Домодерні, модерні та постмодерні форми глобалізації культури в контексті туристичної діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Домодерні, модерні та постмодерні форми глобалізації культури в контексті туристичної діяльності

Приймак Д. Й.,

Пошукувач

Розподіл на домодерні, модерні та постмодерні форми історично- культурного простору, належать до традицій західних соціологічних, а також культурологічних шкіл. Центральним визначаться модерна конфігурація, яка маркується приблизно XV -- XVI ст. Тобто становлення націй--держав є активним усвідомленням індивідуального витоку культуротворчості, який стає головним чинником глобалізаційних процесів. Проте, саме поняття «глобалізація культури» поки що є неусталеним, виглядає достатньо проблематичним, тому повинно всякий раз пояснювати, що ми розуміємо під цією номінацією глобалізації культури. На наш погляд, це більш широкий процес, ніж та гомогенізація культури, яка, зрештою, відбулась у XX ст. під впливом масової культури, зокрема атлантизму.

Ключові слова: домодерні форми, модерні форми, постмодерні форми, модерна конфігурація, атлантизм, глобалізація культури.

Здається, що найважливішим потрібно визначити сам концепт «культура» як той, що мусить зазначити свої детермінанти універсалізації, локалізації, а також глобалізації. Культура - це той чинник, що акцентує універсальні та локальні моменти, які, з одного боку, визначають гомогенізацію культури, а, з іншого боку, характеризують її гетерогенність як складність і не уніфікованість.

Якщо розглядати культуру в широкому контексті, то звичайно, тут знову стикаються декілька версій: гіперглобалісти визначають саме романтичний підхід до гомогенізації світу під тиском американської поп- культури і всього західного конс'юмеризму. Скептики протиставляють гіперглобалізму альтерглобалізм, характеризують культуру як своєрідний національний вимір, що, на відміну від уніфікації, свідчить про своєрідність культурних артефактів. Трансформатисти позиції тлумачать культуру як певне плетево, пересікання меж, як ті трансгресії, що відбуваються на межі культурних глобальних артефактів, пов'язані як з комунікацією, так і різними культурними практиками, зокрема паломництвом, туризмом та ін. Отже, культурна глобалізація має глибокі історичні коріння, пов'язана з становленням світових релігій і їх поширенням, сформуванням політичних та культурних еліт. Це ті утворення, що починаються ще до нової ери і не закінчуються нашим часом.

Проблема глобалізації культури аналізувалася у дослідженнях Д. Гелда, Е. МакГрю, Д. Голдблатта, Дж. Перратона та ін. [1], адже мало визначені культурологічні аспекти інституалізації культурних практик.

Мета статті - визначити культурологічний контекст формування культурних практик прощі та туризму в контексті глобалізаційних проблем.

Можна визначити декілька векторів глобалізації культури. Один вектор пов'язаний з трансформацією і поширенням світових релігій, інший, з національно- культурними інституціями, а також тими секулярними реаліями, які приходять на зміну релігійним чинникам. Тобто, це переважно лібералізм, соціалізм, сцієнтизм та ін. ідеологічні орієнтації. Можна також зазначити комунікативну детермінанту, де під глобалізацією розуміють саме комунікативне поширення засобів, зв'язків і комунікаційних факторів культуротворчості, що пов'язано з телеграфом, а також кінематографом, взагалі, кінематикою як підвищеним рухом, що визначається як туристичними, так і іншими візуальними трансформаціями і культурним обміном.

Здається, що всі ці реалії в певній мірі характеризують саме об'єктний вимір культуротворчості. Суб'єктний вимір, що пов'язаний з глибинними факторами культурної діяльності, поведінки, а також станом, що теж певним чином універсалізуються, глобалізуються і позначається як праксиологічна, етична та естетична домінанта. Ці реалії не піддаються такому нормативному визначенню, як це визначається в рамках гомогенізації на рівні об'єктних інфраструктур, зокрема інституції культури. Проте культура як живий креативний досвід комунікації, діяльності, поведінки, трансформації стану - це є той процес, який в контексті глобалізаційних процесів набуває своїх як дискретних, так і континуальних ознак тоталізації.

Культура тяжіє до уніфікації, гомогенізації і разом вона спирається на той вектор локальності етнокультурних диференціацій, які протистоять цій гомогенізації. Отже, можна стверджувати, що глобалізація двовекторна, вона направлена як в екзистенційному вимірі на спрощені комунікації розвитку міжкультурних стосунків, так і, навпаки, направлена в глибину культурних інтенцій кожного суб'єкта культури, таким чином виявляє його особливу роль в культурних реаліях взаємодій. Тобто, екстенсивний вектор захоплення нових і нових просторових зон переміщення, інтенсивне визначення особливої дистанації як локальної зони, що несе в собі весь універсальний потенціал культури, зокрема, пов'язано зі світовими пам'ятками, які охороняються ЮНЕСКО та іншими інституціями світової культури. Це ті реалії, які характеризують саме культуру в її інтенсивному вимірі.

