"...Вдивовиж блискучий взірець для сучасних і майбутніх карпатознавців..." (з нагоди відкриття кімнати-колекції Олени Рудловчак в УжНУ)

Размещено на http://www.allbest.ru/

"...Вдивовиж блискучий взірець для сучасних і майбутніх карпатознавців..." (з нагоди відкриття кімнати-колекції Олени Рудловчак в УжНУ)

Микола Мушинка

Наприкінці вересня 2015 року в Ужгородському національному університеті було відкрито Кімнату-колекцію найвизначнішого карпатознавця Словаччини на ділянці літературознавства Олени Михайлівни Рудловчак (1919-2007). Оскільки від її смерті минуло вісім років, й українська громадськість вже встигла призабути про Олену Михайлівну, спробуємо хоча би коротко нагадати її життєвий і творчий шлях та розповісти про історію заснування її меморіального музею.

Олена Михайлівна Рудловчак народилася 1 лютого 1919 року в Мукачеві в учительській сім'ї. У Державній російській реальній гімназії в Мукачеві розпочалася її творча робота та активна співпраця з Кошицькою редакцією радіопередач для Підкарпатської Русі. Здобувши атестат зрілості, 1937 року вона склала т. зв. «диференціальні іспити» в Мукачівській педагогічній семінарії та після піврічної педагогічної практики в селі Задільське здобула диплом учительки початкової школи.

У Кошицькій радіостудії вона познайомилася з уродженцем Словаччини, засновником і завідувачем редакції радіопередач для Підкарпатської Русі Андрієм Рудловчаком (1905-1977), за якого 1940 року (будучи звільненою з посади учительки початкової школи в селі Ряпідь-Вільховиця) вийшла заміж і переселилася до Братислави. У них народився син Володимир (1943) та дочка Марія (1945) в селі Загор.

У Братиславі вона разом із чоловіком працювала в руській секції Словацького радіо (передачі для ру- синів-українців Словаччини) а в Університеті ім. Ко- менського заочно здобула вищу філологічну освіту.

Від 1949 р. до кінця життя працювала в Пряшеві. Спочатку в українській студії Словацького радіомовлення, а від 1960 року до відходу на пенсію (1986 р.) - на кафедрі української мови та літератури філософського факультету Університету ім. П. Й. Шафарика. Певний час (1966-1984) була керівником Дослідного кабінету україністики при згаданій кафедрі. Саме на цей період припадає вершина її наукової діяльності.

рудловчак літературознавець закарпатський

Олена Рудловчак - автор численних публікацій, головним чином про літературу Закарпаття, побудованих на матеріалах архівних першоджерел та рідкісної літератури. До найвизначніших належать її праці про В. Довговича, М. Надя, М. Лучкая, О. Духновича (три томи його «Творів»), О. Павловича, А. Кралицького, Ю. Ставровського-Попрадова, П. Кузм'яка, Й. Рубія, Марійку Підгірянку, про закарпато-український фольклор, пресу, перші букварі, освіту, радіо, театр тощо. Незначна частина її друкованого доробку ввійшла до збірника «Біля джерел сучасності» Закривидорога О. - Ільченко Л. - Падяк В. Олена Рудловчак: Бібліографія праць та літопис життя. - Ужгород, 2001. - С. 7..

У Пряшеві вона від самого початку залучилася і до культурно-громадського життя. Була фундатором Культурного союзу українських трудящих та членом його редакції науково-популярних публікацій, співзасновницею Наукового товариства КСУТ (в якому двадцять років очолювала літературну секцію) та Української філії Союзу словацьких письменників. П'ятнадцять років (1953-1968) була членом редколегії журналу «Дукля» і до своєї смерті - членом редколегії «Наукового збірника Музею української культури у Свиднику». Була також членом-засновником Асоціації україністів Словаччини та Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Словаччині.

На радянському Закарпатті Олену Рудловчак довго вважали «зрадницею батьківщини» (оскільки після Другої світової війни вона не повернулася «на родину») і до смерті Сталіна (1953) її не пускали навіть відвідати батьків, яких вона не бачила 14 років.

У Пряшеві органи влади теж ставилися до неї із застереженням, не допустили ні до захисту докторської дисертації, ні до габілітації на професора.

