Культурно-історичний розвиток Росії у XVІІІ столітті: боротьба тенденцій і труднощі прогресу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка

Культурно-історичний розвиток Росії у XVІІІ столітті: боротьба тенденцій і труднощі прогресу

Бурий А.Р.

Анотація

Автор аналізує специфічні особливості культурно-історичного розвитку Росії XVIII ст. Крізь призму боротьби західницьких і слов'янофільських тенденцій досліджуються європеїзація та секуляризація культури, з'ясовується значення петровських реформ. Доведено, що в Росії вестернізація парадоксально поставала як засіб її орієнталізації, а позірна демократизація життя слугувала зміцненню абсолютизму східно-деспотичного типу. У цьому контексті проаналізовано феномен «демократії несвободи». Встановлено непослідовність секуляризаційних процесів, що відбувалися у російській культурі XVIII ст., порівняно з європейським Просвітництвом.

Ключові слова: російська культура, європеїзація, секуляризація, західництво, слов'янофільство, «демократія несвободи».

Оцінка російської культури XVIII століття вкрай неоднозначна. Зокрема, слов'янофіли критикували її за копіювання й наслідування, за відрив від давньоруських традицій, за секуляризацію, яка не найкраще позначилась на духовності російського народу. Західники натомість вважали, що запозичення європейського досвіду було необхідним, щоб подолати відсталість Росії, її культурну відособленість, а також переорієнтувати віковий вплив православ'я, який не найкраще позначився на розвитку російської науки та суспільної думки, спричинюючи своєрідну герметичність світогляду народу і виховуючи в ньому покірність вітчизняній тиранії. «Будь-яка спроба подати російську культуру у вигляді цілісного, історично безперервного явища, що володіє своєю логікою і вираженою національною своєрідністю, наштовхується на певні внутрішні складнощі та суперечності. Щоразу виявляється, що на будь-якому етапі свого становлення та історичного розвитку російська культура наче двоїться, постаючи водночас двома відмінними одне від одного обличчями. «Європейське» й «азіатське», осідле й кочове, християнське й язичницьке, світське та духовне -- ці та подібні «пари» протилежностей властиві російській культурі з найдавніших часів і зберігаються фактично до наших днів. «Двовір'я», «дводумство», «двовладдя», «розкол» -- ось лише деякі зі значущих понять, які виявляють себе вже на стадії давньоруської культури» [13, с. 417--418]. Звісно ж, можна сперечатися з авторами стосовно ролі давньоруських здобутків в історії культури Росії(це може стати - і вочевидь уже стало - підґрунтям окремих історико-культурологічних досліджень), однак заявлені ними формулювання напрочуд влучні та конкретні. культурний росія слов'янофіл

Серед розлогого комплексу філософських і культурологічних досліджень, у концентрі яких постає російська культура її класичного періоду, варто особливо наполягати на доробку М.С. Кагана [10], цінність якого підкреслюється насамперед тим, що автор намагається аналізувати культуру Російської імперії саме в її суперечливості, антиномічності тенденцій, а також авторського колективу під керівництвом Г.С. Кнабе [13], який вигідно вирізняється глибиною та неангажованістю - порівняно з іншими (наприклад, «класичною» «Культурологією» за редакцією А. Маркової [12, с. 442-460]), які «грішать» однобокістю й «канонічністю». Вважаємо за необхідне підкреслити висновки Н. Дейвіса [8] стосовно ролі й значення реформаторства в російській історії. При цьому пропонована стаття є продовженням наших досліджень, започаткованих низкою попередніх публікацій [2, с. 237-298; 3; 4; 5; 6]. Ці статті об'єднує спільна мета - розлоге й максимально неупереджене дослідження світоглядних засад історичного розвитку російської культури її класичного періоду.