Дослідники з Великої Британії Д. Гелд, Е. МакГрю, Д. Голдблатт, Дж. Перратон пишуть: «Досліджуючи проблеми глобалізації культури, не доцільно зосереджуватися тільки на чинниках свідомості індивідів, та на локальному, безпосередньому впливі артефактів та об'єктів. Адже, при такому підході, культурна глобалізація постає як результат домінантного впливу протестантства та прозелітизму - принципу відданості новим переконанням. Звичайно, культурні практики активно пропонуються на територіях, віддалених від місць продукування цих форм. Зокрема, імперії слугують характерним прикладом просторового поширення нових культурних ідей, впливів, які підтримуються примусами та реаліями політичної залежності. Проте історичні данні свідчать, що процес глобалізації культури є складним і різноманітним за формами та відносинами між тими, хто створює об'єкти культури і тими, хто їх отримує» [1, с. 388].

Тобто, в більшості - це обмін, і обмін не лише культурними артефактами і інституціями, що призводить до трансконтинентальних корпорацій, зокрема в сучасності, але й обміну місцями, який пов'язується з паломництвом, туризмом, і взагалі з комунікацією як з акцентуалізацією місця як носія культурного простору.

Важливо, що виникає відчуття, так званого, культурного імперіалізму певних колоніальних впливів, і своєрідного мовного білінгвізму або мультилінгвізму, коли одна культура починає нав'язувати стереотипи своєї культурної поведінки і діяльності іншим культурам. Ці реалії вже достатньо визначені вже на межі ХІХ - ХХ ст. в працях М. Данилевського, який говорить про культурну глобалізацію, щеплення, а також перетворення культур на добриво, які потрапляють в контекст культурної експансії інших країн. Проте ідеться і про інші аспекти, про аспект не лише колоніальних впливів і культурного імперіалізму, а й про обмін духовними носіями. Збільшення потенціалу духовності як діалогу культур, взаємообміну, що виводить цей діалог за рамки інституції суто об'єктного досвіду в контекст саме суб'єктних вимірів, вимірів трансформації досвіду, набуття цього досвіду як одного з найважливіших факторів його утвердження.

Отже, ця констатація свідчить, що екстенсивний тип розповсюдження релігії надає їй так званої глобальності. Так, буддизм і індуїзм набули свого вигляду за 3 ст. до Різдва Христового, а іслам був широко поширений в 7 ст. після Різдва Христового. Ми бачимо, що християнство дочекалося своєї європейської та колоніальної експансії ХVI - ХМП ст., коли воно починає поширюватися планетарно. Йдеться про те, що ця нерівномірність релігійної експансії залежить від багатьох чинників, від принципів розповсюдження релігійних реалій, від того, яким чином вони здійснювалися, і від тих анклавів, в яких вони розповсюджувалися. Тобто, формуються організаційні, клерикальні, ієрархічно визначені інфраструктури світових релігій, які поширюються досить і досить по-різному. Так, римляни, наприклад, не намагалися колонізувати своєю релігією інші релігійні осередки, вони лише здійснювали контроль над цими осередками. Християнство, навпаки, досить гостро ставилось до заперечення інших релігійних осередків в тому анклаві, в якому воно поширювалось.

Здається, що сама по собі та місія, яку несли в собі світові релігії, надавала політичним елітам, що уособлювали і владу, і культурні ресурси, які поширювалися в міжкультурних реаліях і в формуваннях нових ідентичностей, залежали від дуже багатьох чинників. Від лояльності оточуючого середовища, від спроможностей відстоювати теологічні та ідеологічні чинники. Всі імперії, які структурують свій тип централізації та децентралізації, починають з того, що створюють ті комунікативні зв'язки, які і утворюють обмін культурних цінностей: обмін місцями, обмін культурними артефактами, предметами, що пов'язуються з торгівлею та ін.

Культурний, політичний, ідеологічний, релігійний симбіоз не виникає спонтанно, а утворюється саме на підставі тих культурних взаємодій, які свідчать про глобалізацію як про гомогенізацію визначення певного культурного ядра, яким в даному випадку був Рим, як культурно приваблива і разом імперська політика.

