Фінансування, відбудова та розвиток кінопрокату в радянській Україні початок 1950-х - середина 1960-х рр.

Дзюбенко Ю. В.,

Українська історична наука довгий час перебувала в полоні певних стереотипів. Так, в історичній науці та історіографії надавався пріоритет політичній історії, соціально-економічним чинникам. Поза увагою дослідників залишалося культурне життя сільського та міського населення, окремо взятої особистості.

Особливе місце в культурному впливі на маси займав кінематограф. Образність, документальність, поєднання рухового ефекту і звуків, можливість емоційного впливу робили кіно зрозумілим і доступним кожній людині. Для спільних, сільських мешканців, у розпорядженні яких не було таких різноманітних, як у місті, видів дозвілля, значення кіно було особливим.

В роки окупації України було повністю знищено кіногосподарство України, а кіноапаратуру, кіно- обладнання та ремонтні майстерні вивезено до Німеччини або знищено. Постало завдання відродження кіноіндустрії та сукупних до неї галузей виробництва.

Тема кінопрокату та відбудови кінопромисловості в українській історичній науці висвітлена фрагментарно. Зокрема, в праці Н. Черкасової «Кінопрокатна діяльність у контексті розвитку кінематографа» [6], в якій детально охарактеризовано як саме працювала в Радянському Союзі система кінопрокату та збору касових коштів і їх розподіл між відомствами.

В статті Я. Федорової «Розвиток кіномережі в селах України в середині 1950-х - на початку 1960-х рр.» [8] висвітлено діяльність кінопересувок та діяльність клубів культури в селах, зокрема показ фільмів. Велику частину джерельної бази статті становлять документи з Центрального державного архіву громадських об'єднань України, зокрема, це доповідні записки про стан відбудови кінопромисловості з 1949 по 1965 роки, звіти діяльності Державного комітету по кінематографі УРСР, листи-звернення до Голови Державного комітету по кінематографії та Міністра культури УРСР.

Питання розвитку кінофікації та кінопрокату було у віданні спочатку Міністерства культури УРСР, а згодом у новоствореного Державного комітету Ради Міністрів по кінематографії. Даний комітет мав монопольне право прокату фільмів на території УРСР, визначав його репертуарну політику, керував тиражуванням і розподілом фільмокопій.

На місцевому рівні вибором фільмів займалася дирекція закладу, яка складала місячний план показу. Відповідну заявку відсилали на копіювальну фабрику, котра доволі часто не встигала виконати замовлення в обумовлені терміни.

Варто зазначити, що в радянський кінопрокат включали в основному лише стрічки вітчизняного виробництва, зарубіжних картин демонструвався дуже малий відсоток - лише ті, які не порушували радянських ідеологічних канонів. Ідеологічна спрямованість контролювалася постійно, сумлінно відбиралися фільми для показу глядачеві.

Говорячи про початок відбудови кінопромисловості (1948-1951 рр.), потрібно зауважити, що на початковому періоді країна не могла забезпечити потреби глядачів лише радянським продуктом, тому більша частина фільмів становили стрічки отримані в результаті репарацій, лише згодом відбувся стрімкий підйом кінопромисловості. На 1950 р. трофейні фільми займали 80% радянського кінопрокату, така шалена популярність не задовольняла центральне керівництво. У багатьох організаціях і навчальних закладах відразу після перегляду зарубіжної кінострічки партійні керівники влаштовували її обговорення у контексті протиставлення західної й соціалістичної культури з висновком про «занепад і загнивання буржуазного мистецтва, вульгарного та хворобливого» [1, арк. 4-5].

При чому, до них зараховувалися не тільки німецькі, а й усі віднайдені у захоплених студіях кінострічки. Тому до категорії трофеїв потрапила також продукція американських, англійських і французьких студій. Над усіма реквізованими фільмами добре попрацювала цензура. Вони були позбавлені не лише «пікантних» сцен, але іноді і титрів; доволі часто змінювалися назви. Фільми демонстрували мовою оригіналу з бігучим рядком перекладу.