Ознайомлення Росії з європейською культурою відбувалося декількома шляхами: запрошувалися на роботу до Росії іноземні майстри промислової, військової, архітектурної справи, купувалися твори європейського мистецтва, посилалися державним коштом на стажування за кордон російські майстри різних сфер. Зі середини XVIII ст. окреслюється певна синхронність розвитку російської культури відповідно до загальноєвропейських тенденцій. Відтепер усі нові культурні рухи й художні напрями приходять зі Заходу й укорінюються на російському ґрунті (бароко, рококо, класицизм, романтизм). За Л. Гумільо- вим, «вісімнадцяте століття стало останнім століттям акматичної фази російського етногенезу. У наступному столітті країна увійшла в цілком інший етнічний час -- фазу надлому» [7]. Серед найважливіших особливостей російської культури XVIII століття -- її «європеїзація», тобто багатогранний процес прилучення російської культури до найкращих досягнень європейської. Проникнення західних впливів у Росію почалося ще в попередньому столітті: віддавна у Москві існувала німецька слобода, російській торгівлі та промисловості було багато англійців і голландців, які фрагментарно ознайомлювали росіян з окремими здобутками своїх культур, особливостями традицій та звичаїв своїх народів. Проте це були лише перші симптоми нової тенденції у розвитку російської культури, яка згодом постане магістральною й підтриманою найвищими ініціативами очільників імперії. Повною мірою вона проявляє себе саме у XVIII столітті.

Друга тенденція у розвитку російської культури XVIII століття -- це те, що чітко означене російським словом «обмірщеніє», тобто помітне проникнення у неї світських начал, відхід від церкви й релігійних канонів. Цей процес охопив усі без винятку сфери культури (освіту, видавничу справу, мистецтва, побутовий уклад). Якщо на Заході до цього часу вже фактично сформувалася світська культура, то Росії довелося за 50 років у всіх царинах надолужити цей шлях, який в Європі тривав два-три століття, причому «обмірщеніє» культури тут не набувало таких гострих богоборчих рис, як це подекуди відбувалося в європейських країнах. Російська культура феноменальним чином увібрала проблематику європейської культури трьох попередніх століть, поєднавши в собі риси і Ренесансу, і Просвітництва.

Період у розвитку російської культури, який означав поступовий її перехід від епохи давньої Русі до Нового часу (у тому числі й феноменального велетня -- російської класичної культури), пов'язаний з петровськими реформами (перша послідовна спроба модернізації Росії «зверху»). Головний зміст петровських реформ склала секуляризація культури, яка зруйнувала її середньовічну цілісність. Будучи логічним продовженням драматичних процесів російського релігійного розколу, смуга петровських реформ,пройнята пафосом секуляризації, розчленувала єдину до того російську культуру (синкретичну «культуру-віру») на «культуру» й «віру», тобто на дві культури -- світську та релігійну (духовну). При цьому релігійна вітка культури відходила на периферію національно-історичного розвитку, а світська культура вкорінювалася в осередді культурного життя, набуваючи самодостатнього характеру. Здійснена Петром I церковна реформа сприяла сакралізації найважливіших світських інститутів і феноменів культури та породженню нового, специфічного для російської культури явища -- «світської святості» [7]. Воно виражалося в таких різних за своїм характером рисах, як сакралізація монарха, класиків літератури, ізоляціонізм, державне, конфесійне і національне самовдоволення. За М. Бердяєвим, саме в цей час стала складатися здатність «релігійної енергії російської душі перемикатися і скеровуватись до цілей, які вже не є релігійними» [цит. за: 13, с. 419], тобто соціальних, наукових, художніх, політичних. Плюралізм, який виник як підсумок такого розколу культури, природно укладався в барокову модель змагальності різних світоглядних тенденцій і принципів, коли в одному семантичному просторі стикалися в напруженому діалозі, суперечці песимізм і оптимізм, аскетизм і гедонізм, «шкільна» схоластика і дилетантизм, дидактизм і розважальність, етикет і сенсаційність, константність та окказіональність.

Долаючи статичність, російська культура XVIII ст. поступово почала перейматися принципом історизму: історія відтепер сприймається не як приречення, не застигла вічність, еталон, ідеал світобудови, а як ілюстрація й урок сучасникам, результат участі людини в ході подій, підсумок свідомих дій і вчинків людей, поступальний рух світу від минулого до майбутнього (звідси -- розвиток у XVIII ст. професійного наукового інтересу до вивчення національної історії та досвіду художнього її осмислення в літературі).