Лише у середині 1950-х років Олена Рудловчак нав'язала творчі контакти (які тривали до кінця її життя), із закарпатськими науковцями та працівниками культури. Зокрема, тісні стосунки в неї були з працівниками Ужгородського університету: П. В. Лінтуром, В. Л. Микитасем (співупорядником антології «Поети Закарпаття» (1965) та першого тому «Творів» О. Духновича (1968)), Я. І. Штенбергом, Г. В. Божук, Ю. М. Саком, О. І. Почекутовою, О. І. Закривидорогою, С. С. Сорокою, М. О. Фущин та іншими. У зимовому семестрі 1970-1971 навчального року вона в УжНУ читала спецкурс зі словацької мови. З позауніверситецьких працівників підтримувала жваві контакти з Ю. В. Шкробинцем, І. М. Чендеєм, В. С. Фединишенцем, В. В. Пагирею, В. І. Падяком, Ю. Ю. Керекешем, М. Рішком, Ю. Д. Туряницею, двоюрідним братом В. В. Микитою, архімандритом Мукачівського монастиря Василієм (Проніним) та ін. Листування з її закарпатськими друзями становило б солідний том. І це листування конче потрібно опублікувати!

У 1960-1980 рр. Олена Михайлівна працювала в закарпатських архівах та бібліотеках. Вона часто їздила в наукові відрядження до Праги, Братислави, Мартина, Львова, Києва, Москви, Ленінграда, Будапешта, Дебрецена та в інші міста, головним чином для праці в архівах та наукових бібліотеках. З цих подорожей поверталася із сотнями мікрофільмів, з яких встигла використати лише частину Свої мікрофільми Олена Михайлівна старанно загортала у папір з ідентифікаційним описом та записувала в окремі зошити. Коли я працював секретарем Дослідного кабінету україністики (який вона очолювала), для їх зберігання дав виготовити окрему скриню із спеціальними перегородочками у ящиках. Ця скриня нині входить в інвентар Музею Олени Рудловчак в УжНУ.. Як пише дослідниця у своїх спогадах, майже всюди йшли їй назустріч, часто допускаючи навіть до спецфондів та до неопрацьованих архівних матеріалів.

У 1999 р. на території Ужгородського університету розпочалися наукові семінари під назвою «Рудловчаківські читання». До 2005 р. таких «читань» відбулося чотири. Матеріали одного опубліковано Олена Рудловчак. Збірник матеріалів Третіх наукових читань (3 лютого 2004 р.). - Ужгород, 2005. - 108 с. Збірник охоплює статті дванадцятьох карпатознавців про різні ділянки наукових зацікавлень О. Рудловчак. .

У січні 2001 року Олену Михайлівну Рудловчак було іменовано Почесним доктором (Doctor honoris causa) Ужгородського університету «за визначні досягнення в науці і заслуги в розвитку співробітництва між Ужгородським та Пряшівським університетами» (диплом підписаний ректором Ю. В. Сливкою¹).

У тому ж 2001 році окремою книжкою було видано її вичерпну біобібліографію². У запрошенні на презентацію книги провідний закарпатоукраїнський літературознавець В. Микитась дав Олені Михайлівні таку характеристику: «Наукова сумлінність, вся дисципліна творчої роботи доктора О. М. Рудловчак могла б бути окрасою кожної наукової установи; сукупність її опублікованих наукових, публіцистичних та інших праць - солідним набутком європейських бібліотек, а її закоханість і вірність рідній літературі, для якої вона працює самопожертвою, є вдивовиж блискучим взірцем для сучасних і майбутніх карпатознавців, для яких нині відкриті свобідніші можливості» ³.

У 2005 році Ужгородський університет видав збірник на її пошану⁴, в якому дванадцять провідних науковців Закарпаття подали високу оцінку окремим ділянкам її наукових зацікавлень.

