію. Всі ці події підготували основу для загальнонаціонального невдоволення [1].

Політичні опоненти гетьмана використали дану обстановку. В. Винниченко і Петлюра, глави Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційну Українську Національну спілку.

3. Національно-культурне діяння П. Скоропадського

Питання державного виховання були обов'язковою складовою культурного зведення дня і ночі Гетьманату П. Скоропадського. Як згадував Д. Дорошенко, гетьманське керівництво стояло перед проблемою: «або міццю віддавати колишні російські середні навчальні заклади в Україну, або, залишивши російські середні навчальні заклади жити далі, створювати нові українські середні навчальні заклади».

Поступовість у впровадженні української мови в школах захищав великий український учений і викладач Микола Василенко, який в травні 1918 року очолив Міністерство етнічного виховання гетьманського уряду. Він мав великий експеримент дієвості в області виховання, так як в 1917 році займав посаду покровителя Київського шкільного округу, потім - заступника міністра етнічної освіти уряду. Очоливши міністерство, Василенко намагався дотримуватися принципу наступності в державній політиці і в галузі виховання. Він практично зберіг на керуючих посадах практично всіх, хто діяв за часів УНР і показав себе повністю здатним до реалізації української національної політики. Даний процес відбувався в ході введення всеукраїнської реформи муніципальних органів управління освітніх заняттям, які підготував відомий український викладач В. Науменко. Перебудова велася з метою реорганізації колишніх «попечительств» 3-ох шкільних округів (Харківського, Київського та Одеського), які промишляли б усіма навчальними закладами, в тому випадку і галузевими, що належали раніше іншим міністерствам [4].

Василенко чітко зорієнтувався з цінностями своєї діяльності, про які оголосив на раді міністерства 9 травня 1918 «... Я сюди прийшов не ламати, а відновлювати українські державні середні навчальні заклади», - зазначав він. Відповідаючи на питання товаришів по службі про частку українізації виховання, міністр підкреслив, що спрямовується виготовити українських фанатиків даної справи.

Чинним кроком в цьому напрямку став циркуляр Міністерства етнічного виховання і мистецтва про розробку державної початкової школи з 1918-1919 навчальні роки. Напевно наказ було орієнтоване губернським і повітовим етнічним управлінням і районним комісаріатом по етнічному вихованню. В акті констатувалося, що на багатьох територіях середні навчальні заклади перейшли на українську мову навчання. У той час через нестачу коштів, підручників і викладачів частка земств не змогла виконати даний державний наказ.

Інший не менш важливий циркуляр міністерства від 5 серпня 1918 року, це долучатися до виховання державної найвищої початкової школи з наступного навчального року. Міністерство зверталося до всіх губернські і повітових земських і міських установ, промишляли більше вихідними школами, зробити «ремесло виховання державної найвищої початкової школи з витоку подальшого 1918 - 1919 навчального року по всій Україні в наявних навчальних закладах. У той час передбачалося в найвищих вихідних школах, які в минулому навчальному році перейшли до викладу української мови, а ще в тих, які розкривалися з витоку даного року для українських школярів, виховання в школі проводилося українською мовою [8].

Наступним кроком в здійсненні державної шкільної реформи стало створення умов для запровадження української мови в середній школі. Тут міністерство згідно раніше проголошеним принципам поступовості в українізації гімназій і училищ до цього тільки зосередилося на розробці новітніх українських гімназій. Ще навесні 1917 року діями українського населення в Харкові Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Херсоні Катеринославі та ін. Містечках були відкриті 1-і українські гімназії. За часів Гетьманщини всі вони отримали статус муніципальних і грошове постачання. Влітку 1918 року у столиці вже існували 3 муніципальних Українських гімназії.

Процес створення Української середніх шкіл прийняло масовий характер тісніше влітку 1918 року, коли було збудовано 54 гімназії з українською мовою, навчання в різних повітових містечках України, на осінь - ще 40 гімназій і 10 училищ [4].

Нарівні з організацією курсів українознавства для викладачів початкових середніх навчальних закладів міністерство проводило реформування виховання в учительських семінаріях, де вводилися все на українській мові, літературі, історії, географі. Окремий інтерес уряду Української держави було приділено мовознавчому питанню, кругом якого тривали дебати в муніципальних установах. Проблема введення української мови як муніципального практично торкнула всіх напрямків життєдіяльності новітньої влади. Згідно ініціативи С. Шелухін, питання про мову було винесено на обговорення головних зборів Муніципального Сенату.

Процес активізації громадської ініціативи по розвитку державних середніх навчальних закладів за гетьманом Скоропадського набирав майбутнього поширення. 10-11 травня в Києві відбувся збори Ради Всеукраїнської вчительської спілки, на якому були прийняті рішення про розробку в столиці України Всеукраїнського вчительського будівлі, Всеукраїнської вчительської видавничої спільноти і подальший розвиток вчительських спілок на всіх територіях, де є вчителі-українці.