Крім соціокультурного розколу, породженого секуляризацією, в російській культурі XVIII ст. окреслилися ще дві конфронтаційні тенденції: між «освіченою» меншістю (культурною елітою) й консервативно налаштованою більшістю («нео- свіченою» масою), а також між прозахідно налаштованими поборниками реформ та їхніми противниками, які відстоювали східну самобутність Росії, культурне «почвенництво». Спочатку обидві соціокультурні конфронтації збігалися: сподвижники Петра та його критики.

У різні часи критики давали діаметрально протилежні оцінки Петру І. Дехто оцінював його реформи як такі, що згубили Росію. Інші історики захоплювалися Петром Великим, як характеризувала його офіційна імперська історіографія. Певні дослідники високо оцінювали прагнення Петра провести реформи, але критикували погану підготовку до них. Якщо Михайло Ломоносов дав Петру захоплену оцінку: «С кем сравню Великого Государя? Я вижу в древности и в новых кременах обладателей, великими названных. И правда, пред другими велики. Однако пред Петром малы» [14, с. 610--611], то через два століття Лев Толстой писав так: «С Петра I начинаются особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы рус-ской истории... Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казнит, жжет, закапывает живьём в землю, заточает жену, распутничает, мужеложествует, пьянствует, сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста из чубуков в виде детородных органов и подобием Евангелий -- ящиков с водкой. коронует блядь свою и своего любовника, разоряет Россию и казнит сына. и не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблестей этого чудовища, и нет конца всякого рода памятников ему. После него начинается ряд ужасов и безобразий подобных его царствованию...» [16, с. 568]. За Н. Дейвісом, «дивакуватим пристрастям Петра -- моделюванню кораблів та забавам з олов'яними солдатиками -- можна протиставити його колосальну зневагу до безмірних людських страждань, що завжди супроводили чимало його проектів, як-от будівництво Санкт- Петербурга. Цареві, що міг уранці спостерігати, як закатували до смерті його невинного сина і спадкоємця, а ввечері подавався на непристойну двірську розвагу, не так уже й далеко до Нерона, навіть якщо він і вивів Росію «з небуття в буття»» [8, с. 671].

Реальна картина російської культури XVIII ст. ускладнювалася тим, що ідеї лібералізму й західницькі реформи нерідко породжувалися владними структурами -- монархом та його найближчим оточенням, а охоронно-консервативні й «почвенницькі» настрої йшли «знизу», збігаючись з настроями народних мас і більшості провінційного помісного дворянства, йдучи корінням в традиційну культуру Русі. Втім, «революційні» починання «верхів» самі собою були вельми відносними та внутрішньо суперечливими. Європеїзуючи Росію, Петро, Єлизавета й Катерина ІІ і тут довели до крайності ту межу їхньої влади, яка зближувала її зі східними деспотіями [10, с. 157--158]. Іншими словами, в Росії XVIII ст. вестернізація парадоксально поставала як засіб її орієнталізації, а зовнішня демократизація життя слугувала зміцненню абсолютизму східно-деспотичного типу. Дарування Катериною II нових «вольностей» дворянству було органічно пов'язане з посиленням кріпацтва, а апологія «освіченої монархії» була не більш як парадним фасадом східного абсолютизму (державінська Феліца -- недарма «киргиз-кайсацька царівна», а її придворний сановник має титул «мурзи»). Численні «зловживання наростали з величезною швидкістю. Їх практично неможливо було викорінити, адже держава . сама їх і породжувала» [15].

Влучну характеристику суперечливостей російської культури й духовності знаходимо у М. Бердяєва: «Росія -- найбездержавніша, найанархічніша країна світу. І російський народ -- найаполітичніший народ, який ніколи не умів облаштовувати власну землю.

Росія -- найбільш державницька та найбюрократичніша країна світу; усе в Росії перетворюється на інструмент політики. Російський народ створив наймогутнішу у світі державу, найвеличнішу імперію. Від Івана Калити послідовно і вперто «збиралася» Росія й досягнула обширів, що вражають уяву всіх народів. Сили народу. віддаються колосу державності. Інтереси творення, підтримання й оберігання величезної держави посідають цілком виняткове й домінантне місце в російській історії. Особистість була придушена велетенськими масштабами держави з її непосильними вимогами.

Таємнича суперечність присутня у ставленні Росії та російської свідомості до національності. Росія -- найбільш нешовіністична країна у світі. Націоналізм у нас завше справляє враження чогось неросійського, надуманого, чогось неприродного. Російському народові геть не притаманні агресивний націоналізм, схильність до насильницької русифікації.