Маючи багатий архів та бібліотеку, Олена Рудловчак і на пенсії інтенсивно працювала. На жаль, у Пряшеві не бачила перспектив використання своєї спадщини, набутої протягом життя. На моє запитання «Чого б Ви ще хотіли досягти у своїй роботі?» Олена Михайлівна у 2003 р. відповіла: «Коли б сили були, хотілось би хоча б найцінніші матеріали, що лежать в мене, обробити й опублікувати. Але це все лише мрія, реальних підстав для неї немає»¹ Там таки. - 160 с.; 538 позицій та автобіографія О. Рудловчак (с. 113-122). На подарованому мені примірникові книжки є така присвята: «Миколі Івановичу Мушин- ці з вдячністю за дружню підтримку у життєвій скруті із щирим зиченням безкінцевих творчих та життєйських перемог. О. Рудловчак. Пряшів, грудень 2001 р.» (Архів автора). Архів автора. Олена Рудловчак: Збірник матеріалів Третіх наукових читань з лютого 2004 року). Упорядкування В. Бар- чан. - Ужгород, 2005. - 108 с. Мушинка М. Розмови з однодумцями. - Пряшів, 2004. - С. 58..

У вступі до своєї останньої наукової роботи «Олександр Духнович і наша сучасність» у тому ж 2003 році вона писала: «Ядро духновичезнавства і взагалі карпатознавства з Пряшівщини, де давня слава повністю вигасла, пересунулось на Україну, точніше, на Закарпаття, зосередившись навколо Ужгородського національного університету» Науковий збірник Музею української культури у ^{Свиднику. - Т. 23. - Братислава, 2005. - С. 28.}.

Цю думку вона повторила і в інтерв'ю закарпатському журналістові Олександру Гаврошу: «У мене страшна проблема з архівом. Маю дуже цінні матеріали, багато мікрофільмів, які я робила в Москві, у Будапешті. І не знаю, кому це все передати. На єпархіальний архів і наш музей дуже слабка надія, бо там багато речей пропадає. На жаль, нині у Пряшеві нема дослідника-карпатознавця, який би міг продовжити цю справу. Уже всі зробилися професорами. А коли людина стає професором, вона вже не цікавиться дослідженнями. Ще щастя, що я маю свій будинок. І в пивниці можу багато чого поскладувати. Адже маю усю нашу пресу, журналістику, і не тільки нашу. Десь у глибині душі мрію, що дещо можна було б передати до Ужгорода. Але для цього треба архів підготувати, аби він мав хоча б якийсь систематизований вигляд. Здоров'я у мене дуже слабке. А дні минають»⁷. На жаль, здоров'я Олени Михайлівни з кожним роком погіршувалося. Після інсульту в липні 2006 року вона вже не взяла перо в руки. Померла у пряшівському Пенсіоні св. Косми і Дем'яна 16 листопада 2007 року. Згідно із заповітом померлої її похоронили на Ольшанському цвинтарі в Празі біля могили любимого сина Володимира (1943-2004).

Я попрощався зі своєю наставницею⁸ двома некрологами⁹ та обширною студією про її життя і наукову діяльність¹⁰.

Єдиний спадкоємець Олени Рудловчак її дочка Марія Дуфек-Рудловчак (1945) - драматург та сценарист Чеської кіностудії в Празі, з глибокої пошани до своєї мами її бібліотеку та архів кілька років залишала в незаселеному будинку недоторканими в надії, що якась установа зацікавиться цим духовним скарбом. Та коли ними ніхто не поцікавився Марія Дуфек-Рудловчак, попросила мене зайнятися цією справою, тобто знайти установу або організацію, яка б безкоштовно прийняла в дар бібліотеку й архів її мами та подбала про його збереження як одного цілого а також про їх опрацювання та удоступнення для загального користання. Аби я зміг представити спадщину зацікавленим, пані Марія дала мені ключ від будинку.

Я, у першу чергу, сфотографував усі скрині з книжками та журналами, полиці з архівними матеріалами, стіни і меблі в усіх кімнатах, включаючи горище і підвал, потім, знаючи, що не евідовані й не підписані книги під час транспорту й бібліотечного опрацювання пропадають, дав виготовити печатку з текстом «Бібліотека Олени Рудловчак - Kniz- nica Heleny Rudlovcdkovej», якою мій онук Юрій, учень Української гімназії у Пряшеві, опечатав кожну публікацію та кожен блок архівних документів. Без цієї печатки не сміла опустити будинок Олени Михайлівни жодна книжка і жоден документ. Означені книжки, газети, журнали й архівні документи онук поклав у приблизно п'ятдесят паперових коробок (від бананів), заповнивши ними усі коридори будинку. Отак упорядкована духовна спадщина Олени Михайлівни була підготовлена для огляду зацікавлених та транспортування.