Головним чинником культурних відносин ставала комунікація. Римляни будували акведуки, тобто водяні артерії, і все це давало можливість легко контролювати і з'єднувати зусилля різних політичних еліт. Якщо взяти інші імперії, зокрема вже більш пізнього модерну, що власне пов'язується з Британським колоніалізмом, то тут вже не фізичне пересування, не дороги, а величезну роль починають грати інші комунікативні властивості, зокрема, телекомунікації, а також ті технічні інновації та розробки, які з ХІХ ст. дають можливість кабельного зв'язку через Атлантику. Отже, можна стверджувати, що домодерні, тобто до XVI століття, форми глобалізації культури, як і сам глобалізаційний імперіалізм, був певною навалою, або експансією західних держав, які розповсюджували свою культурну ідеологію.

Форма культур модерну вже набуває зовсім іншої якісної структури, тут починають вже впливати такі фактори, як націоналізм і національно спрямована інтеграція та індивідуалізм, що означає сам принцип експансії націй, які визначають себе як держави. Національні культури - це ті складові, які фактично стають формотворчим витоком саме добі Відродження і взагалі доби модерну в широкому сенсі. Можна стверджувати, що такий феномен, як «поствідродження», тобто після відродження, не лише пов'язується з Новим часом, і доба модерну не описує лише новий час, вона є більш ширшою за своєю сутністю. Ця сутність визначається в політичному вимірі націями та державами, в ідеологічному вимірі секуляризованими чинниками, які вже заперечують релігійний універсалізм.

Формується культурний анклав, що регулює ідеологічний імперіалізм саме в контексті доповнювальних стратегій, якими саме виступають туризм і паломництво. Якщо паломництво починається фактично з тих часів, які пов'язані з інституалізацією сакральних місць, то туризм не так легко визначити, коли він набуває своєї глобальної сутності. Це пов'язують в більшості з його інституалізацією як культурної практики, хоча можна говорити й про прото-туризм як певні міграційні структури, які утворюють той образ бродяги, за З. Бауманом, що не є лише бездомним, але є людиною, яка мешкає відразу ж в декількох домах, та перманентно змінює свою домівку.

Ранній модерн, який визначається XV і серединою XIX ст., - це культурне поширення торгівлі, війн, міграційних процесів, а також удосконалення і формування інституцій світових релігій і виникнення певних культурних мереж і обміну між цими мережами.

Модерн власне, в його сучасному вигляді, який формується в XIX - XX ст., - це формування європоцентриських амбіцій, європейських імперій, транснаціональних секуляративних ідеологій, таких, як націоналізм, соціалізм, імперіалізм, а також формування комунікативних мереж і пов'язаних з ними дискурсів, орієнтованих на позитивізм, саєнтизм та ін. Фактично, економічна влада стає ключовою, а культурницький капіталізм або імперіалізм вже стає носієм влади як економічних стосунків.

Сучасність, або постмодерна реальність, що виникає після 50-х рр. XX ст., - це доба формування великих державних та приватних корпорацій, сюди входять туристичні, медіа, комунікативні, транспортні агенції, а також удосконалення секуляритивних ідеологій та дискурсів, що призводить до того, що бізнес стає ключовою мотивацією для здійснення бізнесу елітних програм. Нації і держави вже досягають своїх глобальних масштабів, екстенсивний ріст закінчується, починається те, що можна визначити як постмодерну ідентифікацію або удосконалення систем екстенсивного зростання [1, с. 424-426].

Якщо екстенсивний ріст в передмодерні, модерні і пізньому модерні формувався або в рамках зміцнення мультикультурних імперій, таких як Римська, Китайська та ін., а також розповсюдження всесвітніх релігій, то вже класичний модерн орієнтований на секуляритивні ідеології і на тотальні бізнесові програми. Те, що зветься постсучасність, фактично характеризує тотальність мовного дискурсу, всевладність англійської мови, передусім, коли зростають глобальні поширення нових засобів культурного сприйняття трансляції і презентації інформації.

Можна побачити, що виникає дві осі культурного діалогу: Схід - Захід і Південь - Північ. Якщо відносини Схід і Захід традиційно свідчать про культурну експансію, то Південь - Північ характеризує країни третього світу. Тобто, експансія, а також динаміка інтенсивність, здатність впливати одних культур на інші залежить від дуже багатьох чинників, і не в останню чергу тут мають роль масові комунікації, такі як кабельні, супутникові комп'ютерні і ін. Здається, що сама стратифікація, тобто інституалізація, яка в ранньому модерні і взагалі в Новому часі структурувалась навколо світових релігій, в сучасному просторі тяжіє до мультикультуралізму і до певних ідеологічних та економічних інституцій.

