Організаційні проблеми українського театру 60–80-х років ХХ ст. (Упорядкування мережі театрів і зміцнення матеріально-технічної бази)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційні проблеми українського театру 60-80-х років ХХ ст. (Упорядкування мережі театрів і зміцнення матеріально-технічної бази)

Актуальність теми дослідження. Стаття продовжує аналіз такої важливої теми, як вплив театру на формування суспільної свідомості народу, яку автор вперше в українському театрознавстві розробляв у попередні роки.

Мета - доповнити дослідження матеріалами, що стосуються організаційної діяльності керівних державних органів, спрямованої на підвищення ідейно-художнього рівня діяльності українських театрів.

Виклад основного матеріалу. Протягом шістдесятих-вісімдесятих років двадцятого століття український театр працював у вкрай несприятливих для художньої творчості умовах, які створював тоталітарний політичний режим. У заходах, запроваджуваних партійно-державними органами, було багато формалізму, такого характерного для усіх сторін життя у ці роки. Сенс справи полягав у тому, що хороші слова керівництва партії і держави не підкріплювались ділом. Будівництво театральних приміщень, придатних для нормальної мистецької роботи, розтягувалось на десятиліття, штати творчих працівників протягом тривалого часу були недостатні, а заробітна платня акторів - значно нижчою, ніж у інших категорій творчої інтелігенції. Коштів для належного художнього оформлення спектаклів, виготовлення декорацій та костюмів було обмаль.

Та головною перешкодою для нормального розвитку українського театрального мистецтва була репертуарна політика партійно - державних органів. Справедливо розглядаючи театр, як потужний засіб виховання широких народних мас, тоталітарний режим, встановивши монополію на владу і офіційну ідеологію, не допускав на сцену творів, що містили критику на його адресу, хоча при кожній нагоді демагогічно стверджував, що критика є рушійною силою розвитку суспільства.

Та, незважаючи на це, український театр, маючи чудові вікові традиції, попри усі негаразди, зумів зберегти високий творчий потенціал. У роки застою, коли українська драматургія, скута цензурними путами, значно сильніше, ніж це було в інших республіках країни, перебувала у тяжкому стані, він, користуючись творами класичної та сучасної драматургії інших народів, все ж намагався, і не без успіху, виконувати своє благородне покликання - пропагувати загальнолюдські цінності. Ця справа полегшувалася завдяки тому, що пропагандистські ідеологічні постулати партійно-державного керівництва у багатьох моментах, у теорії, не розходились із загальнолюдськими.

Театральний досвід різних країн підтверджує слова видатного українського поета, драматурга і мислителя Івана Франка про те, що репертуар театру повинен будуватись на своїй національній драматургії: тільки у цьому випадку він зможе стати по-справжньому народним і виконувати свої головні, ідейно - естетичні функції належним чином. Однак, діалектично розвиваючи цю думку, слід підкреслити, що замикання у вузько національному репертуарі може призвести до змертвіння традицій, перетворення театру на суто меморіальний.

Відомий факт, що протягом багатьох років свого існування український театр через цензурні утиски змушений був замикатися у вузькому колі дозволеної йому тематики і проблематики, що логічно призвело до вироблення одноманітної стилістики акторського виконання. І коли митці української сцени нарешті здобули можливість звертатися до постановки творів інонаціональної драматургії, світової класики, п'єс сучасних зарубіжних письменників, які відрізнялися новою для них, нетрадиційною стилістикою, вони стикалися з цілим рядом складних проблем ідейно-творчого характеру.

Незаперечно, що у справі мистецького піднесення будь - якого театрального колективу найголовнішу роль відіграє формування та експлуатація репертуару. Тільки талановиті п'єси важливої тематики і проблематики можуть дати можливість акторам піднестися до нових висот. Однак далеко не кожен український театр міг успішно поставити інонаціональну п'єсу, особливо, якщо її стилістика значно відрізнялася від української. Тому, і це особливо було відчутно ще у кінці п'ятдесятих років ХХ століття, український театр потребував тттиро - ких заходів всебічного осучаснення.

Паралельно з процесом насичення репертуару українських театрів талановитими творами авторів різних національностей, а значить - різних стилів і жанрів, необхідно було в той же час провести іще цілий ряд інших заходів - організаційних, які також були б спрямовані на їх ідейно-мистецьке збагачення.