За усім цим уважно стежила власниця спадщини Марія Дуфек, з якою я був у постійному зв'язку посередництвом телефону та електронної пошти. Вона кілька разів приїжджала з Праги у Пряшів, аби забрати із будинку сімейні реліквії.

Та до транспортування дорога була ще далекою. Потрібно було знайти майбутнього власника цього духовного скарбу. У цій справі я особисто й письмово звертався до кафедри української мови й літератури Пряшівського університету, до кафедри української літератури Ужгородського університету, до обох пряшівських наукових бібліотек і до ректорату Ужгородського національного університету та Обласної наукової бібліотеки в Ужгороді. Просив, аби представники цих установ прийшли подивитися на пропонований дарунок. Всюди цілковита відмова. Причина: нестача просторів, транспорту для перевезення та кадрів для опрацювання такої кількості матеріалів. Дехто був охочий прийняти лише книжки, яких установа не має у власних фондах. З такою розв'язкою не могла погодитися ні власниця, ні я. А що з іншими книжками та пресою? Архівом не був зацікавлений ніхто.

7 липня 2014 року до Пряшева завітали директор видавництва «Ґражда» в Ужгороді Іван Ребрик та його дружина - літературознавець Наталія Ребрик - проректор Закарпатського художнього інституту. Я запровадив їх до будинку Олени Рудловчак і познайомив з матеріалами, підготовленими для експедиції. Обоє були захоплені побаченим й погодилися зі мною, що кращим місцем для їх зберігання (й використання) був би Ужгородський національний університет. Гості обіцяли посприяти цьому.

Я тут же написав листа ректору Володимиру Смо- ланці, пояснивши, хто така Олена Рудловчак і чим є її архів та бібліотека. Подружжя Ребриків наступного ж дня доручили листа ректорові та особисто поінформували його про побачене. Незважаючи на те, що ректор за фахом лікар-нейрохірург, з першого слова зрозумів важливість спадщини Олени Михайлівни для університету та історії й культури Закарпаття, тому доручив проректору Федору Шандору й деканові філологічного факультету Галині Шумицькій зайнятися цією справою. Ті посередництвом інтернету зв'язалися зі мною - і справа перевезення спадщини Олени Рудловчак набрала швидких обертів.

Мені ця благородна розв'язка здавалася простою, однак вона виявилася набагато складнішою, ніж я передбачав. Аби вивезти книги, пресу та архівалії зі Словаччини за кордон потрібно було подолати неймовірні перешкоди, здебільшого бюрократичні, головним чином на словацькій митниці. До цієї справи я залучив консульство України, пряшівський Краєвий музей, Краєвий пам'ятковий інститут та використав особисті знайомства. Подолавши труднощі і перешкоди, я зміг подати до Ужгорода команду: «Приїжджайте!»

Згідно з цією «командою» 20 вересня 2014 року з Ужгорода до Пряшева приїхали проректор УжНУ Федір Шандор та декан філологічного факультету Галина Шумицька. З Праги прибула і власниця будинку та всього, що в ньому знаходиться, Марія Дуфек-Рудловчак. Ми з нею виготовили «Дарчий лист», згідно з яким М. Дуфек дарувала бібліотеку, архів, особисті речі та меблі робочого кабінету своєї мами Олени Михайлівни Рудловчак Ужгородському національному університетові за умови, що це буде зберігатися як одне ціле, УжНУ виготовить електронний каталог одержаних матеріалів тощо. Підпис на листі з «мокрою» печаткою затвердила Асоціація україністів Словаччини.

Кількість привезених матеріалів перевершила всі очікування. Розпорядженням деканату звільнили під музей одне з найбільших і найсвітліших приміщень на п'ятому поверсі філологічного факультету, проте воно вимагало генерального ремонту. За кілька місяців звичайна навчальна аудиторія перетворилася в ошатну й затишну кімнату, де розмістилися на полицях книги з архіву Олени Рудловчак, меблі з її пряшівської квартири, особисті речі, чимало фотографій, вишивані серветки, килимки, квіти тощо. З великою любов'ю, пошанівком до відомої землячки, з сердечною теплотою і розумінням важливості та цінності матеріалів творили кімнату-колекцію працівники університетської бібліотеки, викладачі і студенти факультету під доброзичливим особистим керівництвом декана Галини Шумицької. Умови дарувальниці обговорювалися на засіданні вченої ради університету, яка їх сприйняла одноголосно.

