Організаційні проблеми українського театру 60–80-х років XX століття (Заходи з підвищення кваліфікації творчих працівників театрів)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційні проблеми українського театру 60-80-х років XX століття (Заходи з підвищення кваліфікації творчих працівників театрів)

З початку 60-х pp. XX ст. значно посилилася увага керівних державних органів України до підвищення кваліфікації творчих працівників театрів. Міністерство культури стало систематично вживати заходи до поліпшення підготовки акторських і режисерських кадрів у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого і Харківському інституті мистецтв ім. І.П. Котляревського, а у першому з них і адміністративних кадрів. Останнє дуже важливо, бо, як з'ясувалося у травні 1967 р. при аналізі стану справ в адміністративному корпусі українських театрів, на той час, хоча й формально вважалося, що директори театрів та їхні заступники мають професійну освіту, насправді це не відповідало дійсності: всі вони мали акторську, режисерську або якусь іншу мистецьку, дехто філологічну освіту. Фахової освіти в адміністративних керівників не було. Тому за поданням управлінням театрів [1] українське Міністерство культури в установленому на той час порядку через Раду міністрів України звернулося до відповідних інстанцій у Москві. І через два роки було одержано дозвіл на відкриття факультету у Київському інституті театрального мистецтва ім. І.К. Карпенко-Карого, який мав готувати організаторів театральної справи за зразком економічного факультету ВДІКу, із щорічним набором п'ять осіб. Набір студентів на цю спеціалізацію розпочався 1975 року [2, 61].

Колегія Міністерства культури систематично контролювала хід справ. Значну роль відіграла її постанова від 28 березня 1962 року «Про стан добору, розстановки головних режисерів театрів республіки і завдання по поліпшенню цієї справи» [3]. Велике значення цього документа полягало в тому, що в ньому були визначені основні принципи роботи з керівними кадрами на наступні роки. Надалі кадрові питання неодноразово розглядалися на колегіях республіканського і загальносоюзного міністерств культури [4]. Різні форми виховання і підвищення професійної майстерності працівників театру поєднувалися з постійним вивченням їхніх потенційних можливостей.

Так, з початку 60-х рр. за рекомендацією Художньої ради по театру при Міністерстві культури УРСР регулярно проводили творчі інспектування діяльності театрів [5]. Працівники міністерства спільно з провідними театральними критиками, майстрами сцени у складі трьох-п'яти осіб виїздили у той чи інший театр і протягом семи-десяти днів переглядали його вистави, всеобічно аналізуючи репертуар і творчу та виробничу діяльність. Після цього найбільш важливі питання обговорювалися у присутності всього колективу або в залежності від обставин в обласному управління культури із запрошенням художнього і адміністративного керівництва театру. Щорічно протягом 60-х рр. інспектувалось в середньому близько двадцяти театрів. У разі потреби діяльність кожного окремого колективу розглядалась на колегії Міністерства культури. Серед них можна назвати Київський театр ім. І. Франка, Сумський ім. М. Щепкіна, Одеський (тоді - ім. Жовтневої революції), Полтавський і Чернігівський театри [6].

Однак з кінця 60-х рр. інспектування все частіше проводились формально. Справа в тому, що рівень театральної критики на той час був надзвичайно низький, та й самих фахівців у галузі критики було недостатньо. А спроба доручити проаналізувати творчість того чи іншого режисера його колезі - справа невдячна. Це може привести до бажаних результатів далеко не завжди. Отже, недоліки в діяльності театрів вчасно не викривалися, а коли хтось із головних режисерів вже явно не відповідав займаній посаді, його переводили до іншої області, де все починалося спочатку. У другій половині сімдесятих років траплялися навіть такі випадки, коли два керівники, які не впоралися із своїми обов'язками в різних областях, просто мінялися між собою місцями. Так зійшла нанівець ця загалом потрібна справа, яку за певних обставин можна було б з користю застосовувати і в наш час.