Росія -- найбільш націоналістична держава світу, країна небачених ексцесів націоналізму, пригнічення підлеглих націй русифікацією, країна національних хвастощів, країна, де все націоналізовано, навіть вселенська церква Христова, країна, яка вважає себе єдиною обраною й відкидає всю Європу, як гниль і виплід диявола, приречений на загибель.

Російська історія виплодила виняткове явище -- цілковиту націоналізацію церкви Христової, яка визначає себе як вселенську. Церковний націоналізм -- характерне російське явище.

Росія -- країна нечуваного сервілізму й несамовитої покірливості, країна, позбавлена усвідомлення прав особистості, країна, що не захищає гідності особи, країна інертного консерватизму, поневолення релігійного життя державою...» [1, с. 274-277; 279; 283].

Парадокси культурно-історичного розвитку Росії у XVIII і в першій половині XIX ст. отримали концентроване вираження у так званій «демократії несвободи». Йдеться про те, що і російське дворянство відчувало на собі прес тих самих найтяжчих умов, у які воно, в силу історичної діалектики, поставило більшість населення країни. Не можна бути вільним, пригнічуючи інших, не може бути вільним народ, який уярмлює інші народи. Але народ, який не вільний, прагне повалення цієї несвободи. І оскільки він прагне до її повалення, остільки інтереси його звільнення збігаються з інтересами всіх пригноблених. Якщо російське самодержавство у всіх своїх соціокультурних проявах виступало як централізувальна сила, то представники російської культури XVIII ст., які уособлювали тенденції звільнення, поновлення, динамічного розвитку, були силою децентралізувальною. Отже, в ядрі російської культури означилися дві взаємовиключні схильності - доцентрова (орієнтована на збереження національної своєрідності) й відцентрова (спрямована на розмивання національної специфіки та вихід за межі такої детермінації), яким надалі належить грати в російській культурі чільну роль.

Російське Просвітництво сильно відрізнялося від західноєвропейського вже тим, що класицизм, який реалізував ідеологію абсолютизму, не передував йому, як це було, наприклад, у Франції, а супроводжував, точніше - його здійснював. Ідеї соціальної рівності, позастанової цінності людини, співзвучності її почуттів природі, творчим здібностям незалежно від походження і т.п., які розвивалися на Заході під впливом буржуазно-демократичних процесів, в Росії XVIII ст. вступали в нерозв'язну суперечність з кріпосницькою системою, неправовою державою, самодержавством як ідеалом національно-державного устрою, зневагою до особистості (у тому числі творчої), консерватизмом православ'я з його месіанськими мотивами. Незважаючи на всі суперечності російського Просвітництва, у XVIII ст. поширення в Росії набули ідеї Вольтера і Руссо, деїзму і масонства, що характеризуються неприйняттям офіційної церкви й освіченого абсолютизму; при цьому важливо, що, на відміну від Заходу, серед російських просвітників загалом були непопулярні матеріалістичні й атеїстичні ідеї (при всьому інтересі російського суспільства до натурфілософії і вільнодумства). Тут позначилася непослідовність і суперечливість секуляризаційних процесів, що відбувалися у російській культурі XVIII ст.: абсолютна меншість «освіченого дворянства» в принципі не могла гарантувати стабільного модернізаційного процесу в Росії, позаяк йому протистояла абсолютна більшість російського суспільства, що стояла на позиціях традиціоналізму й відкидала реформи і реформаторів як пособників антихриста.

Отже, на відміну від багатьох розвинених культур Західної Європи, де формування національної класики було пов'язано з початком епохи Відродження, з епохою класицизму або епохою Просвітництва, в Росії класична культура почала формуватися відносно пізно -- на рубежі XVIII--XIX ст. Дев'ятнадцяте століття в історії культури Росії займає особливе місце: це -- століття небувалого злету, коли Росія висунула геніїв у всіх сферах духовної культури. Якщо в економічному і соціально-політичному розвитку Росія тоді дуже відставала від передових європейських країн, то в культурних досягненнях вона йшла врівень з ними. Це робить перспективним аналіз розвитку російської культури з огляду на її бінарні смислові опозиції у ХІХ столітті.