Репертуар у повоєнні роки складався спонтанно, фільми надходили із великим запізненням, нерідко протягом місяця не було жодних нових стрічок, зокрема, кіножурналу «Советский спорт», котрий користувався найбільшою популярністю серед глядачів, що неабияк непокоїло управління кінофікації. Адже, використовуючи популярну спортивну тематику, адміністрація відповідних закладів доволі часто об'єднувала хроніку про політичні та спортивні події. Так, у 1953 р. під час вечірнього сеансу в м. Києві, поряд із репортажем про футбольні матчі СРСР - Індія й СРСР - Швеція глядачі мали дивитися відзначення у Москві 36-ї річниці більшовицької революції [1, арк. 4-5].

Цінова політика в міських кінотеатрах, як і у всіх галузях радянського господарства, чітко контролювалася державою та змінювалася відповідно до політичної кон'юнктури. В першій половині 1950-х рр. ціна квитка коливалася від 3 до 6 руб., у другорозрядних - від 2 до 5 руб., третьорозрядних - від 2 руб. до 4 руб. 50 коп. Для дітей ціна квитка становила 2 руб. На денні сеанси до 17-ї год., крім недільних та святкових днів, надавалася знижка у розмірі 30%. Для порівняння: в той час кілограм масла на ринку коштував 150 руб., картоплі - 4 руб., хлібина - 50-100 руб [2].

На деякі фільми перекупники штучно створювали дефіцит квитків, перепродуючи їх по 20-25 руб. Спекуляція охопила всі без винятку кінотеатри. Нею займалися в основному безпритульні діти й інваліди. Маючи зв'язки з касирами, які співпрацювали з ними за певний відсоток, останні могли дістати квитки на всі фільми і в усі кінотеатри. Доволі часто придбати квиток можна було тільки у спекулянтів. Окрім того, 90% усієї кінопродукції, котра в 1944-1955 рр. демонструвалась в УРСР, були російськомовними. Така ситуація була вигідною державі, яка намагалася перетворити республіку на центр «радянської культури», а українців на радянський народ.

Як наслідок, складною ситуація була з дубляжем фільмів на українську мову, адже в більшій мірі фільми, що демонструвались в кінотеатрах, були зняті в Москві та російськомовні, також більшу частина сценаріїв і фільмів відзнятих на українських (Київській та Одеській) кіностудіях були російською мовою.

Протягом 1948-1954 рр. було продубльовано 152 художні фільми, а переведено на вузьку плівку - лише 17. Незадовільно забезпечувалася кіномережа УРСР відповідними стрічками з науково-популярної та документальної тематики. Не переводилися на вузьку плівку республіканські кіножурнали: «Радянська Україна», «Молодь України» і «Піонерія» [3, арк. 22].

На початку травня 1955 р. заступник міністра культури УРСР І. Мазепа звернувся з доповідною запискою «Про стан кінообслуговування в УРСР» у відділ науки і культури ЦК КПУ [3, арк. 21]. Він охарактеризував процес дублювання кінострічок українською мовою як незадовільний. Було встановлено, що питома вага таких копій у загальному фільмофонді УРСР дуже низька: із 35 тис. художніх фільмокопій стрічок, у тому числі 25 тис. радянських, лише 5 тис. із них продубльовано українською мовою; із них 4 тис. - на широкій і 1 тис. - на вузькій плівках [3, арк. 24-26]. Здійснюючи русифікаторську політику, міністерство культури СРСР у 1955 р. встановило план дублювання українською мовою 21 фільм на рік, тоді, як виробнича потужність Київської й Одеської студій дозволяла організувати цей процес для 45 кінострічок. На них цілеспрямовано відправлялися вихідні матеріали для дублювання фільмів із великим запізненням. Це призводило до того, що їх українські копії виходили на екран із затримкою до трьох місяців після випуску основного варіанту кінострічки.

Окрім того, великою вадою україномовного дубляжу було серйозне зниження якості вихідного матеріалу. Кольорові фільми з'являлися у прокаті в чорно-білому варіанті. Відповідно, більшість глядачів переглядали їх російською. Незважаючи на страх звинувачення в націоналізмі, колегія Міністерства культури УРСР неодноразово офіційно зверталася до керівництва союзного відомства із проханнями виправити ситуацію. Зокрема у листі від 17 лютого 1955 р. вона просила усунути вади в організації дублювання кінострічок українською мовою, затвердити план виробництва його на 1955 р. у кількості 45 назв художніх фільмів та надати для цього необхідні кошти [8, с. 105-106].