Саме тут туризм стає одною із головних форм глобалізації культури і, до речі, одним із тих визначників, який характеризує, з одного боку, як проведення дозвілля, а також і форми соціальної релаксації і соціальних зв'язків. Туризм визначається як в рамках внутрішніх кордонів однієї культури країни, так і міжкультурних або зовнішніх національних подорожах, екскурсій та ін.

Тобто, екстенсивний ріст туризму формується саме в бік домінанти міжнародного туризму.

Британські автори пишуть і надають цілий ряд таких об'єктних даних: «Хоча розвиток міжнародного туризму як організованого бізнесу можна простежити впродовж більш як історичного періоду організації міжнародних подорожей ще з ранніх часів, проте більш достовірні дані про туристичні потоки почали збиратися лише з 1950 р. На той час, приблизна кількість іноземних туристів становила 25 мільйонів, а загальні витрати туристів перевищили 2 мільйони доларів. У наступні десятиліття відбувався процес прискореного зростання. На 1960 кількість інтуристів зросла до 69,3 мільйонів, а їхні витрати зросли до 6,9 мільйонів доларів. На 1970 р. відповідні цифри - до 159,7 мільйонів осіб, 17,9 мільярдів доларів. На 1980 р. вони становили 284,8 мільйонів осіб і 202,4 мільярдів доларів. На 1990 - до 454,8 осіб і 222 мільйонів доларів» [1, с. 423].

Ми бачимо достатньо визначену траєкторію розвитку туризму, але знов-таки культурна глобалізація не може визначатися лише об'єктними даними. Найважливішим контекстуальним її здійсненням є та інтенсифікація, яка пов'язана з усвідомлення культурної цілісності та культурної ідентичності акторів глобалізаційних процесів.

Звичайно, велику роль в контексті вже постмодерної доби відіграє масова культура, де проблема національної ідентичності або знімається, або визначається суто імпліцитно. Виникає величезний ринок, в якому культурні маркери мають суто іміджеві характеристики, а маркетинг-мікс тієї чи іншої культурної практики або політики інтерпретується як певна стратегія щодо здійснення рейтингів, а також іміджевих чи інших пріоритетів як носіїв індустрії масової культури.

Отже, головним маркером культурної політики стає проблема формування культурної та національної ідентичності. Так, європейська ідентичність як одна із цінностей культурної глобалізації другої половини ХХ ст. призвела до того, що країни ЄС виробляють не лише одну спільну економічну політику, але і програму взаємодії культурних цінностей. Неабияку роль тут грають централізовані потоки туристів, паломницьких груп та ін. Можна стверджувати, що сама ідентичність залишається тим важливим чинником, який стає найбільш широким, найбільш абстрактним і найбільш презентативним виміром прихильності респондентів, тобто тих, хто оцінює діяльність інституцій культури як політичних, ідеологічних, так і економічних щодо спільного економічного зростання, спільного культурного руху в контексті тих чи інших стратегій транснаціональних установ, організацій і інших глобальних структур. Отже, сама по собі туристична діяльність не залишається байдужою до всього комплексу культурних трансформацій на їх глобальних горизонтах, які в тій чи іншій мірі реалізують долю нації, культури і особистості.

Проблема національної ідентичності висуває і осмислення головних концептів діалогу культур, таких, як «нація», «народ», «батьківщина». Здається, що проблематизація цих категорій не є поверховою, і не є одним із факторів культурного діалогу сьогодення. Важливо, що виникає новітній рух національної самоідентичності і самосвідомості, який відбувається саме в регіонах і в районах посткомуністичних країн. Якщо національні держави виникають на Заході в добу модерну, то тут вони виникли із великим запізненням. Тому Л. Гумільов мав рацію сказавши про те, що ми молодші від Заходу на 500 років [2]. Але в певній мірі це так, і не так. Сама проблема нації в сучасному посткомуністичному вимірі, а також постсучасному вимірі того постмодерну, який прийшов знову ж таки з запізненням в посткомуністичні країни, проблематизує ці реалії.

Отже, форма і система національних ідентичностей, яка склалася на Заході, не піддає сумніву сам феномен національної культури. В посткомуністичному просторі цей феномен надзвичайно проблематизується і тлумачиться зовсім і зовсім інакше. Виникає складна система осмислення меж демаркації культур, які раніше належали одному імперському регіону і одній реальності, яку можна визначити як радянську імперію. Розпад імперії завжди призводить до катаклізмів і до гострих проблем національної ідентичності, про це свідчать і ранні імперії Східних деспотії, а також і Римської Імперії.