З початку 60-х рр. XX століття особлива увага керівних органів стала приділятися підготовці і творчому росту режисерів як найбільш важливій ланці у театральному процесі. Так, у ці роки було розширено набір на режисерські факультети у Київському і Харківському театральних інститутах. Увагу керівників і викладачів цих вузів звертали на необхідність відбору талановитої молоді з числа учасників художньої самодіяльності, рекомендували ширше приймати на режисерський факультет осіб, що вже мають вищу акторську освіту і досвід роботи в театрі. Театральні колективи стали щорічно одержувати понад сто випускників театральних інститутів, і зокрема, шість-сім режисерів, що в кількісному відношенні було достатньо.

1966 р. при провідних театрах України - Київському ім. І. Франка, Харківському ім. Т. Шевченка та Львівському ім. М. Заньковецької було організовано режисерські майстерні і введено додаткові посади режисерів-асистентів. На них призначали випускників театральних інститутів, які проходили практику у провідних майстрів і одночасно ставили вистави у інших обласних театрах під художнім керівництвом свого опікуна.

З кінця 60-х рр. режисерів українських театрів по два-три на рік стали направляти на аналогічне стажування до провідних театрів Москви та Ленінграда до найвизначнііших майстрів сцени - Г. Товстоногова, О. Єфремова, Б. Равен - ських, А. Ефроса та інших.

Від самого початку 60-х рр. при Київському театрі ім. І. Франка було створено постійно діючу режисерську лабораторію. У її роботі брало участь де - сять-п'ятнадцять молодих режисерів з обласних театрів.

З початку 60-х рр. систематично проводили також і міжобласні семінари головних та чергових режисерів на базі найкращих українських та гастролюючих в Україні провідних театрів, як правило московських чи ленінградських. Українські режисери щорічно виїжджали у творчі відрядження до Москви та Ленінграда, брали участь у семінарах, які проводили у МХАТі, Малому театрі, Театрі ім. Є. Вахтангова, Центральному дитячому театрі, Великому драматичному театрі ім. Горького та інших провідних колективах.

Говорячи про заходи, що сприяли активізації творчого росту акторів та режисерів, не можна обійти мовчанням всеукраїнські та загальнодержавні фестивалі та огляди кращих вистав [8], які були присвячені різноманітним урочистим датам (в ті часи вони офіційно іменувалися республіканськими та всесоюзними). Україна стала проводити їх однією з перших в країні. Починаючи з 1969 року протягом десятиліття вони проходили щорічно.

Особливо знаменитим в історії сучасного українського театру був огляд, проведений у сезоні 1970-71 рр. Оскільки наступного, 1972 р., планували широке і помпезне відзначення 50-річчя утворення СРСР, український огляд було проведено для перевірки можливості такого заходу у більш широкому масштабі.

Певна річ, керівний партійно-державний апарат ініціював цей захід, переслідуючи політичні, пропагандистські цілі, усіляко підкреслюючи братерські взаємини між республіками країни. Утім, він значно збагатив репертуар українського театру тематично і жанрово, сприяв розкриттю нових граней талантів багатьох майстрів української сцени, позитивно вплинув на розвиток режисерської та акторської майстерності.

В огляді взяли участь всі без винятку драматичні і музично-драматичні театри, а також театри юного глядача України. Вони поставили 118 спектаклів за п'єсами драматургів з тринадцяти союзних і трьох автономних республік. На афішах окрім відомих російських письменників, які були представлені і раніше, широко значилися імена А. Макайонка, О. Іоселіані, Й. Друце, М. Каріма, Р. Каугвера та багатьох інших авторів. Завершився він заходом, що пишно іменувався «Тиждень драматургії братерських республік» (з 24 лютого по 4 березня 1971 року) і науково-теоретичною конференцією названою у такому ж стилі «Дружба народів - дружба театральних культур». У приміщені провідного театру України Київського академічного театру ім. І. Франка було показано всі найкращі спектаклі, представлені в огляді - «В ніч місячного затемнення» М. Каріма та «Вірність» М. Зарудного в Київському театрі ім. Ів. Франка, «Все залишається людям» С. Альошина у Севастопольському театрі (тоді - ім. А. Луначарського), «Я, бабуся, Іліко та Іларіон» Н. Думбадзе та Г. Лордкіпанідзе у Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської, «Поема про любов» Г. Мусрепова у Вінницькому театрі ім. М. Садовського, «Трибунал» А. Макайонка у Полтавському театрі ім. М. Гоголя, «Я наздоганяю літо» В. Пальчинскайте у Київському театрі юного глядача.

