Українська культура у міжвоєнний період (1921-1939 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська культура у міжвоєнний період (1921-1939рр)

Новаторські ідеї Леся Курбаса в театральному мистецтві

Лесь Курбас (повне ім'я -- Олександр-Зенон Степанович Курбас; 25 лютого 1887, Самбір, Королівство Галичини та Володимирії -- український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР.

Молодий театр Курбаса розпочався під канонади Першої світової війни і в переддень Жовтневої революції (перевороту) в Росії. Курбас сприйняв нову добу як можливість здійснити мрію про Театр як про своєрідний парламент суспільства.

Історія його першого театру -- Молодого -- це експеримент де кожна вистава стає окремою добою. Він досліджує естетику від стародавніх греків -- до пізнього натуралізму і модернізму; кожна постановка -- окрема школа, окремий стиль, метода гри, декорування.

Історія Молодого театру -- своєрідна антологія театральних стилів, естетика розмаїтого формотворення. Тут і "містерія духу" з елементами імпресіонізму ("Йола" Жулавського), яка відсилала сприйняття до трагічних образів Гойї, до його "Капрічос"; і символістські "Етюди" українського поета-лірика Олеся, і натуралістичні фарби вистави "Чорна Пантера і Білий Медвідь" сучасного автора Вол. Винниченка із сильними біблійними алюзіями в бік теми гріха; і "У пущі" Лесі Українки з темою свободи творчої особистості, "конформізму" і плати за свободу від духовної тиранії; і вистава за творами українського поета-класика Тараса Шевченка "Іван Гус", де Курбас уперше використав елементи експресіонізму, а також нову стереофонію мізансцени та оптику кіно.

Програмною виставою стає перший на радянській сцені "Цар Едіп" Софокла (1918). Оголосивши в театрі еру імпровізацій на теми епох та стилів, Курбас ставить в обов'язок художникові Анатолю Петрицькому (в подальшому відомому в світі авангардисту і модерністу) не реконструкцію античної вистави, як це найчастіше в той час робилося, а заміну реального середовища античного світу -- його відчуттям. Ставиться завдання замінити фізичне -- психічним, річ -- враженням від неї. Архітектурне оформлення Петрицького мало тяжіти до символізму. У тому була своя логіка. Згадаймо - антична сцена не знала живопису. Його заміняла реальна натура -- небесна блакить, туман над горами, море, зелень помаранчевих садів; стародавній театр ніби виростав із землі і був природним завершенням ландшафту. Глядач апріорі був уписаний у цей космос і почувався його часткою.

Курбас беззастережно руйнував звичні штампи сприйняття, виводив його за межі традиційного замкненого простору. Продовжуючи у світовому театрі музично-просторові експерименти Курбас і Петрицький розімкнули коробку сцени, розташували на тлі грубих сірих сукон композицію з білих колон, кубів та сходів. Заданий Курбасом сценічний простір чистих архітектурних форм перебирав на себе функції епосу. Виникало відчуття органної музики. Космосу.

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші кінозйомки -- зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею.

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні -- майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі -- Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі.

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав. Налагодження кіносправи у УРСР починалось з кінохроніки як більш простої у виробництві, а головне - більш підходящої для завдань агітації та пропаганди ідей революції, комунізму. «Доповнюючи» події і ілюструючи свої гасла кінематографія сприяла як поширенню правди та напівправди про революційні події, так і швидкому витворенню нових легенд і міфів - про революцію, її вождів і героїв. В УРСР перші хронікальні зйомки здійснюють піонер українського кіно Д. Сахненко, оператори з великим досвідом роботи в дореволюційному кіно В. Добржанський, А. Майне /Майнц/, М. Полянський, Г. Дробін, О. Грінберг та ін. Серед фільмів, знятих ними 1919 року, - «Вручення М. І. Калініним ордена Червоного Прапора Першій Кінній Армії», «Парад військ і демонстрація 1 травня в Києві», «Бойові подвиги 41 девізії в боротьбі з інтервенцією та контрреволюцією», «Діячі соціалістичної революції в Україні» та ін. Відносно мирне життя, змінило в документалістиці теми, сюжети, саму кількість і технічну якість фільмів. Але кардинальних змін у художньому рівні в перші роки так званого етапу відбудови народного господарства не сталося.

Важливе значення для розвитку кінематографа в Україні на початку 20-х pp. мала творчість В. Гардіна та П. Чардиніна. Позначився опір вузькокласового підходу - планетарності, всесвітності «революційного» мислення та кінофілими почали набувати варіативності.