Також з огляду на те, що в кіномережі УРСР існувала 2371 вузькоплівкова установка, стояло питання про забезпечення республіки відповідними стрічками для кінопересувок, які здебільшого обслуговували сільське населення. Постачання цих установок вузькоплівковими фільмами проходило незадовільно; до 50% нових кінострічок взагалі не переводилося на цю плівку, і фільми не могли бути показані широкому загалу.

Як вихід із ситуації, колегія просила керівництво міністерства культури СРСР створити в Києві, на кінокопіювальній фабриці, цех масового друку вузькоплівкових фільмів та організувати переведення на вузьку плівку художніх, науково-популярних і документальних фільмів. У відповідь, заступник міністра культури СРСР О. С. Кафтанов, листом повідомив Міністерство культури УРСР про неможливість збільшення плану виробництва дубляжів на 1955 р. у зв'язку з нібито відсутністю коштів, відмовлено також було і в проханні включити у нього 17 радянських фільмів випуску минулих років, і в організації у Києві цеху масового друку вузькоплівкових кінострічок.

Крайньою межею, коли дублювання фільмів українською мовою було в незадовільному стані був 1956 р. Кількість дубляжів на 1956 рік збільшилась в два рази, тобто якщо в 1955 році на українську мову дублювалося 20 нових кінокартин, то в 1956 році їх було 40 (крім українських варіантів фільмів). В 1957 році кількість дубляжів збільшилась до 60 [4, арк. 221].

Розглядаючи у відділі науки і культури ЦК КП України питання про випуск і дубляж кінофільмів українською мовою, а також просування цих кінокартин на кіноустановки республіки, колегія Міністерства культури УРСР у вересні 1956 р. обговорила і схвалила заходи по усуненню хиб і недоліків в цій справі.

В наслідок контролю і перевірки виконання вказаних заходів на кіностудіях УРСР було запроваджено практика зйомки майже всіх фільмів українською мовою. В тому разі, коли основні артисти не володіли українською мовою, фільм знімається паралельно в двох варіантах (українською і російською мовами). Також при Київській кіностудії було організовано дубляжний відділ, його склад розширено до 7 чоловік: два постійні звукооператори, редактор мови, чергові режисери та інші. Для дублювання фільмів обладнувався один павільйон, другий - був обладнаний в 1957 р. В 1958 році побудовано спеціальне технічне приміщення для дублювання фільмів.

У республіці ще значна кількість обласних та міжрайоних фільмобаз не мали відповідних приміщень, фільмокопії зберігалися в неприпустимих умовах, псувалися. Крім того, фільмобази розташовані в густонаселених районах міст, що було небезпечно в пожежному відношенні і приводило до великих ускладнень фільмопостачання кіноустановок [5, арк. 59].

Що стосується фінансування фільмів та кінопрокату, то можна говорити про вітчизняну галузь кіно, як таку, що була прибутковою до 1990 р. Кінопрокат забезпечував прибуток до 200 мільйонів карбованців, 55% з яких забирали до місцевих бюджетів, 25% відраховувались на експлуатаційні потреби кіномережі, 12% - на утримання самого інституту кінопрокату і 8% - на фінансування виробництва фільмів [5, арк. 59].

Кінематограф не мав ніяких об'єктивних критеріїв економічної оцінки своєї діяльності. Зв'язок між кіновиробництвом і ринком був розірваний адміністративною системою цілком свідомо тому, щоб виробництвом фільмів керував не глядач, а система. Студії, прокат не впливали на перспективи власного розвитку і взагалі залишались далеко від кон'юнктури та динаміки ринку. Економіка й устрій кінопромисловості того періоду, взаємодії її частин, принципи фінансування залишалися в тіні творчості. При цьому фільми, апаратура, репертуар підпорядковувалася галузевим структурам і керувалися Держкіно СРСР через Держкіно республік, обласні, міські та районні прокатні організації. Таким чином вивірений щорічний баланс галузевого і територіального принципу робив економічну модель кіно високорентабельною та самодостатньою [6].