Список літератури

1. Бердяев Н. Судьба России // Н.А. Бердяев. Судьба России: сочинения / Н.А. Бердяев. - М.: ЗАО Изд-во ЭкСмО-Пресс; Х.: Изд-во Фолио, 1998. - (Серия «Антология мысли»). - С. 267-476.

2. Бурий А. Культура ХУШ-ХІХ століть. Академічний курс / Андрій Бурий. - Дрогобич: Видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2014. - 984, [180] с.

3. Бурий А. Деякі специфічні риси російської культури XVIII століття / А.Р. Бурий // «Політологія, філософія, соціологія: контури міждисциплінарного перетину»: матеріали другої міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса, 10-11 жовтня 2014 року) / за загальною редакцією д. політ. н., професора Д.В. Яковлева. - Одеса: Національний університет «Одеська юридична академія», 2014. - С. 151-154.

4. Бурий А. Парадокси культурно-історичного розвитку Росії у XVIII столітті / А.Р. Бурий // «Історія, проблеми та необхідні умови становлення громадянського суспільства в Україні»: Матеріали міжнародної науково- практичної конференції (м. Львів, 30-31 січня 2015 року). - Львів: ГО «Львівська фундація суспільних наук», 2015. - С. 39-42.

5. Бурий А. Про особливості культурного розвитку Росії XVIII-ХІХ ст. / А.Р. Бурий // Творсість М.О. Лосського у контексті філософії та культури російського Срібного віку: Матеріали Міжнародної наукової конференції 2015 р. / ред. колегія: В.С. Возняк (головний редактор), Г.Є. Аляєв, В.В. Лімонченко, О.А. Ткаченко. - Дрогобич: ТзОВ «Трек-ЛТД», 2016. - С. 227-249.

6. Бурий А. Російська культура XVIII століття: боротьба тенденцій і труднощі прогресу / А.Р. Бурий // «Актуальні питання та проблеми розвитку сучасної цивілізації: історичні, соціологічні, політологічні аспекти»: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Херсон, 17-18 квітня 2015 р.). - Херсон: Видавничий дім «Гельветика», 2015. - С. 19-22.

7. Гумилёв Л. От Руси до России / Л.Н. Гумилёв. - Режим доступа: http://gumilevica.kulichki.net/R2R/r2r03e. htm#r2r03chapter6

8. Дейвіс Н. Європа: Історія / Норман Дейвіс. - К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. - 1464 с.

9. Дзюба О. Українці в культурному житті Росії (XVIII ст.): Причини міграції / Олена Дзюба [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/ vzaimoZvz10.htm

10. Каган М. Введение в историю мировой культуры. Книга вторая / М.С. Каган. - СПб.: ООО Издательство «Петрополис», 2003. - 320 с.

11. Криштопа О. Україна: загартована болем. Тисяча років самотності / Олег Криштопа, Андрій Охрімович. - Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2015. - 544 с.

12. Культурология: История мировой культуры / под ред. проф. А.Н. Марковой. - М.: Культура и спорт, ЮНИ- ТИ, 1998. - 600 с.

13. Культурология: История мировой культуры / Г.С. Кнабе, И.В. Кондаков, Т.Ф. Кузнецова и др.; под ред. Т.Ф. Кузнецовой. - М.: Издательский центр «Академия», 2003. - 607 с.

14. Ломоносов М. Слово Похвальное блаженныя памяти Государю Императору Петру Великому, говоренное Апреля 26 дня 1755 года / М.В. Ломоносов // Ломоносов М. Полное собрание починений. - Т. 8: Поэзия, ораторская проза, надписи, 1732-1764. - М. - Л.: Изд-во АН СССР, 1959. - С. 584-612.

15. Лотман Ю. Беседы о русской культуре. Быт и традиции русского дворянства (XVIII - начало XIX века) / Ю.М. Лотман [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.gumer.info/ ЫЫ^ек_ Buks/History/Lotman/01.php

16. Толстой Л. Варианты к «Николаю Палкину» / Л.Н. Толстой // Л.Н. Толстой Полное собрание сочинений. - Т. 26: Произведения 1885-1889. - М.: Гос. изд-во «Художественная литература», 1936. - С. 563-570.

Размещено на Allbest.ru