Отже, курбасівський знаменитий театр "Березіль" (1992-1933) став розвідником у світі нової театральної мови, нової семіотики. Художній шлях Курбаса - це шлях від антропософії Рудольфа Штайнера до космізму філософа Григорія Сковороди, від експериментального політичного театру до театру філософського (і це в країні тоталітаризму і етичної стерилізації). Лесь Курбас синтезує містерію з театром новітніх інтелектуальних технологій і чуттєво-психологічних осяянь. Його кращі вистави: "Макбет" Шекспіра, "Гайдамаки" за Шевченком, "Газ" Кайзера, "Джіммі Гіґґінс" за Сінклером; вистави за п'єсами видатного українського драматурга Миколи Куліша та ін., - футуро-тексти Культури, які ніби "передбачили" пошуки Єжи Гротовського, Пітера Брука, Інгмара Бергмана, зайвий раз наголосивши на єдиних фундаментальних законах художньої самоорганізації.

Гуманістична етика його театру, його альтернативні духовні смисли, акценти на національних культурних пріоритетах і відкритість естетикам Заходу і Сходу стали звинуваченням митцю. В 1933 році Курбаса заарештували і відправили в один з концтаборів радянського ГУЛАГу - на Соловки. 1937 року його, разом з 1100 інших українських інтелігентів і інтелектуалів, "на честь ювілею Великої Жовтневої революції" було розстріляно.

Кіномистецтво УРСР: О. Довженко

курбас театральний кінематограф довженко

Довженко Олександр Петрович дуже сильно вплинув на радянський кінематограф. Його ім'ям названа студія виробництва фільмів. Але він був не тільки режисером і драматургом, на його батьківщині, в Україні, він також відомий як письменник, поет і публіцист. Пробував свої сили Довженко і в образотворчому мистецтві. Але найбільшого успіху домігся на ниві кінодраматургії. Він писав п'єси, оповідання та повісті в стилі соціалістичного реалізму.

У Олександра Довженка була непроста доля. Обласканий радянською владою, лауреат двох Сталінських премій та народний артист РРФСР, він мав у минулому досвід боротьби з іншого боку барикад з червоногвардійцями. Про цей факт мало хто знав. Зате більшість освічених людей в УРСР читали його «опус магнум» - «Зачарована Десна». А його найбільш епохальним твором на ниві кінематографа був фільм «Земля».

Дитячі роки Згідно із записом у метричній книзі Соборно-Троїцької церкви містечка Сосниця (зараз це районний центр Чернігівської області, Україна), народився Олександр Довженко на хуторі В'юнище 29 серпня 1894 року. За новим стилем це відповідає 10 вересня.

Батько і мати були неписьменними селянами. Батько майбутнього режисера, Петро Семенович, був нащадком полтавських чумаків, які осіли в Сосниці приблизно в середині вісімнадцятого століття. Генеалогічне коріння роду Довженко можна простежити з 1760-х років. Відомо, що прадід письменника, Тарас Григорович, був чудовим оповідачем. Цей дар успадкував і маленький Сашко.

Сім'я володіла великим земельним наділом, але жила бідно, оскільки грунт був неродючим. З чотирнадцяти народжених дітей до працездатного віку дожили тільки троє: сам Сашко, його брат Трифон і сестра Поліна. Часті смерті врізалися в пам'ять режисерові. «У нас в домі завжди панували похорон і плач», - пізніше писав він. А про поетичної душі своєї матері він говорив: «Вона народилася для пісень, але все життя проплакала, проводжаючи дітей навіки».

Навчання У початковій школі в Сосниці Олександр Довженко виявляв відмінні результати і тягу до знань. Тому батько вирішив продовжити навчання сина. Він продав сьому частину своєї землі, щоб Сашко зміг отримати освіту в початковому училищі, а потім в 1911 році вступити до педагогічного інституту в Глухові. Цей вуз юний Довженко обрав не тому, що хотів стати вчителем, а тому, що там давали стипендію в сто двадцять рублів на рік. В інституті майбутній письменник познайомився з українською літературою, яка в цій русифікованої частини імперії перебувала під забороною. Після закінчення вузу Довженко направили в Житомир вчителювати.

Письменник і його час. Початок Першої світової війни Олександр Довженко сприйняв як ура-патріот. Він захоплено закидав солдатів які йшли на війну квітами і лише через кілька років став дивитися на тих хто повернувся з фронту «із соромом і тугою». У той же період Довженко зближується з українським національно-визвольним рухом.