У Тижні брали участь режисери і директори всіх українських театрів, театрознавці і театральні критики. Були запрошені керівні працівники Міністерства культури, драматурги, режисери, актори, театрознавці з Москви, з союзних республік. Всього в Тижні взяли участь понад триста осіб, і серед них відомі в той час діячі театру, драматурги, театрознавці - А. Софронов, Г. Мухтаров, Н. Шалуташвілі, В. Соболевський.

На конференції обговорили доповідь про естетичне взаємозбагачення театральних культур і проблеми театру, намітили шляхи дальшого взаємозбагачення театральних культур. Досвід України було схвалено колегією загальносоюзного міністерства і рекомендовано для використання в усіх інших республіках країни.

Однак, починаючи з другої половини 70-х р., огляди в Україні стали проводити один раз на два-три роки. Як і багато інших заходів вони все більше набували формального характеру, не тішачи ні глядачів, ні самих акторів і режисерів, навіть відзначених преміями. Таким чином, чесне змагання припинили використовувати як стимул для творчого зростання.

Особливо слід сказати про репертуар. З початку 60-х рр. турбота керівних органів стала проявлятися не тільки щодо створення оригінальної української драматургії, а й щодо насичення репертуарів театрів найкращими творами сучасних письменників з інших республік країни, а також вітчизняною, і що дуже важливо, зарубіжною класикою. До того ж було чітко організовано контроль за експлуатацією репертуару в такий спосіб, щоб п'єси на актуальну тематику не тільки значились в репертуарі театру, а й активно показувались глядачеві.

Зрозуміло, що сьогодні, коли адміністративно-бюрократичні методи керівництва зжили себе і справедливо піддаються критиці, ця думка виглядає як анахронізм. Однак, якщо врахувати, що у конкретних умовах того часу, беручи до уваги слабкість художнього і особливо адміністративного керівництва багатьох українських театрів, такий контроль за репертуаром просто був необхідний. Наприклад, широко відомий факт, що в разі виникнення фінансових ускладнень театри починали активно виставляти якусь одну з улюблених глядачем п'єс, наприклад, «Циганку Азу». Це, безперечно, талановитий твір М. Старицького, але ж керівники театру повинні були дбати, щоб показати глядачеві усе розмаїття свого репертуару.

Як видно з наведених матеріалів, якісні показники діяльності українських театрів 60-80-х рр. були якщо й не відмінні, то принаймні дуже хороші: різноманітної і корисної роботи проводилось дуже багато.

Але очікуваних кінцевих наслідків - тобто талановитих вистав, які б несли по-справжньому розумну і революційну думку, втілену у яскраву і оригінальну сценічну форму, було вкрай мало. Підходячи із суворими мірками, можна навіть сказати, що на Україні їх практично не було зовсім протягом цілої чверті сторіччя. Навіть найкращі роботи українських театрів даного періоду страждали на академізм у гіршому розумінні цього слова: їм явно бракувало громадянської сміливості. І значна частка провини в цьому лежить не стільки на самих працівниках театрів, але насамперед на адміністративно-керівних органах, які були покликані керувати процесом розвитку мистецтва. Адже навіть ті поодинокі спроби поставити яку-небудь проблемну, гостру п'єсу, яку робили українські театри, обходячи бюрократичні заборони у 60-80-ті рр. XX століття, було придушено у самому зародку.

Так було заборонено постановку п'єси «Валентин і Валентина» М. Рощина, яку почав репетирувати Харківський театр ім. О. Пушкіна 1972 року, хоча у Москві вона йшла відразу у двох театрах, а крім того за цією п'єсою знімали фільм, який через кілька місяців з'явився на екранах усієї країни.

Головного режисера театру В.І. Ненашева було знято з роботи і йому загрожувало виключення з партії.