Якщо поглянути на паломництво, яке виникає як розвинутий структурований інститут, в контексті міжкультурних глобалізаційних інтенцій доби середньовіччя, то тут вже ті описи прощі, які формують походження, як чітка послідовність стану самосвідомості прочанина свідчить про те, що культурна глобалізація є суто суб'єктний досвід Богоспілкування.

Всі ці реалії набувають структурних, композитних, образних комунікативних і інших ознак, вони все більше і більше візуалізуються. Так, сам шлях розгортається у візуальній тканині майбутнього і можливого подорожування.

Адже головне, що постмодерн унікально змінює парадигму. Вона змінюється тому, що подорож може бути суто віртуальною, а сама можливість обрання шляху подорожі релятивізує сам шлях зростання культурних цінностей до сакральних, перетворює їх на ті вміння і майстерність маніпулювання з арт-об'єктами, або з візуальними об'єктами, які фактично замінюють вчинок на ряд інструментального оперативного інструментарію прощі, який виводить людину із топоса сакрального і заміщує її суто туристичною індустрією.

Цей феномен не можна не помітити, він стає актуальним на межі ХІХ - ХХ ст., в більшості, це пов'язано з формуванням всесвітніх виставок, що є своєрідною прощею до цих псевдо сакральних світських місць, які стають універсумом, або універсамом, супермаркетом цивілізації. Так, підміна релігійного абсолюту абсолютом цивілізаційного комплексу повноти індустріального і іншого типу буття, що характеризується розгорнутою індустрією культур споживання, фактично здійснює інший вид культури. Тобто глобалізація культури, або культурницька глобалізація маркується саме в контексті великих виставок, в контексті виставкових комплексів як візуального обміну місцями, обміну товарами, обміну презентаційними властивостями, які здійснюються на виставках.

Паризькі виставки сприяли не лише діалогу культур, а й презентації цивілізаційного, імперського потенціалу цих культур. Варто згадати павільйон СРСР і фашистської Німеччини, які зайняли перше місце. Це дві тоталітарні країни. Варто згадати Олімпіаду в Німеччині 1937 року, яка теж, продовжуючи стратегію давніх олімпіад, переводять їх в розряд виставкових комплексів. Це вже не стільки змагання, скільки виставка, презентація змагання як такого. Змагання як картини, види процесуальної картини того, що можна назвати спортом, або діяльністю з вироблення певних рекордів.

Висновки

Створення виробництва рекордів, як й створення виробництва місць-дестинацій, обмін рекордами в рамках різних місць, географічних координат, як і обмін місцями, куди переносяться Олімпіади, - це теж одна із стратегій, яку можна пов'язати з паломництвом і з туризмом, як європейською парадигмою обміну місць. Втім, якщо змагання в Давній Греції не фіксувалися як результат, а головним була персона переможця, то в останніх реаліях цього змагання фіксується вже не стільки перемога, скільки носій результату. А результат фіксується як об'єктна даність, яка стає маркером, визначником змагання, культури, абсолюту досягнення тих чи інших рекордів, цінностей і ін.

Можна констатувати, що глобалізація культури зберігає європейську настанову вміння, майстерності, творчості, що має під собою такі реалії, як обмін місцями, змагання як вироблення місць, як трансформація культурних ландшафтів по обрію і горизонту земної кулі.

І остання ремарка. Якщо можна уявити все життя як шлях, а культуру теж уявити як певне осягнення шляху, а його декор як його вміння давати стан, вміння наситити тими чи іншими епіцентрами буттєвості людини, то сама онтологія культури і онтологія шляху поєднуються, бо вони мають одну і ту ж саму вісь, одну і ту ж вертикаль, яка єднає профанний і сакральний світ, єднає людину і Абсолют. Ця вертикаль може легко перетворитися на горизонталь і легко стати циклом, повторенням горизонтальних маршрутів, що ми можемо уявити в цілому розгалуженні програм туристичних фірм і ін. І ця вертикаль може бути інтенсивним духовним злетом освоєння культурних цінностей, що так чи інакше маркуються Абсолютом, зокрема Абсолютом релігійним, виміром цінностей, що належать ідеології паломництва як сходження, злет до сакрального, святого.

Список використаних джерел

Гелд Д. Глобальні трансформації / Д. Гелд, Е. МакГрю, Д. Голдблатт, Д. Перратон; пер. з англ. В. Курганського, В. Сікори. - К.: Фенікс, 2003. - 548 с.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера земли / Лев Николаевич Гумилев. - М.: ДИ - КАРТ, 1993. - 503 с. культура ідентичність туристичний

Размещено на Allbest.ru