Слід було упорядкувати мережу театрів і ліквідувати нежиттєздатні колективи. Необхідно було зміцнити матеріально-технічну базу театрів. Особливої уваги потребувало систематичне підвищення кваліфікації акторів і режисерів, усього творчого складу театрів, поліпшення їх навчання у інститутах (останнє питання настільки важливе, що йому необхідно буде приділити окреме дослідження). Без організаційних заходів справжнє ідейно-мистецьке зростання українського театру було б значно ускладнене, або навіть, попросту неможливе. Вони також мали сприяти розширенню тематики і проблематики українського театру, збагаченню його стилів і жанрів, а головне, - підвищенню виконавської майстерності українських акторів і режисерів до такого рівня і у такому ключі, щоб їм стали підвладні найрізноманітніші творчі напрямки і національні особливості кращих творів світової драматургії.

Організаційні заходи, як відомо, у шістдесяті - вісімдесяті роки ХХ століття перебували у компетенції керівних партійних і державних органів. Протягом досліджуваного періоду в Україні вони провадились нерівномірно, частогусто не на належному рівні і, як правило, не у повній мірі приводили до очікуваних наслідків. Разом з тим, було накопичено і значний позитивний досвід. На ньому і варто зупинити увагу.

Необхідність реорганізаційних заходів в українському театральному мистецтві відчувалась давно. Але можливість для розвитку духовного життя і виявлення творчої ініціативи художників з'явилася лише у середині п'ятдесятих років, після значних позитивних змін, що сталися у суспільно-політичному житі країни. Однак, бюрократичні інстанції ще кілька років, як-то кажуть, «розкачувались», збираючись з силами. Перші серйозні заходи, спрямовані на всебічний розвиток театрального мистецтва в Україні стали провадитись лише на початку шістдесятих років ХХ ст. Ось тоді то, у той короткий відтинок часу і було накопичено значний досвід організаційної роботи, що сприяв піднесенню театрального мистецтва.

На жаль, по мірі наближення до сімдесятих років цей досвід крок за кроком втрачався, ентузіазм поступово зникав, а сам дух новаторства і прагнення до досконалості вивітрювався. З кінця шістдесятих років ці заходи протягом більше ніж десяти років продовжували провадитись, однак вже безсистемно. Вони все більше просікались духом «казенщини», що зрештою і породило необхідність кардинальних змін у суспільному житті.

Та все ж, думається, більш докладно слід розповісти саме про позитивний досвід. Усвідомлюючи велике значення театрального мистецтва у формуванні суспільної свідомості, державний адміністративний апарат на початку шістдесятих років вжив ряд заходів, спрямованих на його розвиток. Так, 12 лютого 1960 року було прийнято постанову ЦК КП України «Про керівництво міністерством культури УРСР роботою закладів і організацій культури республіки» [10]. Ці матеріали знайшли своє відображення також і у Доповідній записці про наслідки театрального сезону 1960-61 років та чергові завдання театрів республіки [1]. Стан театрального мистецтва перебував під постійним контролем керівних органів. Так, у квітні 1961 року було прийнято постанову секретаріату ЦК КП України «Про репертуар драматичних театрів УРСР» [2], а 14 січня 1972 р. секретаріат центрального комітету керівної партії прийняв постанову «Про стан підготовки і виховання художньо-керівних кадрів театрів і концертних організацій» [8]. Піднесені в них питання були відображені і в ряді інших постанов партійних і державних органів.

Велике значення мали постанови колегії міністерства культури «Про стан добору, розстановки головних режисерів театрів республіки і завдання по поліпшенню цієї справи» [2], прийнята у 1962 році, рекомендації художньої ради по театру при міністерстві культури України «Про поліпшення підготовки режисерських та акторських кадрів у театральних інститутах УРСР» [8], постанова колегії міністерства культури України від 23.11.1971 р. «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню добору, розстановки і виховання кадрів режисерів драматичних, музично-драматичних театрів і театрів юного глядача республіки» [7]. Велику роль в розвитку театрального мистецтва України відіграла також постанова колегії міністерства культури СРСР «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню виховання режисерських кадрів драматичних театрів Української РСР» від 14 травня 1965 року [5]. Викладені в них принципи і вимоги неодноразово підкреслювались і в наступні роки [8]. Формування та експлуатація репертуару розглядалась на колегії міністерства не рідше, ніж двічі на рік [5].