З великими труднощами пробивала собі шлях на українську сцену широко відома п'єса О. Гельмана «Зворотній зв'язок». її постановку у Севастопольському театрі (тоді - ім. А. Луначарського) в сезоні 1977-78 рр. було дозволено після численних переробок. Того ж сезону талановита вистава Київського театру ім. Лесі Українки «Провінційні анекдоти» О. Вампілова офіційно прийнята відділом театрів Міністерства культури України, була ошельмована і не допущена до показу глядачеві за вказівкою вищих інстанцій.

У столиці України Києві так і не побачив світла рампи один з найбільш проблемних творів кінця сімдесятих років «Гніздо глухаря» В. Розова, хоча його почали репетирувати відразу два театри - ім. І. Франка та ім. Лесі Українки.

Якщо говорити про рівень компетентності кадрів, що здійснювали безпосереднє керівництво театральним мистецтвом на Україні, зокрема в областях, який у шістдесяті роки був достатньо високий, то починаючи з кінця сімдесятих і далі він знизився настільки, що це стало очевидним не тільки працівникам театрів, а й широкій публіці. Одним з яскравих свідчень цього можуть бути полемічні замітки глядачів, у «Літературній газеті» від 17 вересня 1986 року під назвою «Пропуск на сцену» і відгук на них 11 лютого 1987 року.

Якщо враховувати, що доволі чітка організованість театрального процесу середини шістдесятих років у сімдесяті і вісімдесяті змінилася заорганізованістю, то зрозуміло, що наслідки багато в чому були негативні.

Висновки. Однак у цілому проведена керівними державними органами широка система заходів, спрямованих на активізацію діяльності театральних колективів все ж таки сприяла підвищенню якості українського театрального мистецтва і дала можливість вирішувати завдання ідейно-естетичного виховання на більш високому рівні. З другої половини шістдесятих років майстри української сцени сміливіше і активніше стали звертатися до нових для них за тематикою і проблематикою, а також в жанрово-стилістичному відношенні творів.

Література

1. Довідка відділу театрів міністерства культури УРСР «Про роботу театрів та перспективу розвитку театрального мистецтва в республіці» (1967 р.) // Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва України № т.з. 8239.

2. Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенко - Карого. - К.: ВВП «Компас», 2004. - 311 с.

3. Постанова колегії міністерства культури УРСР від 23.03.1962 року «Про стан добору, розстановки головних режисерів театрів республіки та завдання по поліпшенню цієї справи» // Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва України № т.з. 8239.

4. Постанова колегії міністерства культури УРСР від 23.11.1971 р. «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню добору та розстановки і виховання кадрів режисерів драматичних, музично-драматичних театрів і театрів юного глядача республіки» // Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва України № т.з. 8256.

5. Рекомендації Художньої ради по театру при міністерстві культури УРСР» Про поліпшення підготовки акторських та режисерських кадрів у театральних інститутах // Державний музей театрального, музичного і кіномистецтва України № т.з. 8261.

6. Постанова колегії міністерства культури України від 30.03. 1968 р. «Про стан та заходи до поліпшення творчої діяльності Київського театру ім. Ів. Франка» від 27.09.1969 р. «Про роботу Сумського театру ім. М. Щепкіна, від 18.11.1969 р. Одеськоготеатру (тоді - ім. Жовтневої революції), від 15.08.1969 р. - Полтавського ім. М. Гоголя та від 28.12.1971 р. - Чернігівського ім. Т. Шевченка.

7. Постановление колегии министерства культури СССР от 29.02. 1968 г. «О состоянии и мерах улучшения актерских кадров в высших учебных заведениях и работе с молодыми специалистами в драматических театрах страны».

8. Постановление колегии министерства культури ССССР и секретариата правления Союзоа писателей СССР от 27.08.1971 р. «О проведении Всесоюзного фестиваля драматургии и театрального искусства народов СССР». Наказ по міністерству культури УРСР «15-н від 05.02.1971 р. «Про хід підготовки до Республіканського фестивалю п'єс драматургів братніх народів СРСР у 1971 році».

Размещено на Allbest.ru