Українське культурне піднесення XIV–XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українське культурне піднесення XIV-XVII ст.

План

1. Особливості розвитку української культури в епоху Відродження

2. Розвиток освіти

3. Братства та їх роль у національному і культурному піднесенні Україн

4. Архітектура та образотворче мистецтво

5. Література і книгодрукування

1. Особливості розвитку української культури в епоху Відродження

У другій половині XIV ст. більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Україна об'єдналася з Литвою в одній державі як рівна з рівною. Самі литовці називали її Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Це найповніше відповідало національному та територіальному складу нової держави. Українські, білоруські та частково російські землі становили 9/10 загальної площі князівства.

Населення українських земель не чинило опору литовським князям. Останні дотримувалися на захоплених землях правила: «Ми старину не рушимо; а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі землі -- Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля -- залишились автономними.

Зберегла свої позиції в Литовському князівстві православна церква. Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті. Володарі Литви виявляли толерантність щодо різних конфесій. Вона сформувалась усією історією цієї держави, що вистyпала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.

Дещо інша ситуація склалася на руських землях Польського королівства. Тут позиції католицтва були значно міцнішими, ніж у Литовській державі. І хоч і тут православні користувалися свободою віросповідання, їхня конфесія розглядалася як нижча за католицьку. Ознакою цього було оподаткування православного духовенства, обмеження окремих культових відправ, церковного будівництва. Але останній Ягеллон -- польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август -- в 1563 р. зрівняв у правах шляхту католицького і православного віросповідань. Цим задовольнялися станові інтереси останньої та закладалися підвалини унії 1569 р.

За рішеннями Люблінської унії 1569 р. українська шляхта зрівнювалася в правах із польською та литовською. Її вимоги були мінімальними. Вона виступала за збереження всіх існуючих привілеїв, свободи віросповідання і руської мови в офіційному діловодстві.

Фактично українська еліта у 60--70-х рр. XVI ст. не мала можливостей маневрувати. Вона була поставлена перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею та Московською Руссю. Польща була країною з досить прогресивним конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами та становими привілеями, відносною релігійною толерантністю, самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати українську еліту.

Оцінюючи цей вибір з сучасної точки зору, необхідно визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система з її відкритим і гнучким характером мала майбутнє. Однак відхилення від цієї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI -- на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави.

2. Розвиток освіти

Руська (українська) мова у литовській державі було визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Руська мова існувала у двох варіантах -- північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. У 1556-- 1561 рр. в Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Васильовичем із Сянока на замовлення Kнягинi Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено перший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукописі Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.

Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з Західною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась із такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих українських інтелектуалів, які здобували освіту в Італіі та інших європейських країнах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами. Через це студентство прилучалося до загальноєвропейського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован. З XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510--1560 рр. здобули освіту 352, а протягом XV--XVI ст. -- 800 вихідців з України.

При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Болонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах.

Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Деякі з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. Народився він у сім'ї дрогобицького міщанина Михайла Доната Котермака.

З 1473 р. вчиться в найславетнішому тоді в Європі Болонському університеті. Ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання. У 1478 р. отримує ступінь доктора філософії, стає професором. У 1482 р. йому присвоюють звання доктора медицини -- першому серед вихідців із України. Він першим з українців почав робити розтин людського тіла; щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав титул довічного громадянина Болоньї.

Ю. Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордоном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» вийшла у Римі латинською мовою 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства.

Крім астрології книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, reографії. Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин). Biн походить із міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця територія тоді була заселена лемками. П. Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині.

Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там поетичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобутком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Кросна» (1509 р.).

П. Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури, П. Русин становить ціпу епоху в історії польсько-латинської поезії. Biн був першим гуманістичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманістичної латинської поезії в Польськомy королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П. Русин завжди підкреслював своє русинське походження, звеличуючи свою Батьківщину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженця села Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Biн учився в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах.

культура український писемність братерство

Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Європі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блискучих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543--1544), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548), «Хрещення в русинів», памфлет « Розрив із Римом». С. Оріховський одним із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи.

С. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо прославився він своїми промовами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість учених вважає саме С. Оріховського засновником полемічної літератури.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовсько-польську добу більше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри -- міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України.

З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захисника православ'я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі наукові сили України. У ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа булла живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковнослов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучасники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання велося на трьох мовах: грецькій, латинській та українській (слов'янській), а ще «греко-слов'янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу.

Складовими частинами Острозькогo освітнього осередку поряд зі школою стали гурток учених богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором школи був Герасим Данилович Смотрицький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій Смотрицький. Його вчителями були батько, а також один із найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс, який після смерті Герасима став ректором; а згодом у 1601 р. -- патріархом Александрійським; а в 1621 р. -- Константинопольським.

Розквіт його діяльності припадає на першу чверть XVII ст. Це була всебічно обдарована людина: педагoг, перекладач, письменник-полеміст, церковнополітичний діяч. Але найбільше прославився М. Смотрицький як автор єдиного на той час посібника з мови -- «Грамматика словенския...».

Мелетій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге житгя. Протягом кількох століть вона була основним підручником для українського, російськогo і білоруського народів. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користувалися у південно-слов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Термінологією граматики М. Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.

3. Братства та їх роль у національному і культурному піднесенні України

Наприкінці XVI -- на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства -- це загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об'єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI -- початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас -- керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону -- учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь

К. Острозький, а згодом -- князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа -- це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу.

Слідом за Львівською братською школою почали з'являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615--1616 рр., була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України -- Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше -- митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна

Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в КиєвоМогилянський колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

4. Архітектура та образотворче мистецтво

Друга половина ХVI -- перша половина XVII ст. -- це найнеспокійніший період у житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 р., коли Литва об'єдналася з ІІольщею в oднy державу -- Річ Посполиту, унаслідок чого українські землі -- Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти соціально-політичного та національного гніту.

Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово поширювалася.

У мистецтві цього часу прогресивні явища, насамперед, були скеровані на переборення традиціоналізму. Відбувається закономірний

процес диференціації, з'являються нові жанри (портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж).

Українське мистецтво цього періоду відбило в собі всю складність тогочасного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину.

Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини -- місця проживання основних громад -- руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини -- ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста -- велика площа з ратушею. У Львові основні в'їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.

Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії.

З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку -- Кругла Башта і Луцька брама -- без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.

Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам'янці-Подільському. Споруди прикрашені кам'яною різьбою в ренесансному стилі, чорнобілими орнаментами в техніці графіто (спосіб

декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару,

що має інший колір), аркатурними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.

На 70--90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам'яниця» (1588--1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон) [Див.Іл.44], каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).

Скульптура. 3 архітектурою був пов'язаний розвиток українського кам'яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці -- каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві -- початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).

З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався зі

скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70--80-ті рр. XVI ст., скульптори Й. Пфістер та Г. Горст), князя К. Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври.

Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри -- портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутовик сцен, краєвиду.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П'ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині.

У створенні обох львівськик іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П'ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством.

В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі, -- зображення Стефана Баторія (1576), створене львів'янином Войцеком Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича

(1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20-- 30-і рр. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х рр. XVII ст. -- це зображення Петра Могили,

Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.

Книжкова мініатюра. Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра.

Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам'яткою української ренесансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подвижницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов'янських рукописів. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.

Єдиний примірник рукопису, страхова цінність якого становить 6,5 млн доларів, зберігається у Національній науковій бібліотеці ім. В. Вернадського Національної Академії наук України. З часу проголошення державної незалежності України в 1991 р. Пересопницьке Євангеліє стало відомим чи не кожному її національно свідомому громадянину. Адже, поклавши руку на цю безцінну найдавнішу письмову пам'ятку духовної культури і мови українського народу, привселюдно присягали на вірність народу й Україні президенти Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко.

5. Література і книгодрукування

Розвиток друкарської справи. Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI -- початку XVII ст. більшість друкарень, що створювались при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з'явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади.

Початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов'язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою міщан заснував друкарню і протягом 1574 р. видав перші українські книги «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.

Але справжнього розмаху ренесансна особистість І. Федорова набула в Острозі під патронатом К.-В. Острозького -- Лоренцо Медичі української культури. Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька біблія (1581), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст.

Важко переоцінити роль особистості І. Федорова у становленні книгодрукування в Україні. Після смерті першодрукаря 1583 р. його справу продовжило Львівське Успенське братство. Наступними виданнями братської друкарні були граматика «Адельфотис» (1591) і видана 1596 р. Лаврентієм Зизанієм «Граматика словенська». Ці видання стали основою для знаменитої «Грамматіки Славенськія» Мелетія Смотрицького (1619), що була єдиним підручником із граматики в східнослов'янських землях аж до XVIII ст. Своєю працею М. Смотрицький заклав основи не лише української, а й східнослов'янської філології як науки.

Література. В українській літературі, що знаходилася під впливом європейського гуманізму, виділилось два напрями. Представники візантійської традиції, такі як Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, орієнтували українське суспільство на візантійську патристику, прославляли християнську громаду з її орієнтацією на аскетизм, загальну рівність. Це віддаляло людину від реального життя, заглиблювало в світ релігійно-містичних почуттів. Представники ренесансного антропоцентризму та християнського гуманізму -- Юрій Рогатинець, Мелетій

Смотрицький, Захарія Копистенський, Дем'ян Наливайко, Стефан і Лаврентій Зизанії -- проповідували активну діяльну особистість.

Загалом українські письменники протистояли духовному наступу католицизму на український народ. Полеміка між православними і католиками досягла своєї кульмінації в період підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. Полемісти гнівно звинувачували верхівку православного духовенства в зраді національних інтересів народу, моральному занепаді, багато уваги в своїх творах приділяли розвитку духовності, народної освіти, вихованню. Герасим Смотрицький у книзі «Ключ царства небесного» (1587).

Визначний полеміст Христофор Філарет, якого вважають одним із найяскравіших прибічників протестантизму та реформації в Україні, у своєму «Апокрисисі», написаному у відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор», дав ідеологічне обґрунтування права українців на власну віру і культуру. У надісланому в Україну з Афону «Посланні єпископам відступникам від православ'я» Іван Вишенський -- український релігійний діяч і яскравий письменник-полеміст -- таврував верхівку церкви і можновладців-панів за знущання над простим народом, одним із перших виступив проти кріпацької неволі.

Поряд із полемічною літературою розвивається поезія. У кращих поетичних творах, що належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Мелетію Смотрицькому, Транквіліону Ставровецькому, передається краса людських почуттів, з великою силою звучать патріотичні мотиви.

Таким чином, Ренесанс в українській культурі став наслідком складного й тривалого процесу взаємодії вітчизняної та європейської культури. І хоч українські митці не сформували цілісної ренесансної культури або стилю, зате творчо переробили кращі досягнення західної Європи, насамперед Італії, використали їх для розвитку власної нації, формування власної державності.

Своєрідністъ і драматизм Ренесансу в Україні полягає і в тому, що своєї вершини він досягає в період кризи західного гуманізму, панування контрреформації, національних і релігійних воєн, в одній з яких український народ виборював своє право на існування. Зазнавши свіжого подиху європейського Ренесансу, українська культура розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за доби Б. Хмельницького та І. Мазепи.

Размещено на Allbest.ru