Плідному розвитку українського театрального мистецтва сприяли і інші заходи керівних органів держави, такі, як упорядкування мережі театрів республіки, проведене у 1960-1963 роках, і запровадження з 1 січня 1966 року нових умов оплати праці творчих працівників театрів та інші. До речі, про велике значення таких, організаційних заходів у справі розвитку театрального мистецтва говорили і дослідники аналогічних процесів у російському та білоруському театрах. Головні зусилля при проведенні цих заходів були спрямовані на поліпшення репертуару театральних колективів, а також на підвищення професійної підготовки творчих працівників - акторів, режисерів, художників, спроможних дати сценічне життя кращим творам сучасної і класичної драматургії.

Керівні державні органи вживали ряд принципово важливих заходів, які надалі привели до позитивних результатів, просунули театральне мистецтво на новий щабель і з часом дозволили більш повноцінно використовувати все багатство світової драматургії, що сприяло і розвиткові українського національного мистецтва.

Так, у першій половині шістдесятих років ХХ століття було упорядковано мережу театрів Україні. Річ у тім, що до того часу певна частина театральних колективів, створених у попередні роки, зжила себе. Маються на увазі насамперед пересувні театрі, які базувалися переважно у районних центрах - Олександрійському, Бердичівському, Слав'янскому, Стрийському. Дубнівському, Кам'янець-Подільському, Ізмаїльському, Луганському, Миколаївському, Одеському і Харківському.

Було розформовано також Миколаївський театр юного глядача і Кіровоградський російський драматичний театр ім. С. Кірова, які працювали у містах з відносно невеликою кількістю населення, де були також і інші театри. Хоча розформування цих колективів викликало негативну реакцію переважної більшості театральної громадськості, воно було цілком закономірним і провести його було, безперечно, необхідно. До того ж, це було не перше упорядкування мережі театрів. Відомо, що до Другої світової війни до початку 1941 року в Україні було 133 театральних колективів [9]. Кожна область крім кількох стаціонарних колективів налічувала ще по п'ять-шість пересувних, які у переважній більшості називалися робітничо-селянськими і обслуговували віддалені райони, сільську місцевість. Поряд із показом вистав вони провадили велику клубну роботу, а також виконували ті функції, які у нині перебувають у компетенції преси, радіо і телебачення. По мірі розвитку клубних установ і засобів масової комунікації необхідність у багатьох з них відпала і їх кількість стала зменшуватись.

Після Другої світової війни не усі колективи відновили свою роботу. До 1948 року їх було 96, але вже наступного року лишилося 77 [9]. До речі, у роки величезного піднесення українського театрального мистецтва в останній чверті позаминулого століття природною кількістю театрів вважалося близько п'ятдесяти.

Якщо ж говорити про перелічені вище колективи, то, не маючи протягом тривалого часу належної матеріально-технічної бази, а також професійно підготовлених акторів і режисерів, вони все більше і більше знижували ідейно-мистецький рівень своєї діяльності, що і призвело природньо до їх розформування.

Замість них створювались нові колективи, у яких з'явилась потреба: Кримський український музично-драматичний театр у Сімферополі, Черкаський ім. Т. Шевченка, Київський обласний ім. П. Саксаганського у Білій Церкві, Миколаївський український музично-драматичний, Донецький російський драматичний театр у Маріуполі (тоді - Жданові). Таким чином, до 1963 року в Україні стало 58 театрів, у тому числі п'ять оперних, три музкомедії, 35 драматичних і музично-драматичних, чотири театрів юного глядача, дев'ять театрів ляльок і два пересувних.

На такому рівні мережа театрів трималася в Україні в цілому близько тринадцяти років, коли в Києві було створено одразу кілька колективів: Театр драми і комедії, Театр історичного портрета, Театр поезії. У 1979 році було відкрито Дніпродзержинський російський музично-драматичний театр, а у 1980 - Київський молодіжний. У ці ж роки було відкрито кілька театрів ляльок з таким розрахунком, щоб лялькові театри були у кожному обласному центрі. Після цього в Україні стало налічуватись 84 театри, в тому числі 43 драматичних і музично-драматичних та сім театрів юного глядача. 36 із них працювало українською мовою і тринадцять - російською.