За поданням комісії 16 вересня 1918 р. Рада Міністрів прийняла рішення про «оголошення колишніх російських вищих шкіл, які знаходяться на території України, українськими державними вищими школами». В атмосфері справжнього національного свята пройшло відкриття Українського державного університету в Кам'янці-Подільському 22 жовтня 1918 року. Ректором цього навчального закладу було призначено І. Огієнка [6].

У 1918 році продовжився процес національно-культурного відновлення України. Змінювалися класичні погляди на музику, літературу, мистецтво, зумовивши напружений підйом новітніх явищ в мистецькому житті, пов'язаних з інтеграцією української культури в загальноєвропейський лад з його потужним розвитком передових стилів і напрямків.

За часів УНР намітився диференційований підхід за різними фронтами культурного життя. Комітет Народних Міністрів УНР пропонували роботу по розділенню державного апарату до Міністерства виховання і Головного управління мистецтв і національної культури. Юридично муніципальну текстуру, яка дбала про національну культуру, було оформлено вже в епохи Скоропадського [9].

Великий частку набрало і видавниче ремесло, яке продовжувало випускати українські журнали, художні журнали, огляди літератури і преси. Дорошенко називає «нечуваним» підйом видань української друкованої продукції. Українізація торкнула різних секторів економіки культури. Цим великим внеском ми завдячуємо тим напрямкам інтеграції гетьманату Скоропадського.

Висновки

Організаційні основи Української Академії наук закладалися важко, в нестабільній ситуації, в умовах боротьби і протистояння з соціально-політичних сил і угруповань. Однак бази її були закладені доречно, і з перших днів свого існування вона стала розгортати вивчення в різних областях науки.

Як бачимо, діяння створення УАН органічно пов'язано з широкими державостворюючими заходами уряду Скоропадського. Він відмінно усвідомлював, що в системі цілісного життя цивілізації, яке може бути, як запевняє історичний досвід, лише при наявності своєї політичної текстури, становлення науково-інтелектуальної сфери належить одному з перших місць. Тому разом із провідними вченими тих часів: Д. Багалєм, В. Вернадським, М. Васілснком, А. Кримським і іншими, гетьман розумів необхідність муніципального внеску в формування абстрактної науки, грошової, організаційної та моральної допомоги їй з боку влади.

І все ж видавниче ремесло через період Української Країни П. Скоропадського досягла великих успіхів. В кінці 1918 року. В Наддніпрянській Україні було 110 видавництв, що друкували кілька млн. Українських книжок. При цьому видавництва перебували не тільки в таких великих містах, як Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, і в менших - у Черкасах, Вінниці, Херсонщині, Олександрівську, Павлограді та Гадячі.

Формування української культури характеризується, як період національно-державного відновлення, який базується на демократичних перетвореннях з 1917 року. Дійсно, позбавлення царизму, бій за незалежний український уряд, суспільно-фінансові зрушення, що відбулися в даний період, підстьобували зліт духовного життя спільноти, його інтенсифікації, відкритості, що дали потужний поштовх національно-культурному відновленню України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон.

Незважаючи на всі труднощі, пов'язані зі зміною політичних режимів, які встановлювалися в Україні, культурне життя продовжувало розвиватися. Просторий масштаб отримало творіння нових громадських цивілізовано-креативних організацій і з'єднань, згуртували навколо себе значні кадри української інтелігенції. В період УНР була спроба створити свою систему виховання, яка базувалася на принципі націоналізації, згідно якому будь-яка цивілізація, яка жила в Україні, мала перевагу вчити своїх дітей на рідній мові.

Значущим досягненням в галузі культури став винахід в серпні 1918 Державної (абстрактній) бібліотеки України. У ній мали намір все цікаві місця духовного життя українського народу - як рукописні, так і друковані.

Список використаних джерел

1. Дорошенко Дмитро Іванович. Історія України 1917-1923 рр.: В 2 т. / Кирило Ю. Галушко (упоряд., авт. передм. та комент) К.: Темпора, 2002.

2. Капелюшний В. Процеси культурно-національного відродження України за революційну добу (1917-1921рр)//Історія України-2004р, №33-34, с. 50

3. Кравцевич В. Куди подів Скоропадський державну скарбницю? // Вечірній Київ. 2003. 32.

4. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворень, людина. Історико-архівні нариси/Державний комітет архівів України. Центральний державний історичний архівукриїни, м. Київ. К., 2003. 300 с.

5. Паньків Є. Національно-культурна політика УЦР, як складова державотворення (березень 1917-квітень 1918рр) //Актуальні проблеми правознавства: вип.5-Тернопіль, 2002, с. 65.

6. Реєнт О. Павло Скоропадський. К.: Альтернатива, 2003. 304 с.;

7. Фінансова політика Української Центральної Ради (1917-1918) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Т.3. К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, 1999. С. 356-400.

8. Хитра А. Я. Павло Скоропадський у контексті українського монархічного консерватизму. // Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал. 2003.№2. С. 150.

9. Хитра А. Я. Павло Скоропадський про основи законотворчості в Українській Державі. // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 20. К:. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. С. 100.

Размещено на Allbest.ru