Потрібно зазначити, ще один ряд недоліків, які гальмували систематичний показ фільмів, так, наприклад, в ряді сіл Хмельницької, Донецької, Полтавської, Ровенської, Луганської, Вінницької, Житомирської областей не було придатних для показу фільмів приміщень, забезпечення їх меблями, паливом та своєчасного проведення ремонту. Внаслідок цього біля 1400 великих населених пунктів за відсутності в них приміщень, показом фільмів не забезпечують.

В багатьох селах клубні приміщення знаходяться в аварійному стані, 4302 клубні приміщення в зимовий період не опалювалися, 168 клубів використовувалися не за призначенням. Все це призводило до простоїв кіноустановок і виходу кіноапаратури з робочого ладу.

Поруч з цим негативно впливало на виконання планів доходів від кіно розширення показу фільмів по телебаченню, яке все більше і більше відволікало населення від кіно [5, арк. 96].

До середини 1960-х років в республіці працювало 23073 державних кіноустановок, з них 2666 в містах і робітничих селищах і 20407 в сільській місцевості. План розвитку кіномережі за цей період було виконано на 102,0% в тому числі по місту на 104,1% і по селу 101,8%.

Замість 54 кінотеатрів, передбачених планом, збудовано і введено в експлуатацію 57. Сільська кіномережа за 1964 р. збільшилась на 107 кіноустановок проти 459 запланованих.

Розвиток кіномережі дозволив дещо збільшити кількість посадочних місць в містах на 1000 жителів з 34 в 1964 р. до 36 в 1965 році, а на селі мати одну кіноустановку на 1075 жителів в 1965 році, проти 1099 в 1964 році.

Певна робота провадилась і по покращенню кінообслуговування дітей. 1964 р. в обласних центрах і інших містах працювало 37 спеціалізованих дитячих кінотеатрів. Продовжувався розвиток кінотеатрів в школах. За станом на 1 січня 1965 р. їх кількість зросла до 1850. Для малят і дітей дошкільного віку відкрито 60 кінотеатрів.

В обласних центрах і містах обласного підпорядкування працювало 57 спеціалізованих кінотеатрів і окремих зал хронік «Наука і знання», «Новини дня». Крім того вони систематично демонструвалися в учбових закладах, на профспілкових та відомчих кіноустановках, в університетах культури, в кінолекто- ріях, на вулицях, площах.

До середини 1960-х рр. значно збільшився фільмофонд республіки. Протягом 5 років кінопрокатні організації одержували 220 назв нових художніх фільмів щороку.

Значна увага приділялась і поліпшенню рекламуванню кінокартин. Велику роль в цьому відіграє фабрика «Укррекламфільм», яка щомісяця випускала 3-4 млн. примірників плакатів, афіш, лібретто, довідок тощо.

Певна робота провадилась і по підвищенню ділової кваліфікації працівників кіномережі і кінопрокату. З цією метою щороку проводилось близько 35 семінарів по підвищенню кваліфікації всіх категорій кіно- працівників.

Комітет по кінематографії при Раді Міністрів УРСР на місцях разом з партійними і радянськими організаціями продовжували провадити відповідну роботу, спрямовану на подальше поліпшення використання кіно в ідеологічній масово-політичній роботі.

Тільки державною кіномережею за 1965 р. обслуговувалось 718,3 млн. глядачі, що на 38,5 млн. чоловік більше, ніж у 1964 році.

В 1965 році в республіці було введено в експлуатацію 57 кінотеатрів та кіномайданчиків на 25,3 тис. місць - це на 20 об'єктів більше ніж було до цього [7, арк. 156].

Значних успіхів в першій половині 1960-х років по кінообслуговуванню населення досягли кінопрацівники Черкаського обласного управління кінофікації, яке виконало план на 105,2%, Івано-Франківського - 105,2%, Кримського - 104,3%, Хмельницького - 102,5%, Чернігівського - 101,9%, Київського міського - 108,3% та Севастопольського - 104,8% [7, арк. 156].