Друге важливе питання, яке слід було вирішити - це зміцнення матеріально-технічної бази театральних колективів. У жовтні 1963 року було введено нові типові штати. Українським музично-драматичним театрам, а тоді їх налічувалось 52 з 61, враховуючи національну специфіку українського театрального мистецтва, його музичну природу, було дозволено мати більші творчі склади, ніж театрам інших республік. За своїми штатами вони були прирівняні до російських театрів оперети другої категорії і могли мати тридцять драматичних акторів, по двадцять чотири артиста хору і балету, тридцять оркестрантів [6]. Такі збільшені акторські склади значно розширили творчі можливості українських театрів, дозволили їм ставити масштабні драматургічні твори.

У шістдесяті-вісімдесяті роки ХХ століття було широко розгорнуто будівництво театральних приміщень у містах, де у цьому була потреба. І хоча будівництво майже завжди тривало значно довше, ніж планувалося, все ж таки протягом цих років новими приміщеннями були забезпечені всі колективи. Так, було побудовано нові театри у Черкасах, Житомирі, Луганську, Сімферополі, Дніпрі (тоді - Дніпропетровську), Сумах, Івано-Франківську, Ужгороді, заново відбудовано приміщення після пожежі у Харкові та Рівному.

Наукова новизна статті у джерелознавчому плані полягає у тому, що в ній вперше в українському театрознавстві широко використано документи керівних державних органів України шістдесятих-вісімдесятих років ХХ століття, які аналізуються з позицій розбудови незалежної української держави.

Протягом шістдесятих-вісімдесятих років ХХ століття керівні державні органи провели значну кількість адміністративних заходів, які попри всі негаразди, зрештою, сприяли розвиткові українського театрального мистецтва.

Література

1. Центральний державний архів вищих органів влади та управління, ф. 5116 (Міністерство культури України), оп. 2, д. 141 «Доповідна записка про наслідки театрального сезону 1960-61 рр. та чергові завдання театрів республіки»;

2. д. 145 «Постанова колегії міністерства культури УРСР «Про стан добору, розстановки головних режисерів театрів республіки і завдання по поліпшенню цієї справи»»; д. 147 «Постанова колегії міністерства культури УРСР «Про хід виконання постанови секретаріату ЦК КП України від 1 квітня 1961 р. «Про репертуар драматичних театрів УРСР»».

3Там само, д. 217 «Постанова колегії міністерства культури УРСР «Про заходи по практичному здійсненню рішень ХХІУ з'їзду КПРС…»».

4. Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України, д. т.з. 8238 «Постанова колегії міністерства культури УРСР від 10.11.1961 р. «Про роботу драматичних театрів республіки та заходи по дальшому поліпшенню їх діяльності»».

5. Там само, д. т.з. 8238-8260 «Постанови колегії міністерства культури УРСР «Про репертуарні плани театрів республіки», «Про діючий репертуар драматичних і музично-драматичних театрів республіки за період з 1961 по 1987 рік»»; д. т.з. 8242 «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню виховання режисерських кадрів драматичних театрів Української РСР», 14.05.1965 р.

6. Там само, д. т.з. 8245 «Постановление коллегии министерства культуры СССР (24 марта 1967 г.) «О состоянии кадров директоров театров и мерах по улучшению их подготовки и переподготовки»».

7. Там само, д. т.з. 8247 «Проект постанови колегії міністерства культури УРСР «Про стан кадрів директорів драматичних, музично-драматичних театрів і театрів юного глядача України і заходи по поліпшенню їх підготовки і перепідготовки»» (1968 р.); д. т.з. 8256 «Постанова колегії міністерства культури УРСР від 23.11.1971 р. «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню добору та розстановки і виховання кадрів режисерів драматичних, музично-драматичних театрів і театрів юного глядача республіки»».

8. д. т.з. 8259 «Про заходи міністерства культури УРСР по організації і виконанню рішень ЦК КП України від 14.01.1972 р. «Про стан підготовки… художньо-керівних кадрів театрів.»»; д. т.з. 8261 Рекомендації Художньої ради по театру при міністерстві культури УРСР «Про поліпшення підготовки акторських і режисерських кадрів у театральних інститутах УРСР».

9. Там само, д. т.з. 8262 Типові штати творчого складу театрів. системи міністерства культури УРСР. Затверджено 15.10.1963 р. «Справка о сети театров по УССР по отчетным данным за 1940 год»; «Справка о сети театров по УССР за 1950 год».

10. Там само, д. т.з. 8263 «Постанова колегії міністерства культури УРСР від 06.05.1963 р. «Про заходи по виконанню постанови ЦК КП України від 12.02.1960 р. «Про керівництво міністерством культури роботою установ і організацій культури республіки»».

Размещено на Allbest.ru