17 грудня 2014 року ректор В. Смоланка, проректор Ф. Шандор та декан філологічного факультету Г. Шумицька прийняли мене з дружиною Магдою в кабінеті ректора, аби поінформувати нас про хід справи. При цій нагоді пан ректор Володимир Смоланка вручив мені офіційного листа, яким УжНУ зобов'язався виконати усі умови дарувальниці Марії Дуфек-Рудловчак, тобто: заснувати на основі подарованих матеріалів кімнату-музей Олени Рудловчак, зберегти її бібліотеку та архів у цілості та виготовити електронний каталог бібліотеки й архіву, щоб вони були доступні для користання науковцями, студентами і широкою громадськістю. У листі є і такий додаток: «Погоджуємось, що одною з найцінніших частин архіву є матеріали про життя і творчість О. Духновича. Університет працюватиме над виданням четвертого тому творів письменника і розгляне можливість удоступнити три попередні, які вже стали бібліографічною рідкістю. Ми вдячні за довіру, яку нам виявили вельмишановні Марія Дуфкова, спадкоємниця Олени Рудловчак, академік Микола Мушинка й заступник голови Асоціаціїукраїнців Словаччини Любиця Бабота».

Офіційного листа пана ректора я негайно вислав Марії Дуфек-Рудловчак у Прагу, яка була захоплена його змістом. У відповіді ректорові із 3 січня 2015 року вона писала: «Ваш лист, пане ректоре, в якому офіційно підтверджено заснування кімнати-музею Олени Рудловчак в Ужородському національному університеті, був для мене надзвичайно приємною несподіванкою. Не маю слів, які би передали повністю мою подяку Вам і Вашим колегам, проректору пану Шандору, декану філологічного факультету пані Шумицькій, пану професору Мушинці і всім, які підтримали цей проект. Не можу не згадати дружину пана Миколи Магду і доцентку Любу Баботу!Я переживаю щиру радість, що праця моєї мами, якій вона віддала своє життя і серце, вертається до місць, які вона над усе любила, до місць її серця, до регіону Мукачева, Ужгорода, де вона провела кращі роки свого дитинства, де зустрілася з моїм батьком Андрієм Рудловчаком, де поховані її батьки і куди їй було заборонено їздити при старому режимі, до краю, з якого вона протягом усього життя черпала силу і енергію. Радість з того, що її життєвий труд поміщено у стінах видатного Ужгородського університету, який оцінив її доробок титулом почесного доктора, організував читання Олени Рудловчак, - в університет, який вона поважала і де мала багато щирих колег, друзів, співробітників, з якими утримувала дружні і професійні контакти» (копія листа у автора).

До запланованого музею потрібно було доставити в Ужгород обладнання пряшівського кабінету Олени Михайлівни. Оскільки йшлося про трафаретні меблі, виготовлені у міжвоєнному періоді (робочий стіл, шафа для книжок та секретер), я не вважав це питання проблемним, тим більше, що шафа для книжок та секретер були виготовлені в Мукачеві й становили придане Олени Рудловчак від її батьків Михайла та Юліани Микитів. З Мука- чева ці меблі мандрували у Задільське, звідти знов до Мукачева, потім до Братислави та Пряшева. Робочий стіл Олена Михайлівна дала зготовити вже у Пряшеві «на свою міру». Ці меблі разом з духовною спадщиною Олени Рудловчак мали повернутися на її батьківщину - в УЖГОРОД. Така розв'язка здавалась мені логічною і єдино правильною. Та це питання виявилося не менш складним, ніж перевіз бібліотеки й архіву.

На митниці у Пряшеві від мене вимагали, аби я привіз із Краєвого музею посвідку, що ці меблі не мають історичної та музейної вартості. З музею мене направили у Краєвий інститут охорони пам'яток. Там я подав письмову заяву з фотографіями усіх трьох штук меблів, яку було ними відправлено у Центральний інститут охорони пам'яток у Братиславу. Звідти мене повідомили, що таку посвідку зможе дати мені лише Музей меблів у Маркушовцях. Там я довідався, що вони посвідки на меблі без історичної та художньої вартості не видають.