В республіці була проведена робота по розширенню показу документальних та науково-популярних кінокартин. Вони систематично демонструвались в 58 спеціалізованих кінотеатрах і залах, в фойє - 96 кінотеатрів, а також на подовжених сеансах, вечорах великої кінопрограми та на спеціальних сеансах.

Таким чином, підсумовуючи вище вказане потрібно сказати, що за допомогою партійних і радянських органів на Україні було проведено значну роботу по розвитку кіномережі та поліпшенню кінообслуговування населення. Протягом 1954-1965 рр. кіномережа зросла на 12,5 тис. кіноустановок, тобто більше як у два рази, в тому числі державна на 216,3% і профспілкова на 28,9%.

За цей період в містах і робітничих селищах збудовано 721 державний кінотеатр на 388 тис. місць. Сільська кіномережа збільшилась на 122,4% в тому числі державна на 131,6% і профспілкова на 57,3%.

Кіноустановки були підпорядковані різним відомствам, не існувало єдиної системи і методу планування розвитку і експлуатації кіномережі, не здійснювався контроль за правильним територіальним розміщенням кіноустановок. Відомча розпорошеність кіномережі утруднювала здійснення єдиної системи в плануванні репертуару і використанні фільмофонду.

Разом з тим потрібно відзначити недоліки кінопрокату та кінообслуговування населення як УРСР та і всього Радянського Союзу загалом. Довгий час незадовільним залишався стан самих кінотеатрів та клубів культури, де демонструвались стрічки, в умовах холоду та відсутності місць для сидіння зменшувалась кількість бажаючих відвідувати кіносеанси. Також, потрібно зазначити що стан дублювання фільмів українською мовою на початку 1950-х років був вкрай незадовільним, адже в більшій мірі фільми, що демонструвались в кінотеатрах, були зняті в Москві та російськомовні, також більшу частина сценаріїв і фільмів відзнятих на українських (Київській та Одеській) кіностудіях були російською мовою.

Загалом можна зробити висновки, що період 1950-х - середина 1960-х став переломним для українського кінематографу, це період відбудови, налагодження системи, пошук нових ідей та способів їх реалізації, що в подальшому стане міцним підґрунтям для подальшого розвитку вітчизняного кінематографу.

Список використаних джерел

1. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. - Оп.72. - Спр.5.

2. Вільна Україна. - 1952. - №73. - 11 квітня.

3. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.71. - Спр.180.

4. Черкасова Н. Кінопрокатна діяльність у контексті розвитку кінематографа / Н. О. Черкасова // Культура України: зб. наук. ст. / ХДАК. - Х., 2010. - Вип.30. - С.163-173.

5. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.31. - Спр.2975.

6. Федорова Я. Розвиток кіномережі в селах України в середині 1950-х - на початку 1960-х рр. / Я. А. Федоренко // Україна Соборна: зб. наук. ст. / НАН України, Ін-т історії України. - К., 2006. - Вип.4, Т.2. - С.105-106.

7. References

8. Central'nyj derzhavnyj arhiv gromads'kyh ob'jednan' Ukrai'ny. - F.1. - Op.72. - Spr.5.

9. Vil'na Ukrai'na. - 1952. - №73. - 11 kvitnja.

10. CDAGO Ukrai'ny. - F.1. - Op.71. - Spr.180.

11. Cherkasova N. Kinoprokatna dijal'nist' u konteksti rozvytku kinematografa / N. O. Cherkasova // Kul'tura Ukrai'ny: zb. nauk. st. / HDAK. - H., 2010. - Vyp.30. - S.163-173.

12. CDAGO Ukrai'ny. - F.1. - Op.31. - Spr.2975.

13. Fedorova Ja. Rozvytok kinomerezhi v selah Ukrai'ny v seredyni 1950-h - na pochatku 1960-h rr. / Ja. A. Fedorenko // Ukrai'na Soborna: zb. nauk. st. / NAN Ukrai'ny, In-t istorii' Ukrai'ny. - K., 2006. - Vyp.4, T.2. - S.105-106.

Dzyubenko Yu. V, postgraduate student of the Chair of Archeology and Special Branches of History, Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy (Ukraine, Cherkasy), doll912009@ramblerru

Financing, reconstruction and development of movie distribution in the soviet Ukraine early in the 1950s -- mid-1960s