Лютневу революцію 1917 року він також сприймає дуже захоплено. Пізніше розчарування в ній він описує лаконічно: «В революцію я увійшов не в ті двері». Коли грянула громадянська війна, Довженко пішов добровольцем до армії УНР, і разом з Третім сердюцькими полком штурмував київський «Арсенал».

Через одинадцять років режисер зобразить ці події у фільмі, не повідомляючи, що сам він брав у них участь з боку Черних Гайдамаків. З приходом до влади Скоропадського Довженко відступає до Житомиру. Повернувшись до Києва, він стає слухачем Української академії мистецтв.

«Червоний» період біографії. Уже в двадцятих роках Олександр Довженко розчарувався в національно-буржуазних ідеях. Знайомство з письменником Василем Блакитного привело його в світ марксизму. Так писав сам режисер у своїй автобіографії від 1939 року. Він вступив до лав боротьбистів. Члени цієї партії потім влилися в КП(б) України. Ця політична приналежність дозволила Довженко займати високі посади: секретаря Київського відділу освіти, завідувача відділом мистецтв. Він працював в Повноважного представництві УРСР в Польщі (1921) і Торговому представництві Української республіки в Німеччині. Своє перебування в Берліні художник Довженко використав для того, щоб брати уроки у експресіоніста Віллі Геккеля. У Німеччині художник-дипломат одружився на Варварі Криловій. Але, як виявилося, під час перебування у боротьбистах була чорним тавром для нової влади. Довженко відкликають в Україну і позбавляють партквитка.

Світ кіно З 1923 року Довженко оселяється в Харкові - першій столиці радянської України. За допомогою В. Блакитного він влаштовується карикатуристом в газету «Вісті ВУЦВК», а також ілюструє книги (зокрема, «Голубі ешелони» Петра Панча). У цей період він тісно сходиться з літературним гуртком «Гарт», який був орієнтований на кіно.

Олександр Довженко, фільми якого знайдуть шанувальників набагато пізніше, не мав ні освіти, ні досвіду в режисурі. Проте він починає працювати на кінофабриці в Одесі. Одними з перших його робіт були відверта агітка «Червона Армія» і картина «За лісом».

Пробує себе Довженко і в ролі сценариста. На цьому терені він створює п'єсу для дітей під назвою «Вася-реформатор». На зйомках «Ягідки кохання» Довженко знайомиться з Данилом Демуцьким, і цей тандем режисера з оператором встановлюється на довгі роки. Разом вони створюють багато цікавих стрічок.

Довженко: фільмографія. Першою роботою, що отримала визнання, була «Звенигора». У цій картині 1928 року майстр поєднав лірику і сатиру з революційним епосом. Фільм «Земля» (1930) майже відразу ж після виходу був вилучений з прокату.

Зате картина «Іван» (1932) зблизила його зі Сталіним. Вони переписуються, дещо пізніше режисер удостоюється аудієнції у диктатора.

У 1939 році Довженко за прямою вказівкою Сталіна знімає «замовний» фільм «Щорс». За цю стрічку режисер тут же отримав найвищу нагороду. З 1934 року Довженко оселяється в Москві і приділяє багато уваги літературній творчості. У роки Другої світової війни він зняв кілька документальних стрічок, писав нариси і статті.

Опала Близькість до влади (особливо до Сталіна) має і зворотну сторону. У 1943 році Довженко написав сценарій для картини «Україна в огні». Однак абсолютно несподівано на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) ця робота була піддана шельмування. Сценарій отримав вкрай негативний відгук і від таліна.

У 1944 році режисер Олександр Довженко задумав ліричний фільм «Життя в цвіту». Немов у насмішку, влада вимагала у нього переробити картину на догоду ідеологічним вимогам. Довженко намагався як міг. В результаті на екрани вийшов відверто слабкий фільм під назвою «Мічурін», повний пропагандистських шаблонів.

Ще більш сумна доля спіткала останню роботу режисера. Держзамовлення «Прощай, Америко!» Був задуманий за мотивами твору перебежчіци зі Штатів в СРСР Аннабелли Бюкар. Коли зйомки підходили до завершального етапу, з Кремля прийшов наказ припинити роботу над картиною. Смерть на чужині Перший інфаркт Олександр Довженко отримав ще в ході створення «Мічуріна». Під кінець життя він викладав в ВДІКу. Він мріяв повернутися в Україну, але влада не давала йому на це дозволу.

Довженко задумав епохальну роботу - написати роман «Золоті ворота». Також у нього в творчих планах було написати сценарій картини «Поема про море». У перший знімальний день цього фільму він помер від інфаркту. Похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

Размещено на Allbest.ru