Оскільки справа була спішною, ми відправили меблі в Ужгород вантажною машиною Ужгородського університету (з якою прибув проректор Федір Шандор) без будь-якої посвідки. На кордоні митники, переконавшись, що у шафах та шухлядах стола немає контрабанди, відкрили шлагбаум і побажали пасажирам щасливої дороги в Україну. Тут доречно висловити щиру подяку Федору Федоровичу і захоплення його подвижницькою діяльністю у справі архіву Олени Рудловчак, адже без його відваги, упевненості й оптимізму навряд чи спадщина відомого карпатознавця так швидко і вповні могла б опинитися в Ужгородському національному.

30 вересня 2015 року (Всеукраїнський день бібліотек) Музей-колекцію Олени Михайлівни Рудловчак було відкрито.

Відкриттю музею передували урочисті збори працівників бібліотеки УжНУ та інших гостей, які вела директор бібліотеки Марія Медведь. На ньому грамотами було нагороджено керівників відділів та окремих працівників бібліотеки, перш за все тих, які спричинилися до опрацювання книжкового фонду Олени Рудловчак.

В урочистості брали участь працівники університету, ветерани бібліотечної справи, журналісти, студенти тощо. Високу оцінку новопридбаним матеріалам Олени Рудловчак дав ректор університету Володимир Смоланка.

Генеральний консул Словаччини Янка Бур'янова у своєму виступі зауважила: «Спадщина великої українки Олени Рудловчак, повернена на її рідне Закарпаття, буде оздобою, прикрасою вашого університету. Я високо поважаю науковий доробок цієї жінки, її внесок у вивчення слов'янських літератур.

Дякую всім і кожному, хто допомагав у створенні цього музею».

Зворушливою була промова доньки Олени Рудловчак, яка зі сльозами в очах сказала: «Не я, а ви зробили добре діло, для мене, мого сина Яна та всієї моєї сім'ї. Був час повної зневіри, коли я не знала, що буде з книгами та архівом моєї мами. А потім пан Микола Мушинка, ректор Володимир Смоланка, проректор Федір Шандор, декан Галина Шумицька та інші люди взялися допомогти. І я уклінно дякую їм за це. Моя мамочка тісно співпрацювала з Вашим університетом, тому це просто чудо, що завдяки великій насназі багатьох людей і її колег, її робота вернулася під вашу стріху».

Стрічку до входу в музей урочисто перерізали ректор університету Володимир Смоланка та Марія Дуфек-Рудловчак.

Експозицією музею провела учасників акції директор бібліотеки Марія Медведь. Музей дослідниці поділено на дві частини. Перша частина оформлена як кабінет: робочий стіл, накритий склом, а під склом фотографії найближчих: батьків, дітей, онуків. На столі її окуляри, пера, олівці, лупа. По боках - шафи з підручними книжками. На одній з шаф - пишуча машинка та апарат для читання мікрофільмів. На стіні ікона, її портрет і портрет О. Духновича. На підлозі - килим, привезений ще з Мукачева. Усе, як було в її пряшівській хаті по вулиці Ва- янського. У другій частині музею - полиці з книжками Олени Рудловчак. Дизайн музею розробили студенти Закарпатського художнього інституту (ректор проф. Іван Небесник) Євген Горячкін та Рената Шетеля під керівництвом викладача Олексія Федора.

Ужгородське видавництво «Ґражда» (директор Іван Ребрик) планує у короткому часі видати четвертий том «Творів» Олександра Духновича, який Олена Михайлівна не встигла завершити. Відкриття Музею Олени Рудловчак було головною темою поширеного засідання Вченої Ради УжНУ, яке відбулося у той же день після обіду в будинку ректорату. На ньому ректор університету Володимир Смоланка вручив почесні грамоти людям, які найбільше зробили у справі заснування цього музею, між ними - дочці Олени Михайлівни Марії та авторові цих рядків. Маємо надію, що спадщина Олени Рудловчак в Ужгородському національному університеті буде не лише музейним раритетом, але й джерелом для дальших наукових праць викладачів, наукових працівників та студентів університету.

Відкриття музею-колекції Олени Рудловчак. Зліва направо: Володимир Микита, Іван Ребрик, Марія Дуфек-Рудловчак, Микола Мушинка, Магда Мушинка, Іван Небесник, Наталія Ребрик, Одарка Долгош

Размещено на Allbest.ru